Передмова

Індустрія туризму в Україні розвивається в умовах жорсткої конкурентної боротьби як на внутрішньому, так і на зовнішньому туристичному ринку. У зв'язку з цим по­стає питання про якість обслуговування туристів, яка може бути забезпечена на основі належної фахової підготовки персоналу.

Студенти туристичних спеціалізацій повинні оволодіти таким обсягом професійних знань і навичок, які дозволили б їм вільно орієнтуватись у питаннях організації спеціалізо­ваного відпочинку і розваг, надання готельно-ресторанних послуг, транспортного та екскурсійного обслуговування, екологічної діяльності.

В руслі маркетингової стратегії, курс на реалізацію якої взяла Державна туристична адміністрація України, відбу­вається створення нового іміджу вітчизняного туристично­го продукту на внутрішньому і міжнародному рівнях. Це вимагає перш за все комплексної репрезентації регіонально­го туристичного потенціалу, чим і обумовлене включення до вузівських навчальних програм профільних спеціалізацій навчальної дисципліни «Туристичне краєзнавство».

Пропонований навчальний посібник, перший у даній галузі, має своєю метою висвітлення туристичних ресурсів України в регіональному аспекті. Він містить історичний матеріал, що дозволяє простежити історію розвитку краєзнавства і - вужче - туристичного краєзнавства в Ук­раїні, а також характеристику найважливіших природно-ре­креаційних, культурно-історичних та інфраструктурних ресурсів кожного регіону. Особливо детально розглядаються основні

туристичні центри країни - Київ, Крим, Карпати.

ВСТУП

Краєзнавство - це всебічне наукове вивчення певної те­риторії країни (краю)

Краєзнавство має свою історію. Перші відомості крає­знавчого характеру містять уже давньоруські літописи, а та­кож місцеві літописні хроніки (т. зв. «малі літописи») пізнішого часу.

В кінці XVIII ст. створюються топографічні описи намісництв, серед яких найбільш відомим є опис Чернігів­ського намісництва О. Шафонського.

Краєзнавча робота в XIX ст. активізується у зв'язку із створенням у Харкові, Києві, Одесі університетів, виклада­чам яких доручалось вести на основі власних спостережень записи історичного, топографічного, статистичного характе­ру, здійснювати ботаніко-зоологічні, метеорологічні дослід­ження, паралельно готуючи відповідні інструкції для вчи­телів гімназій з метою їх підготовки до аналогічної роботи.

У 1835 р. в Києві створено Тимчасовий комітет для розшукування старожитностей, у функції якого входило ви­явлення і вивчення археологічних пам'яток. Результатом цієї роботи стало створення музею старожитностей при університеті Св. Володимира.

В 1843 р. організована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яку в літературі прийнято іменувати Київською археографічною комісією. На неї покладалось вивчення і ви­дання документальних матеріалів історичного характеру, а також виявлення і дослідження археологічних та історико-культурних пам'яток.

До І пол. XIX ст. відноситься заснування наукових то­вариств, які функціонували на громадських засадах і мали в своєму складі не лише науковців, охоплюючи також ши­рокий аматорський загал.

У період з 1839 по 1922 pp. діяло Одеське товариство історії і старожитностей, що було осередком краєзнавчих досліджень на півдні України. Його силами організовува­лись наукові експедиції, екскурсії. В 1840 р. при ньому за­сновано музей старожитностей. Товариством видано 33 то­ми наукових записок.

У 1873 р. розпочало свою діяльність Історичне товари­ство Нестора літописця, яке за період до 1914 р. опубліку­вало 24 збірники наукових праць. Організація проіснувала до 1926 р.

Тоді ж відкрито наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка у Львові, в доробку якого більше 200 томів наукових праць. У Ніжині діяло історико-філологічне товариство, в Ка­теринославі - наукове товариство. Тернопільський науко­вий гурток видавав «Щорічник» за матеріалами своїх краєзнавчих пошуків.

Вивчення краю провадили також церковні історичні то­вариства: Подільське єпархіальне історико-археологічне то­вариство, Полтавський церковний історико-археологічний комітет, Церковно-історичне та археологічне товариство при Київській духовній академії.

К.Д. Ушинський наголошував на необхідності включен­ня до шкільної програми спеціального предмета, що перед­бачав би вивчення рідного краю відповідно до «горизонту кожної місцевості». До 1917 року терміну «краєзнавство» не було, тому в школах викладалося «Батьківщинознавст-во» або «Вітчизнознавство».

