66. Формування української етнографічної ніші та проукраїнської спільноти:

Природна основа української етногенетичної ніші сформувалася 8–10 тис. років тому, після відступу останнього льодовика. Основною ландшафтною зоною даного регіону є Лісостеп. Крайні південні і південно-східні степові райони його спочатку не входили до складу української етногенетичної ніші. Завершення формування української етногенетичної ніші припадає на рубіж ІІІ–IV чвертей І тисячоліття н. е., коли на її території в основному закінчується розселення слов’ян і асиміляція ними субстратного населення, а відтак – засвоєння його тисячолітнього культурного спадку, а також даний регіон об’єднується мережею торгово-економічних комунікацій та в рамках потестарно-політичних утворень (союзи антів, склавинів, дулібів, полян, держава Руська Земля). Все ж субніші окремих “племен” (насправді груп племен – співплемінностей) продовжували зберігатися, що пояснювалося не так етнокультурними відмінностями, як слабкістю розвитку систем комунікацій, включаючи інформаційні, в епоху середньовіччя. Лише після завершення в основному формування української етногенетичної ніші можна говорити про початок власне етногенезу українців. На час утворення Київської Русі на слов’янських землях України складається етнокультурна (системи землеробства, знаряддя, ремесла, типи поселень, житла, хатнє начиння тощо), етноконфесійна, етнолінгвістична і етнополітична метаетнічна (що складалася з окремих етносів) спільність. До неї входили співплемінності полян, уличів, тиверців, волинян (можливо також дулібів і бужан, якщо це не попередники волинян), деревлян і частково сіверян та дреговичів. Усі вони виступали окремими етносами в її складі. За названими етнокультурним, етноконфесійним, етнолінгвістичним і етнополітичним параметрами слов’янське населення, що утворювало дану спільність відрізнялося від слов’янського населення на територіях Росії і Білорусі. Перші прояви спільної – протоукраїнської метаетнічної – самосвідомості слов’янського населення на території України фіксуються в “Повісті временних літ” у формі етноцентричного зображення київським літописцем “племені” полян. Поляни, зокрема, показані як найкультурніші та найрозвиненіші і протиставлені слов’янським співплемінностям на землях Росії й Білорусі (яких прирівняно до звірів). Разом з тим цей етноцентричний стереотип поширений на інші протоукраїнські “племена” (за винятком сіверян і деревлян). 6. Утворення в кінці ІХ–Х ст. Київської Русі, що об’єднала все слов’янське населення Східної Європи, загальмувало етногенетичний процес на українських теренах, як і на територіях Росії і Білорусі, оскільки це нівелювало дію окремих (української, російської та білоруської) етногенетичних ніш.