3.2. Туристичні ресурси історичної Волині

Велика Волинь — історико-географічний край у північно-західній частині України, що охоплює територію трьох об­ластей: Волинської, Житомирської, Рівненської.

За уявленням Геродота, саме в цих краях береги Свято­го озера в селі Тур на Ратнівщині, Світязя, озер Веліхов і Пульма у III-II тис. до н.е. населяло войовниче жіноче плем'я — легендарні амазонки.

У IX ст. Західна Волинь перебувала під впливом Вели­кої Моравії, в X ст. - під владою Києва. У 1018-1031 роках волинські землі були захоплені польським князем Болесла­вом Хоробрим, з дочкою якого був одружений київський князь Святополк Володимирович, що здобув київський пре­стол завдяки військовій допомозі тестя. Київські князі змогли повернути Волинь лише після смерті Болеслава.

Східна Волинь — нинішня Житомирщина — була насе­лена древлянами, підкореними наприкінці IX ст. київським князем Олегом. У період правління Ігоря вони намагалися відстояти свою незалежність. Центром древлянської землі був Іскоростень, знищений княгинею Ольгою, після чого древлянською столицею став Вручій — теперішній Овруч.

У середині XII ст., за Мстислава Ізяславича, Волинь вийшла з-під влади Києва, перетворившись на самостійне князівство. Воно ще більше зміцніло в період правління князя Романа (Бориса) Великого (бл. 1152-1205). Посадже­ний на князівство в Новгороді в 1168 p., після смерті бать­ка Мстислава Ізяславича в 1170 р. він зайняв володимирсь-кий престол, де княжив до 1205 р. З 1199 р. Роман - князь галицький. У Візантії Романа іменували «igemon», тобто князь, тоді як його тестя київського князя Рюрика Ростиславича називали «diepon», тобто правитель.

Син Романа князь Данило-Іоанн (1202-1264) просла­вився передусім своєю впертою боротьбою з татаро-монго­лами. Протягом п'яти років він не визнавав влади Орди. І хоча в 1246 р. йому все ж довелось їхати до Орди за яр­ликом, він і після цього не припинив боротьби. В пошуку союзників він зав'язав стосунки з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем (братом Олександра Іжевсько­го), закріплені в подальшому шлюбом Андрія Ярославича з дочкою князя Данила Дубравкою. Проводячи політику, спрямовану на організацію антимонгольської коаліції, він встановив зв'язки з римським папою, з рук якого одержав королівську корону. Коронація Данила Романовича відбу­лася в 1253 р. в Дорогочині.

У 1259 році монгольське військо на чолі з Бурундаєм здійснило новий похід на західноруські землі, примусивши Данила знищити укріплення всіх волинських і галицьких міст. Свою столицю Данило переніс у Холм, збудований ним у 1237 р. Тут він і був похований.

Один із синів Данила, Роман, у 1252 р. одружився з Гертрудою Бабенберг, племінницею австрійського герцога. Сестра герцога Маргарита Бабенберг вийшла заміж за ко­роля Чехії Пшемисла II. Після смерті герцога і Роман, і Пшемисл заявили про свої претензії на австрійській пре­стол. Волинський князь зазнав у цій боротьбі поразки і зму­шений був залишити Австрію.

Ще один син Данила Галицького, Шварн, одружений з дочкою литовського князя Міндовга, протягом 1264-1269 pp. був великим литовським князем. На честь іншого сина Да­нила, Лева, названо місто Львів.