В кінці XIX ст. в Україні набуває поширення туристсь­ко-екскурсійний рух, організація якого зосереджувалась у ву­зах, громадських товариствах краєзнавчого спрямування. Ок­ремі вузівські викладачі практикували в навчальних цілях екскурсії для студентів. У 1856 р. починає функціонувати гурток туристів при Київському університеті. Навчальні ек­скурсії впроваджуються в шкільні освітні програми як обов'язковий вид учбової діяльності.

З 1918 р. координаційні функції у краєзнавчій сфері ви­конувала Українська академія наук. Академічні комісії з краєзнавства діяли в Києві, Одесі, Харкові. При київській, зокрема, було засновано студентську секцію, яка організува­ла краєзнавчі курси. Аналогічні курси створені в Одесі. Одеською комісією видавався науковий вісник, Київською -науковий бюлетень.

Активізація краєзнавчого руху в 20-і роки XX ст. зу­мовлена процесами українського національного відроджен­ня. В багатьох населених пунктах виникають аматорські краєзнавчі гуртки.

У 1920-і роки активно з'ясовувалось питання про пред­мет краєзнавства. Ця тема була піднята на сторінках жур­налу «Краеведение» А.І Дзенс-Литовським, що викладав відповідний курс у Петроградському педагогічному інсти­туті. В дискусію включилися М.М. Дружинін, Г.В. Артобо-левський, які дійшли висновку, що краєзнавство є спе­цифічною галуззю знання про країну, вивчення якої виходить із територіального принципу і підпорядковане певній меті. Питання ж про те, галуззю якої науки слід вва­жати краєзнавство, виявило відсутність у середовищі на­уковців єдиного підходу до його розв'язання. Одні з них (як, наприклад, Л. Берг) звужували його до «мікрогеографії краю», «місцевої географії». Дехто (в їх числі - Б.Н. Вишневський), так само вбачаючи завдання краєзнавства в дослідженні географії краю, закликав до вивчення його історії, збирання історичних документів і пам'яток старови­ни, спогадів, народних переказів.

В.М. Муратов, відкидаючи визначення краєзнавства як «крайової географії» і не приймаючи зведення його ролі до вивчення господарсько-виробничого потенціалу краю, вклю­чав цю галузь знання в більш широкий контекст, відносячи її до сфери не лише наукової, а й громадської діяльності.

М.Я. Феноменов, навпаки, наголошував виключно на науково-дослідницькому аспекті краєзнавства.

В цілому ж краєзнавство розглядалось радянською на­укою як суто громадська діяльність. Така точка зору була вираженням офіційного погляду на проблему, який у 1922 р. здобув інший ракурс: краєзнавство документально визнава­лося галуззю наукового дослідження, завданням якого є вив­чення історії і культури краю. Воно визначалось як «метод синтетичного наукового вивчення певної, виділеної за адміністративними, політичними і господарськими ознака­ми, відносно невеликої території; вивчення, підпорядковане життєво необхідним господарським і культурним потребам цієї території, що має своєю основою продуктивні сили країни».

Таке розуміння предмета і завдань краєзнавства не бу­ло безсумнівним і тому не змогло припинити дискусії на­вколо цього питання.

Академік М.Я. Марр, зокрема, висловив сумнів у пра­вомірності визначення краєзнавства як методу досліджен­ня. Його позицію не поділяли А. Музиченко, А. Золота-рьов, А. Большаков, С. Архангельський.

Досить вичерпний характер мало трактування краєзнав­ства І.М. Гревсом, який відносив до його сфери вивчення ар­хеологічних пам'яток, історії населених пунктів, економіки, культури краю, пам'яток мистецтва, вжиткових предметів, побуту. Такий погляд на дане питання поділяли послідовни­ки І.М. Гревса Н.П. Анциферов та О.М. Риндіна, сходячись і в тому, що краєзнавство є специфічним шляхом розвитку історичної науки, який передбачає оперування місцевим ма­теріалом. Як окремий об'єкт краєзнавчого дослідження вони виділяли місто, що підлягає вивченню перш за все в культур­но-історичному аспекті, являючи собою «великий синтетич­ний пам'ятник, що відбиває соціально-культурний організм». Н.П. Анциферовим запропонована навіть «програма ком­плексного аналізу міста як "згустка" культури і матеріально­го відбиття одночасної взаємодії елементів культур різних епох». О.М. Риндіна характеризувала місто як «лабораторію» культури, творця і поширювача духовних цінностей.

