logo
ШпОрА

26. Типи і форми сільських поселень.

(Типи) В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

Село — давній і найпоширеніший тип поселення. Декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 5—10 господарств), розростаючись, поступово утворювали село.

Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки і т. ін. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

У XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітніх об'єктів і установ.

Культова споруда— церква — знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція священика.

До виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX — початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадський шпихлір (комора).

Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (перковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації

Присілок, або виселок,урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися.

Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат.

Хутір.Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників.

Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських общин і утворення хуторів. У 1906— 1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: з'явилися колгоспи.

(Форми) Форми сільських поселень українців розвивалися під впливом цілого комплексу факторів: особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі тощо), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства та ін.

Для поселень українців найбільш характерні безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, вулична та комбінована форми. З метою детальнішого вивчення планування поселень слід брати до уваги їхню забудову. Можна виділити кілька типів забудови: розсіяну, гніздову, скупчену та комбіновану.

Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздові та скупчені.

Перший варіант характерний для Гуцульщини. Селянські двори у такому поселенні розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Подекуди утворювалися групи (гнізда) приблизно з двох — чотирьох дворів. їх виникнення спричинювалося залишками патронімії. Під'їздів до окремих садиб не було; центральна дорога, що проходила паралельно з водною артерією по дну гірської долини, не сполучала між собою селянські двори, а лише певне село із сусідніми поселеннями.

Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовами особливо характерні для ряду місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської та Рівненської областей

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувались обабіч дороги чи ріки. Сусідні двори або невеликі їх групи (2—3 господарства) могли знаходитися як поруч, так і на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення побутували на Бойківщині та Лемківщині, зустрічалися у рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина).