6.1. Туристичні ресурси історичної Галичини
Історична Галичина охоплює територію нинішніх Івано-Франківської, Львівської областей, а також Жешувського і а більшої частини Краківського воєводств Польщі.
Наприкінці X ст. Галичина увійшла до складу Київської Русі. Після розпаду Київської держави на цих землях утворились удільні князівства з центрами у Звенигороде Перемишлі, Теребовлі, де правили онуки Ярослава Мудрого -Василько, Володар, Рюрик Ростиславичі. Син Володаря Во-лодимирко в 1141 р. об'єднав ці князівства під своєю владою і зробив своєю столицею Галич (відтоді край здобув назву Галичина).
Галицьке боярство було значною політичною силою. Його впливовість пояснюється тим, що в цих землях протягом чотирьох поколінь правила одна династія, князівська дружина не поповнювалася за рахунок чужинців, а представники місцевих боярських родин незмінно займали високі посади. Галицькі бояри жили в укріплених замках і мали свої власні дружини.
В Галицькій Русі рано сформувалися міські громади внаслідок розвитку ремесел і торговельних стосунків із Західною Європою.
В період князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153-1187) територія Галицького князівства включала землі Прикарпаття, пониззя Дністра, Прута, Серета, аж до Чорного моря і гирла Дунаю. Князь підтримував добросусідські відносини з угорським і німецьким правителями. В 1165 р. він визнав ленну залежність від імператора Фрідріха Барбароси.
Ярослав встановив тісні зв'язки з Візантією, дозволяючи собі навіть втручатися в її внутрішні справи. В 1160-х роках він надав притулок у Галичі Андроніку Комніну, допомагаючи йому воювати з візантійським імператором Мануїлом І, хоча пізніше відновив з останнім дружні стосунки.
Ярослав Осмомисл був наймогутнішим серед князів південно-західної частини руських земель. Після нього на князівство був посаджений його син Володимир. На грунті сімейних перипетій ускладнилися стосунки Володимира з боярами аж до відкритого конфлікту, що змусив князя шукати військової підтримки угорського короля. Бела IIІ не відмовив князю, але, з'явившись у 1188 р. в Галичі, за згодою частини боярства проголосив себе королем Галичини, ув'язнивши Володимира і призначивши намісником свого сина Андрія. Це була перша, але не остання спроба іноземної окупації Галичини.
Володимир звернувся по допомогу до свого сюзерена Фрідріха І, який переадресував його прохання своєму васалу Казимиру Краківському. Останній допоміг Володимиру повернути Галич, залишений угорцями, після чого Володимир продовжував правити до 1199 р. Він не залишив по собі наступника, і династія Ростиславичів, що правила в галицьких землях понад 100 років (1084-1199), припинила своє існування.
В 1199 р. волинський князь Роман об'єднав Галичину з Волинню, спираючись у боротьбі проти галицького боярства на міщанство.
Після смерті Романа в 1205 р. бояри запросили на правління до Галича Ігоревичів, потім — угорців, і знову Ігоревичів.
Ситуацією в Галичині скористалися краківський князь Лешко і угорський король Андрій II, до яких звернулись по допомогу Романовичі. В 1215 р. ці правителі з'єднали шлюбом своїх дітей — дочку Лешка Соломонію, і сина Андрія II Каломана, якому віддали Галичину. Цей союз виявився нестійким, і Лешко в 1218 р. викликав із Новгорода до Галича свого родича князя Мстислава Удалого, який зробив 8 спроб відвоювати Галичину у Андрія II. Зрештою він одружив свою дочку з угорським королевичем Андрієм, віддавши йому Перемишль, а в 1224 р. зрікся престолу на користь зятя і невдовзі помер.
У 1230 р. Данило Романович вступив у боротьбу за Галичину і в 1245 здобув перемогу. В його правління Галицька держава стала великою і багатою країною.
Після смерті Данила галицьким князем був його син Лев (1264-1301), який переніс княжу столицю у Львів, заснований його батьком і названий Данилом на честь сина.
Наступним правителем у галицьких землях був син Льва Даниловича Юрій І (1301-1315), який повернув столицю до старовинного Володимира на Волині. Він, як і його дід, мав королівський титул, іменуючись «королем Русі, князем Лодомерії».
Династія Романовичів (Рюриковичів) на Галичині припинила своє існування в 1323 p., після синів Юрія Львовича Лева II і Андрія.
До 1340 р. галицькими землями правив небіж Юрійовичів Болеслав Тройденович Мазовецький — Юрій II, потім — Любарт (Дмитро) Гедемінович.
Галичина стала предметом зазіхань польського короля Казимира Великого. В боротьбу за ці землі вступили угорці і татари. В 1349 р. Казимир таки оволодів Галичиною і Холмщиною. Галичина стала називатися Королівством Руським, а пізніше — Руським воєводством.
