Розділ I загальна характеристика туристичних ресурсів україни

Україна - одна з найбільших країн Європи, площа якої становить 603,7 тис. кв. км. її територія простягається зі схо­ду на захід на 1316 км, а з півночі на південь - на 893 км. Крайньою південною точкою України є мис Сарич у Криму. Крайні західна, східна і північна точки знаходяться від­повідно в Закарпатській (Ужгородський район), Луганській (Міловський район) і Чернігівській (Новгород-Сіверський район) областях.

Географічний центр України знаходиться на північно-східній околиці райцентру Добровеличівка в Кіровоградській області, де в 1990 р. встановлено символічний знак. При іншому підході, що передбачає «поправку» на конфігурацію території України, ця точка зміщується на 70 км на північ від названої і за підрахунками, виконаними за допомогою обчис­лювальної техніки, локалізується на 2 км західніше м. Вату-тіне Черкаської області.

Загальна довжина державного кордону України стано­вить майже 6500 км, з них - 1050 км припадає на морський кордон. Територія України перевищує територію таких дер­жав, як Франція (544 тис. кв. км), Іспанія (505 тис. кв. км), Швеція (450 тис. кв. км)та ін. держав. На території України (поблизу м. Рахова Закарпатської області) знаходиться умовний географічний центр Європи.

Чисельність населення України — близько 48 мільйонів. За цим показником Україна посідає п'яте місце в Європі після Німеччини (76 млн.), Італії (57,5 млн.), Великої Бри­танії (57,1 млн.), Франції (55,9 млн.).

Етнічні українські території можуть бути як суцільними (де переважає українське населення), так і змішаними (де українці становлять від 10 до 50% населення). Етнічні тери­торії поділяють на старі, населені українцями протягом ба­гатьох століть (наприклад, Київщина, Чернігівщина, Галичи­на, Холмщина), і нові, де вони розселилися протягом останніх одного-двох століть (Кубань — «малиновий клин», Далекий Схід — «зелений клин», Казахстан — «сірий клин»).

Близько 115 тис. км² етнічних українських земель вхо­дить сьогодні до складу Росії і є територією нинішніх Воро­незької, Курської, Ростовської областей і Ставропольського краю; близько 27 тис. км² — до складу Білорусії (частина Брестської, Мозирської, Пінської областей). За Польщею залишились Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина загальною площею в 19,5 тис. км². У 1947 р., в результаті операції «Вісла» їх українське населення примусово було виселено звідси на колишні німецькі землі. Українські етнічні території площею 2,6 тис. км² входять до складу Словаччини, 1,7 тис. км² — Румунії. 741 тис. км² україн­ських етнічних територій за межами України знаходиться 165 тис. км², тобто близько 22%.

Регіональний поділ України здійснюється з урахуванням цілого ряду особливостей природного, господарського, етно­графічного, мовного, адміністративно-територіального, рекре­аційного характеру і т. п. Однією з них є фізико-географічне районування, обумовлене розташуванням країни в межах Східноєвропейської рівнини, Карпатських і Кримських гір, чим викликана значна диференціація природних умов.

Рівнинна частина країни включає три географічних зо­ни: зону мішаних лісів — Полісся (близько 14%), лісостепо­ву (майже 34%) і степову (близько 40%) зони. Ці останні, в свою чергу, так само як і Карпати і Кримські гори, теж поділяються на фізико-географічні області. Всього на тери­торії України виділяють 57 фізико-географічних областей.

Початок адміністративно-територіальному поділу покла­дено ще в період Київської Русі. Основною його одиницею було князівство, серед яких відомі Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Волинське, Галицьке.

В литовсько-польський період українські землі поділя­лись на воєводства: Руське (Львівська, Галицька, Перемись-ка, Сяницька, Холмська землі), Шдляське (Мельницька, Більська, Дорогочинська землі), Белзьке (Бузький, Городельський, Грабовецький повіти), Волинське (Володимирський, Луцький, Кременецький повіти), Подільське (Кам'янецький, Червоноградський, Лятичівський повіти), Брацлавське (Брацлавський, Вінницький повіти), Київське (Київський, Овруцький, Житомирський повіти). З 1630 р. у складі Польщі виділялось Чернігівське воєводство.

