4.1. Туристичні ресурси Чернігівської області

Чернігівщина розташована на півночі України на лівому березі Дніпра, в басейні Десни, в зоні Чернігівського Полісся. Площа області - 32,9 тис. кв. км (5,3% території України).

Чернігівщину пересікають 196 річок, серед яких голо­вними є Дніпро, Десна, Сейм.

У Чернігівській області налічується 528 територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в т.ч. Тростянецький і Сокиринський парки.

Тростянецький дендропарк розташований на сході Чернігівщини в селі Тростянець Ічнянського району (ще два містечка з однойменною назвою є в Сумській і Він­ницькій областях).

Перша документальна згадка про Тростянець відно­ситься до 1549 р. Хутір Крячів біля Тростянця в 1820 р. був куплений Іваном Скоропадським, що походив із гетьмансь­кого роду. З 1833 року розпочато будівництво палацу, закладено парк, що має славу одного з найкращих у Європі. Тростянецький дендропарк створений на безлісній рівнині, якщо в балці не рахувати невеликої діброви посеред степу під назвою Богівщина. З цього місця й бере початок парк. На відведеній для цього території було викопано 4 ставки, навколо яких насаджені листяні породи дерев — тополя, клен, липа, дуб, береза, а також хвойні — ялина, сосна. Значну частину території парку займають штучні ставки за­гальною площею водного дзеркала 10 га.

З 1858 р. увага зосереджена на формуванні штучного рельєфу, на зразок того, який І. Скоропадському довелось бачити у французьких парках. 28 років знадобилося для створення гірського саду на насипних пагорбах заввишки 30-35 м у північно-східній частині парку — так званих «швейцарських Альп».

У парку були споруджені загати, греблі, мости. Його прикрашали скульптури міфічних героїв і богів, альтанки.

У 1886 р. в парку налічувалось понад 620 порід дерев і чагарників. Нині в дендрологічний колекції парку ця циф­ра сягає 1700. Крім місцевої флори, в парку прижились пе­реселенці з інших географічних зон континентів: плакуча ялина, посаджена над могилою І. Скоропадського, коркове, кавове, оцтове та інші рідкісні породи дерев. У 1940 р. Тро­стянецький парк оголошено державним заповідником.

У палаці Скоропадських була картинна галерея, що складалась переважно з полотен із краєвидами України.

Ще один знаменитий парк Чернігівщини — Соки­ринський.

Перша згадка про село Сокиринці відноситься до 1092 р. В 1716 р. селом володів прилуцький полковник Гнат Галаган. Його онук Павло в 1829 році збудував новий будинок, а на­вколишній ліс упорядкував у стилі англійського парку.

Сокиринський палац критими переходами з'єднується з флігелями. Ворота з огорожею, службові приміщення, гос­подарчі двори, оранжерея входять до єдиного на Лівобе­режжі комплексу подібного типу.

Г.П. Галаган цікавився етнографією рідного краю. В 60 кімнатах сокиринського палацу містилась унікальна колекція старовинних предметів, творів українського і світо­вого живопису.

З 1823 р. почалось формування ландшафту Сокиринського парку, в який гармонійно вписувались паркові спору­ди: дві альтанки (збереглась одна з них - ротонда), церква із дзвіницею, каплиця, колодязь, греблі, містки (Красний і Готичний), скульптури.

Садиба уціліла, але в ній довгий час функціонувало сільське професійно-технічне училище, що спеціалізувалось на підготовці переважно механізаторів. Це супроводжува­лось господарською забудовою, виникненням безсистемних насаджень, що порушувало архітектурну цілісність і об'ємно-просторову композицію парку.

Все нові палацово-паркові ансамблі створювались на Чернігівщині, так само як і по всій Україні, протягом дру­гої половини XVIII — на початку XIX ст. їх власники зби­рали цінні наукові колекції, засновували картинні галереї, бібліотеки. Сформувався феномен садибної культури на базі культури різних верств населення (аристократії, помісного дворянства, шляхти, козацької старшини) та еле­ментів народної культури. Палацово-парковий комплекс зберігся також у Качанівці, яка знаходиться в Ічнянському районі. Вона була власністю співака Федора Коченовського. З 1770 р. село переходить у володіння графа П.О. Румянцева-Задунайського, генерал-фельдмаршала, за наказом якого розпочато будівництво палацу і закладення парку.