ВД. Отамановський, директор Вінницької філії Всена­родної бібліотеки України, так сформулював своє бачення проблеми: «Лише беручи об'єктом дослідження природни­чу, етнологічну й культурно-історичну цілісність, дослідник може додержати науковості в описанні та зробити належні наукові узагальнення».

В 1925 р. в Харкові відбулась Перша всеукраїнська краєзнавча конференція, на якій широко обговорювалось питання про предмет краєзнавства. Нею також створено Український комітет краєзнавства у складі як науковців, так і аматорів. В 1927-1930-х рр. ним видавався журнал «Краєзнавство». Академічні ж комісії зосереджуються з цього часу виключно на науково-дослідній діяльності. Робо­та комітету спрямовувалась на поєднання краєзнавчих досліджень з екскурсійно-туристичною діяльністю.

Ця проблема була винесена також на сторінки видано­го в 1926 р. збірника статей «Краєзнавство в трудовій школі», де розглядалась поруч із такими питаннями, як ме­тодика краєзнавчої роботи, вивчення історії в школі, роль музеїв та екскурсій у вивченні історії краю.

У 1920-30-і роки не було вироблено єдиного підходу до визначення предмета і завдань краєзнавства, хоча суттєвим кроком у розумінні проблеми стало розширення меж цієї сфери, яке передбачало участь у дослідженнях фахівців різного профілю з залученням громадськості.

СВ. Бахрушин у статті «Завдання історичного вивчен­ня краю» фактично підійшов до з'ясування сутності істо­ричного краєзнавства (за його визначенням - «крайової історії»). Його завдання він вбачав у вивченні населення краю в історичному ракурсі (заселення території, міграції, соціальний склад населення); історії окремих населених пунктів, а також садиб, монастирів; історії підприємств регіону, розвитку кустарного виробництва; історії форму­вання місцевого ринку. Хоча в порівнянні зі своїми попе­редниками І.М. Гревсом, В.Д. Отамановським він значно звузив рамки історичного краєзнавства, залишивши поза його компетенцією вивчення археологічних і культурних пам'яток краю і змістивши акцент на економічну сферу.

Кінець 1920 - початок 1930-х років у сфері краєзнавст­ва ознаменувався переходом до переосмислення його пред­мета і завдань.

У 1927 р. III Всеросійською краєзнавчою конференцією була окреслена сфера суспільного функціонування краєзнав­ства, завдання якого визначались у руслі соціалістичного будівництва і мали виражену ідеологічну спрямованість, передбачаючи залучення до цієї діяльності широких мас трудящих. Проголошена стратегія звужувала сферу і при­меншувала наукову і суспільну роль краєзнавства, зводячи останнє до допоміжного засобу в розв'язанні поточних (зок­рема, виробничих) проблем і перетворюючи його на інстру­мент ідеологічного впливу.

На 1929 рік в Україні налічувалось 709 краєзнавчих об'єднань — товариств, семінарів, гуртків, бюро і т. ін. В 1924-1925 pp. функціонував Чернігівський інститут крає­знавства. 1920-і роки ознаменувалися створенням численних краєзнавчих музеїв. На цей період припадає також інтенсив­на розробка конкретних методик вивчення різних краєзнав­чих об'єктів. Викладання краєзнавчих курсів впроваджено у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах.

На початку 1930-х років спостерігається поступове згортання краєзнавчого руху у зв'язку з директивним пере­веденням його в русло дослідження радянського періоду місцевої історії. За ініціативою М. Горького ця діяльність зосереджується на вивченні історії громадянської війни, історії фабрик і заводів країни.

В 1931 р. створено Товариство краєзнавців-марксистів з метою ідеологічного розгрому краєзнавчого руху в тому його вигляді, в якому він склався в регіонах, особливо національних. Ця стратегія реалізовувалась також через пресу, в якій таврувалося «поміщицьке, буржуазне, кур­кульське» краєзнавство. Членам Українського комітету краєзнавства інкримінувалась участь у контрреволюційній діяльності. Зрештою закрили журнал «Краєзнавство», роз­пустили Український комітет краєзнавства.

У наступні роки краєзнавство як масовий рух стало надбанням історії. Воно перетворилося на справу вузького кола співробітників науково-дослідних установ, вузів, архівів, музеїв.

Хвиля репресій у 1938 р. фактично знищила краєзнав­чий рух, який тепер рекомендувалося зосередити в школах ,вузах, в установах і на підприємствах під науково-методич­ним керівництвом місцевих краєзнавчих музеїв.

У Закарпатті ж 1930-і роки позначились активним краєзнавчим рухом. Тут видавались журнали («Підкар­патська Русь», «Рідний край»), альманахи, календарі, книги краєзнавчого характеру. Надруковано підручник «Краєзнав­ство».

