76. Українські історичні етноніми та політоніми.

Східнослов'янська основа росіян, етнічним ядром яких були в'ятичі, кривичі й словени, більш пов'язана зі скіфським світом, формувалася на стику трьох різних расових типів: понтійського, балтійського і уральського, включаючи такі етнічні компоненти, як комі-зиряни, сету, водь, іжора, карели, лопарі — в північному регіоні; мордва, марійці, удмурти, чуваші, татари — у східному регіоні; мері й мурома — в південному.

Щодо скандинавського впливу на етногенез росіян (як, до речі, й українців), то він був незначним; його дія позначилась в основному на етнонімії росіян-русів. У IX ст. цим терміном маркували соціальну верхівку східного слов'янства, яку тоді формували скандинавські вікінги (у перекладі зі шведського — «гребці»). Але пізніше, в XIII—XV ст., з посиленням на Русі впливу візантійської культури, поширювалася і греко-візантійська книжна традиція — іменувати свого північного сусіда «росами». Це сприяло остаточному закріпленню на російському етнічному грунті найменування «Росія», «Велика Росія», а її населення — «росіяни». Україна у цей період утворила вже інші політоніми та етноніми: «країна козаків» — «козаки», «Україна» — «українці»; тому назва «Росія» на українському грунті не призвичаїлася.

Формування російської національної групи на території України відбувалося кількома шляхами і у різні часові періоди — через це вона є етнографічно неоднорідною. Найбільш давній історичний пласт пов'язаний із етногенезом східних слов'ян та їх розселенням. Етногенетичним ядром слов'ян було, як вже згадувалося, Середнє Подніпров'я, звідки йшли міграційні хвилі, зокрема і у північні райони. Там, у верхів'ях Прип'яті та Дніпра, на зламі І—II тис. н. е. були переважно розселені балтійські племена, котрі частково відтіснялися слов'янами на північ, а частково асимілювалися ними. Отже, в той період основа майбутніх росіян і українців була схожою і з антропологічного, і з культурного погляду, тим паче, що вона творилася в межах єдиної Руської держави.

Культурна основа південної і північної частин східних слов'ян у принципових рисах була спільною. Деякі корективи вносилися здебільшого природними умовами. Вже тоді в середовищі всіх східних слов'ян склалася схожа агрокультура: подібна система сільськогосподарських занять (в основі хліборобська) , певне коло сільськогосподарських культур (сіяли, як правило, жито, просо, ячмінь, овес, пшеницю, горох, сочевицю, боби, а з городніх культур вирощували капусту, ріпу), аналогічний асортимент сільськогосподарських знарядь праці. Землю орали переважно сохою, хоча на території України традиційними ставали рало та плуг, котрий пізніше дістав назву «український плуг».

У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків.

Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами».

Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів.

Антропологічний образ білорусів складався саме на цих трьох етнічних гілках східних слов'ян із включенням до них балтського субстрату, а образ етнічної спільності — в рамках політоніма «Русь» (до XII ст.), «Руська земля» (до XIV ст.), а відтак і «Біла Русь» (з XIV ст.) та через трансформацію самоназв: «руси», «русичи», «руські» — до XVII ст., «білорусьці» — з XVII ст., «білоруси» — з XVIII ст. У XV—XVI ст. сформувалася і самоназва «палещуки» для визначення частини білорусів, що мешкали в Поліському краї.

Те саме стосується і творення такої національної групи, як кримські татари. Кримські татари як етнос надзвичайно цікаві насамперед з огляду на те, що вони акумулюють у собі розмаїття етногенетичних процесів, що відбувалися на рубежі Східної Європи та Великого