За часів Богдана Хмельницького основною адміністра­тивно-територіальною одиницею був полк, що ділився на сотні. Полково-сотенний устрій у різні періоди існував на Правобережжі (протягом 65 років), Лівобережжі (протягом 135 років) і Слобожанщині, що належали Росії і Польщі.

Лівобережну та Правобережну Україну стали розрізня­ти після поділу України між Росією і Польщею в середині XVII ст. На Правобережній Україні, що відійшла до Польщі, були відновлені воєводства. Лівобережна Україна (Гетьманщина), що залишилась за Росією, поділялась на де­сять полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Мирго­родський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, При­луцький, Стародубський і Чернігівський. У 1781 р. на Гетьманщині був скасований полковий устрій і створені Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. В 1796 р. вони увійшли до Малоросійської губернії, яка в 1802 р. була поділена на Полтавську і Чернігівську.

Слобожанщина (Слобідська Україна) ділилась на п'ять полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. У 1764 р. полковий устрій на Слобожанщині було скасовано і створено Слобідсько-Українську губернію, яку 1780 р. перейменували на Харківське намісництво. В 1796 р. йому повернули назву Слобідсько-Української (з 1835 р. — Харківська) губернії.

На землях, підпорядкованих Запорозькій Січі, полковий устрій трансформувався в паланковий, при якому кожну паланку (у тюркських мовах це слово має значення «невелика фортеця») очолював козацький полковник. Запоріжжя поділялось на вісім паланок.

Східні землі сучасної України (Луганська, Донецька, частина Харківської області) в 1708 р. разом з Ростовською, Воронезькою, Тамбовською областями Росії увійшли до Азовської губернії, перейменованої в 1725 р. на Воронезьку.

В 1764 р. на січовій території (сучасні Кіровоградська і Луганська області) було створено Новоросійську губернію, що об'єднала також тринадцять сотень Миргородського і дві сотні Полтавського полків.

У 1774 р. частина Новоросійської губернії (територія сучасних Луганської, Донецької, Кіровоградської областей, південна частина Слобожанщини) увійшла до новостворе-ної Азовської (другої) губернії.

Після анексії Кримського ханства в 1783 р. Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані у складі Катерино­славського намісництва, яке в 1797 р. було перетворено на Новоросійську (другу) губернію. В 1802 р. Новоросійська гу­бернія (Новоросія) була піддана черговому поділу, в резуль­таті якого утворились Миколаївська (в 1803 р. перейменова­на на Херсонську), Катеринославська і Таврійська губернії.

Після поділів Польщі 1793 і 1795 років землі Правобе­режної України були приєднані до Росії, що початково поділялись на (Ізяславське — з 1795 р. Волинське, Брац-лавське, Подільське), а з 1797 р. — губернії: Київську, Во­линську, Подільську.

Отже, на початок XIX ст. переважна більшість етнічних українських земель була об'єднана у складі дев'яти губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Хер­сонської, Чернігівської.

Західноукраїнським землям, що після першого поділу Польщі (1772) увійшли до Австрії, було повернено їх істо­ричну назву: вони стали іменуватися «Королівством Гали­чини і Лодомерії». Проте назва «Галичина» поширювалась і на польські землі. Звідси виникнення назви «Східна Гали­чина» для означення української її частини, на відміну від Західної (польської) Галичини. В XIX - на початку XX ст. побутували назви «Австрійська Русь» (Галичина, Букови­на), «Угорська Русь» (Закарпаття).

До 1914 р. 76 тис. кв. км (близько 10%) українських етнічних територій належало Австрії, решта — 665 тис. кв. км (понад 90%) - Росії.

Після першої світової війни українські землі були роз­поділені між 4 державами: 77,3% українських земель нале­жало СРСР, 18,1% (Галичина, Підляшшя, Холмщина) -Польщі, 2,1% (Бессарабія, Буковина, Мармарощина) - Ру­мунії, 2,5% (Закарпаття) - Чехо-Словаччині.

В 1920 р. землі України радянської були поділені на дванадцять губерній: Волинську, Донецьку, Катерино­славську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Олександрівську (з 1921 р. - Запорізька), Подільську, Пол­тавську, Харківську, Чернігівську.

