Пiдстави

Михайло Павлик розпочав дня 13 квiтня ц. р. видавання перiодичного часопису пiд заголовком «Громадський друг», яким розповсюджував соцiалiстичну про­паганду. Коли, однак, два першi номери «Громадського Друга» пiдлягли судовiй конфiскацiї, оправданiй в силу вирокiв ц. к. Крайового суду длях карних справ з дня 18 квiтня № 5340 i 17 травня ц. р. № 6617, автор вдався до хитрощiв, щоб уникнути дальших конфiскацiй i далi без перешкоди оголошувати друком соцiалiзм. З цiєю метою вiн змiнив назву «Громадський Друг» на «Дзвiн», видаючи пiд цiєю назвою брошуру на сiм аркушiв i не даючи її анi ц. к. Державнiй прокуратурi, анi дирекцiї полiцiї. Коли однак «Дзєннiк польскi» в 192-iм номерi вiд 22 цього мiсяця донiс про гiдний кари соцiалiстичний змiст брошури «Дзвiн», ц. к. Державна прокуратура закликала ц. к. дирекцiю полiцiї до вiдповiдної перевiрки справи.

Внаслiдок полiцiйного слiдства ц. к. полiцiї вiд 27 ц. м. № 1027 пiдтвердилося, що Михайло Павлик продовжує видання перiодичного часопису «Громадський Друг» далi пiд змiненим заголовком «Дзвiн», i, щоб позбавити властi, які охороняють перiодичну пресу, контролю, видав цей часопис в семиаркушевiй брошурi, через що вiн i друкар уникнули подання обов’язкового екземпляра згiдно з вимогою § 9 i 17 закону про пресу. З поданого полiцiєю примiрника «Дзвону», який подав на вимогу полiцiї Михайло Павлик, виявляється, що «Дзвiн» є тiльки продовженням, тобто третiм номером «Громадського друга», адже «Громадський друг» кiнчається другим номером 186-ою сторiнкою, а «Дзвiн» починається 187-ою i, як випливає з статей «Boa constrictor», «Вiйна слов’ян з турками» (далi), трактує про один i той самий предмет.

Вже цi спостереження, що вiдносяться до формальної сторiнки справи, доводять, що автор, маскуючи видавництво свого часопису, але, розпочавши в перших двох номерах «Громадського Друга» соцiалiстичну пропаганду, розповсюджує її далi i в «Дзвонi». I так в статтях:

1) «Вiстi з України», що розповiдає про проект конституцiї росiйської держави, автор оббрiхує будь-який державний лад конституцiйної форми, називаючи його iграшкою, якою тепер не хто-небудь задовольниться.

Особливо автор зазначає (стор. 217 i 220): «нам, соцiалiстам, якi на жоднi державнi порядки погодитися не можуть, не треба просити конституцiї. Тепер, якщо хто згадає про конституцiю, то всi смiються з того. Змiст цих слiв треба вiднести до австрiйської конституцiї, тому що автор кожну конституцiю висмiює i критикує. У статтi цiй знаходяться отже, ознаки злочину, передбаченого § 65а к. к.

2) У статтi «Вiстi з Галичини» у вступi автор говорить, що вiн пiддає на суд громадської думки випадки надужить з боку священикiв, урядникiв i євреїв, i з цiєю метою описує вiдповiднi випадки з життя окремих околиць Галичини.

Однак пiсля докладної оцiнки цiєї статтi виявляється, що випадки, якi описує автор, становлять тiльки ширму, за якою автор виступає проти подiлу людського суспiльства на класи i стани, проти релiгiйних християнських вiроiсповiдань i обрядiв духовного стану, проти всiх урядiв i єврейської народностi та розповсюджує загальну ненависть i погорду, керуючись соцiалiстичними намiрами.

На сторiнцi 253, перерахувавши деякi випадки здирства священикiв, автор цитує уривок з Шевченка: «Не штука то за чужу криваву працю оправляти в золото книжки, говорити про п’янство і лiнивство, коли нам добре живеться; ви (священики) любите не народ, але його працю, ви любите братову шкуру, але не душу i здираєте її по закону».

На сторiнцi 263-iй, розповiдаючи про надужиття суддi i описуючи жаль селянина, засудженого за лiсову крадiж, автор говорить: «злодiї, всi злодiї», чим, зрозумiло, оббрiхує весь стан суддiв i пiдбурює проти нього.

