Національні питання в полеміці «між своїми»

Майже сто років тому відгомоніла дискусія між класиками нашого письмен- ства — Іваном Франком та Лесею Українкою. Тема цієї суперечки — національне питання — для радянських літературознавців була дражливою, небезпечною, і тому видавці навіть порівняно повних зібрань творів воліли не включати у них ні статей Франка, ні полемічного виступу Лесі Українки. Усі ж дослідники, які торкалися цієї дискусії, змушені були визнавати рацію не Франкові, а Лесі Українці, оскільки стаття першого, що вибухнула, наче бомба, поміж двома таборами політичної контроверсії, викликала гнів самого В.Леніна. Лише професор Степан Злупко в одному зі своїх виступів на конференції відважився стати на бік Франка. Нині, в умовах незалежної України, є змога поглянути на цей «епізод із взаємин між Галичанами й Українцями» (І.Франко) по-новому, використовуючи до того ж деякі невідомі матеріали.

Стаття Франка, яка заінтригувала його сучасників різних політичних орієнтацій, була надрукована 1896 р. у шостій книжці журналу «Житє і слово» і мала назву «З кінцем року». Вона настільки заімпонувала самостійницькому гурткові Миколи Міхновського у Східній Україні, що він розповсюдив її за допомогою гектографа. Миколу Міхновського нині наша діаспора іменує творцем новітнього націоналізму. Цей український громадсько-політичний діяч (1873 — 1924) був автором першої брошури РУП «Самостійна Україна» (1890). Організатора українського війська й борця за незалежність України більшовики розстріляли. Колись адвокат Міхновський шокував своє оточення екстравагантною поведінкою, яку Олена Теліга називала цивільною відвагою. У статті «Партачі життя» вона писала: «Цивільну відвагу мав Міхновський. Під час якогось процесу, де він виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших укра­їнських письменників того часу, адорований тодішнім суспільством, по походженню українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб познайомитися. Міхновський не розтанув від проміння слави пануючої нації і — сховавши свою руку за спину — коротко і ясно заявив: «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами»¹⁹. В інших статтях Теліга називає Міхновського «типом людини-борця», у якої було почуття гострої непримиренності до противників, прагнення моментальної віддачі ударів.

Отож, якщо Франкова стаття «З кінцем року» Міхновському сподобалася, то інакше зареагував на її думки Володимир Ленін. Готуючись до написання розвідки про національне питання, у Кракові в 1912 р. Ленін студіював книгу С.Щеголева, конспектував її, цитував деякі уривки, дав свої оцінки певним положенням. Щодо М.Грушевського та І.Франка у цьому конспекті читаємо:

«Отметить (если верны цитаты Ще- ║

голева) р е а к ц [и о н н] ы е доводы у во- ║ NB!!

жаков «дем[ократического]» укр[аин- ║

ст]ва, Грушевского и Франко.

М.С.Грушевский: «Нужно ли напоминать бесконечные ряды украинских имен, нашедших свое место в револ[юционных] и террор[истических] движениях, начиная с 1860-х годов и кончая вчерашним днем? Нужно ли перечислять людей, игравших первые роли в этих движениях? Сила, у которой отнимают (sіс! пишет Щеголев) возможность быть созидательной, неизбежно превратится в разрушительную» [М.Грушевский. «Украинство в России», C.25]. Цитируется у Щеголева, C.504, который добавляет: «Профессор, таким образом, полагает, что украинский «рух» является простым средством укрощать террористов и превращать их в скромных овечек».

Ib[іdem] Ив.Франко («Молода Україна», С.107) ссылается на Желябовых, Кибальчичей и сотни украинцев, говоря: «Сколько силы, сколько золотых характеров затрачено» (на безуспешную борьбу с монархическим строем, — поясняет Щеголев). «Сердце (Франка, — излагает Щеголев) сжимается от боли и досады. Ведь если бы эти люди сумели найти украинский национальный идеал,... если бы положили свои головы в борьбе за этот идеал, то вопрос о свободной, автономной Украине стоял бы нынче в России и в Европе на очереди» (изложение Щеголева)»²⁰.

Ми наведемо далі відповідні тексти з Франка, які цитує С.Щеголев; цитати й переклад їх правильні, незважаючи на певні скорочення. Отже, думки М.Гру­шевського та І.Франка про незалежність України й розпорошення українських сил у російських революційних рухах замість зосередження на українському національ­ному ідеалі Ленін вважав реакційними. З одного боку — прокламація права націй на самовизначення, а з другого — реакційність ідеї незалежності! Русифікацію українських робітників у містах Ленін вважав явищем нормальним.

Дивну позицію щодо статті Франка «З кінцем року» зайняла двадцятип’ятирічна Леся Українка. Вона написала проти неї публіцистичний фейлетон «Не так тії вороги, як добрії люде» й послала його Франкові для надрукування у його ж органі «Житє і слово», де була вміщена стаття «З кінцем року». Як же зареагує на це Франко?