Але вже 1 серпня 1925 р. губернський поділ був скасо­ваний. Наприкінці 1925 р. Україна в адміністративному відношенні складалася з 41 округи. З 1924 р. в її складі пе­ребувала також Молдавська АРСР

У 1932 р. вертикальна адміністративна структура буду­валась таким чином: центр — область — район. 9 лютого бу­ло утворено п'ять перших областей: Вінницьку, Дніпропет­ровську, Київську, Одеську, Харківську; 2 липня -Донецьку; 15 жовтня — Чернігівську. В 1937 р. з'явились Житомирська, Кам'янець-Подільська (з 1954 — Хмельниць­ка), Миколаївська, Полтавська області. В 1938 р. Донецьку область було поділено на Сталінську (з 1961 — Донецька) і Луганську. В 1939 р. виникли Запорізька, Кіровоградська, Сумська області, потім - Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська (з 1962 — Івано-Франківська), Тернопільська.

1940 р. — рік створення Ізмаїльської і Чернівецької об­ластей і відокремлення Молдови в самостійну республіку.

Таким чином, напередодні Великої Вітчизняної війни на території України налічувалося 24 області.

30 березня 1944 p. було створено Херсонську, в 1946 р. — Закарпатську, в 1954 р. — Черкаську області. У тому ж 1954 р. до складу України увійшла Кримська область, а Ізмаїльську область було об'єднано з Одеською. В 1959 р. Дрогобицька область стала частиною Львівської. Сьогодні у складі Ук­раїни налічується 24 області і Автономна Республіка Крим.

Адміністративний поділ України не співпадає з її історико-географічним поділом. За цим останнім критерієм в Україні можна виділити такі історико-географічні області: Бессарабія, Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Київщина, Крим, Південна (Степова) Україна, Поділля, Полтавщина, Слобожанщина, Чернігівщина.

Ще одна схема поділу території України обумовлюється впливом природних і соціально-економічних чинників і вик­ликана потребами розвитку туристичної галузі. На підставі цих факторів виділяються туристичні регіони і райони.

Туристичний регіон являє собою територіально-турис­тичну систему, яка об'єднує кілька туристичних районів, що мають свої специфічні особливості і об'єднані географічни­ми, історичними, ресурсними факторами.

Туристичний район — це група туристичних комплексів, об'єднаних спільною територіальною структурою туристич­ного господарства.

Єдина схема туристичного районування на сьогодні не розроблена. Частина дослідників відокремлює чотири тури­стичних регіони: Карпатський, Поліський, Дніпровський і Азово-Чорноморський, які, в свою чергу поділяються на 35 туристичних районів. Інші виділяють сім регіонів: Кар­патський (західний), Волинсько-Тернопільський (північно-західний, або поліський), Житомирсько-Вінницький (буферний), Київський (центральний), Харківський (північно-східний), Дніпровсько-Донецький (південно-східний), Причорноморський (південний). Треті схильні об'єднувати три приморські райони в один Кримсько-Одесько-Азовський туристичний регіон, виділяючи також Карпатський туристичний район.

Основою туристичного районування є рекреаційне райо­нування, тобто поділ території на окремі таксономічні одиниці,

що відрізняються туристичною спеціалізацією, структурою рекреаційних ресурсів і напрямом їх освоєння. Рекреаційні ресурси характеризуються природними умовами, площею їх поширення, тривалістю використання. Рекреаційне району­вання сьогодні теж не є остаточно розробленим і жорстко усталеним.

У географічній енциклопедії України наводяться дві схеми поділу території країни на чотири рекреаційні регіо­ни (Азово-Чорноморський, Дніпровсько-Дністровський, Карпатський, Кримський) і вісім рекреаційних районів (Євпаторійський, Донецький, Одеський, Приазовський, Придніпровський, Придністровський, Феодосійський, Ялтинський).

Азово-Чорноморський рекреаційний регіон, до складу якого входять Донецька, Запорізька, Миколаївська, Одесь­ка, Херсонська області, включає Одеський і Приазовський рекреаційні райони. Регіон багатий на лікувальні грязі.

