42.Етнонаціональний розвиток в Україні в 2 половині 16ст, 1 половині 17 ст

Цей етап охоплює період від Люблінської унії 1569 р. до національно-визвольної війни середини XVII ст., коли було створено українську державність. Це надзвичайно важливий етап, упродовж якого основний масив українських земель (за винятком Закарпаття, що в XVI ст. підпало під владу Трансільванії і Австрії, Північної Буковини, яка разом із Молдавським князівством опинилася під владою султанської Туреччини, Чернігово-Сіверщини, що відійшла до Російської держави, та Слобожанщини, яка освоювалася вихідцями з України) опинився у складі однієї держави — Речі Посполитої. Більш тяжкі форми феодальної експлуатації, властиві раніше західним українським землям, поширювалися на Волинь, Східне Поділля, Київщину, Лівобережжя. Поряд з феодальною верхівкою українського походження з'явилися крупні магнати з польських родин, котрим король надавав величезні масиви так званих вільних земель.

На етносоціальний розвиток українського народу в цей час найнегативніше вплинула зміна національної свідомості елітних верств.

У феодальну добу, коли саме клас феодалів міг виконувати роль гегемона і суверена народу, цей клас зрадив свою національність, релігію і перебіг у лоно польської панівної верхівки. Із 153 великопанських українських родів, конфесійну приналежність яких з кінця XVI до середини XVII ст. простежив Олег Мальчевський, 28, у тому числі 12 родів, повністю перейшли на римо-католицизм. Ще 13 стали протестантськими. Деякі родини — Бокії, Тризни, Велігірські — прийняли унійний обряд. Одним з перших українських панів римським католиком ще у 1595 р. став Костянтин Вишневецький. Останній з цього роду православний князь Ярема став католиком у 1634 р. До 1620 р. серед православних вельмож не було жодного зі Збаразьких, Сангушків, Ружинських, Корецьких. В аріанство перейшли Чапличі, Торські, Бабінські, Горностаї, Мишки-Холевські, Немирічі, Ободенські та ін. Серед найбільших православних панів до 1648 р. ще були Киселі, Бжозовські, князі Четвертинські. В католицизм перебігли вельможі Крошинські, Чарторийські, Козики, Гулєвичі, Ходкевичі, Овлочинські, Журавницькі, Малинські, Яловицькі та інші роди. Навернуті на католицизм пани засновували католицькі монастирі, костьоли, запозичували польські імена, культуру, мову.

Часто вже представники другого покоління панів після часів Люблінської унії стали активними поборниками католицизму. Це Самуїл Корецький, Януш Острозький, Януш Заславський. Знаменита дочка українського князя Олександра Костянтиновича Острозького Ганна-Алоїза Ходкевич у 1636 р. через 33 роки після смерті батька перенесла його прах із Православної церкви у побудований нею католицький костьол. Видозмінена магнатерія швидко обростала такими ж перехідцями з дрібної української шляхти. Результативним був засіб окатоличення через змішані шлюби. Внаслідок цього деформувалася природна етносоціальна структура народу, перед ним виникла загроза денаціоналізації. Патріотично налаштовані ідеологи українського народу глибоко усвідомлювали шкоду, якої завдавала зрада національної еліти. Публіцист Мелетій Смотрицький звертався з цього приводу до знаті: "...Скільки, скажіть, залишилось шляхетських родів на нашій стороні? За десять літ їх не стало тисячами, а після вашої смерті їх не стане ще більше. І може бути, що ще при житті нашому діти ваші вже не будуть вашими".

На щастя, втеча національної аристократії була компенсована новою суспільною верствою — козацтвом, котре стало в авангарді національного духовного життя, виступило на захист національної традиції, релігії й освіти, очолило визвольну боротьбу народу.

Духовна польська експансія не обмежувалася українською національною елітою, яку вона завойовувала прямим перетягненням до католицизму. Висувалися також завдання інкорпорувати в Польщу українські та білоруські низи. З цією метою було активно підтримано давню ідею — унію Православної церкви з Католицькою. Православний клір мав визнати за вищу церковну владу і авторитет Папи Римського, прийняти певні догми католицизму (про сходження Святого Духа від Бога Отця і від Бога Сина, про чистилище, про непорочне зачаття Діви-Марії, деякі інші), але залишити східну обрядову форму релігії. Формально акт унії був проголошений частиною учасників Брестського церковного собору 1596 р. В Україні розпочалася безкомпромісна ідейна війна, що точилася на всій території аж до Лівобережжя. Особливий опір унії вчинили західноукраїнські православні общини. Львівська, Галицька і Подільська єпархії перейшли на греко-католицизм лише в 1700 p., Луцька — 1702 р. "Укладена за мотивами далеко більш політичними і адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, — писав через 300 літ після Брестського собору Іван Франко, — Брестська унія відразу внесла величезний фермент в лоно руського народу... дала життя надзвичайно цікавій полемічній літературі, та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів взаємним недовір'ям і нетерпимістю, і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні "руїну", а Польщі — зародок політичного занепаду". Проте вона не виправдала надій польських правлячих кіл, не стала засобом ополячення "південноросів", а з часом набула рис національної релігії, перетворилася в органічну частину народної культури західних українців. Після третього поділу Польщі, коли все Правобережжя і Волинь ввійшли до складу Росії, унія на згаданих територіях була значною мірою насильно ліквідована, і православ'я наново відновило свої позиції. Унія залишилась існувати на Закарпатті та в Галичині, що за першим поділом Польщі 1772 р. відійшла до Австрії; в 1774 р. до Австрії була приєднана Північна Буковина, українське населення якої сповідувало православ'я.

Дискусія про запровадження унії в Україні, її значення в історичній науці триває й досі. Українська наукова і громадська думка з "православного" боку майже одностайно оцінювала її негативно. Загальновідоме ставлення до уніатства Т. Шевченка. З "греко-католицького" боку ставлення до унії теж не було однозначним, — це особливо яскраво виявилося під час відзначення її 300-річного ювілею в Галичині та Львові 1896 р. Нині окремі історики пояснюють причину прийняття унії українськими церковними ієрархами тим, що в третій половині XVI ст. католицизм за ідеями і соціальною суттю мав прогресивне значення і порівняно з православ'ям був своєрідним протестантизмом. На I конгресі міжнародної асоціації україністів, який відбувався в серпні-вересні 1990 р. у Києві, таку думку відстоював професор Гарвардського університету Борис Гудзяк.

XVI — перша половина XVII ст. були періодом видатних досягнень української професійної культури. Характеристичні риси виробилися в українському містобудуванні, оборонній і культовій архітектурі. В центрі міста зводилися ратуші з дзвіницями, а навколо них споруджували будинки міської буржуазії. Прикладом такого ансамблю є площа Ринок у Львові. В культовій архітектурі поширеними стали храми тридільного і п'ятидільногр типу, що розвивали давньоруські традиції, але в способі будівництва, формах екстер'єру й оздобленні перебували в органічній єдності з європейськими архітектурними стилями ренесансу і бароко. Для іконопису властивими стали реалістичні мотиви. В побуті панівних верств все більше уваги приділялося творам світського живопису, зокрема світському портрету. Був також поширений за манерою відображення і тематикою народний живопис, що виявився в церковному малярстві, зображенні народних образів козака Мамая, народних музик, обрядів.

Для музичної культури характерною особливістю став хоровий спів, що формувався при братських школах в Острозі, Києві й інших містах.