В 1824 р. господарями Качанівки стали Тарновські. Цей рід походить від козацької старшини. Перший із Тарновських, Григорій Степанович, створив театр, зібрав колекцію живопису, в якій були полотна А. Ван-Дейка, О. Іванова, К. Брюллова, О. Кіпренського, І. Айвазовського та ін. Його гостями були М. Глінка, С. Гулак-Артемовський та інші ви­датні діячі культури. Г.С. Тарновський поклав початок зби­ранню автографів. У сімейному альбомі Тарновських, що нині зберігається в Чернігівському історичному музеї, на його 37 сторінках налічується 604 автографи.

В Качанівці М. Гоголь уперше читав перед поважним зібранням «Тараса Бульбу», «Одруження».

Перше виконання Увертюри і окремих частин опери М. Глінки «Руслан і Людмила» теж відбулось у Качанівці, де вони були зіграні садибним оркестром.

У Качанівці побували М. Костомаров, М. Максимович, Марко Вовчок, І Рєпін, М. Врубель, Д. Яворницький і бага­то інших діячів вітчизняної і світової культури.

Неодноразово бував у Качанівці Тарас Шевченко. Гос­подарями садиби були збережені малюнки, картини, вірші поета після його арешту. Пізніше вони лягли в основу Шев­ченкіани Василя Тарновського (молодшого), при якому Качанівка досягла свого найвищого розквіту.

У «Лицарському залі» качанівської садиби була створе­на галерея портретів українських гетьманів, серед яких і портрет І. Мазепи. Більшість експонатів цієї галереї не збе­реглося. В. Тарновський володів унікальною колекцією ко­зацьких атрибутів, що налічувала близько 1 тис. експонатів: шаблі, хоругви, літаври і навіть гетьманська булава І. Мазе­пи. Зібрання українських старожитностей зацікавило І. Рєпіна, який у 1880 р. разом із В. Сєровим приїхав до Ка­чанівки з метою зробити ескізи до картини «Запорожці».

В 1898 р. міркування матеріального порядку змусили В. Тарновського продати Качанівку. Сам він перевіз свою колекцію до Києва і невдовзі помер. В. Тарновський був по­хований на Аскольдовій могилі, а пізніше його прах був пе­ренесений на Звіринецьке кладовище. Своє зібрання він за­повів Чернігівському українському земству, яке в 1902 році відкрило в Чернігові музей українських старожитностей імені В.В. Тарновського. Сьогодні колекція не є цілісним зібранням: її експонати входять до 7 розрізнених експо­зицій.

Новий власник Качанівки, П.І Харитоненко, подарував маєток своїй дочці, яка разом зі своїм чоловіком М.С. Олі-вою цікавилась мистецтвом. У коло спілкування подружжя входили О.Н. Бенуа, К. Сомов, В. Серов та інші художни­ки, які бували в їх петербурзькому домі. В 1915 р. Ка­чанівку відвідав Петров-Водкін і був від неї у захваті.

Качанівський парк за всіма параметрами витриманий у європейських традиціях садово-паркового мистецтва. Тут є алеї, складна система доріг і стежок, «давні» руїни, галя­вини, пагорби, озера, острови, мости, скульптури, альтан­ки і т. ін.

У качанівській садибі в різний час розміщувались дитя­чий будинок, кліматичний санаторій, евакогоспіталь, тубер­кульозний санаторій. Пам'ятка зазнала значних руйнувань, що заторкнули не лише дім, а й парк, який перетворився на суцільні лісові хащі. Не збереглися зимовий сад, картинна галерея, скульптури, посуд, меблі. Зруйновані інтер'єри па­лацу.

В 1981 р. Качанівку оголошено історико-культурним заповідником, розпочалися реставраційні роботи.

Найдавніші поселення людини на території Чернігів­щини виникли в епоху палеоліту (бл. 100 тис. років тому).

Сучасна Чернігівщина була периферійним регіоном державного утворення, етнічне ядро якого становили іраномовні скіфи (VII—VI ст. до н.е.). Скіфські кургани і горо­дища виявлені в Бахмацькому, Ніжинському та інших рай­онах області.

У II—V ст. басейн Десни та її притоків — Сейму, Сно-ву, Остра — населяли ранні слов'яни, що в літописних дже­релах іменуються сіверянами.