Дніпровсько-Дністровський рекреаційний регіон (Вінницька, Волинська, Житомирська, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Чер­каська, Чернівецька, Чернігівська області) охоплює Донець­кий, Придніпровський і Придністровський райони. Регіон славиться мінеральними і радоновими водами.

Карпатський рекреаційний регіон включає Закарпатсь­ку, Івано-Франківську, Львівську, Чернівецьку області. В ньому виявлено близько 800 джерел мінеральної води, по­ловина яких знаходиться на Закарпатті. Регіон має най-густішу річкову мережу в країні: 8729 річок. У ньому бага­то історико-культурних пам'яток. Регіон розташований на перехресті шляхів, які з'єднують Західну і Східну Європу.

Кримський рекреаційний регіон є унікальним осеред­ком, що поєднує багаті природно-рекреаційні, історико-культурні та спортивно-оздоровчі ресурси. В їх числі — Чор­не і. Азовське моря, лікувальні грязі, термальні і мінеральні води бальнеологічних курортів, численні пам'ятки, що нале­жать різним епохам і культурам, створені різними народами.

Через порти Чорного і Азовського морів Україна здійснює інтенсивні зв'язки із зарубіжними країнами. Вихід до Дунаю забезпечує їй водне сполучення з 7 країнами Західної Європи. В Україні наявна розвинена автомобільна, залізнична, авіаційна мережа. Морськими, річковими, повітряними, сухопутними шляхами Україна зв'язана май­же з усіма куточками земної кулі. Вона являє собою своєрідний міст між Європою і Азією.

Україна має все необхідне для розвитку подорожей і оз­доровлення: сприятливі природні умови, історико-культурні, матеріальні та людські ресурси. Туристично-рекре­аційний потенціал створює можливості для всебічного задоволення пізнавальних, оздоровчо-спортивних і духов­них потреб вітчизняних та іноземних туристів.

Територія України характеризується винятково сприят­ливими кліматичними умовами для відпочинку, лікування, різних видів туризму. Природно-рекреаційні ресурси — це природні умови, явища природи, що створюють комфортні умови для рекреаційно-туристичної діяльності і сприяють організації відпочинку і оздоровлення. Основними серед них є клімат, акваторії, ландшафт, а також деякі природні об'єкти, що мають пізнавальні і атрактивні властивості. Кліматичні ресурси визначають загальну комфортність те­риторії, її придатність для лікування і відпочинку. Серед основних кліматичних особливостей, що визначають її ком­фортність — температурний режим, кількість сонячних днів на рік, вологість, атмосферний тиск, режим вітрів.

Клімат на більшій території України помірно континен­тальний, із сухим і переважно теплим літом, м'якою і воло­гою зимою. 150-190 днів на рік середньодобова температура перевищує +10° Є. Кліматичні умови дещо інші в Карпатсь­ких і Кримських горах, а також на південному узбережжі Криму.

Важливою складовою рекреаційних ресурсів є водні ре­сурси, до яких належать моря, озера, водосховища, річки, придатні для організації відпочинку і оздоровлення. Найваж­ливішим з них є Азовське і Чорне море. По території Ук­раїни протікає понад 70 тис. річок, серед яких найбільші -

Дніпро, Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець, Дунай. Більшість річок належить до басейнів Чорного та Азовсько­го морів, 4% - до басейну Балтійського моря. Головна вод­на артерія України - Дніпро, третя за довжиною ріка Євро­пи (2285 км, з яких 1205 км припадає на територію України). Карпатські річки придатні для подорожей на бай­дарках і каное (Черемош, Прут, Тиса, Стрий та ін.). На те­риторії України понад 3 тис. природних озер і 22 тис. штуч­них водоймищ. Найбільша кількість озер на Волинському Поліссі.

Серед природно-рекреаційних ресурсів важливу роль відіграють бальнеологічні, до яких належать мінеральні во­ди, лікувальні грязі. Заклади, що функціонують за рахунок використання бальнеологічних ресурсів, розташовані пере­важно в Карпатському і Причорноморсько-Азовському регіонах. Найбільша кількість мінеральних джерел припа­дає на західну частину України (Львівську і Закарпатську області). Значні запаси лікувальних грязей зосереджені в південних і північно-західних областях. Найстаріші грязьові курорти - Бердянськ, Євпаторія, Саки, Куяльник. Торф'яні грязі використовуються на курортах Миргорода, Моршина, Черче та ін.

