62. Колонізація Слобожанщини в XVI—XVII ст. І формування східної межі української етнічної території.

Від найдавніших часів відносно стабільною залишалася етнічна українсько-білоруська межа по Дніпру вище впадання в нього Прип'яті та українсько-білоруська й українсько-російська на північний схід і схід від впадіння в Дніпро р. Сожі й приблизно по лінії сучасного державного кордону України аж до її повернення 100 км східніше Десни на південь у напрямку на Рильськ. У ранньоісторичний період це була земля східнослов'янського "племені" сіверян, що разом з іншими південно-руськими "племенами" стала територією формування українського етносу. Полемізуючи з О. Шахматовим, на українському характері цих земель наголошував М. Грушевський:

"...Архаїчні українські діалекти Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до украінсько-руської групи". Вчений заперечував також сформування населення Чернігівщини під впливом колонізації з Полоцької землі, адже сама Сіверщина слугувала резервом такої колонізації на південь.

Етнографічна група сіверян у період формування давньоруської держави займала середню і нижню течію Десни, Посем'я, Верхів'я Сули, Псла, Ворскли і Північного Дінця, тобто сучасне українсько-російське державне й етнічне пограниччя — з українського боку Сумської, Харківської та частково Луганської областей. Проте через відомі історичні процеси, починаючи від часів "Слова о полку Ігоревім" і до XVI ст., з більшої південної частини цих земель руське населення відступило. Лише з XVI ст. розпочалася вторинна руська (українська і російська) колонізація цих земель.

Після входження 1503 р. історичної Чернігово-Сіверщини до складу Московської держави крайніми містами на півдні були Стародуб, Рильськ, Путивль, хоч українське і російське сільське населення окремими поселеннями далеко від ординських шляхів проживало і південніше. За Деулінським перемир'ям 1618 p., Чернігів із землею ще на 40 років підпав під владу Польщі. Наприкінці XVI ст. відновилось м. Курськ, були засновані Воронеж, Оскол, Білгород, Валуйки. Розпочалася нова вільна колонізація пустих земель селянами-втікачами, учасниками Селянської війни початку XVII ст., що переховувалися від розправи. У 1633—1653 pp. вибудована Білгородська лінія укріплень, вздовж якої виникло 20 міст-укріплень, а з-поміж них — Ахтирка на заході, Новий Оскол на сході. Військовий захист території значною мірою стимулював їх сільськогосподарську колонізацію і заселення.

Велика хвиля української колонізації цих вільних земель припадала на першу половину XVII ст. і була заохочена будівництвом укріплень Білгородської лінії. Як писав М. Сумцов, до 1651 р. у пустому раніше краї зібралося близько 100 тис. осіб. Поразка національно-визвольної війни, зокрема у битві під Берестечком, дала поштовх для нової колонізації, в тому числі козацького населення. Після Білоцерківської угоди "польські відділи вмарширували на лівий берег Дніпра, — зазначав В. Дорошенко, — а литовські окупували Сіверщину. Пани почали сміливіше вертатися до своїх маєтків і привертати попередні порядки. В деяких місцях селяни пробували повставати, але сам Хмельницький змушений був приборкувати ці повстання. Доведений до відчаю народ почав шукати порятунку в еміграції. Тисячі людей кидали свої оселі й разом з родинами і рухомим майном тікали на схід, за московську границю". У 1652 р. відбулося найчисленніше переселення українських козаків у Воронезький край — близько 1 тис. сімей — із Батурина, Борзни, Ніжина, Сосниці, Конотопа, Бахмача й інших місцевостей. Почали заселятися також землі південніше Білгородської лінії; край отримав назву Слобідської України від слова слобода — вільне поселення, мешканці якого не були закріпаченими, а жили "слободно".

В 1650 р. виник Харків, ще раніше — 1641 р. — Ахтирка, 1659 р. — Боромля. Тоді ж, у середині XVII ст., тут засновані міста Суми, Лебедин, Змієв, Краснокутськ, Балаклея та інші, у 60-х роках — Мерефа, Богодухів, у 70-х — Ізюм, Білопілля, Вовчанськ. На ці ж десятиріччя припадало заснування більшості слобід, сіл і хуторів Слобідської України. Першими поселенцями стали козаки та селяни з Лівобережних полків. Постійним було переселення з Правобережної України. Тисячі козаків і селян тікали від польського національного гніту, поміщицької експлуатації. Козацький літописець Самуїл Величко, котрий 1705 р. проходив з козаками від Корсуня і Білої Церкви на Волинь, так записав своє враження: "Україна в пустыне оставлена, і поселенцы ся, славные предки наши, безвестны явишася". Поселенці на Слобожанщині були переважно українцями, що засвідчили також їхні прізвища: Юсько Хороший, Юсько Кривий, Миско Кубрак, Василь Бреус, Васка Хміль, Леско Дитина, Клим Стріха, Мартин, Боруля, Василь Ломака та ін. Багато козаків мали прізвища ремісницького заняття: Коваль, Котляр, Кравець. У Харкові 1655 р. числилось 587 козаків, поділених на 6 сотень на чолі з отаманом Іваном Кривошликом. Всього ж населення з козацькими сім'ями у місті налічувалось 1,5—2 тис. осіб.