З IX ст. край перебував під владою київських князів. Міжусобна боротьба між князями-братами Мстиславом і Ярославом завершилась відокремленням Чернігівщини від Києва в результаті Листвинської битви (в с. Листвин по­близу Чернігова, 1024 р.). В 1026 р. в Городці на Десні Мстислав Володимирович і Ярослав Володимирович укла­ли договір, за яким руські землі були поділені між ними по Дніпру. Ярославу дісталось Правобережжя, а Мстиславу — Лівобережжя. Після смерті Мстислава в 1036 р. Лівобереж­жя знову було приєднане до володінь Ярослава.

Під владою Мстислава були об'єднані Чернігово-Сіверщина і Тмуторокань. Місто Тмуторокань на Таманському півострові вперше згадується в літописах під 988 p., а вос­таннє — в 1097 р.

Після смерті Ярослава в 1054 р. чернігівський престол посів Святослав Ярославич. Коли в 1073 р. він був посаджений на князівство в Києві, Чернігів перейшов до його брата Всеволода (1073-1076), що пізніше також став княжити в Києві, передавши в 1078 р. чернігівський престол, відвойо­ваний у результаті впертої боротьби з нащадками Святосла­ва, своєму синові Володимиру Мономаху. В 1094 р. Олег Святославич у союзі з половцями відвоював у Володимира Мономаха Чернігівську землю, яка була закріплена за Свя­тославичами з'їздом князів 1097 р. в Любечі.

У 1098 р. зі складу Чернігівського князівства виділило­ся Новгород-Сіверське князівство, а в 1127 р. — Муромо-Рязанська земля. Чернігівські князі й пізніше неодноразово посідали київський престол, їх влада деякий час поширюва­лась також на Переяслав і Галич.

У XII ст. чернігівські князі змушені були відбивати набіги половців на свої землі. Один із таких походів новгород-сіверського князя Ігоря Святославича в 1185 р. став сю­жетною основою «Слова о полку Ігоревім».

Давньоруський період характеризувався високим рів­нем розвитку культури краю. Тут склалася власна архітек­турна школа. З 19 архітектурних споруд цього періоду, які збереглись на території України, 6 знаходиться на черні­гівській землі. (Борисоглібський, Спасо-Преображенський, Успенський собори, Іллінська і П'ятницька церкви в Чернігові та Юр'єва божниця в Острі).

Після татаро-монгольської навали 1239 р. південні і північно-східні райони Чернігово-Сіверщини були спусто­шені, і лише північні лісові масиви стали притулком для уцілілого місцевого населення. Чернігів втратив значення політичного центру. Резиденцією чернігівських князів став Брянськ, куди князь Роман переніс у 1246 р. столицю.

В XIV ст. долю Чернігово-Сіверщини вирініила битва на Синіх Водах: територія перейшла під владу великлго ли­товського князя Ольгерда Гедеміновича. Першим удільним князем литовської доби, згадуваним у літописах, був його син Корибут — Дмитро Ольгердович.

З 1500 р. удільні князі Чернігово-Сіверщини перейшли під владу московського князя. Основним політичним на­слідком війни між Литовською і Московською Руссю стало укладення в 1503 році договору, за яким чернігівські землі, за винятком невеликої придніпровської смуги поблизу Остра, були включені до складу Московської держави.

Неодноразові дипломатичні і військові спроби Речі Посполитой повернути чернігівські землі не увінчались успіхом. Тільки за Деулінським перемир'ям (1618 р.) на Чернігівське князівство знов поширилася влада польського короля. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство, яке об'єднало новгород-сіверські, конотопські, путивльські та інші північні землі. Південні ж райони — (Ніжин, Остер, Батурин) — були приєднані до Київського, а Любеч і Стародуб — до Смоленського воєводства.

Під час Визвольної війни Лівобережжя було надійним тилом Б. Хмельницького, що забезпечував народну армію продовольством, зброєю і був значним резервом поповнен­ня її рядів. В 1648 р. були створені Ніжинський, Прилуць­кий, Чернігівський полки для безпосередньої участі в бой­ових діях проти польського війська.

Білоцерківський договір 1651 р. дав змогу польській шляхті повернутись на насиджені місця, і значна частина місцевого населення (2 тис. сімей із Чернігова, Ніжина, Ба­турина, Борзни) змушена була в пошуках кращої долі пере­селитися на Слобожанщину, де з ініціативи І. Дзиковського було заснуване місто Острогозьк.