Важливою складовою рекреації, оздоровлення і ліку­вання є лісові ресурси. За кількістю лісових насаджень Україна посідає одне з перших місць серед країн Європи.

Наявність лісів сприяє також розвитку специфічних видів туризму, зокрема полюванню. Найбільш значними мис­ливськими ресурсами володіють Карпатський і Поліський регіони. Це перш за все численні популяції лосів, оленів, ко­суль, диких кабанів, лисиць, зайців, пернатої дичини.

Для туризму значну цінність мають ландшафти, що відзначаються оздоровчими чи пізнавальними властивостями, включаючи рельєф, мальовничі краєвиди, печери. В Україні є печери, що за своїми розмірами не поступаються найбільш відомим у світі, і при відповідному обладнанні їх можна перетворити на рекреаційно-туристичні об'єкти міжнародно­го значення. Вони локалізуються переважно в Подільсько-Буковинському, Кримському і Карпатському регіонах.

Особливу групу ландшафтів утворюють національні парки, державні заповідники, заказники, унікальні природні об'єкти, пам'ятки природи, парки, що є пам'ятками садово-паркового мистецтва, дендропарки, ботанічні сади, зоо­логічні парки, заповідні урочища, що складають природно-заповідний фонд. Основним призначенням заповідних територій і об'єктів є сприяння збереженню унікальних і типових природних ландшафтів, рослинного і тваринного генофонду, екологічної рівноваги, а також відтворенню і примноженню відновлюваних природних ресурсів. За­повідні території є базою для стаціонарного наукового дослідження еталонних природних комплексів, спостере­ження за станом і зміною навколишнього середовища, цен­трами розробки наукових основ охорони природи і раціонального природокористування, а також екологічної освіти.

В Україні налічується понад 6700 природно-заповідних територій, у тому числі 20 природних заповідників. За­повідник являє собою територію (акваторію), виділену з метою збереження у природних умовах типових або унікальних природних комплексів, вивчення природного протікання процесів і явищ, які в них відбуваються. Зе­мельні ділянки, надра, водні об'єкти в межах заповідника вилучаються з господарського обігу і стають об'єктами без­строкового використання в такій ролі. На невеликих ділян­ках обладнуються екологічні стежки.

На початок 2002 р. в Україні функціонувало 16 природ­них заповідників: «Горгани», Дніпровсько-орільський, «Єланецький степ», Казантипський, Канівський, Карадагсь-кий, Кримський, Луганський, «Мис Мартьян», Опукський, «Медобори», Поліський, Рівненський, «Розточчя», Ук­раїнський степовий, Ялтинський гірсько-лісовий). Крім то­го, Україна володіє 4 біосферними заповідниками (Асканія-Нова, Дунайський, Карпатський, Чорноморський), де зберігається еталонна дика природа. Вони відзначаються су­ворим режимом відвідування, тому проведення екскурсій припускається лише в музеях природи та інформаційних центрах.

У відповідності до Всеєвропейською стратегією збере­ження біологічної і ландшафтної різноманітності, а також з програмою перспективного розвитку заповідної справи в Україні актуальним і пріоритетним для державної політики є організація міждержавних біосферних резерватів. Перший такий заповідник — «Східні Карпати» — створений на те­риторії трьох країн: (Польщі, Словаччини, України). З ук­раїнських територій він включає Ужанський національний природний парк.

У 1999 р. в м. Вилково відбулось відкриття другого міждержавного — українсько-румунського — біосферного резервату «Дельта Дунаю» в рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера». Його українська частина — Дунайсь­кий біосферний заповідник, що увійшов до Світової мережі біосферних заповідників.

В Україні 11 національних природних парків (Азово-Сивашський, Вижницький, Деснянсько-Старогутський, Карпатський, «Подільські Товтри», «Святі гори», «Сине-вир», «Сколівські Бескиди», Ужанський, Шацький, Яворівський), створених з метою збереження, відновлення, вивчення і раціонального використання природних ком­плексів і об'єктів у рекреаційних, наукових і освітньо-ви­ховних цілях. Територія парків поділяється на різні функціональні зони, у тому числі буферні, що використову­ються для оздоровлення, лікування, відпочинку.