Окремі реєстри і переписи поселенців зафіксували місця їхнього походження. За даними 1671 р., з-поміж жителів Миропілля були вихідці з Київщини й інших міст Правобережжя, а також з Ромен, Сум, Конотопа, Недригайлова, Ніжина, Ахтирки, Лебедина, що засвідчує участь в освоєнні нових південніших територій вчорашніх поселенців із півночі. У слободі Тарновській жили вихідці з Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, з Волині та Поділля, зі Львова. У 70-х роках землі при усті р. Грайворонки, що впадає у Ворсклу, відійшли митрополиту Білгородському й Обоянському, який закликав на них поселенців. За три роки виникло м. Грайворон, де поселилося понад 900 сімей з Жаботина, Білої Церкви, Гадяча, Зінькова, Корсуня, Умані. Проживали також поселенці з сусідніх міст та слобод, що виникли раніше: Сум, Недригайлова, Ахтирки, Лебедина, Ворожби, Суджі, Острогозька, Богодухова, Балаклеї. Окремі поселенці були зі Смоленська.

Оскільки при заселенні цього краю уряд вимагав не лише господарського освоєння, а й створення надійної оборони південних кордонів Російської держави, поселенці об'єднувалися в козачі полки. У 60-х роках XVII ст. сформувалися чотири слобідських полки: Острогозький, Ахтирський, Сумський, Харківський, трохи пізніше з Харківського виділився ще Ізюмський. Спочатку полки підпорядковувалися Білгородському воєводі, а з 1668 р. вони навіть об'єдналися у складі Білгородського полку. Білгородський військово-адміністративний округ проіснував до початку XVII ст.

Значні групи українських поселенців осідали на східних територіях, що потім ввійшли до складу Білгородської, Курської та Воронезької губерній. До цих земель насамперед належала територія Острогозького полку (нині Воронезька область), яку продовжували заселяти аж до середини XVIII ст. Тут виникли міста Богучар, Нова Калитва, Россош, Ольховатка, Кантеміровка, Підгірка. Вважається, що м. Острогозьк заснували козаки правобережного Острозького полку після поразки під Берестечком. На початку XIX ст. на території Острогозького полку налічувалося 182 поселення. За сьомою ревізією (1833 р.) було 107 512 потомків острогозьких козаків чоловічої статі.

Одночасно участь в освоєнні земель Слобідської України, в тому числі майбутніх Курської, Білгородської та Воронезької губерній, брали вихідці з центральних і східних російських земель, передусім з ратних людей. Вони становили основне населення Чугуєва, заснованого в 1624 p., а також Хотмижська, Вільного Курлана (1640 р.) та ін.

У 1731—1742 pp. вздовж південного кордону Слобідської України створена Українська оборонна лінія довжиною 400 км від Дніпра до Північного Дінця по ріках Орель (притока Дніпра), Берестова (притока Орелі), Берека (притока Дінця). На цій лінії було поселено дев'ять полків, набраних у Курському, Рильському й інших південно-російських повітах. Виникли слободи Петровська, Тамбовська, Михайлівська, Олексіївська, Єфремовська, Орловська, Бєлєвська, Козловська, Рязька. У цей час продовжувалася колонізація у районах нижнього Посем'я, Локні, Псла, Суджі, тобто в місцях відносно вже освоєних раніше. Відбувався також процес освоєння нових територій південніше від середньої течії Північного Дінця, на лівих притоках Дону.

Формуючи адміністративний поділ нових освоєних територій, уряд Росії не брав до уваги їх національного складу.

В 1708 р. з виникненням губернського поділу Острогозький та Ізюмський полки ввели до складу Азовської губернії з центром у Воронежі. В 1725 р. губернію перейменовано на Воронезьку. Основна маса курських і білгородських земель, а також Сумський, Ахтирський, Харківський полки 1708 р. віднесені до Київської губернії. Однак уже 1727—1732 pp. "слобідські" українські території відійшли до Білгородської губернії. У 1780 р. сформовано курське намісництво, перейменоване і реформоване 1802 р. у губернію, що об'єднала частину території розформованої Білгородської губернії разом з Білгородом.

Після ліквідації гетьманату на Лівобережній Україні та скасування у 1781 р. полкового устрою Гетьманщини не стало козацько-полкового устрою і на Слобідській Україні.

В 1765 р. слобідські полки ввійшли до Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові (з 1780 р. — Харківське намісництво), а з 1795 р. — знову до Слобідсько-Української губернії, перейменованої 1835 р. у Харківську губернію.

Впродовж XVIII ст. відбувалося швидке збільшення населення Слобожанщини. У 1732 р. тут налічувалося 106 тис. військових поселенців без членів сім'ї, а всього, можна допускати, — близько 400 тис. осіб населення. В 1788 р. на території намісництва проживало 796 888 осіб, 1812 р. — 835 501, 1816 р. — 910 тис., 1819 р. — 980 тис., 1834 р. — 1 148 239 осіб, 1845 р. — 1 646 271 осіб, 1852 р. — за дев'ятою ревізією — 1 366 188, за десятою ревізією 1858 р. — 1 468 370 осіб. Однак у зв'язку з пошестями до 1860 р. кількість людей зменшилася до 1 449 964 осіб.

За Першим загальним переписом населення імперії (1897 р.) у межах старої Слобожанщини налічувалося: у Харківській губернії — 2 492 316 осіб, серед них українців (за "малоруською мовою") — 2 009 411 осіб, або 80,62%, а серед сільського населення — 85,30%. У Воронезькій губернії було 1 967 054 мешканці, з них українців — 854 039, або 43,41%; у Курській — відповідно 1 604 515 і 523 277 осіб. Тут на українців припадало 32,61%. Загалом українське населення на території спільного українсько-російського освоєння у 1897 р. мало чисельність 3 386 727 осіб, або ж 55,85%. Штучний національно-неприродний адміністративний поділ цих земель не лише у складі Російської імперії, а й у складі колишнього Радянського Союзу при політиці, що нехтувала національно-культурними потребами українців поза межами України, призвів на російському боці, починаючи з 30-х років, до занепаду українського етносу, його асиміляції.