На Волині, коли Данило Романович став на чолі знов об'єднаної Галицько-Волинської держави, безпосередньо правив його рідний брат Василько (бл. 1205-1269), якого замінив син Володимир (1269-1288). Літописи називають Володимира філософом, книжником, будівничим. Після смерті бездітного Володимира князівство перейшло до сина Данила Галицького Мстислава, потім до його онука — Юрія Львовича, короля Русі і князя Лодомерії, як було записано на його печатці. Після Юрія правили його сини Андрій І і Лев II. На жаль, ми не знаємо точних дат життя і князю­вання багатьох волинських князів. Як правили Юрійовичі, як і коли померли чи загинули, не з'ясовано. Після їх смерті закінчилася династія Рюриковичів в Галицько-Волинській землі. Престол посів їх племінник, син сестри Марії Юріївни і мазовецького князя Тройдена Болеслав — Юрій II. Але в 1340 р. він був отруєний, і волинський престол пе­рейшов до князя Любарта-Дмитра Гедиміновича (1340-1386), одруженого з представницею галицько-волинського князівського роду. Його правління супроводжувалось без­перервними війнами з польськими правителями. Врешті поляки таки захопили західні землі князівства — Холм, Белз (1377 p.).

У 1399 р. Волинь перейшла під владу князя Вітовта, який частину підвладних йому земель (Кременець, Стожок) передав у володіння князю Свидригайлу.

Після смерті Вітовта в 1431 р. поляки повторили спробу захопити Волинь. Вони оволоділи Володимиром, намагалися взяти Луцьк та інші волинські міста. Боротьбу з поляками очолив князь Свидригайло. Угода 1443 р. між польським ко­ролем Казимиром Ягайловичем і князем Свидригайлом закріплювала Волинь за Литвою.

Свидригайло був останнім волинським князем. Після його смерті в 1452 р. князівство було скасовано, здобувши статус Волинського воєводства з Володимирським, Луць­ким, Кременецьким староствами у складі Литовсько-Русь-кого князівства. Східні волинські землі (Житомирське, Ов­руцьке староства) були включені до Київського князівства (з 1471 р. — воєводства).

Після Люблінської унії (1596 р.) уся Волинь опинилася під владою Польщі. В роки визвольної війни 1648-1654 pp. тут точилися жорстокі бої. Наприкінці 1648 р. загін Макси­ма Кривоноса зайняв Збараж. У середині 1649 р. місто зно­ву стало ареною військового протистояння. Бойові дії відбу­валися під Зборовом. Але найбільша за масштабом битва відбулася в 1651 р. під Берестечком.

Напередодні першої світової війни на місці битви під Берестечком було споруджено величний храм-пам'ятник «Козацькі могили».

Національно-визвольна війна завершилась закріплен­ням над волинськими землями влади Польщі. Над краєм пройшла хвиля репресій. Українська шляхта втратила свою політичну роль.

Після другого поділу Польщі (1793) Східна Волинь увійшла до складу Росії як Ізяславське намісництво. Його центром був проголошений Ізяслав, проте адміністрація квартирувала в Житомирі за браком відповідних приміщень.

Після третього поділу Польщі (1795) до Росії була приєднана і Західна Волинь. Головним ЇЇ містом став давній Звягель (Возвягля), викуплений казною у його власників князів Любомирських і перейменований на Новоград-Волинський. Хоча адміністрація з тієї ж причини залишилась у Житомирі.

Після приєднання Волині Катерина II видала указ про скасування унії і литовських статутів. Після 1796 р. Павлом І була відновлена дія місцевих законів і легалізована релігія, що укорінилася в краї. Олександр І також не чинив утисків стосовно місцевих порядків. І лише Микола І після польського повстання 1830-1831 pp. остаточно скасував унію і литовські статути, започаткувавши процес ру­сифікації краю. Були впроваджені російські закони, закриті польські школи. Після поразки Росії в Кримській війні 1853-1855 pp. сталися деякі послаблення, хоча після польсь­кого повстання 1863 р. русифікаційні тенденції посилились. Усе це вилучило Волинь із процесів українського націо­нального відродження. Тут до 1911 р. не існувало навіть земств, які в інших губерніях підтримували український культурний і національний рух.

