Etnologiya

4.Джерела етнології

І. МАТЕРІАЛИ ЕТНОГРАФІЧНИХ ЕКСПЕДИЦІЙ

Найбільш важливі, повні і цінні етнографічні матеріали здо

буваються шляхом прямої участі дослідника в спостереженнях

за життям етнічних спільнот. Дані, зібрані в ході таких дослі

джень, називають польовими етнографічними матеріалами. Спо

стереження і дослідження ведуться в середовищі живих етносів.

Це дає можливість здобути необхідні первісні відомості про функ

ціонування етнічних спільнот, їх традиційно-побутову (народну)

і сучасну господарсько-побутову культуру та етнічні процеси.

“Полем” для дослідника є етнічні цілісності (етноси) та їх скла

дові (субетноси і етнографічні групи, локально-територіальні і

локально-популяційні групи, населені пункти, родинні групи і

сім’ї, віково-статеві, соціальні, фахові, релігійні та інші групи),

етнічні та національні меншини. Польові матеріали збирають у

сфері як господарського життя, так і матеріальної та духовної

культури. До них належать як розповідні матеріали, так і ті, що

фіксуються у кресленнях, схемах, магнітофонних записах, фото

кіноматеріалах про об’єкти матеріальної культури, виробничі

процеси і технології виготовлення виробів матеріальної культу

ри. Об’єкти і явища духовного життя (традиції, обряди, звичаї,

ритуали, вірування, фольклор) також фіксуються не лише запи

сами розповідей, а й за допомогою сучасних технічних засобів.

Польові матеріали дають можливість не лише описати предмети,

а й розкрити, хто, коли, з якою метою їх виготовляв, кому вони

належали, яке їх призначення і використання, а при вивченні

явищ духовної культури — уточнити їх призначення, викорис

тання і внутрішній зміст.

Збір етнографічних матеріалів шляхом проведення експеди

цій потребує розробки чітких програм їх проведення: визначен

ня проблематики і тематики, району і термінів роботи, складу

учасників, обсягу робіт і конкретних тем для кожного з них,

попереднього знайомства учасників експедиції з літературою про

об’єкти дослідження, розробки анкет і питальників, визначення

кількості одиниць обстеження (людей, груп людей, сімей, ро

динних груп, кутків, сіл, груп сіл, локально-популяційних, ло

кально-територіальних, етнографічних груп, субетносів та етно

сів), прийомів їх обстеження (вибіркових, часткових чи суціль

них) і т.п.

Польові дослідження ведуться шляхом організації стаціонар

них (понад один календарний рік), тривалих (кілька місяців) та

короткотермінових (кілька тижнів чи днів) експедицій.

М атеріали стаціонарних експедицій. Найбільш повні і точні

матеріали збираються при_пр©ввде»ні стаціонарних експедицій,

що передбачають постійне проживання дослідника в етнічній

спільноті принаймні вцродовж.14-15-місяців, тобто “етнографіч

ного року”. Такий рік триваліший від календарного на 2-3 міся

ці. Перші 2-3 місяці відводяться для первісного знайомства і

адаптації етнографа, а потім він спостерігає і вивчає життя до

сліджуваного об’єкта впродовж календарного року. При цьому

вивчаються всі аспекти багатогранного господарського і культур

но-побутового життя етнічних спільнот у всі пори господарсько-

календарного року. Збільшення тривалості перебування етногра

фа в середовищі досліджуваних спільнот завжди має позитивні

наслідки, бо він із спостерігача перетворюється на співучасника

повсякденного життя. Прикладом стаціонарного вивчення є життя

видатного американського етнолога Л.Морґана серед індіансь-

ких племен ірокезів, М.Миклуха, вихідця з української козаць

кої родини Миклух, — серед папуасів Нової Гвінеї, які ім’я

Миколай вимовляли як Маклай, видатного англійського етноло

га Б.Малиновського — серед папуасів Нової Гвінеї на початку

XX ст. та ін.

Тривале спостереження за життям етносу, а особливо спів

участь етнографа у житті досліджуваної спільноти, знання мови

створюють умови для дуже глибокого і повного вивчення всього

комплексу ітрадиційно-побутової культури. Стаціонарні дослі

дження дають найбільш повний і надійний матеріал при вивчен

ні нечисельних етносів, але вони не дають можливості охопити

численно великі етноси, які мають складну внутрішню мозаїку.

