Туристичні ресурси степової (Південної) україни

Степова Україна - це найбільший історико-геогра-фічний край (його площа - 250 тис. кв. км), що охоплює 8 сучасних областей України: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Кіровоградську, Луганську, Миколаївську, Одеську, Херсонську, а також північну, степову частину Криму.

Історія краю, формування етнічного складу його насе­лення обумовлені пограничним розташуванням території на стику Східної Європи, Причорномор'я та азіатських степів. З Азії на ці землі здійснювали набіги орди кочівників. На­роди Середземномор'я так само намагались поширити свій вплив на територію Північного Причорномор'я. Населення глибинних районів України теж прагнуло дістатись до бе­регів Чорного і Азовського морів.

Територія Південної України безперервно заселена, по­чинаючи з доби раннього палеоліту. Наприкінці епохи бронзи (1200-800 pp. до н.е.) цю територію заселяли кімме­рійці. Кочові племена мігрували в межах величезної тери­торії, що простягалась від Болгарії до Північного Кавказу, від південного берега Криму до сучасної Пензенської об­ласті Росії.

На межі VII і VI ст. до н.е. між Дніпром і Азовським морем поселились іраномовні племена — скіфи, що дало грецьким історикам підставу назвати весь цей край Скіфією.

Пліній налічував тут близько ЗО племен. Поблизу Кам'ян-ки-Дніпровської і Великої Знам'янки в Запорізькій області виявлено залишки великого городища площею близько 1200 га, яке, можливо, було центром скіфських володінь. У III ст. до н. є. скіфи степового Криму заснували на тери­торії, де знаходиться сучасний Сімферополь, своє царство із столицею Неаполь Скіфський.

У 1971 р. в кургані Товста Могила (поблизу м. Орд-жонікідзе Дніпропетровської області) була знайдена золота пектораль вагою 1,5 кг. Ця прикраса, яка датується IV ст., названа знахідкою століття.

Майже одночасно зі скіфами на цій території з'явилися греки, які заснували у Причорномор'ї свої колонії, процвітання яких забезпечувала передусім торгівля пшени­цею. Саме тут, в Ольвії, вперше на території сучасної Ук­раїни почали карбувати монети.

Близько 480 р. до н.е. грецькі поліси і місцеві поселен­ня по обидва береги від Керченської протоки увійшли до складу Боспорського царства із столицею в Пантікапеї. Ця держава в І ст. до н.е. охоплювала майже весь Крим, узбе­режжя Азовського моря, пониззя Дону і середню течію Ку­бані. В 47 р. до н.е. внаслідок битви між військом Юлія Це­заря і боспорського царя Фарнака Боспорське царство потрапило у васальну залежність від Риму. Грецькі колонії поступово були підкорені римлянами.

Протягом п'яти століть (від початку III ст. до н.е.) цю територію населяли сармати, які частково підкорили скіфів.

На початку III ст. тут з'явилися племена готів.

Орда гунів у IV ст. знищила майже всі причорноморські грецькі колонії, Скіфську і Боспорську держави, потіснила сарматів і готів, а на зміну їй прийшли тюркські племена, які створили тут Велику Болгарію. В цих степах кочували та­кож авари. На початку VII ст. хазари підкорили болгар, зай­няли частину Криму - зокрема, Пантікапей, — в середині VIII ст. заснували на цій території свою державу — Хазарсь­кий каганат.

Слов'янське населення Степової України складалося переважно з уличів і тиверців.

Наприкінці IX ст. на Таманському півострові, на місці колишньої грецької колонії Германасі, виникло місто Таматарха (Тмуторокань), яке стало центром однойменного князівства. Відомо, що до кінця XI ст. тут правили чернігівські князі.

З початку X ст. орди печенігів почали тіснити слов'ян на північ. За переказами, саме в цих краях (біля села Нікольське поблизу Дніпропетровська) в бою з печенігами в 972 р. загинув київський князь Святослав.

З другої половини XI ст. в цих степах кочували по­ловці.