Також успішно розвивалось краєзнавство в Прикар­патті. У Львові виходили журнали «Туристика і краєзнав­ство» та «Наша Батьківщина».

Якісно новий етап у розвитку краєзнавства припадає на 1960-і роки. Інтенсивний розвиток краєзнавства, його спря­мування в наукове русло значною мірою обумовлене підго­товкою 26-томного видання «Історія міст і сіл Української РСР». Загальний обсяг цього фундаментального видання складає 2360 авторських аркушів. Вміщено 1340 нарисів про найбільш значні населенні пункти, а також 8319 статей довідкового характеру про селища і села.

У 1965 р. в Кам'янець-Подільському відбулася перша обласна наукова краєзнавча конференція. З того часу об­ласні краєзнавчі конференції стали в Україні традиційними.

В цей період знову постає питання про предмет краєзнавства і його наукове обгрунтування. О.С. Барков, зо­крема, так визначив його сутність: «Краєзнавство є ком­плексом наукових дисциплін, різноманітних за змістом та окремими методами дослідження, але покликаних у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю».

З 1971 р. на історичних факультетах педагогічних інститутів введено курс історичного краєзнавства.

Вузівські навчальні посібники цього періоду містили визначення краєзнавства як сукупності знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, по­буту тощо.

Але все це не вичерпувало змісту поняття «краєзнавст­во», і дане питання знову стало предметом полемічного об­говорення, цього разу - в 1987 р. в Полтаві, на І Всесо­юзній науковій конференції з історичного краєзнавства, яка фактично ввела цей термін у науковий обіг.

Я.Е. Водарський визначив краєзнавство як пізнання рідного краю в межах населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, історико-географічного регіону, включаючи їх сучасний стан та історичний розвиток. Істо­ричне краєзнавство він трактував як вивчення історії роз­витку суспільства і природи даної місцевості.

А. В Санцевич назвав краєзнавство комплексом науко­вих дисциплін, що, відрізняючись предметом і методами дослідження, вивчають під різним кутом зору певну тери­торію. Це дає підставу говорити про різні наукові аспекти краєзнавства, що визначаються об'єктом вивчення. В числі таких об'єктів - природа, історія, господарство, населення, культура, народна творчість і т. ін.

П.Т. Тронько наголосив на тому, що історичне крає­знавство як важлива галузь історичної науки дає цій ос­танній «підґрунтя для значних узагальнень і висновків». Воно являє собою «галузь пізнання, доступну для найшир-ших мас трудящих і розраховану на їхню участь у своєму розвитку».

Н.П. Ковальський, вважаючи історичне краєзнавство невід'ємною складовою історичної науки, включав у його сферу широке коло різнопланових об'єктів, об'єднаних за територіальною ознакою. При цьому він звертав увагу на можливість подвійного трактування поняття «край»: вузь­кого — як місто, село і т. п., і широкого — район, область, політико-адміністративний комплекс, який історично склався в межах певної території.

На думку В.О. Замлинського, краєзнавство — найваж­ливіша галузь історичного знання, метою якого є всебічне, комплексне і предметне вивчення території краю. Він вва­жав краєзнавство первинним джерелом історичних фактів, на яких базується будь-яке історичне знання.

В останні роки відбувається перегляд кола проблем, віднесених до історичного краєзнавства. На передній план виходить демографічний фактор з акцентом на функціону­ванні моделі відносин «суспільство - природа», що обумов­лює поглиблення географічного та екологічного аспектів історико-краєзнавчого дослідження.

Шляхом співставлений предмета історичного краєзнав­ства та історичної географії А.В. Санцевич дійшов виснов­ку, що історико-краєзнавче вивчення об'єкта передбачає йо­го всебічний аналіз, тоді як історична географія тримає в полі зору переважно просторовий його аспект.

Існує погляд на історичне краєзнавство як на до­поміжну історичну дисципліну, хоча він видається непра­вомірним, оскільки останні мають своїм предметом обмеже­не коло специфічних проблем (як, наприклад, хронологія, метрологія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізмати­ка та ін.), які досліджуються за допомогою спеціальних ме­тодів, тоді як історія краю вимагає комплексного вивчення. Ці міркування мають своїм наслідком висновок: історичне краєзнавство поруч із джерелознавством, археологією, історіографією належить до основних історичних дис­циплін.

Замість терміну «історичне краєзнавство» вживається ще цілий ряд інших: «регіональна історія», «місцева історія», «крайова історія», «обласна історія», «локальна історія», «мала історія».