Після першого поділу Польщі в 1772 р. Руське воєводство увійшло до складу Австрії під його історичною назвою -Королівство Галичини і Лодомерії. Ця назва поширювалась і на польські землі: Краківщину, Сандомирщину, частину Люблінщини. В цей період Галичина перебувала у стані економічного і культурного занепаду. Австрійський цісар, Иосиф II з метою пожвавлення на цій території господарського і духовного життя надав містам новий адміністративний устрій, здійснював регулювання торгівлі, відкривав нові школи і т. ін., хоча замість польської мови викладання в гімназіях навчання здійснювалось німецькою мовою (з 1825 р. освіта знову була переведена в польське русло). Лише народні, парафіяльні школи зберігали українську мову викладання. В 1784 р. у Львові було відкрито університет, де навчання велось німецькою і латинською мовами. У 1787-1809 pp. діяв богословський факультет з українською мовою навчання.
Наказом про обмеження прав пана щодо селянина була скасована особиста залежність селян (1782 p.).
Цей комплекс урядових заходів сприяв активізації руху національного відродження. В 1837 р. було видано збірник «Русалка Дністрова» українською мовою.
В 1848 р. у Львові створено Головну Руську Раду, яка захищала політичні і національні прагнення українців. Виклопотано дозвіл на відкриття при Львівському університеті кафедри української мови та літератури.
У 1849 р. революційний рух був придушений за допомогою російських військ. У краї посилився польський вплив.
Серед місцевої інтелігенції набули поширення москвофільські настрої.
В 1861 р. новою австрійською конституцією передбачено автономію цих територій, які управлялися власним сеймом, хоча переважна більшість депутатів були поляками.
У середовищі уніатських священиків наростає незгода з латинізацією місцевої церкви, що і в релігійній сфері призводить до посилення московського впливу.
На противагу цим тенденціям молоді представники галицької інтелігенції стали групуватися навколо національних товариств і об'єднань. Так, у 1873 р. було засновано Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), яке об'єднало наукову громадськість з усієї України. В 1885 р. виникло політичне товариство «Народна Рада», що виступало за відокремлення української частини Галичини від польської.
Розвиток національного руху на території Галичини мав своїм наслідком серйозні завоювання, зокрема, в культурно-освітній сфері. Так, у 1914 р. тут діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій, понад 3 тис. українських народних шкіл.
Події Першої світової війни в галицьких землях були фоном, на якому розгорталися бурхливі політичні події. Найбільш значимим їх наслідком стало проголошення 9 листопада 1918 р. Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові між Директорією і делегацією ЗУНР було укладено договір про об'єднання в єдиній Українській Народній республіці. 22 січня 1919 р. на Софійській площі відбулося проголошення Злуки Галичини, Буковини, Угорської Русі і Наддніпрянської України. ЗУРН була перейменована на ЗОУНР (Західну область Української народної республіки). Проте фактично злука не відбулась: ЗОУНР продовжувала функціонувати як окреме політичне утворення.
Бойові дії на цій території не припинялись, і вже на початок літа вся Галичина була окупована польськими військами.
В 1923 р. за договором, підписаним у Парижі, була Галичина залишена за Польщею за умови надання їй автономії.В 1939 р. на основі пакту Ріббентропа-Молотова Галичина була приєднана до Радянської України. Адміністративно її територія поділялась на Дрогобицьку (в 1959 р. включено до складу Львівської), Львівську і Станіславську (з 1962 р. — Івано-Франківська) області.
- Панкова є.В. Туристичне краєзнавство
- Передмова
- Розділ I загальна характеристика туристичних ресурсів україни
- Контрольні питання
- Теми рефератів
- Туристичний центр світового значення
- 2.1. Природна-рекреаційні та інфраструктурні ресурси Києва
- 2.2. Історико-культурні ресурси Києва
- 2.2.1. Виникнення і ранній розвиток міста.
- Теми рефератів
- Туристичні ресурси правобережної україни
- 3.1. Туристичні ресурси історичної Київщини
- 3.1.1. Київська область
- 3.1.2. Черкаська область
- Теми рефератів
- 3.2. Туристичні ресурси історичної Волині
- 3.2.1. Волинська область
- 3.2.2. Житомирська область
- 3.23. Рівненська область
- Теми рефератів
- 3.3.Туристичні ресурси історичного Поділля
- 3.3.1. Вінницька область
- 3.3.2. Тернопільська область
- 3.3.3. Хмельницька область
- Теми рефератів
- Туристичні ресурси лівобережної україни
- 4.1. Туристичні ресурси Чернігівської області
- 4.2. Туристичні ресурси Полтавщини
- Теми рефератів
- Туристичні ресурси слобожанщини
- 5.1. Харківська область
- 5.2, Сумська область
- Розділ VI туристичні ресурси західної україни
- 6.1. Туристичні ресурси історичної Галичини
- 6.1.1. Львівська область
- 6.1.2. Івано-Франківська область
- 6.2. Туристичні ресурси Буковини
- 6.3. Туристичні ресурси Закарпаття
- Теми рефератів
- Туристичні ресурси степової (Південної) україни
- 7.1. Одеська область
- 7.2. Миколаївська область
- 7.3. Херсонська область
- 7.4. Запорізька область
- 7.5. Донецька область
- 7.6. Луганська область
- 7.7. Дніпропетровська область
- 7.8. Кіровоградська область
- Теми рефератів
- Туристичні ресурси криму
- Теми рефератів