У статтi VII, сторiнка 273, описуючи судове та полiцiйне слiдство, ведене влас­тями проти соцiалiстiв, у вмiщених там дiалогах автор твердить, що всi урядовi властi гнiтять людей, здирають з них податки, як i попи; далi висмiює судову ревiзiю, проведену в домi Павлика.

На сторiнцi 276-iй наведенi слова, якi вiдносяться до засуджених крайовим урядом соцiалiстiв — Павлика та iнших: «Правда, як росте дерево, а прийде хто з сокiров i втне єго, а лишитьсi пень, то потому навколо того пню громада однолiткiв виросте? Так і се натяк тих кiлькох людей замучi, то буде їх десiть раз більше, бо каждий розумний та сумлiнний чоловiк все то собi занотує, що судами пани за правду людей замучили. То же то не дурний вигадав, що за правду б’ють, карають — за неправду величають!!.»

«Ой бiда тепер людьом зарiбним, бо всякими штуками їх здирають, як податками, так i рiжними додатками, а все то попи найгiрше дали людям в знаки...»

На сторiнцi 277-iй: «Христос терпiв за правду, бо по правдi учив народ, а були такi злi люде, що правдi противилися, тай за то замучили Христа — так як тепер за правду поарештовали». Цим уривком автор перекручує цiлий процес, що провадився проти соцiалiстiв, надаючи йому прапор несправедливостi i кривди.

На сторiнцi 279-iй розповiдає автор про ревiзiю i про той смiх, який викликав повiтовий суд в Кутах, а також староста Сабат в Косовi своїм арештом Анни Павлик.

Крiм того, висловлюється автор найнегiднiшим способом про зовнiшнiсть, уживаючи (нерозбiрливо) слiв.

На сторiнцi 280-iй говорить, що по ревiзiї «забрало то сi (урядники) на зламану голову», — а на сторiнцi 283: «а тим, що задурно замикают, на безголов’я!»

Стаття ця, отже, трактуючи справу соцiалiстiв, якi були засудженi Крайовим судом, не охоплює зовсiм випадкiв надужиття анi судових властей, анi адмiнiстративних, як про це автор на вступi (сторiнка 251) присягає розповiсти, але пiдганяє до своїх цiлей правдивi випадки, висмiює суд i полiтичнi властi, принижує стан священикiв i єврейське населення, мiстить, отже, всi ознаки проступкiв, передбачених § 30, 302 i 303 к. к.

3) Нарештi, в статтi «Моя стрiча з Олексою» (сторiнка 285) зображує автор своє становище пiсля вiдбуття кари. Вийшовши з арешту, — твердить автор, — я був подiбний до проскрибованого, який раз назавжди був публiчно затаврований погордою. Описуючи далi свої вiдвiдини брата на селi, розмову з ним, що велася з приводу засудження його та iнших соцiалiстiв ц. к. Крайовим судом у Львовi, автор оббрiхує громадськi та урядовi установи, клас багатих, урядникiв i єврейську народнiсть.

На сторiнцi 288-iй говорить автор про свого брата Олексу Сторожа, який ненавидiв урядникiв. «Особливо заможнi аускультанти та всi iншi посiпаки, якi звичайно по селах грають роль великих панiв, боялися, переїжджаючи наше село, а особливо стереглися сварки з Сторожами».

Цей уривок аж занадто пiдкреслює приниження i зневагу судових урядникiв.

З цiєю метою описує також автор далi зневагу, вчинену повiтовому старостi пiд час урядової комiсiї, що вiдбувалася з санiтарних причин.

На сторiнцi 293-iй викристалiзовує автор засади соцiалiзму i, вихваляючи його, порушує правнi поняття про власнiсть, яку вiн хоче повалити i запровадити новий лад згiдно з соцiалiстичними тенденцiями.

На сторiнцi 295-iй автор говорить, що на перешкодi перебудови суспiльства на соцiалiстичних засадах стоять люди пiдлi, дармоїди, здирцi, якi передбачають, що якби справа дiйшла до того (коли б соцiалiзм перемiг), то б їм усе зараз урвалося б.

Iншi знову ж вигикують на соцiалiстiв, бо дурнi i не знають, до чого ми прямуємо; адже ж їм наговорено, що ми, соцiалiсти, є бунтарями, якi хочуть вирiзати панiв та євреїв. Але ми нiкого не хочемо рiзати, анi виганяти, але навпаки, чим бiльше людей, тим краще. Бiльше рук до працi, i праця пiде краще.