За Андрусівською угодою (1667 р.) Чернігово-Сіверщина переходила під владу Росії.

В 1781 р. адміністративний устрій цих земель був під­даний реорганізацій замість козацьких полків були ство­рені Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. Тери­торія Ніжинського, Прилуцького і Стародубського полків, Козелецького і Остерського повітів була включена до Київ­ського намісництва. В 1796 р. землі краю об'єднані у складі Малоросійської губернії з центром у Чернігові. В 1802 р. створена Чернігівська губернія.

В XIX ст. Чернігівщина переживає період національно­го відродження. Активно діє Чернігівська громада, членами якої в різний час були Л. Глібов, Б. Грінченко, М. Коцю­бинський, О. Русов, І. Шраг та ін. У 1861-1864 pp. Виходить український тижневик «Чернігівський листок», редагований Л. Глібовим. Після виходу валуєвського циркуляру 1863 р. громада була розгромлена, її найактивніші члени заарешто­вані і вислані в північні губернії Росії.

У радянський період адміністративний устрій території зазнав чергових змін. У 1925 р. було скасовано губернію і організовано 5 округів (Конотопський, Ніжинський, Новгород-Сіверський, Сновський, Чернігівський), а в 1932 р. створено Чернігівську область.

На Чернігівщині на державному обліку перебувають 5,5 тис. пам'яток історії і культури. 230 пам'яток архітекту­ри внесено до Державного реєстру.

В області 5 історико-культурних заповідників, 19 музеїв з 9 відділами. В селі Мезин (Мізин) виявлено одну з най­старіших палеолітичних стоянок в Україні (XV тис. до н.е.) і городище VI-V тис. до н.е. В 1965 р. відкрито Мезинський музей, де представлено 41 тис. експонатів.

Чернігівський обласний історичний музей ім. В.Тар-новського є одним з найстаріших в Україні. Він створений у 1896 р. на основі приватних колекцій любителів старо-житностей, меценатів. У фондах музею зібрано понад 150 тисяч пам'яток матеріальної і духовної культури, що відно­ситься до різних періодів історії Чернігівщини. Музей міститься в колишньому будинку губернатора.

В Чернігові є також музей народного декоративно-при­кладного мистецтва, художній музей, літературно-меморі­альний музей М. Коцюбинського.

В області є 40 готелів і один готельно-офісний центр. Серед кращих готелів — «Брянськ», «Градецький», «Придеснянський», «Десна».

Історично Чернігів був центром, навколо якого зосереджувались поселення слов'янсько­го племені сіверян. Як місто почав формувати­ся в кінці VII ст. Перша літописна згадка про Чернігів відноситься до 907 р.

В XIV ст. тут було споруджено фортецю. В XVI ст. Чернігів був прикордонним російським містом, тому тут зводились усе нові укріплення, перебудовувалась і розширювала свої межі міська фортеця. Після включення до складу Росії в кінці XVIII ст. Правобережної України, державні кордони відсунулись далеко на захід, і тому чернігівська фортеця, втративши своє оборонне значення, в 1799 р. була ліквідована.

У Чернігові створено історико-архітектурний заповід­ник, до складу якого входять 22 об'єкти.

Серед пам'яток археології — Чорна могила (середина X ст.), де, згідно з легендою, поховано князя Чорного — гіпотетичного засновника міста. Один із найбільших некро­полів, який включає близько 230 курганів, знаходиться на Болдіних горах — історичній місцевості на правому березі Десни.

На болдінських терасах розташований ансамбль Троїцько-Іллінського монастиря (XI—XVIII ст.), заснова­ний Антонієм Печерським у 1069 р. Антонієві печери з ча­сом перетворились на багатоярусний підземний комплекс довжиною 315 м. У XII ст. тут було споруджено Іллінську церкву. В 1239 р. монастир був зруйнований і відбудова­ний лише в 1649 р. До наших днів дійшли трапезна із Введенською церквою (1677 p.), корпуси келій, Троїцький со­бор (1679 p.), будинок архімандрита (1750 p.), дзвіниця (1775 p.).

На місці розкопаного дитинця (валу) на початку І тис. були поселення, а з VII ст. це — укріплений центр міста. Протягом XI—XVI ст. навколо нього склався унікальний архітектурний комплекс, з якого уціліли Спасо-Преображенський (XI ст.) і Борисоглібський (XII ст.) собори.