Невідомий лист Михайла Павлика до Людмили Драгоманової, фотокопія якого зберігається в Інституті франкознавства Львівського державного університету ім. І.Франка, прислана з Софії, кидає на цю справу цікавий промінь світла, вияснює певні деталі, яких ми раніше не знали.

У великодню суботу, 24 квітня 1897 р., коли мати Михайла Павлика пішла до святого Юра дивитися, як святять паски, він писав листа до пані Драгоманової, сповіщаючи їй невеселі новини: «Ви, мабуть, завважили в остатному н[оме]рі «Ж[итя] і Слова» за 1896 — вступну статю Франка: критику українців, як і що їм робити. З критикою я не зовсім годився, навіть радив Ф[ран]ку, що образяться через гроші, — та вже після напечатання, бо перед тим я читав статю тільки в коректурі, коли Фр[ан]ко був у Відні і сам не міг направляти. І статя подобалася певній молодіжі, і вона єї відгектографувала. Недавно Фр[ан]ко получив відповідь п[ід] з[аголовком] «Не так тії вороги, як добрії люде», підписану добродійкою Н.С.Ж. Каже, немовби статю відгектографували їх вороги, полемізує з Франком і на те єго бажання, аби українці брали собі примір із гал[ицьких] радикалів та ішли в народ і т.п., — каже, що Галичанам зася таке говорити, бо вони сякі й такі — і тут пішло, чисто по-діточому: «ти дурний» — «а ти ще дурніший!» Взагалі тон неможливий і стаття на добру половину безтактна. Тут же припутано і гроші, хоть Франко казав про гроші тілько те, що про це казала сама Н.С.Ж. 1894 р. Як статя мусіла би викликати скандал і значити повний розрив між галицькими радикалами і знакомими Н.С.Ж., то я і Франко просимо взяти назад ту частину полеміки і перемінити тон, — а Франко заявив, що коли це не буде зроблено і він буде мусів напечатати статю так, як є (по наказу старого), то він у відповіди першим ділом заявить, що зрікається запомоги і, розумієся, «Ж[итє] і С[лово]» упаде. На це Н.С.Ж. відповіла, що вона стоїть на свому і статі не возме назад. Значить, бути великому скандалу, Франко ходить, як убитий. І се якраз тоді, коли наша партія в Галичині вже стала парла­ментарною! Справді, Н.С.Ж. і старий, як ті цигани, що сидять на галузі Др[агоманів]ській справі в Галичині — і рубають єї, не тямлячи, що самі падуть. Горе, та й годі!» А в листі від 29 травня 1897 р. до тої ж адресатки Павлик інформує про те, що в «Житі і слові» в №111, який вийде «сегодня-завтра», «є і статя Н.С.Ж. і відповідь Фр[анка]. Дуже боюся, що настане повний розрив; та сему буде винна по ч[асти] і Н.С.Ж.»²¹.

Таким чином ми дізнаємось, що стаття Лесі Українки була написана за спонукою, а то й «наказом» «старого» — Миколи Ковалевського. Очевидно, він був ображений за те, що Франко у статті «З кінцем року» висловився іронічно про грошову допомогу, яку надавали наддніпрянці галичанам. Саме Микола Ковалевський був спонсором журналу «Народ» і, як дізнаємося з Павликового листа, також фінансував і «Житє і Слово». Про певну допомогу цьому франківському виданню згадує Франко²². Оскільки М.Ковалевський фінансував журнал «Житє і Слово», то деякі матеріали вимагав друкувати навіть коли б вони суперечили поглядам І.Франка, але надавав йому право полеміки. Спеціально ж про свою полеміку з Лесею Українкою у статті про Ковалевського Франко писав: «Ще шість випусків «Житя і Слова» в зміненім форматі вийшло в 1897 році, також при підмозі Ковалевського. В тім році зайшло невеличке непорозумінє між тим кружком українських радикалів, що купчилися біля Ковалевського, і мною. В остатнім зошиті Ж. і Сл. за 1896 рік я написав статю «З кінцем року», в якій при кінці докорив українській інтелігенції і спеціально тим із неї, хто признає себе радикалами, що вони так мало зв’язків мають з простим народом і навіть не пробують зблизитися до нього і впливати на нього. Я вказував на приклади Литовців, Латишів, Грузин і інших недержавних народів у Росії, де інтелігенція вповні віддалася на службу народнім масам і довела не тілько до того, що кожний селянин умів читати й писати, але також до того, що жаден селянин не візьме до руки урядових публікацій, а кождий має заграничні, латинкою друковані, і значить у Росії заборонені виданя. Сю мою статю якийсь український кружок дав гектографічно відбити і допоміг сим до її розповсюдження. (Один екземпляр тої гектографії є в мене). На мене за се дуже розсердився кружок Ковалевського і я одержав з Київа відповідь кружка на мою статю з підписом Н.С.Ж. з порученєм Ковалевського доконче друкувати її. Розуміється, я зробив се дуже радо, хоч мені і довелося виказати повну безосновність і недобросовісність тої відповіди. Зазначаю се тут, бо пізніше д. Павлик у полемічнім запалі закидав мені, що я своєю статею причинився до хороби й смерти Ковалевського. Нічого подібного не було, Ковалевський признав мені повну рацію і вже дальшої полеміки не допускав, а літом 1897 року, бувши у Львові, відвідував мене часто; бавився з моїми дітьми і зблизився до мене як щирий друг. Ми з ним зробили екскурсію до Нагуєвич і до Борислава, і я мав тоді нагоду пізнати наскрізь його добру, людяну, благородну душу. Про свої прикрости з редакцією «Народа» і комп. він ніколи не згадував»²³.

