33. Птахівництво та бджільництво.

Важко уявити собі українську оселю без свійської птиці — курей, качок, гусей, індиків. З правіку український селянин розводив птицю, чим істотно поповнював свої харчові запаси м'ясом та яйцями. Кожна господиня збирала курячий послід для удобрення ґрунту на грядках, доброго урожаю городини.

Протягом тривалого часу складалися традиції щодо догляду і розведення домашньої птиці. У більшості господарств зводили спеціальні приміщення – курники, в інших – просто у хлівах влаштовували сідала, де ночували кури. Гусей, качок, індиків намагалися утримувати окремо від худоби.

Розмноження птиці господарі організовували ранньою весною, насаджуючи на відповідну кількість ретельно підібраних яєць, з яких може вилупитись курча, гусеня чи кача, квочку. Характерно, що свійська птиця була для селянина не тільки засобом отримання продуктів харчування, але й своєрідною метеорологічною лабораторією. Стежачи за поведінкою птиці, хлібороби дізнавались про зміну погоди; у давні часи півня приносили в жертву напередодні жнив, яйця використовували в обрядах, магічних діях тощо. Без півня важко уявити господарство українського селянина: вдосвіта будив усіх до праці, його присутність на подвір’ї символізувала спокій, певний ритм селянського життя, навіювала господарям впевненість та психологічну рівновагу.

Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

три основні типи: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.

Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям: в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім'ї. Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу — бортництво.

У XIV ст. розпочався період так званого одомашнення бджільництва. Якщо раніше бджіл утримували у природних дуплах, то тепер — у штучно виготовлених дуплянках, чи колодах. їх майстрували із соснових кругляків, видовбуючи чи випалюючи спеціальну порожнину для бджіл і отвір для догляду за ними. Таку колоду — прообраз майбутнього вулика — прилаштовували, як і колись, високо на деревах. Так започатковувався наступний етап розвитку — вуликове бджільництво. Удосконалювався спосіб збирання меду. Бджолині гнізда уже не руйнували, а зберігали, залишаючи на перезимівлю певну кількість меду.

Найсуттєвішою віхою в історії бджільництва був винахід 1814 р. рамкового (втулкового) вулика, особливість якого полягала в тому, що під час медозбору вощина не руйнувалася, а крім того, забезпечувався добрий догляд за комахами.

Конструкція рамкових вуликів в Україні не зазнала істотних змін; вони відрізнялися радше формою та матеріалом. Найчастіше виготовляли дерев'яні вулики, побутували й плетені з соломи (на Поділлі, Слобожанщині) чи лози, обмащені глиною, навіть керамічні – у вигляді великого горщика. Пасіки розміщували поблизу садиби (в саду, на городі чи леваді), влітку вивозили вулики в поле, ближче до медоносних рослин.

У Карпатах для оберігання вуликів від звірів, надмірної вологості та снігопадів будували спеціальні споруди (пасіки). Які нагадували замкнені двори (ґражди). Зразки давніх вуликів, а також пнів-колод, знарядь праці нині зберігаються в музеях України.