Так каже Олекса. «Чи раз то я казав нашим євреям i панам: даремно людську кров п’єте. Нащо вас бог на свiтi держить?»

Слова цi вiдносяться до класу маєтного i єврейської народностi, тому що ця остатня переважно складається з людей багатших.

Автор висуває обвинувачення проти тих класiв, зображуючи їх як перешкоду для соцiалiстичної перебудови суспiльства. Хвалячи прямування соцiалiстiв, скерованi до повалення власностi, ганить автор сучасний лад i юридичний порядок, який спирається на силу закону, називає його зогнилим (сторiнка 296), темнотою, обманом i дармоїдством.

Вихваляючи соцiалiстичнi прямування, забороненi законом, розпалюючи ненависть i погорду проти станiв суспiльства і установ, стаття ця містить в собі безперечні ознаки проступків, передбачених § 305, 302 і 303 к.к., і хоч вона заснована нібито на тлі локальної події, все ж можна в кожному її діалозі побачити соціалістичну спонуку до суспільного перевороту.

Зрештою, розповсюджуючи цю брошуру в понад 600 примiрниках (як це було стверджено полiцiйним слiдством), автор присвятив цi статтi в такому численному тиражi з метою широкої соцiалiстичної пропаганди. З цiєї причини змiст iнкримiнованих статей не може бути вiднесений до вiдносин у згаданiй мiсцевостi, тому що тенденцiя очевидно скерована проти всього суспiльного ладу.

З вищезгаданих причин висновок ц. к. Державної прокуратури, спрямований на забрання всього тиражу брошури «Дзвiн», слiд вважати виправданим.

Примiрник «Дзвону» додається.

Львiв, 29 серпня, 1878 ц. к. Державний прокурор

Свiтлий ц. к. вищий Краєвий Суде

у Львовi!

Прокураторiя сконфiскувала недавно видану мною брошуру, п.з. «Дзвiн», галицько-українська збiрка», а ц. к. Краєвий карний суд потвердив конфiскату, протiв котрої я оце заношу жалобу неважности.

Справдi, по моїх трiбунках з «Громадським Другом» я нiчо не сподiваюся й тепер вiд ц. к. вищого суду, але декрет, виданий мiнi Краєвим судом, такий неясний i суперечний, що я позволю собi в iнтересi самого суду i тих iнстiтуцiй i iнтересiв, котрi вiн має заступити, поробити деякi замiтки, не маючи в арештi пiд рукою самої конфiскованої брошури.

1) Перш усього побачив ц. к. Краєвий суд злочинство з § 65 уст. карн. в артикулi «Вiстi з України», за-для того, буцiм то автор «usiłuje pobudzić do nienawiści przeciw formie rządu». Я не можу зрозумiти, де це iменно «ненависть» до [у]ряду (роз. австрiйського, бо за те тiлько можуть карати а в с т р i й с ь к i закони), бо суд мiнi не вказав iнкрiмiнованих мiсць, крiм звичайної фрази, що така ненависть є. Тiлько мiнi i всiм, хто прочитав цю кореспонденцiю з Р о с i ї, котра говорить тiлько про дiла росiйськi, — бачиться, що уся кореспонденцiя — це критика д е с п о т и ч н о - г о росiйського [у]ряду, так що суд Краєвий, забороняючи єї, боронить тим самим росiйський деспотизм «W imieniu Jego Cesarskiej Mości», чого, здається, не схоче Австрiйський Цiсар, в котрого державi написано: к о н с т и т у ц i я. Проте ц. к. вищий Краєвий суд зволить мiнi докладнiше вияснити.

2) В другiм артикулi «Вiсти з Галичини» зволить ц. к. Суд побачити, що автор «wyszydza zarządzenia i orzeczenia sądowych i politycznych» — тiлько по перечитанню цих мiсць добачить запевне ц. к. вищий суд, що не автор висмiває власти судовi й адмiнiстрацiйнi, але т i в л а с т и д а ю т ь с я с а м и в и с м i в а т и ч е р е з с в о ї д i л а (шуканє пiдроблюваних грошей в справi соцiалiстичнiй, цiлковита невiдомiсть того, чого властиве мали шукати i т.д., нелюцкий обхiд д. Антульського з моєю сестрою, чого допускаються в деспотичнiй Росiї тiлько дд. Котляревськi i т.д.) — все те i багато ще iншого — сами факти, i коли вони смiшнi й нелюцкi, то, здається, справедливий суд повинен дати iнструкцiї властям косiвським, а не сердитися на факт i казати, що автор хоче i т.д. такого поступованя н.пр., якого допустилися iменно косiвськi власти, не поважиться, запевне, похвалити нiхто.

