logo
Франкова концепція національної літератури

Н.Й.Жук. Проза Iвана Франка.– Київ, 1977.

Про белетристику великого Каменяра написано чимало дослiджень. Але книжка професора Київського унiверситету Нiни Йосипiвни Жук дає своєрiдний ключ, перевiрений багаторiчним досвiдом працi у вузi, до глибокого текстуального вивчення творiв, розробляє методику iнтерпретацiї їх художньої тканини, гармонiйно пiдпорядковуючись тим завданням, що їх ставить сьогоднiшнiй рiвень науки. Звернено увагу не тiльки на загальнi проблеми творчостi письменника, але й на мiкродеталi його художнього мазка, що покликанi дати живе безпосереднє враження аромату стилю, звукiв i барв образу, тембру неповторної авторської мови та його персонажiв. Висвiтлюється генезис твору та його життя в лiтературному процесi, резонанс у критицi, давнiй i сьогоденнiй. Авторцi вдається добре поєднати свiт iдей з iндивiдуальним психологiчним клiматом героя — з показом тих ситуацiй, подiй, вчинкiв, химерних i несподiваних зламiв долi, через якi розкривається характер.

Монографiя розширює уявлення про обсяг i тематику Франкової прози у слу­хачiв, що винесли зi школи далеко не повне враження про неї. Н.Й.Жук намагається вивести їх поза рамки бориславського циклу та «Захара Беркута» у розлогий, запашний i розмаїтий сад ста новел та оповiдань Каменяра i десятка повiстей та романiв. Авторка слушно згрупувала найкращi, на її думку, зразки малої прози за проблемно-тематичним принципом. А десять творiв великої прози взагалi чи не вперше отак докладно, в хронологiчному порядку i по своєму цiкаво аналiзуються.

I все ж мусимо зробити й певний докiр дослiдницi саме щодо вибору оповiдань для репрезентацiї Франка: у її широко задуманiй працi спостерiгаємо нiчим не виправдане обходження певної групи творiв, у яких так чутливо вiдбито реальне тогочасне життя. Маю на увазi такi шедеври Каменяревої новелiстики, як «Вiльгельм Телль», «Манiпулянтка», «Батькiвщина», «Сойчине крило».

«Франко був не лише визначним письменником, вченим, але й активним революцiйним дiячем. Вплив революцiйно-демократичної iдеологiї i матерiалiстичної фiлософiї XIX ст., а згодом iдей наукового соцiалiзму, допомiг йому зрозумiти суттєвi явища суспiльно-полiтичного життя українського народу, побачити героя нового часу — робiтника як нову iсторичну силу, якiй належить вирiшальна роль у поваленнi капiталiстичного ладу i перебудовi суспiльства на нових, справедливих соцiалiстичних засадах», — пише дослiдниця на перших сторiнках книги. I ця теза пiдтверджується ґрунтовним аналiзом оповiдань i повiстей бориславського циклу, соцiально-психологiчних оповiдань селянської теми й оповiдань з тюремного життя, полiтичної та атеїстичної сатири. Соцiологiчний аспект аналiзу доповнюється психологiчним i естетичним.

Свiдома того, що основний читач, якому адресується книжка, — то майбутнiй учитель, викладач лiтератури, авторка у роздiлi «Оповiдання про дiтей i школу» торкається й педагогiчних поглядiв Франка. Розмова вийшла б ще ґрунтовнiшою, коли б пiд таким кутом зору було проаналiзовано не тiльки оповiдання «Борис Граб», а й «Гiрчичне зерно» i повiсть «Не спитавши броду» — цi своєрiднi художнi «педагогiчнi поеми», в яких, поряд з багатьма iншими, зачеплено й питання методики викладання лiтератури, зацiкавлення нею, її розумiння.

Хоча у працях подiбного типу i не вимагається кардинально нового прочитання творiв, але з приємнiстю спостерiгаємо, що при аналiзi багатьох Франкових повiстей i оповiдань, зокрема повiстей з життя iнтелiгенцiї, зроблено цiкавi спостереження, особливо щодо жiночих персонажiв. Предметом такої уважної й поважної розмови чи не вперше стає, наприклад, повiсть Івана Франка «Лель i Полель» — улюблена річ автора, проте недооцiнена сучасною йому критикою й мало дослiджена у наш час.

Говорячи про глибини психологiчного аналiзу письменника, дослiдниця робить спробу зiставлення методу проникнення в душу людини у Франка i в Толстого та Достоєвського, вистежує типологiчнi паралелi й вiдмiнностi. На жаль, ця цiкаво розпочата розмова надто швидко обривається. А хотiлося б про це прочитати докладнiше, адже саме в майстерностi та глибинi психологiчного аналiзу Франко не тiльки «йшов за вiком», але й випереджав його. Варто б подумати й над новаторством Каменяра у внесеннi в нашу прозу фiлософiчностi — згадаймо, як за це хвалила його Елiза Ожешко! Та цi нашi мiркування стосуються скорше перспектив франкознавства, пошукiв нових сучасних методiв у ньому. Щодо монографiї Н.Й.Жук, то можна в пiдсумку сказати, що авторка ґрунтовно вивчила найновiшi здобутки франкознавства й умiло передала їх читачевi. Отже, праця Н.Й.Жук «Проза Iвана Франка» — ще один помiтний внесок у франкознавство. Книжка написана з душею i на високому фаховому рiвнi.

Yandex.RTB R-A-252273-3
Yandex.RTB R-A-252273-4