74. «Русь» як давній етнонім українського народу.

Етнічним символом інтеграції слов'ян, як і формування українства, була їхня спільна самоназва. Ключовим поняттям такого об'єднувального процесу стала Русь. Для етнічної історії України воно має неоціненне значення, оскільки виступає зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та Україною, стародавнім східним слов'янством і сучасним українством, з одного боку, і між окремими землями України — з іншого.

Ті східнослов'янські землі, що формувалися, на території України, як би вони не відстоювали свою суверенність, завжди були тісно пов'язані між собою, причому не лише духовно, а й економічно, політичне і, звичайно ж, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їх єднання, то воно підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Київська Русь, Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Мала Русь, Чорна Русь, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди проявлялась в екстремальних ситуаціях.

Поняття «Русь» виступає також символом спадкоємності давньоруської народності. Як це не здається дивним, але генетичне воно пов'язане з пізнішою самоназвою «Україна». Хронологія цієї історичної трансформації така: Русь (VI—IX ст.) — Київська Русь (X—XI) — Мала Русь (з 1395 р.) — Малоросія (XVII—XVIII ст.) — Україна (XVIII—XIX) — Україна-Русь (XIX —початок XX) — Україна (з початку XX ст.). Більше того, саме Україна прямо пов'язана з Київською Руссю і, зокрема, з її ядром — Київщиною, де зароджувалися і Русь, і Україна: у VIII ст. там сформувалося поняття «Русь» і там же, у XII ст., — «Україна». Звідти самоназва «Русь» поширилася на все східне слов'янство, а самоназва «Україна» — пізніше на все українство.

Як свідчать давні джерела, спочатку виникла назва «Рос» — земля на порубіжжі з «амазонками», відома вже у VI ст. Пізніше це поняття трансформувалося в етнонім «рус», який також мав певну географічну прив'язку — узбережжя ріки Рути, потім землі біля Руської гори, а відтак територія розселення полян у Середній Наддніпрянщині. Про це пишуть, зокрема, Бертинські аннали (під 889 роком), а пізніше (в X ст.) і руські літописи: «поляне, яже нине зовомая русь». Опосередкованим підтвердженням локальності виникнення назви «Русь» може бути система гідронімів з ключовим словом «рос», найпоширеніших саме на Київщині: це і Рось, і Росава, і Росавка, і Росавиця, і багато інших річок. Отже, русь — поляни — Київщина — Київська Русь — логічний ланцюжок в етногенезі східних слов'ян-українців. Вважається, що невдовзі після свого виникнення самоназва «русь» швидко поширювалася на великий східнослов'янський ареал, що свідчило, зокрема, про консолідаційні процеси, котрі відбувалися в його середовищі. Літописи фіксували ці процеси через різні словосполучення, специфічні для окремих земель Київської Русі: «мы от рода рускаго», «руские грады», «Русь», їхня культурна єдність підкреслювалася, як правило, схожістю мов: «а словенский язык и руский одно есть». Ідея спільності етнічної самосвідомості населення східнослов'янських земель, що проглядалася вже в XI ст., пронизує всі давньоруські літописи, а в концентрованому вигляді вона представлена митрополитом Іларіоном: «Не плохо и в отдельных землях владычествовать, но нельзя без Руси, которая известна и о которой слышат во всех четырех концах земли».