49. Українська етнографія хх ст.

 На початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колесси, Зенона Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Грушевського як голови НТШ був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції. Виховувалася нова наукова школа учнів і послідовників, розроблялася наукова методологія досліджень (комплексність, систематизація зібраних даних, застосування типологічного методу студіювання та порівняльної методики).

В 1903—1905 pp. Федір Вовк провів чотири комплексні етнографічні експедиції з широким залученням археологічного й антропологічного матеріалів і опублікував працю "Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (1908). Впродовж наступних десяти років учений проводив експедиційні дослідження центральної, південної та східної України і видав у Петербурзі підсумкові праці "Етнографічні особливості українського народу" й "Антропологічні особливості українського народу" (1916). Ф. Вовк — автор фундаментального дослідження весільної обрядовості "Шлюбний ритуал і обряди на Україні" (1892). Великі його заслуги у створенні величезних цінних українських колекцій у Російському музеї ім. Олександра III в Петербурзі.

Активну наукову-дослідну роботу на ниві української етнографії проводив харківський вчений Микола Сумцов (1853—1922). Його численні публікації ввели в науковий обіг великий матеріал з різних сфер народної духовної культури, визначили наукові підходи до його інтерпретації. М. Сумцов — автор праць "Современная малорусская этнография" (1893, 1897), "Хлеб в обрядах и песнях", "К истории малорусских свадебных обрядов", "Культурные переживания" (1890) та ін. Вчений очолював Історико-філологічне товариство, створив етнографічний музей, написав посібник з народознавства.

З цінними етнографічними матеріалами і дослідженнями виступали Хрисанф Ящуржинський, Митрофан Дикарєв, Василь Милорадович, Михайло Зубрицький, Володимир Охримович, Василь Доманицький, Зенон Кузеля та ін. На особливу увагу заслуговує фундаментальне дослідження Володимира Шухевича "Гуцульщина" у п'яти частинах (Львів, 1899—1908).

Великий і корисний внесок у розвиток етнографічної науки зробили талановиті етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило Щербаківські. Їх наукові дослідження охоплювали не лише Наддніпрянщину, а й західні території розмежованої на той час України. Данило Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм Хвойкою стали фундаторами Київського міського музею, який мав великий етнографічний відділ.

Вадим Щербаківський був одним із засновників Національного музею у Львові, Земського музею в Полтаві, проректором Українського вільного університету в Празі і першим ректором Українського вільного університету в Мюнхені. В еміграції вчений представляв українську етнологічну науку в 20—50-х роках XX ст. на багатьох європейських наукових форумах. Він — автор фундаментальних праць "Український етнічний тип" (1961—1962), "Формація української нації" (1941, 1958, 1965—1970), "Орнаментація української хати" (1980) та ін. Братам Щербаківським належить випуск у світ альбому "Українське мистецтво" Львів, 1913. — Т. 1; Прага, 1926. — Т. 2.

У 70—80-х роках цінні матеріали і розробки з українського народознавства містять праці Олександра Потебні, Петра Єфименка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Рудченка, Олександра Русова, Павла Житецького, Бориса Познанського, Тадея Рильського.

Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії опублікував І. Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових експедицій, де зібрано цінні колекції етнографічних експонатів для музеїв, а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури. Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого "Етнографічна експедиція на Бойківщину", в якій він дав загальну характеристику життя бойків.

І. Франко великою мірою спричинився до розширення тематичного діапазону досліджень з української етнографії, звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі українського народу, дослідження етнографії робітничого середовища, врахування органічного зв'язку реалій народного побуту і культури з першоосновою буття — суспільно-економічним життям народу. І. Франко — автор дослідження "Огляд праць над етнографією Галичини" (1900), видав п'ять томів "Апокрифів" (релігійної тематики) та три томи "Галицько-руських народних приповідок" (1901—1910). З теоретичних праць І. Франка варто назвати "Дві школи в фольклористиці" (1895).

Винятково продуктивну науково-організаційну, пошуково-збирацьку, дослідницьку і публікаторську працю в сфері українського народознавства розвинув В. Гнатюк. Серією експедицій у різні місцевості українського Закарпаття та поселення так званих русинів у Воєводині, Боснії і Герцоговині, шеститомником "Етнографічні матеріали з Угорської Русі" (1897—1910) він заклав міцні наукові основи етнографічного вивчення українців, розселених західніше Карпат. Йому належать цінні праці з етнографії Гуцульщини, Бойківщини, Поділля й інших регіонів західноукраїнських земель. В. Гнатюк упорядник збірників "Коломийки" (три томи, 1906), "Колядки і щедрівки" (два томи, 1914), "Українські народні байки" (два томи, 1916), "Галицько-руські народні легенди" (два томи, 1902). Загальна кількість праць сягає понад 330.

Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М. Сумцов, Д. Яворницький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, В. Шухевич, З. Кузеля, а також М. Грушевський піднялася на вищий науковий щабель. У ній простежується врахування і творчий розвиток досвіду різних шкіл європейської науки цього профілю. В українському народознавстві відбувається чітке розмежування предметних сфер етнографії і фольклористики — вони виступають окремими науковими дисциплінами. Визначається й така істотна складова народознавчого вивчення, як етнографічне музейництво, зокрема із заснуванням археологічно-етнографічного музею при НТШ (1895).