На валу збереглись також пам'ятки цивільної архітек­тури: будинок чернігівського полковника Якова Лизогуба (1690-і pp.), Чернігівський колегіум (1700-1702 pp.), будин­ки архієпископа (1780 р.) і губернатора (1804 p.).

Неподалік від Дитинця розташована П'ятницька церква (ХП-ХШ ст.).

Єлецький Успенський монастир був заснований у 1060-і роки посеред хвойного лісу, звідки виводиться його назва. З 1635 по 1649 р. монастир належав єзуїтам.

Головним монастирським храмом є Успенський собор (XII ст.). Серед монастирських будівель — дзвіниця, Петро­павловська церква з трапезною і келії.

В місті збереглися храми XVIII ст. — Катерининська (1715 р.) і Воскресенська (1775 р.) церкви.

На території сучасного Новгород-Сіверського виявлені археологічні пам'ятки кам'яного віку, епохи бронзи, періоду форму­вання слов'янських племен.

У IX—X ст. на Замковій горі існувало го­родище. Після пожежі в X ст. на його місці споруджено нове укріплення. З'їздом руських князів у Любечі (1097) Новгород-Сіверський затверджено столицею Сіверського князівства, що охоплювало територію в середній течії Десни і по річках Снов і Сейму, а також — частково курські землі і володіння в'ятичів.

Спаський монастир заснований в XI ст. Однак монас­тирський комплекс у його нинішньому вигляді почав фор­муватися з другої половини XVI ст., коли він був перетво­рений на резиденцію чернігівського митрополита Лазаря Барановича. В цей же період споруджено Спаський собор, Петропавлівську трапезну церкву, келії, нові мури. Ан­самбль набув рис українського бароко.

Протягом 1674-1679 pp. при монастирі діяла перша на Лівобережній Україні друкарня, пізніше переведена до Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові.

В 1791-1796 pp. за наказом Катерини II на місці давнь­ого Спаського храму збудовано Спасо-Преображенський со­бор за проектом Джакомо Кваренгі — автора Смольного інституту та інших споруд у Петербурзі.

З 1979 р. Спасо-Преображенський монастир входить до архітектурно-історичного заповідника.

Успенський собор розташований на місці, де, за перека­зами, в дохристиянську епоху стояли ідоли. Після хрещення на місці капища було споруджено храм на честь Богородиці (XI—XII ст.). Точний час спорудження міського собору, що дійшов до наших днів, невідомий, хоча існують свідоцтва про закладення храму в XVII ст.

В Новгород-Сіверському збереглись також Ми­хайлівська (1845 р.) і Предтеченська (1834 р.) церкви.

Серед пам'яток цивільної архітектури - тріумфальна арка з гербами 10 повітів, споруджена на честь приїзду Ка­терини II в 1787 р. До цього ж періоду відносяться торго­вельні ряди, що збереглися в центрі міста. Торговельні склади і будинок земства збудовані в XIX ст.

Батурин заснований на початку XVII ст. Стефаном Баторієм. У 1669-1708 pp. місто було резиденцією гетьманів Д. Многогрішного, І. Самойловича, І. Мазепи.

В 1708 p., після переходу гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII, його столиця Батурин була зруйнована російськими військами.

Свій статус столиці козацького Лівобережжя місто по­вертає за К. Розумовського в 1750 р.

В 1799-1803 pp. за проектом А. Рінальді і Ч. Камерона тут було споруджено палацово-парковий комплекс. Сьо­годні палац Розумовського зберігся лише частково.

На кошти Розумовських було побудовано також Воскресенську церкву (1803), у якій похований останній геть­ман Кирило Розумовський.

Зберігся будинок Кочубея (XVII—XVIII ст.), в якому розмістився історико-краєзнавчий музей. Уцілів також Покровський собор (1789).

Сьогодні в Батурині функціонує історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».

Історичним містом є також давній Любеч, який упер­ше згадується в літописах під 882 роком. Поселення з'яви­лись на цій території в ранньому залізному віці. Про Любеч як значний торговельний центр згадував у 942 році візан­тійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті «Про управління державою».

Любецький замок був споруджений у другій половині XI ст. на місці давнього слов'янського укріпленого городи­ща. Тоді ж Антип (у чернецтві — Антоній Печерський) поклав початок любецькому Антонівському монастирю, який існував (з перервами) до 1786 р. На сьогодні збереглась ли­ше печера Антонія.