В 1223 р. об'єднані сили волинського, галицького, курського, київського, путивльського, смоленського, трубчевського князів і половецького хана в урочищі Кам'яна Могила на березі р. Калки (нині — Кальчик) виступили проти монголо-татар.

Після створення Золотої Орди на цій території був один з ординських улусів.

Наприкінці XIV ст., в період князювання Вітовта, во­лодіння Литовсько-Руського князівства розширились до Чорного моря.

Більша частина території Степової України на кінець XV ст. була Диким полем, через яке проходили Муравський (із Перекопу до Тули), Чумацький (по лівому берегу Дніпра), Чорний (із Перекопу через пониззя Дніпра до Умані, Тернополя, Львова) шляхи. На території нинішньої Кіровоградської області до Чорного лісу підтягувались та­тарські полчища перед набігами на Брацлавщину, Київщи­ну та інші українські землі.

Тоді ж, у кінці XV ст., в Дикому полі почали з'являтись вільні люди — козаки. Згодом на дніпровських порогах ви­никла Запорозька Січ. Вона охоплювала територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра і Бугу на півдні. Західним кордоном Січі були річки Буг і Синюха, північний пролягав по річці Орель, південний — по Конці. Східні володіння Запорожжя досягали Нижнього Дону, ви­ходячи в районі Бердянської коси і гирла Кальміусу до Азовського моря. На володіння цими землями Запорозьке військо одержало від польського короля Стефана Баторія грамоту в 1576 році. Пізніше право на них підтверджувалось іншими польськими королями, російськими імператорами.

Засновником першого із запорозьких укріплень вва­жається князь Д. Вишневецький, який бл. 1552 р. спорудив замок на острові Мала Хортиця. В 1540-х роках Січ розта­шовувалась на острові Томаківка (поблизу м. Марганець Дніпропетровської області). В 1563 р. вона перемістилась на острів Базавлук (також у Дніпропетровській області). В 1638 р. виникає Никитинська Січ (поблизу м. Нікополь Дніпропетровської області), де гетьманом обрано Богдана Хмельницького. Визвольна війна українського народу роз­почалась саме на території сучасної Дніпропетровщини. Перша перемога війська, очолюваного Богданом Хмель­ницьким, була здобута у травні 1648 р. в битві під Жовти­ми Водами.

Чортомлицька (Стара) Січ (неподалік від м. Нікополь Дніпропетровської області) існувала в середині XVII ст. Во­на мала найдовшу історію. її захисні споруди в поєднанні з урвистими берегами річок, які були природним укріплен­ням, перетворювали Січ на серйозну перешкоду для ворога.

За умовами Андрусівського перемир'я Запорозька Січ була під протекторатом обох держав. При цьому російська сторона стала зводити на запорозьких територіях військові укріплення. В 1709 р. відповіддю Петра І на перехід части­ни запорожців на бік Мазепи було зруйнування Чортом-лицької Січі. Звідси запорожці рушили на південь і засну­вали на території сучасної Херсонщини Кам'янську Січ (від назви балки Кам'янка).

В 1711 р. на території, що перебувала під протектора­том кримських ханів (у районі сучасного Цюрупинська), за­сновано Олешківську Січ. Територію між Бугом і Дністром називали «ханською Україною», яка в XVII—XVIII ст. ма­ла своє самоврядування: нею управляли «ханські гетьмани», підконтрольні татарсько-турецькій владі.

В 1734 р. козаки повернулись під російський протекто­рат і заснували неподалік від колишньої Чортомлицької Січі Нову Січ, яка проіснувала до 1775 р.

На Запорозьких землях постійно з'являлись пересе­ленці з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, час­тина яких вступала до Січі, інші засновували хутори і сло­боди посеред степу. На 1762 р. на Запорожжі було 20 тис. козаків, тоді як у поселеннях, що виникли навколо Січі, налічувалось більше 150 тис. жителів.

На тутешніх родючих землях осідали також козаки з сусідніх Миргородського, Полтавського, Переяславського полків, які, оселившись на Запорізьких Вільностях, зберіга­ли підпорядкування своєму полковому керівництву.