М атеріали тривалих експедицій. Нині в етнології переважа

ють тривалі експедиції, що розраховані на кілька місяців, один

чи кілька сезонів. Вони можуть працювати кількома самостій

ними загонами, користуватися спільними чи окремими програ

мами, питальниками, анкетами і т.п. Щоб охопити якомога бі

льшу територію досліджуваної етнічної спільноти, широко кори

стуються проведенням (організацією) марш рут них і кущ ових

експедицій. Перші проводяться так, що експедиційний загін пе

ресувається за певним, заздалегідь визначеним, маршрутом. Чле

ни загону перебувають у населеному пункті кілька днів, потім

рухаються до наступного і т.д. При кущових експедиціях виби

рають основний населений пункт як базовий. У ньому проводять

найбільш повний, часто комплексний, збір матеріалів. Зі своєї бази

етнографи роблять короткотермінові виїзди в довколишні села.

Там вони уточнюють і перевіряють зібрані на базі матеріали.

Зібраний польовий матеріал дає добрі результати при розв’я

занні тематичних (конкретних) проблем, тобто при вивченні од-

ного-двох аспектів традиційно-побутової культури. Для прикла

ду наведемо такі теми: “Традиційне землеробство і землеробські

знаряддя українців”, “Традиційне скотарство Українських Кар

пат другої половини XIX — першої половини XX ст.”, “Україн

ська хата” , “Українське весілля”, “Сім’я і сімейний побут укра

їнців” і т.п. Спираючись лише на матеріали таких експедицій,

практично неможливо провести комплексне дослідження етніч

них спільнот.

Слабкість методики тривалих експедицій зумовлена тим, що

виїзди плануються в зручний для дослідника час (переважно влі

тку), а це виключає пряме спостереження життя етнічних спіль

нот восени, взимку чи навесні. Якщо при вивченні матеріальної

культури (знарядь праці, житла, одягу, начиння, промислів і

ремесел і т. ін.) це не так помітно, то при дослідженні сезонних

господарських занять, духовної культури, це може дати нега

тивні результати.

Загалом етнографічний матеріал, зібраний кущовими, марш

рутними і маршрутно-кущовими експедиціями, при поєднанні

його з іншими джерелами дає можливість достатньо повно ви

вчити окремі явища господарського життя і традиційно-побуто

вої культури етносів.

Матеріали короткотермінових експедицій. Експедиції вкрай

обмежені часом і тривають всього кілька тижнів чи навіть днів.

Збір чи уточнення польового матеріалу здійснюється шляхом

проведення маршрутних чи кущових експедицій. Працюючи з

інформаторами, етнограф може зібрати достатньо повний матері

ал з питань традиційної обрядової культури, громадського і сі

мейного життя, матеріальної культури. Але на їх основі не мож

на дати загальної характеристики етнічних спільнот. Тому корот

котермінові експедиції влаштовуються для збору польового ма

теріалу з окремих питань традиційно-побутової культури чи для

уточнення даних попередніх експедицій, відомостей окремих ав

торів чи архівних даних.

Поєднуючи стаціонарні, тривалі і короткотермінові експеди

ції, польова етнографія дає можливість зібрати достовірні етно

графічні матеріали. Ними є письмові записи та зафіксовані на

малюнках, схемах, магнітофонних записах, фотографіях, кіно-

матеріалах знаряддя праці, житло, їжа, начиння, одяг, предме

ти культу, народного мистецтва, традиції, обряди, звичаї, віру

вання, фольклор і т.п. На їх основі можна дати як загальну ха

рактеристику традиційної побутової культури етносів, так і ви

значити ті з них, котрі виконують етновизначальні і етнорозме-

жувальні функції.

2. МУЗЕЙНІ ЗІБРАННЯ

У ході польового збору етнографічних матеріалів виявляють

значну кількість предметів матеріальної і духовної культури. їх

вилучають із повсякденного вжитку і беруть до музейних етно

графічних збірок. Такі матеріали нагромаджені у фондах і екс

позиціях практично всіх історичних і краєзнавчих музеїв. Ко

жен з таких музеїв може створити свою невелику чи достатньо

значну етнографічну експозицію, що висвітлюватиме якісь окре

мі аспекти традиційно-побутової культури.