Заповідники і національні природні парки займають понад 10% території України і розташовані практично у всіх фізико-географічних її регіонах.

В Україні налічується 1020 парків, які мають історико-культурну цінність. З їх числа 19 — дендрологічні парки, метою яких є збереження, вивчення і відновлення у спеціально створених умовах представників флори. Крім цього, в країні 88 парків, що є пам'ятками садово-парково­го мистецтва, а також 17 ботанічних садів, 7 зоологічних парків.

Загальна площа природних рекреаційних ландшафтів в Україні становить 9,4 млн га (15,6% території держави), а їх одночасна місткість — майже 50 млн чол.

Історико-культурні ресурси включають історичні, архе­ологічні, архітектурні пам'ятки; предмети матеріальної культури (знаряддя праці, побутові речі, вироби народних промислів, одяг, національну кухню); елементи духовної культури (образотворче мистецтво, фольклор, народні тра­диції, вірування і т. ін.); твори монументального мистецтва; етнографічні особливості території. До цієї групи ресурсів відносять також музеї, виставки, театри тощо.

Стильовим багатством і різноманітністю відзначаються пам'ятки України. Під охороною держави перебуває понад 15,6 тис. пам'яток містобудування і архітектури, при тому, що сьогодні на облік взято далеко не всі історико-архітектурні об'єкти. Хронологічний діапазон архітектурних пам'яток України дуже широкий. Залишки найдавніших з них на місці стародавніх грецьких колоній збереглися в Північному Причорномор'ї (Ольвія, Херсонес, Пантікапей та ін.).

Кам'яне будівництво в Давній Русі починається в X ст. Основним типом кам'яних споруд того часу були культові об'єкти. Дослідження давньоруських пам'яток, що зберегли­ся до сьогодні, дозволяє виділити три історичні періоди в розвитку архітектури Давньої Русі. До першого етапу (кінець Х-І пол. XI ст.) відносяться пам'ятки, що зберегли­ся лише частково. Це Спаській собор у Чернігові, Софійський собор і Золоті ворота в Києві. Для другого періоду (II пол. XI — початок XII ст.) характерні церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрам-на церква в Києво-Печерській Лаврі, Михайлівський собор у Видубицькому монастирі. Третій період давньоруського зодчества представлений спорудами XII — початку ХШ ст., що дозволяють говорити про наявність у кам'яному зод­честві цілого ряду стилістичних напрямів і виокремлювати в ньому київську, чернігівську, волинську, галицьку школи. Київська школа представлена Кирилівською церквою в Києві, Юріївською (Успенською) церквою в Каневі, церк­вою Св. Василя в Овручі. Характерними для чернігівської школи є Борисоглібський собор, Іллінська церква, Успенсь­кий собор Єлецького монастиря, П'ятницька церква в Чернігові. Уявлення про волинську школи дає Успенський собор у Володимирі-Волинському. Із споруд галицької шко­ли до наших днів збереглася церква Св. Пантелеймона в с Шевченкове Івано-Франківської області.

В зодчестві XIV-XVII ст. виражена творча своєрідність регіональних шкіл, обумовлена різними шляхами історич­ного розвитку окремих українських земель.

У цей період будівництво було більш інтенсивним у західних регіонах. Особлива увага зосереджувалась на спо­рудженні об'єктів оборонного характеру — кам'яних замків, монастирів, церков-фортець. У західних областях України налічується 150 пам'яток оборонного зодчества, розташова­них у 46 містах, 23 містечках, 45 селах, які перебувають під охороною держави. Але, на жаль, більшість цих споруд зруйнована.

Кам'яне будівництво XVI — І пол. XVII ст. у При­дніпров'ї і в північній частині Лівобережної України обме­жувалося зведенням культових об'єктів.

У другій половині XVII ст. сформувався архітектурно-стилістичний напрям, що здобув пізніше назву «українське бароко». Він був домінуючим протягом усього XVIII ст.

Перебудові у стилі бароко піддавались також раніше зведені споруди. Такого стилістичного оновлення зазнали Софійський та Успенський собори в Києві, Успенський со­бор у Чернігові та ін.