В 1730-х роках російські власті спорудили по річці Орель Українську лінію — систему укріплень. Північна смуга Запорозьких Вольностей відійшла від Січі: тут владу здійснювали миргородський і полтавський полковники та київський генерал-губернатор.

У середині XVIII ст. російський уряд надав дозвіл слов'янському населенню Австрії, що виявило бажання пе­реїхати до Росії, селитися на північно-західних кордонах Запорозьких Вольностей. В 1752 р. територію від р. Кагар­лика по Висі, від Тясмину до Дніпра заселили полки, підпо­рядковані генералу Хорвату. Ці поселення, що увійшли в історію під назвою Нової Сербії (Новосербії), управлялися Сенатом, а місцеву владу представляв київський генерал-гу­бернатор. Головним центром управління сербськими полка­ми був Новомиргород, адміністративним центром - форте­ця Св. Єлизавети на Інгулі (сучасний Кіровоград).

У 1753 р. на протилежному, східному краї Запорозької території уздовж Сіверського Дінця між річками Бахмутом і Луганцю осіла нова група слов'янських переселенців на чолі з Шевичем і ІІрерадовичем. Центром сербських ко­лоній (Слов'яносербії) на лівобережжі був Бахмут (нині Артемівськ Луганської області).

Переселенці мали привілейоване становище: вони одер­жали землю, значні грошові субсидії, право безмитної тор­гівлі, були звільнені від будь-яких податків. Усі серби, що перебували на військовій службі, одержували платню, а ті, що не могли служити за станом здоров'я чи за віком, забез­печувались пенсією. Для участі в будівництві поселень для новоприбулих відряджали козаків з Гетьманщини, залуча­лись також місцеві селяни. Стимулюючи заселення цих те­риторій, уряд створив Новослобідський козацький полк, яким засновано двадцять слобід на 20 км південніше від Новосербії.

Між новими поселенцями і запорожцями складались напружені стосунки, часом аж до збройних сутичок.

Врешті, коли невиправданість такого експерименту ста­ла очевидною, ці полки було ліквідовано, а їх територію включено до складу новоствореної Новоросійської губернії: Єлизаветинська провінція була утворена Новосербським і Новослобідським полками, а Бахмутський повіт виник на основі Слов'яносербського полку.

У 1774 р. в результаті російсько-турецької війни до Росії відійшла територія між Дніпром, Бугом і Чорним мо­рем, і Запорожжя втратило своє значення оборонного бар'єру на межі між Росією і Кримом. У 1775 р. Січ була ліквідована.

Багато козаків переселилася в турецькі володіння. Осе­лившись на землях Очаківської орди, біля Тилігульського і Хаджибейського лиманів, вони заснували велике поселення на Пересипу (в межах нинішньої Одеси). В 1776 р. тут налічувалося близько 7 тис. козаків. У 1778 р. вони одержа­ли турецьке підданство. Під тиском Росії козаки були пере­селені турецькою стороною далі від кордону, в гирло Ду­наю. Тут заснована Задунайська Січ, яка проіснувала близько 50 років.

Вся територія «Запорозьких вольностей» увійшла до складу новоствореної Азовської і Новоросійської губерній, що перебували під управлінням Г. Потьомкіна. Для заселен­ня спустілої території землі стали роздавати поміщикам і державним селянам, а пізніше — іноземним колоністам.

Наприкінці XVIII ст. у Приазов'я були примусово пе­реселені кримські греки.

В 1783 р. Новоросійська і Азовська губернії об'єднані в Катеринославське намісництво з центром у щойнозаснованому Катеринославі. До його складу увійшов Крим (Таврійська провінція).

В 1796 p., після смерті Катерини II, Павло І відновив Новоросійську губернію з центром у Новоросійську (в 1796-1802 pp. так називався Катеринослав), яка в 1802 р. була поділена на три губернії:Херсонську (до 1803 р. — Ми­колаївська), Катеринославську і Таврійську (остання об'єднала Крим і три повіти: Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський).