Формування етнології як науки сприяло створенню етногра

фічних музеїв, що згодом ставали важливими центрами науко

вих досліджень. Уже в 1852 р. було відкрито Німецький музей

(м. Нюрнберг), що демонстрував колекції традиційно-побутової

культури і народного мистецтва німців. У 1855 р. було відкрито

аналогічний Новий музей (м. Берлін), що мав великий етногра

фічний відділ. Нині це відомий Музей етнографії у Берліні. Впро

довж 60-х років XIX ст. етнографічні відділи було відкрито май

же в усіх великих європейських і американських історичних

музеях. У 70-ті роки XIX ст. етнографічні музеї краєзнавчого

напряму набули повсюдного поширення. Тоді ж відкриваються і

спеціалізовані етнографічні музеї. У 1878 р. було засновано ет

нографічний музей Трокадеро в Парижі, що з 1930 р. відомий як

Музей Людини, а у 1880 р. почав свою роботу знаменитий Етно

графічний музей Оксфордського університету Пітта Ріверса. У

Росії до аналогічних музеїв належать заснований у 1879 р. Пе

тербурзький музей антропології і етнографії та етнографічний

відділ Російського музею (1897 р.).

В Україні етнографічне музеєзнавство починається з 1894 р.,

коли було влаштовано етнографічну виставку, з якої почав свою

діяльність нині відомий Музей етнографії і художнього промис

лу в м. Львові. Всі ці та інші аналогічні музеї, етнографічні від

діли історичних, краєзнавчих та історико-краєзнавчих музеїв

(тільки в Україні їх понад 120) дають багатий матеріал для ви

вчення етносів та їх традиційно-побутової культури.

Поглиблена зацікавленість народною культурою породила в

другій половині XIX ст. ефективну і своєрідну форму збережен

ня пам’яток традиційно-побутової культури — етнографічні му

зеї під відкритим небом (етнопарки). Ідея створення таких музе

їв виникла у 80-ті роки XIX ст. у Швеції* Місце, відведене під

музей, було вкрито окопами (шведською мовою — “скансени”).Це

слово закріпилось за музеями під відкритим небом, які нині ча

сто називають “скансенами”. В Україні розбудова таких музеїв

розпочалася з середини 60-х років XX ст.

Провідну роль у створенні таких музеїв в Україні відіграли

українські етнологи, які підійшли до таких музеїв як до най

більш раціональної, доступної і дійової форми комплексного по

казу пам’яток народної архітектури, предметів побуту і знарядь

праці у природному оточенні. Уже в 1964 р. в Україні почав

працювати під відкритим небом музей у Переяславі-Хмельниць-

кому (понад 230 архітектурних об’єктів), у 1970 р. — в Ужгоро

ді, в 1971 р. — у Львові, 1976 р. — у Києві, 1978 р. — музей-

скансен у Чернівцях. Крім названих, в Україні нині функціону

ють такі історико-етнографічні музеї: Державний історико-куль-

турний заповідник на о. Хортиця (м. Запоріжжя), Історико-архі-

тектурний музей в с. Манява (Івано-Франківська область), Коло

мийський музей народного мистецтва Гуцульщини (м. Коломия),

Державний музей українського народного декоративного мисте

цтва (м. Київ), Переяслав-Хмельницький державний історико-

культурний заповідник (м. Переяслав-Хмельницький), Переяс

лав-Хмельницький музей українського народного одягу (м. Пе

реяслав-Хмельницький), Музей етнографії і художнього промис

лу (м. Львів), Острозький історико-культурний заповідник (м.

Острог, Рівненська обл.).

Етнографічні колекції історичних, краєзнавчих, історико-крає-

знавчих та спеціалізованих етнографічних музеїв достатньо пов

но репрезентують традиційно-побутові культури народів світу,

їх експозиції характеризують історично сформовані особливості

культури і побуту, виявляють шляхи історичного розвитку тра

диційно-побутової культури кожного з етносів і фіксують її ло

кально-територіальні особливості, висвітлюють процеси взаємо

впливів етнічних культур і т.п. Особливо виразно комплексність

таких експозицій виявляється в етнографічних музеях під від

критим небом.

Загалом музейні експонати несуть різноманітну, інколи при

ховану інформацію. їх вивчення, у поєднанні з іншими даними,

дає змогу робити глибокі наукові висновки і узагальнення про

етноси, їх етногенез, традиційно-побутову культуру, етнічні сте

реотипи тощо.

3. ПИСЕМНІ МАТЕРІАЛИ

Для всебічного вивчення традиційно-побутової культури, ге-

нези окремих її явищ, етногенезу самих народів та їх етнічних

стереотипів винятково важливу роль відіграють писемні матеріа

ли. До них належать клинописні написи, храмові і монастирські

звіти, літописи, історичні хроніки, юридичні документи, описи

майна, географічні описи, записи очевидців і мандрівників, доне

сення послів, праці античних і середньовічних вчених, численні

звіти капітанів, купців, місіонерів, спогади, листи і т.п. Кількість

писемних матеріалів постійно зростає за рахунок щоденників і

звітів етнографічних, археологічних, фольклорних, мовознавчих,

географічних та інших експедицій, матеріалів переписів населен

ня, соціологічних досліджень, численних публікацій етнографіч

них і фольклорних матеріалів у періодичних виданнях.