Географічне краєзнавство здійснює комплексне вивчен­ня природних особливостей даної місцевості, специфічного поєднання природних компонентів на досліджуваній тери­торії, характерних для неї природних явищ і унікальних об'єктів.

В останні роки самостійною науковою дисципліною стає туристичне краєзнавство, що вимагає визначення його предмета.

СІ. Поповичу належить першість в обґрунтуванні ролі туризму як засобу розвитку історичного краєзнавства і по­ширення одержаних ним даних. Дослідник проаналізував взаємозв'язок і взаємодію туризму з історичним краєзнавст­вом, а також окреслив коло проблем, які підлягають розв'язанню в даній сфері. Один із шляхів їх подолання він вбачає у зміцненні контактів між туристично-екскурсійни­ми і краєзнавчими організаціями, що може бути реалізова­но шляхом участі науковців цієї сфери в розробці туристич­них маршрутів і екскурсій, їх методичному забезпеченні.

Активізація краєзнавчих досліджень відбувалась пара­лельно з удосконаленням форм екскурсійно-пізнавальної діяльності, що у XX ст. сформувалась в окрему галузь -краєзнавчий туризм.

СІ. Попович поставив також питання про необхідність створення спеціального друкованого органу для висвітлен­ня основних напрямів розвитку туристсько-краєзнавчої сфери.

Для розробки питань теорії і практики історичного краєзнавства важливе значення має створення в Інституті історії України НАН відділу історико-краєзнавчих дослід­жень та відділу регіональних проблем (1979, 1991).

Активізації вивчення краю сприяє систематичне прове­дення Всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, ініційованих академіком П.Т. Троньком. З його досліджен­нями пов'язане закріплення в науковому вжитку терміну «туристичне краєзнавство». Він зазначав, що становлення цієї галузі знання пов'язане з подорожуванням по рідному краю. З іншого боку, він вбачає у краєзнавстві основу для дослідження туристичних природно-рекреаційних та істо-рико-культурних ресурсів окремих регіонів України. П.Т. Тронько наголошував також на необхідності створення періодичного видання з туристсько-краєзнавчої проблема­тики і видання вузівського підручника з цієї дисципліни, що є базовою для туристичних спеціалізацій.

27 березня 1990 р. у Києві відбувся І Всеукраїнський краєзнавчий з'їзд, що проголосив створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, затвердив її статут, обрав керівні орга­ни. Спілку очолює академік П.Т. Тронько. У 1993 р. віднов­лено видання журналу «Краєзнавство».

Сьогодні краєзнавство успішно розвивається в усіх регіонах України: науково-пізнавальна секція «Одесіка» працює при Будинку вчених в Одесі, клуб «Ріднокрай» - в обласній бібліотеці в Дніпропетровську; науково-краєзнавче товариство дослідників Волині діє в Житомирі; Інститут карпатознавства створений при Ужгородському універси­теті (видає збірник «Carpatica-Карпатика»); Центр історич­ного краєзнавства працює у Львові.

В 1990-х pp. розширились контакти вчених-краєзнавців з фахівцями, які займаються підготовкою кадрів для турис­тичної галузі, ведуть наукові дослідження з проблем туриз­му. Тісне співробітництво розпочалося з І Всеукраїнської науково-практичної конференції «Туризм і завдання національно-культурного відродження України» (жовтень 1992 p., Черкаси). Історики, географи, архітектори, етногра­фи у своїх виступах оцінювали сучасний стан туризму в Україні, накреслювали шляхи його розвитку, наголошували на необхідності поглиблення взаємодії краєзнавства та краєзнавчого туризму, що сприятиме поширенню знань се­ред населення про рідний край, його природу, історію, куль­туру. У 1994 р. в Косові відбулася II Всеукраїнська науко­во-практична конференція з проблем туризму, в центрі уваги якої було відновлення історичної пам'яті народу засо­бами туризму.

Отже, протягом останніх років в Україні спос­терігається помітне зближення краєзнавства з туризмом, який сприяє поширенню результатів краєзнавчих пошуків.

Яка сфера дослідження історичного краєзнавства?

Що є обєктом вивчення географічного краєзнавства?

Що вивчає туристичне краєзнавство?

Який взаємозв'язок існує між краєзнавством і ту­ризмом?

Чим обумовлена активізація краєзнавчих пошуків у 1960-і роки?

3 якою метою створено Всеукраїнську спілку крає­знавців?

На основі яких критеріїв здійснюється туристичне районування?