Ансамблі Києво-Печерської Лаври, Софійського монас­тиря та історичний центр Львова включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Перспективу включення до цього списку мають історичні ансамблі Києва, Кам'янця-Подільського, Новгорода-Сіверського, Чернігова та ін.

В Україні 1399 міст і селищ і близько 8 тисяч сіл, що мають цінну історико-культурну спадщину. Всього в країні 39 історичних місг, які перейшли тисячолітній віковий рубіж, понад 500 міст і містечок досягли свого 900-річчя, а 5000 українських сіл мають 300-річну історію.

47 найвизначніших історико-архітектурних ансамблів і комплексів оголошені державними заповідниками, серед яких Давній Галич, Києво-Печерська Лавра, могила Т.Г. Шевченка, Cофійський собор у Києві, Херсонес, Хортиця мають статус національних.

Всього в Україні налічується 6 тис. природних і 150 тис. історико-культурних пам'яток. З цього числа 12 тис. ста­новлять інтерес як туристсько-екскурсійні об'єкти, але функціонують у такій ролі лише близько 5,5 тис. (за деяки­ми джерелами — 8 тис).

В Україні існує 550 музеїв, у яких зберігається понад 9,9 млн експонатів.

Складовою частиною туристських ресурсів є гомогенні ресурси, під якими розуміють природні та культурно-істо­ричні комплекси, пов'язані з минулим —як України, так і інших держав. До них відносять місця, пов'язані з життям, діяльністю чи перебуванням на території України видатних представників іноземних держав — О. Бальзака, А. Міцке-вича, А. Рішельє, Ф. Ліста X. Де Рібаса, У. Черчіля, Я. Га­шека та ін. До цієї групи ресурсів належать також місця битв і поховання: військовий меморіал, присвячений бри­танцям, що загинули під час Кримської війни 1853-1855 pp.; поховання шведів на полі битви під Полтавою та ін. У різних регіонах України, за підрахунками О.О. Бейдика, виявлено понад 500 об'єктів такого роду. Найширше вони представлені в західних (Львівській, Закарпатській, Черні­вецькій), Одеській областях, Автономній республіці Крим і в Києві. Понад 80% цих ресурсів не задіяні в організації турів для іноземців.

До соціально-економічних ресурсів належать географічне положення, транспортна доступність території, рівень еко­номічного розвитку, побутового обслуговування населення, трудові ресурси тощо.

Туристські інфраструктурні ресурси є складовими соціальної і виробничої інфраструктури, що можуть бути використані в організації туристичної діяльності. Вони охоплюють інфраструктуру краю і всі підприємства, задіяні у прийомі і обслуговуванні туристів. Туристична інфраст­руктура являє собою сукупність підприємств, які забезпечу­ють екскурсійне обслуговування, транспортне обслугову­вання (автомобільний, залізничний, морський, річковий транспорт, аеропорти, транспортні магістралі, автостоянки), послуги гостинності (готелі, туркомплекси, турбази, будин­ки відпочинку, кемпінги, мотелі, пансіонати, ресторани, кафе, бари) і допоміжні послуги (банківські, валютно-фінансові, зв'язку, інформаційно-комунікативні, спортивно-оздоровчі, побутові, торговельні, культурно-розважальні тощо).

В Україні функціонує 1375 підприємств готельного ти­пу, серед яких 916 готелів, 15 мотелів, 9 кемпінгів та ін. Хо­ча лише близько 10% від цієї кількості відповідають міжна­родним стандартам і придатні для обслуговування іноземних туристів. Тільки у 2001 р. в Києві з'явився пер­ший п'ятизірковий готель. Високими стандартами визнача­ються готелі «Дніпро», «Русь», «Національний» (Київ), «Ореанда» (Ялта), «Лондонська» (Одеса), «Гранд» (Львів), «Черемош» (Чернівці).

В цілому туристично-рекреаційний і санаторно-курорт­ний комплекс України нараховує понад 4,5 тис. підприємств розміщення туристів, які одночасно можуть прийняти понад 600 тис. чол.

Україна має унікальні природні умови і культурно-істо­ричний потенціал для успішного розвитку туризму.