Прикладом давніх писемних джерел можемо вважати “По

вість минулих літ”, “Київський літопис”, “Галицько-Волинський

літопис” і т.д. Перший із них не лише дає детальну карту розсе

лення етносів Східної Європи в УІ-ХІ ст., а й перелічує східно

слов’янські племена та ставить питання про походження слов’ян

(“ ...од племені таки Яфетового, постав народ слов’янський — так

звані норики, які є слов’янами”). У “Повісті...” є чимало етно

графічних відомостей. Літописець вказував, що “усі племена мали

свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожен — свій

норов”. Розкриваючи ці звичаї, літописець відзначав: “... поляни

мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до

невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свек

рів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай

вони мали: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері, а

назавтра приносили для її родини те, що за неї дадуть.” Згадую

чи інші племена, літописець свідчив: “А радимичі, і вятичі, і

сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий

звір, їли все нечисте, і срамослів’я було в них перед батьками і

перед невістками.” Аналогічні відомості зберігають також чис

ленні хроніки та архівні матеріали.

Різноманітні етнографічні матеріали містять записи оче

видців і мандрівників. Так, західноєвропейські мандрівники

XIII ст. — Плано Карпіні, Віллєм Рубруквіс (Рубрук) та Марко

Поло — зібрали дані з історії і традиційно-побутової культури

багатьох народів Азії і Європи. З часів великих географічних

відкриттів кількість таких матеріалів швидко зростала. Автором

праці про Україну був французький інженер Г.Левассер де Боп-

лан, який з 1630 до 1648 р. перебував на польській службі в Укра

їні. У 1650 р. він опублікував свою знамениту працю “Опис Укра

їни і ріки Борисфен, званої в народі Ніпр чи Дніпр, од Києва до

моря, в яке ця ріка впадає” . Праця Боплана є однією з тих, в

якій найповніше описано традиційно-побутову культуру україн

ців першої половини XVII ст.

В етнології використовуються практично всі види писемних

джерел, бо вони дають змогу розглядати традиційно-побутову

культуру в її поступальному розвитку, допомагають висвітлити

етнічні стереотипи, особливості етногенезу і етнічної історії кон

кретних етносів.

4. ЗОБРАЖУВАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ

Особливий вид етнографічних матеріалів становлять малюн

ки, фрески, іконографія, скульптури, плани і карти різних істо

ричних епох. Вони фіксують явища матеріального життя і побу

ту, зберігають вірування і повір’я різних історичних епох. Так,

наскельний живопис дає змогу реконструювати господарське

життя і духовний світ епохи первісності, настінний розпис і фре

ски середньовіччя — особливості духовного світовідчуття, обря

довість, одяг, оздоби, музичні інструменти тощо, а народна орна

ментика — давню систему сюжетів і образів міфологічних і де

монологічних уявлень і т.п.

Значний етнографічний матеріал зберігає образотворче мис

тецтво. Наприклад, український портретний, історичний, бата

льний і побутовий живопис ХУІІ-ХУІІІ ст. дає широку палітру

життя і побуту українського суспільства своєї доби. Багатий ет

нографічний матеріал містять численні художні альбоми і зама

льовки, що в Європі набули популярності в кінці ХУІІІ-на початку

XIX ст. До таких джерел належать знамениті офорти Т.Шевченка,

твори В.Верещагіна, К.Трутовського, альбом офортів К.Михаль-

цевої “Наброски из поездки по Малороссии 1882 года” , М.Яб-

лонського “Галичина в картинах” (1837-1838), альбом С.Василь

ківського та М.Самокиша “3 української старовини” , величезна

кількість поштових і подарункових карток з етнографічною те

матикою і т.п.

Своєрідний етнографічний матеріал зберігають давні карти і

схеми, з яких можна добути відомості про територію розселення

етносів у різні історичні епохи, про етнічне розмаїття різних дер

жав і територій. Наприклад, 12 карт Г.Л.де Боплана не лише

окреслюють етнічні і політичні кордони України першої полови

ни XVII ст., а й виділяють її історико-адміністративні краї, по

значають її основні сухопутні шляхи сполучення. Названі карти

були оздоблені гербами, зображеннями місцевих ландшафтів,

занять населення, господарських знарядь, козаків, міщан, селян

та ін. При використанні зображувальних матеріалів дуже важ

ливо встановити час і місце їх створення, стиль зображення, ма

теріал виготовлення, традиції побутування тощо.

Содержание