Місто відоме тим, що тут у 1097 р. відбувся з'їзд, який закріпив руські землі за найбільш впливовими князівськи­ми родами.

На початку XVIII ст. на території старої фортеці за на­казом гетьмана І. Мазепи була споруджена будівля госпо­дарського призначення, що увійшла в історію під назвою кам'яниці Полуботка (з 1709 р. вона знаходилась на землях останнього).

Ніжин розташований по обидва береги р. Остер. У першій чверті XVII ст. на лівому березі Остра була споруджена цитадель. Після входження Правобережної України до складу Росії ніжинський замок втратив своє оборонне значення і почав руйнуватися. Під час пожежі 1797 р. в місті згоріло понад 100 будинків, значної шкоди було завдано замку. Згодом вали були зрівняні, рів засипа­ний. Планом забудови міста від 1803 р. тут було передбаче­но ринок, що існує й сьогодні, хоча на меншій площі. В 1648 р. місто стало центром Ніжинського полку. З 1742 р. через Ніжин проліг поштовий тракт, що з'єднав Глухів з Києвом. У 1770-і pp. було споруджено приміщення Ніжинської поштової контори (сьогодні діє як музей). Тут зупинялись під час подорожей Д. Фонвізін, О. Пушкін, О. Грибоедов, М. Глінка, Т. Шевченко, В. Даль, А. Міцкевич, С. Гулак-Артемовський та ін.

У Ніжині збереглося приміщення готелю «Не минай». Значну роль в історії Ніжина відіграла грецька грома­да, заснована тут у середині XVII ст. В 1675 р. виникло Ніжинське грецьке братство. Діяли грецький монастир, грецька школа. В 1782 р. у Ніжині налічувалося 140 грець­ких сімей (977 чол.). У кінці XVIII ст. після приєднання до Росії Причорноморських територій, Ніжин втрачає значен­ня торговельного центру, і грецькі колоністи починають пе­реселятися в Одесу, Таганрог, Очаків, Херсон. На 1857 р. від місцевої грецької громади залишилося всього 200 чол.

Ніжин був єдиним повітовим містом, що мав вищий на­вчальний заклад — гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти князів О.А. та І.А. Безбородьків. Навчальний кор­пус був споруджений за проектом Л. Руска.

Гімназія здійснила вісім випусків. Серед 228 її вихо­ванців — М. Гоголь, Є. Гребінка, Н. Кукольник.

Після реорганізації в 1832 р. навчальний заклад функ­ціонував як Ніжинський фізико-математичний ліцей. У числі його випускників — М. Міклухо-Маклай, батько ві­домого мандрівника.

1840 р. ліцей був перепрофільований на юридичний, що готував чиновників для роботи в судових установах. Ніжин­ський юридичний ліцей закінчили Л. Глібов, В. Тарновсь-кий (молодший) та ін.

В 1875 р. в результаті чергової реорганізації ліцей був перетворений на Ніжинський історико-філологічний інсти­тут ім. князя Безбородька. В радянський період — Ніжинсь­кий науково-педагогічний інститут (1920 p.), інститут народ­ної освіти (1921 p.). З 1934 р. — Ніжинський педагогічний інститут ім. М. Гоголя.

З Ніжином пов'язані дитячі роки С. Корольова, який жив у місті в період з 1901 по 1914 р. і здобув тут початко­ву освіту.

В Ніжині збереглося багато архітектурних пам'яток: Миколаївський собор (1668 p.); грецька Михайлівська (1731 p.), Троїцька (1733 р.), Преображенська (1748 р.), По-кровська (1757 р.), Христовоздвиженська (1775 p.), грецька Всіхсвятська (1786 p.), Іоанна Богослова (XVIIIct.) церкви; Введенський собор (1788 p.). Серед пам'яток цивільного будівництва - купецький будинок (XVIII ст.) і приміщен­ня ліцею вищих наук (1820 p.).

У Ніжині народився відомий мореплавець Ю.Ф. Лисянський (1773-1837), який у 1801-1806 pp. разом із І.Ф. Кру­зенштерном здійснив кругосвітню подорож.

