32.Вівчарство та скотарство українців.

Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство. Якщо для великої худоби були характерними вигінний, відгінний і навіть змішаний типи (коли корів залишали у селі, а воли і коні стаціонарно літувались на відповідних пасовищах), то для овець побутувала відгінна форма випасання і лише у степовій зоні переважала вигінна. Як етнокультурне явище – набуло полонинське господарство у Карпатах, зокрема на етнографічній Гуцульщині, де воно збереглося в повному обсязі до 30-х років XX ст. У карпатському вівчарстві знайшли своє відображення окремі елементи пастухування з Полісся, Поділля чи Лівобережжя.

Головним персонажем у відгінному вівчарстві був старший пастух(ватаг). Саме на нього покладалися обов’язки з організації літування не тільки овець, а й усієї худоби, що випасалась на полонинах. Передусім це мусив бути старших пастух, якому виповнилось не менше 45 років, який добре знався на технології переробки молока, народній медицині та ветеринарії (для надання допомоги і вівчареві, і худобині у випадку недуги), народих обрядах, звичаях, ритуалах, віруваннях (для відтворення їх без будь-яких порушень).

Ватаг обирав собі заступника («старший вівчєр»), який займався усіма справами щодо організації полонинського життя пастухів. Старшому вівчареві допомагав хлопець («менший вівчєр», «загонінник»), який заганяв овець під час доїння у струнку, мив посуд тощо. Бувало, що ватагові допомагав підтримувати вогонь («ватагу») його помічник («ватрак», «спузар»); він заготовляв дрова, варив їжу. До ватаги належали носильник («терхар») як помічник депутата (власника чи орендаря полонинських пасовищ), що привозив у село молочні продукти, а також бондар («боннар»), який виготовляв діжки та інший дерев'яний посуд для полонинського господарства.

Традиційно склалося, що виганяли худобу на полонини («полонинський хід») наприкінці травня. Це дійство набуло статусу справжнього громадського свята. А до цього часу випасали худобу на толоках у селі.

Приготування молочних продуктів мало свої традиції і технологію. Цією справою займався ватаг. Виготовляли грудковий сир — «будз», з якого робили бринзу, густе кисле молоко — «гуслянку» (з коров'ячого молока), масло тощо.

Основними продуктами харчування пастухів були молоко і борошняні вироби. Муку, солонину, хліб тощо поставляли на полонини селяни по черзі, забираючи при цьому свою частку молочних виробів.

За виснажливу, небезпечну, хоча й романтичну працю пастухи отримували плату натурою («сембриля») — молочними продуктами або грошима («зарплата»). Інколи додатковою платнею служили ягнята, одяг тощо.

Скотарство Тваринництво належить до важливих господарських занять, які існували в Україні з давніх-давен.

Найпростіше рало, знайдене у степовому Подніпров'ї (курган «Висока могила»), археологи датують початком II тис. до н. є. Звідси і припущення: уже в той час використовувалась сила одомашнених тварин, зокрема вола, у процесі обробітку поля. Кістковий матеріал з розкопок культури трипільських племен (IV—II тис. до н. є.) свідчить про активне використання в господарстві саме великої рогатої худоби, а також малих тварин — свиней.

В українській сім'ї завжди дбайливо піклувались про корову — свою годувальницю. Різними магічними засобами намагалися вберегти її від «лихого ока» та ворожок, які могли «забрати» від неї молоко. Тому виробилося чимало традиційних способів, які начебто відвертали від корови злі сили.

Кінь у господарстві служив як транспортна тяглова сила (його запрягали у віз чи сани), а здебільшого його використовували під сідло для верхової їзди. Можна вважати, що коней у давніх господарствах було небагато. У добу Київської Русі кількість їх збільшилась, відтоді роль вола і коня у господарстві русичів зрівнялась, про що, зокрема, свідчить однакова плата за крадіжку цих тварин.

Застосування тяглової сили тварин почалося відтоді, коли приручену тварину запрягли у рало, щоб освоїти більші площі під хліб.

Другим віховим моментом у раціональному використанні тварин для розвитку рільництва, а також зближення цих вагомих форм людської діяльності стало застосування органічного тваринного добрива для підживлення ґрунту. Для того щоб зібрати тваринне добриво, необхідно було влаштувати стаціонарне утримання худоби, визначивши форму її випасання у літній час — відгінну чи вигінну.

Стайні здебільшого служили для утримання у зимовий час великої рогатої худоби, овець, кіз і навіть коня. Для свиней влаштовувалось окреме приміщення («сажал», «куча»). Практикувалось спорудження приміщень для коней (конюшні), а також для овець (відкритого типу без даху). Окремо утримували волів (у волярнях).

Худобу виганяли на літування після свята Юрія (6 травня). Громада, попередньо домовившись про пасовища, обирали ватага (старшого пастуха). Кожен господар чинив оберігально-очисні ритуали, застосовуючи для цього вогонь, різне зілля. Свячену воду і, звичайно, заклинання злих сил. У селянських господарствах України розводили різні породи корів. Одні з них були характерні для лісостепового і степового масивів (холмогорська, ярославська, лебединська, черкаська), а інші – для гірського.