Впрочiм ц. к. суд Краєвий не вказав, в котрих iменно дописах находиться таке, так що я прошу витолкувати мiнi i вказати всi мiсця. Дали побачив суд в тiм самiм артикулi неприязнь протiв поодиноким станам обивательства. Це особливо цiкаве, де, в котрих мiсцях то надруковано, чи може в корреспонденцiї, передрукованiй з «Руского Сiона» i не зачепленiй прокураторiєю. Таким способом виходило б, що всяке слово кождої публiкацiї, котру я видам, треба конфiскувати, бо я соцiалiст, хоть би я передрукував дещо н.пр. з урядової газети. Замiчу на це, що в артикулi «Вiсти з Галичини» — сами факти, правдивiсть котрих я готов доказати кождої хвилi (хоть повинно б бути противно), iз-за котрих н i х т о навiть не заїкнеся боронити тих, про котрих надруковано; а коли п р а в д и в i факти пiдбивають проти поодиноким i т. д., то що ж такого робить ц. к. прокураторiя, котра т я г н е п е р е д с у д iменно за такi факти, про якi говориться в «Дзвонi»?

Виходили б, консеквентно, що ц. к. суд повинен засудити ц. к. прокураторiю тим бiльше, що вона нераз винує людей за менше правдивi й важнi факти i що я, друкуючи їх, не надрукував нiяких своїх п i д б и в а ю ч и х виводiв, виразно кажучи, що тепер ми їх ще не зробимо. Таким способом зовсiм незрозумiле для мене iнкрiмiнованє артикулу «Вiсти з Галичини», так що я прошу докладного виясненя.

3) Найкурiознiше випало iнкрiмiнованє артикулу «Моя стрiча з Олексою», в котрiм-дi автор «usiłuje wzniecić pogardę pzeciw władzom rządowym i poedyńczym organom rządowym z powodu ich urzędowania».

Це остатнє показує, що ц. к. суд або не читав того артикулу, або не зрозумiв, бо в нiм iменно показаний доктор, котрий так справував своє «urzędowanie», що замiсть iти до хатiв, до хорих, то вiн ходив по-пiд хати i, не бачивши хорих, брехав перед старостою «urzędującym», котрий також чекав на дорозi, посеред села, замiсть iти з доктором до хорих, — що за хорих нема надiї, iз-за чого вийшла сварка межи iнтесованими людьми а «urzędującym rządem». Коли ц. к. суд боронити хоче такi [у]рядовi особи i таке їх урядованє i iнкрiмiнувати за це артикул — то мiнi вже не лишаєся що й казати. Проте я прошу ц. к. вищий Суд о виясненє того питаня.

Нарештi в тiм же артикулi побачив ц. к. суд, що автор єго «pochwalając zasady socуalizmu usiłuje zachwiać prawne pojęcia o własności». Замітити тут треба, що кодекс австрiйський не має параграфу на соцiалiзм, i що вiн, як i д е я, д о б р о в i л ь н о переходяча в п е р е к о н а н є людей, не може бути обнята нiяким т е п е р i ш н i м уставодавством; нарештi, що карати можна таке виступленє протiв приватної власности, котре дiєся п р о т i в в о л i i н т е р е с о в а н о г о i з є г о ш к о д о ю (крадiж i т. д.), але коли виступленє виходить на поле д о б р о в i л ь н о ї у г о д и (обох сторiн), якими є добровiльне злученє (гуртованє) грунтiв господарських, т.є. iменно iдея соцiалiстична — то це вже вийшло по-за границi й австрiйського кодексу карного, — а про таке iменно й говорить Мирон Сторож з Олексою, дораджуючи єму, чи не лiпше б то було громадi згуртуватися грунтами i т.д. Таким способом о виясненє цего пункту я прошу ц. к. вищий суд як найдужче. А коли, припадком, в ц. к. вищого суду буде iнша логiка що до «Дзвону», то я прошу скасувати вирок ц. к. суду карного.

Львiв, 10 вересня 1878 Михайло Павлик

IV