40. Закріплення української етнічної території на західному та південно-західному напрямках.

Як осілий землеробський народ українці споконвіку проживали на території, де їх або їхніх прямих предків — руських часів Київської держави чи східних слов'ян — застала писана історія. При цьому в західній, центральній та північно-східній частині України їхнє проживання в часі ніколи не переривалося, незважаючи на неодноразову зміну політичного становища згаданих територій. Щодо південно-східних українських земель, то вони, починаючи від ХІІ—ХIII ст., перестали бути зоною переважаючого українською заселення. Звідти на багато століть русько-українське населення витіснили кочові завойовники — печеніги, половці, а з XIII ст. — татари. Тільки з XVI ст. українці почали вдруге освоювати південно-східні землі спочатку як військово-промислове населення за дніпровськими порогами, потім як військово-землеробне по нижній течії Дніпра, Південного Бугу і Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця, а у XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, українське переважаюче заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме з погляду руху українського населення в південно-східному напрямку XVI—XVIII ст. прийнято розглядати процес завершення формування української етнічної території. Найдавніші писемні й археологічні джерела дають підстави стверджувати про відносну стабільність української етнічної межі на заході, а також на півночі. За часів Київської Русі західна етнічна межа українсько-руського населення практично збігалася із західними політичними кордонами Київської держави. Очевидно, політичний кордон неодноразово змінювався, але територія руського розселення на заході аж до падіння Галицько-Волинського князівства завжди була якщо не територією руської держави, то об'єктом безсумнівних політичних претензій. У цьому зв'язку дуже тенденційні суперечки й досі викликає літописний запис під 981 р. (В літо 6489) такого змісту: "Пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які й є до сьогодні під Руссю". Прихильники посунення далеко на схід польсько-української історико-етнічної межі, відштовхуючись від згаданого запису, намагалися стверджувати, що до 981 р. у Перемишлі та Червені, а пізніше і далеко східніше ще проживали поляки. Так, професор Львівського університету Станіслав Грабський намагався довести, що до 981 р. не лише Перемишль і Червень, а й вся Червона Русь між Сяном і Збручем була заселена поляками, однак Володимир, завоювавши її, запровадив тут руські церкви, "додав осадників зі сходу", які і "зрушили" польське населення. Аналогічні, цілком безпідставні твердження висували окремі польські автори і в повоєнний час. Так, С. Кучинський 1962 р. оголошував західні українські землі аж до Горині та Случа на півночі й Південного Бугу па півдні місцем проживання легендарного польського племені лендзян. Однак ці та подібні довільні писання не підтвердили жодні історичні джерела. По-перше, державне прилучення "червенських городів" до Київської Русі 981 р. не було остаточним. У 1018 р. польський князь Болеслав Хоробрий знову захопив їх. Проте Київська держава не змирилася з цим. У 1030 р. Ярослав Мудрий приєднав до Русі м. Белз, а 1031 р. Київ відвоював усі червенські городи. З цього часу жоден документ не фіксував польського характеру ні міст, ні сіл цих земель. Удільні князівства, які утворилися в другій половині XI ст. — Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке та інші, так само як і об'єднане Галицьке, а потім Галицько-Волинське князівство, були за національною приналежністю, релігією і культурою русько-українськими. Як не дивно, на цій території, що була сусідньою до польських земель, не фіксуються навіть окремі пам'ятки польської матеріальної культури. "Повну, як досі, відсутність виробів ремісників сусідньої Давньопольської держави, — писав професор І. Свєшніков, який близько двох десятиріч археологічно досліджував удільну князівську столицю Звенигород (за 15 км від м. Львова), — слід, очевидно, пояснити складними політичними відносинами, що в ХІ—ХШ ст. існували на західних рубежах Русі".