Після революційних подій 1917 р. окреслились перші прояви національного відродження: в краї з'явились ук­раїнські школи, кооперативи, відділення товариства «Просвіта». В 1918 р. в Житомирі діяла Центральна Рада. Саме тут нею були затверджені державний герб, нова гро­шова одиниця (шаги, гривні, карбованці), впроваджено но­вий календар.

В 1920 р. Західна Волинь була окупована поляками і за Ризьким миром (1921 р.) відійшла до Польщі. В результаті цілеспрямованої деукраїнізації: з 443 українських народних шкіл у 1922 р. на 1939 р. їх залишилося всього 8 проти 1459 польських. Державних середніх українських шкіл не було взагалі (не рахуючи трьох приватних). Така політика польського уряду спричинилась до виникнення руху опору. В результаті у 1930-і роки на Волині почала діяти ОУН.

На підставі пакту Рібентропа-Молотова у вересні 1939 р. Західна Волинь була приєднана до радянської України.

З початком гітлерівської окупації Волині тут була зроб­лена спроба відновити дорадянські порядки: організувати цивільну владу, налагодити функціонування церкви. Але з початком німецького терору восени 1941 р. на Волині ак­тивізувався український опір. Після звільнення від німець­кої окупації навесні 1944 р. цей рух був спрямований про­ти радянської влади.

Східна Волинь (Житомирщина) увійшла до складу ра­дянської України.

Західні волинські землі - Підляшшя і Холмщина — ле­жать за межами української держави, у Польщі. Це Берес­тейсько-Дорогочинська земля, як вона іменувалася в Серед­ньовіччя, де відбувалась коронація князя Данила Галицького (місто Дорогочин). Місцеве українське населення зберегло мову, традиції, фольклор, віру предків.

Історико-етнографічні особливості Волинського краю завжди були предметом інтересу науковців і краєзнавців. Його досліджували В. Антонович, М. Грушевський, М. Ко­стомаров, М. Максимович, О. Цинкаловський та ін. Цент­ром краєзнавчого вивчення Східної Волині став у середині XIX ст. Житомир. Тут діяв створений при Волинському гу­бернському статистичному комітеті краєзнавчий осередок, діяльність якого пов'язана з іменами відомих людей, у числі яких — П. Косач, батько Лесі Українки. На кінець XIX ст. вивчення краю зосередилось навколо Волинського єпархі­ального сховища старожитностей і Волинського церковно-археологічного товариства. В 1900 р. в Житомирі створено Товариство дослідників Волині, у складі природничої, етно­графічної, економічної та історичної секцій. Його силами організовано видання наукових праць, яких вийшло 14 томів. Товариство підтримувало зв'язки із 104 науковими установами.

У відання товариства передано музей, що функціонував при публічній бібліотеці. Згодом Центральний волинський музей, колекція якого налічувала 8292 експонати, здобув статус самостійної установи.

Товариство припинило своє функціонування у 1920 р. і відновило його лише в 1949 р., на цей раз у Нью-Йорку. Його філії були створені у Клівленді, Буффало, Торонто, Вінніпегу. Найбільшою активністю відзначалась діяльність останньої. В цьому канадському місті в 1951 році було ство­рено Інститут дослідження Волині і товариство «Волинь», видано перший науково-популярний збірник «Літопис». Через 50 років ці організації припинили свою діяльність, яку продовжили Волинський державний університет і Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині, створені в 1990 р. Це останнє регулярно організо­вує наукові всеукраїнські і міжнародні краєзнавчі конфе­ренції, видає наукові збірники.

У Луцьку з кінця 1920-х років дослідження Західної Во­лині проводилося членами Краєзнавчого товариства Волині, що мало свій друкований орган «Земля Волинська». За йо­го сприяння відкрито музей Волині. Товариство функціону­вало до його злиття в 1932 р. з аналогічним польським. На­томість у Луцьку створюється Товариство «Друзів музеїв». Діяло також Волинське товариство прихильників наук, яке видавало у Рівному «Волинський щорічник».