67. Етноботаніка і зоологія

Найпевніше і, очевидно, найскоріше селяни опановували зв'язок ґрунту і рослин, погоди і рослин, емпірично вивчаючи при цьому їх будову і спосіб життя. Їх цікавило, чим живиться рослина, як вона тримається в ґрунті.

Селяни остерігались засівати ріллю яким-небудь насінням. Предковічна практика доводила: добірне насіння — хороший врожай. Намагались добирати зерно на насіння з ниви, яка гарно вродила, проводити часту зміну насіннєвого фонду, уникали змішування «старої ріллі з новою» тощо.

Добре орієнтувались хлібороби у фазах росту рослин. Спостереження за їх розвитком було не лише пізнавальним, а й практичним моментом, адже ботанічні й природно-кліматичні знання дозволяли обрати такий час для посіву, щоб проростання, а згодом і цвітіння (найважливіші фази) збігалися зі сприятливими для рослин погодними умовами. Для сходів, які з'являлися через 5—8 днів, потрібна була тепла погода, а на час цвітіння — похмура, навіть мжичка.

Хлібороб знав: відповідно до певної місцевості та кліматичних умов озиме жито сходить через 7—8 днів, яра пшениця — через 6—7, просо — на 15-й день, ячмінь, жито — через 7—8 днів і т. ін. А взагалі розвиток рослин вкладався в такі часові межі: зерно два тижні росте, два викидається; два тижні наливається і два тижні стигне, що відповідає фактичному стану вегетації культурних злакових рослин, але з певною корекцією щодо їх сорту та екологічних умов.

Селянин мусив добре орієнтуватися у дозріванні врожаю, аби не зібрати незріле зерно або не жнивувати, коли воно вже висипається. Здебільшого послуговувалися такою ознакою, як його твердість. Надкушували зернину: якщо вона вже стужавіла — брали до рук серпа. Ячмінь, щоправда, скошували раніше, бо з практики знали, що він може дозрівати на стерні.

Хлібороб повинен був знатися й на ступені стиглості зерна, спираючись на віковічні народні знання щодо росту і дозрівання рослин, щоб не вижати ниву, зерно якої ще не визріло.

До вміння вирощувати культурні злаки людина пройшла складний шлях пізнання: які плоди їстивні, а які — отруйні. Наприклад, з-поміж великої кількості грибів було обрано ті, які можна було використати як продукт харчування (білий гриб, або боровик, лисички, підберезники, маслюки, опеньки тощо). Остерігалися натрапити на бліду поганку, мухомори, різні отруйні псевдогриби.

Вивчали і властивості диких ягід. Улюбленими були чорниці (чорничні ягоди), ожина, малина, брусниця тощо. Стала відомою людям їх лікувальна сила, зокрема чорниць та суниць. Емпіричні знання в галузі ботаніки ягід давали можливість їх консервувати, виготовляти соки, компоти, варення.

Численні бур'яни здавна засмічували посіви. Отже, хлібороби мусили знайти ефективні засоби для боротьби з ними: прополювання, просапування, очищення насіння перед сівбою, часта зміна поля і сівозміна.

Багато уваги надавали українці плеканню саду. Коли йдеться про українське село, відразу в уяві постає вишневий садок біля чепурної хати. Українці вміли і любили вирощувати фруктові дерева — різні сорти яблунь, групі, слив, вишень, абрикосів, а також кущові ягоди — порічки, смородину, а також калину. Були відомі різноманітні способи щеплення дерев, що давало можливість здійснювати селекцію кращих сортів фруктових плодів.

Не можна уявити собі господарства українця без худоби. Селяни мали добрі навички щодо плекання породистих порід корів, коней, овець тощо. Під час полювання на диких звірів пізнавалися їхні звички та фізіологія.

Своєрідною народною академією в Україні стало бджільництво. Пасічники досконало дослідили фізіологічні особливості бджіл, створили їм зручні умови існування у вуликах.

Ґрунтознавство Обробляючи землю, хлібороб передусім звертав увагу на її родючість, емпірично правильно визначаючи ті чинники, які покладено в основу ґрунтоутворюючого процесу. Одразу впадав у вічі колір ґрунту: «На чорній землі більше хліба»; «Чорна земля родить білий хліб», — полюбляли примовляти рільники. На основі практичного досвіду народ створив свою класифікацію ґрунтів у межах певних природно-ландшафтних зон.

Вирізнявся степовий чорнозем, який, у свою чергу, за відтінками поділявся ще на підвиди. Чорноземи на горбах, схилах чи в долинах на Поліссі іменували: «горовий», «покатистий», «долинистий»; той, що прилягав до болотяних місць,— «припадливий», чи «солонцюватий». Розчищену від лісу ділянку з ґрунтом чорного кольору теж відносили до розряду чорноземних («лісовий чорнозем»). І взагалі на Поліссі, як, можливо, ніде на території України, люди нагромадили багаті традиційні знання про ґрунти.

Більше надії на врожай було від землі, розчищеної від «бору» (сосни) — «борової землі». Однак недовго ця земля годувала хлібом: рослини дуже швидко вибирали з неї поживу, і вона переходила у розряд «щирого піску».

Розуміння стану поля, його родючості формувалося поволі, через маленькі відкриття: висипали на грядку попіл з печі — забуяло життя рослин, спалили деревину і посіяли в попіл — колоситься збіжжя, на розорених пасовиськах угинається жито... Нині може видатися, що свідоме удобрення ріллі сягає глибокої давнини. Та ще у період Київської Русі хлібороби лише спорадично підживлювали ґрунт, хоч уже володіли певними знаннями щодо родючості землі.

Чималу роль у народному традиційному рільництві відігравали знання основних шарів ґрунту: родючого і підзолистого. Недарма хлібороби вважали: якщо хочеш знати землю, слід дивитися «не на землю, а під землю... на підґрунтя». Виорюючи верхній родючий шар, остерігались зачіпати материкову породу, яку часто називали «адамовою землею», або «мертвицею».

В арсеналі селянина для збереження сили землі були й інші ефективні засоби: відпускали ділянку на відпочинок під чорний пар, протягом року її підживлювали і кілька разів переорювали. Або висівали однорічні чи багаторічні трави, переважно люпин, і в середині літа, коли той набирав найбільшу масу, розростався, — приорювали люпин як зелене добриво. Тому й казали: «На старину гній возять, на новині хліб сіють».