Остер — одне з найдавніших міст Придніпров'я, засноване Володимиром Моно-махом, що підтверджується літописним свід­ченням від 1098 р. Місто було закладене як фортеця для захисту руських земель від половецьких набігів. Давнє городище — «Городок Остерський» — є архе­ологічною пам'яткою XI ст.

У південно-східній частині городища збереглася божни­ця Св. Михаїла, згадувана в літописі. Існує припущення, що вона зведена за Володимира Мономаха. В період князюван­ня його сина Юрія Долгорукого вона була прикрашена фре­сками (звідси її назва — «Юр'єва божниця»). Пам'ятка ча­стково збереглася.

В 1240 р. місто було спалене. На початку XIV ст. непо­далік від нього, ближче до Десни, виросло нове поселення, яке дістало назву Остер.

Палац (1782-1787 pp.), побудований фельдмаршалом П. Румянцевим-Задунайським, частково зберігся в с Ви­шеньки.

У селищі Короп розташована єдина в Лівобережній Україні церква-фортеця — Ільїнська (XVIII ст.). Тут зберег­лись також Вознесенська церква (1764 р.) і садиба Дараганів (Ю.Ф. Дараган був козелецьким полковником).

У Коропі є меморіальний музей народовольця Миколи Кибальчича, що брав участь у підготовці замаху на Олек­сандра II. Він також автор проекту першого у світі реактив­ного літального апарату.

В с Густиня на початку XVII ст. у володіннях Вишне-вецьких було засновано монастир. Його архітектурний ан­самбль склався в XVII—XVIII ст. Центром монастирського комплексу є Троїцький собор (1676). У 1994 р. тут відно­вив своє функціонування жіночий монастир. При обителі є готель для паломників.

У селищі Седнів збереглась садиба Я. Лизогуба (XVII ст.). Уціліли також лизогубівська кам'яниця (1690 р.), Воскресенська (1690 p.), Георгіївська (1747 p., 1852 p.) і Успенсь­ка (1860 р.) церкви. Давньоруське місто-фортеця вперше згадується в 1068 р. під назвою Сновськ. Сучасна назва закріпилася за ним із XVI ст.

В містечку Сосниця народився і провів дитячі роки ви­датний кінорежисер і письменник О. Довженко. Тут створе­но його літературно-меморіальний музей.У Сосниці тривалий час жила А. Керн, якій присвятив вірші О. Пушкін.

Родом з м. Ічня відомий скульптор І.П. Мартос, автор пам'ятників А.Е. Рішельє в Одесі, Мініну і Пожарському в Москві, М. Ломоносову в Архангельську, ГІотьомкіну Тав­рійському в Херсоні, ректор Петербурзької академії мистецтв.

Село Погорільці з кінця XVIII ст. належало Перовським, нащадкам графа O.K. Розумовського. Тут у садибі сво­го дядька О.О. Перовського — літератора, відомого під псевдонімом Антонія Погорєльського - провів свої дитячі роки відомий російський письменник O.K. Толстой, прав­нук останнього українського гетьмана К. Розумовського. Флігель-ад'ютант Олександра II, в 1861 p., після виходу у відставку, він жив у Погорільцях або в маєтку Червоний Ріг (нині Почеиський район Брянської області). У Погорільцях неодноразово бували Володимир, Олександр і Олексій Жемчужникови — двоюрідні брати письменника.

В селі Шевченкове (колишній хутір Іванівський) про­тягом 22 років жив і похований видатний живописець Ми­кола Ге. В його маєтку бували І. Рєпін (1880 р.), Л. Толстой (1884 p.), засновник московської картинної галереї П. Тре­тьяков (1887 p.). Перебуваючи в домі М. Ге, тут плідно пра­цював М. Врубель.

У селі Заньки народилась М.К. Адасовська — Марія Заньковецька, перша народна артистка України. В Заньках діє її меморіальний музей.

В с Піски, де народився П. Тичина, діє музей поета.

У краї розвиваються традиційні народні промисли. В Чернігові на фабриці лозяних виробів виготовляють гарнітури плетених меблів, кошики, декоративні вази. В се­лищі Дігтярі знаходиться фабрика художніх виробів — відо­мий центр художнього ткацтва (килими, рушники, плахтові тканини, скатерки, купони для жіночих суконь, спідниць тощо). В Прилуках на фабриці художніх виробів тчуть ска­терки, серветки, рушники тощо.

Чернігівська область володіє значними ресурсами і має необхідні умови для розвитку туризму.