Через брак робочих рук і необхідних коштів поміщики південних губерній змушені були продавати землю або зда­вати її в оренду. В результаті тут стали з'являтись господар­ства фермерського типу з використанням сільськогоспо­дарських машин і найманих сезонних працівників, що масово приїздили з інших губерній. Поруч з цим у Південній Україні існували великі земельні латифундії — такі, як, наприклад, маєток Асканія-Нова площею 100 тисяч десятин, що належав Фальц-Фейнам.

Після закінчення російсько-турецької війни в 1812 р. до складу Росії увійшла Бессарабія — територія між Дністром у середній і нижній течії і Прутом, гирлом Дунаю і Чорним морем.

Більша частина Бессарабії лежить у межах Молдови, а до складу України входить Північна і Південна Бессарабія. Північна Бессарабія здавна мала переважно молдавське і українське населення, тоді як територія Південної Бесса­рабії (Буджак) стала заселятися лише в кінці XVIII ст.

Бессарабія ніколи не була самостійним державним ут­воренням. У давні часи цей край населяли гети, даки, бесси. Через ці землі пройшли численні кочові племена — го­ти, гуни, авари, болгари, угорці, печеніги, половці.

В IX ст. тут з'явилося слов'янське населення - тиверці та уличі. В X—XII ст. ці землі входили до складу Київської Русі, потім — Галицько-Волинського князівства.

З XIV ст. — територія Молдавського князівства. В XIV— XV ст. генуезці створювали на території Бессарабії свої тор­говельні факторії, для захисту яких будували фортеці.

1514 р. Бессарабія у складі Молдови потрапила під вла­ду турецького султана. Турками укріплені старі і збудовані нові фортеці — Акерман, Кілія, Хотин та ін.

З кінця XVI ст. в південних степах Бессарабії кочували ногайські татари. У XVIII ст., після зруйнування Січі, тут з'явились запорожці, заснувавши на цих землях Надду­найську Січ.

Після включення в 1812 р. Бессарабії до складу Росії тут починають селитися іноземці — переважно німці, — звільнені російським урядом (на 50 років) від рекрутчини і від сплати податків. У 1816 р. було засноване місто Арциз. Місцева адміністрація була зобов'язана надавати сприяння переселенцям. Уже в 1827 р. Арциз перетворився на одну з найбагатших німецьких колоній на території Росії. Німець­ка громада жила відособлено, мала дві лютеранські кірхи, дві початкові школи з німецькою мовою викладання. Ос­новним її заняттям було сільське господарство — тварин­ництво і землеробство (садівництво, виноградарство).

В першій половині XIX ст. на території Бессарабії було 83 болгарських і гагаузьких населених пунктів. Місто Бол­град було центром компактного проживання болгарських поселенців, якими тут у 1833-1838 pp. споруджено Спасо-Преображенський собор.

В результаті Кримської війни Буджак (у тому числі 40 болгарських і гагаузьких сіл) перейшов під владу Румунії. Після російсько-турецької війни в 1878 р. Південна Бесса-рабія знову була включена до складу Росії.

В 1918-1940 pp. Бессарабія була володінням Румунії, а після Другої світової війни її територія адміністративно поділена між Одеською і Чернівецькою областями України: південна її частина — сучасна Ізмаїльщина, а північна — Хотинщина.

У межах історико-географічного краю Степова Україна виділяють Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, який включає Одеський і Приазовський рекреаційні райо­ни і курортні місцевості на узбережжі Азовського і Чорно­го морів.

Одеський рекреаційний район охоплює територію Миколаївської, Одеської і Херсонської областей і спеціа­лізується на бальнеолікуванні, відпочинку, організації екскурсій, морських прогулянок, фестивалів, конгресів, семінарів, бізнес-туризмі.

До Приазовського рекреаційного району входять До­нецька,, Запорізька і Херсонська області. Спеціалізація ку­рортно-рекреаційної зони Бердянська - бальнеолікування, дитячий і сімейний відпочинок, туристські екскурсії, морські прогулянки.

Природно-рекреаційні ресурси регіону включають помірно континентальний клімат, тепле море, мінеральні води і лікувальні грязі.