В Івана Франка, Михайла Павлика й Людмили Драгоманової не було сумніву, хто приховується під криптонімом Н.С.Ж. Під ним вже друкувалася Леся Українка. Так, у дев’ятому номері «Народу» на 1895 р. ним підписана стаття «Безпардонний патріотизм», яка була виготовлена у домі Михайла Драгоманова в Софії, і про це той писав Павликові 3 червня 1895 р., називаючи її «Лесиною заміткою про Буковину». Однак публічно тільки в 1910 р. Франко розкриває цей криптонім, передруковуючи всі три полемічні статті (дві своїх і одну Лесину) у книжці «Молода Україна» під загальним заголовком «Між своїми». Названо тут, нарешті, і лідера того гуртка, який гектографував Франкову статтю, — адвоката Міхновського. У передмові до публікації полемічних матеріалів Франко, зокрема, писав: «Одна група, яку можна би назвати радикально-національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статю в Київі окремою брошурою гектографічним друком, для пропаганди певно що поперед усього моїх, а може також і своїх ідей. Сей факт викликав велике обуренє серед групи тих українських радикалів, що признавали себе в першій лінії соціалістами, а тільки в другій Українцями. З кружка тих радикалів прислана мені була статя з полемікою проти моїх поглядів і з докорами, що, мовляв, вороги соціалізму вважали потрібним передрукувати мою статю для пропаганди своїх ретроградних ідей. Не мавши ані тоді, ані пізніше можности слідити докладно за розвоєм українських кружків та партій, я не можу сказати нічого ближчого про те, які наслідки мала ся невеличка полеміка в їх розвою; зазначую тілько, що статя, вимірена проти моєї і підписана буквами Н.С.Ж., була писана рукою відомої, талановитої української поетки Лесі Українки, яка перед тим і потім не раз давала мені дуже виразні і цінні для мене докази своєї дружньої прихильности. Як документи мало відомого епізоду непорозуміння між своїми передруковую тут також статю Н.С.Ж. і свою відповідь на неї, обі друковані в третім випуску «Житя і Слова» за март 1897 р.»²⁴.

А тепер звернімося до текстів статей цієї полеміки. Поминаючи інші питання, виокремимо у ній національні проблеми, одною з яких є аспект участі українців у загальнополітичному російському русі. У статті «З кінцем року» Франко характе­ризує теперішній час як «сумний і скандальний», оскільки виявляє тепер себе «встекле назадництво», тобто скажене ретроградство, погорда до власного народу, «лакейське прислужництво», «бліда безхарактерність, що, мов соняшник, тягнеться до посад і авансів». Зневіра у власні сили породила фантастичне бажання «дійти до чогось при помочі власне тих, котрих ясно витичена і нераз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого путнього і були й надалі гноєм, на котрім би міг виростати і пишатися перед світом їх пишноцвіт»²⁵. «Ті» — це антиукраїнські сили, російські й польські. Франко підводить читача до думки, що не варто українцям брати участі у загальноросійських революційних рухах, оскільки вони ніколи не порушували українського питання, відтягали кращі сили від розв’язання національних проблем, що йшло на користь пануючої нації. «Ми певні, що в Росії і на Україні не виродилися сильні, енергічні, геройські натури, що зуміють і тут піти на пролом, як пішли Желябови, Кибальчичі і сотки наших Українців на боротьбу за всеросійську революцію. Згадуючи про тих дійсно новочасних героїв, ми ніколи не можемо позбутися безконечного жалю. Кілько сили, кілько золотих характерів потрачено і з яким результатом? Усунули особу Александра II, щоб зробити місце Александрови III. Серце стискаєся з болю й досади. Адже ж якби ті люди були зуміли віднайти український національний ідеал, оснований на тих самих свободолюбних думках, якими вони були пройняті, і якби повернули були свої великі сили на працю для того ідеалу серед рідного народа, якби поклали були свої голови в боротьбі за той ідеал, ми були б нині величали їх пам’ять у ряді наших найліпших борців і — справа вільної, автономної України стояла б нині і в Росії і в Європі як справа актуальна, що жде свого рішеня, і може зовсім іншим шляхом ішов би розвій молодих українських поколінь!»²⁶. Франко закликає радикальні сили вести на Наддніпрянщині «радикальний по ідеям і свідомо національний український рух по характеру серед нашого селянства»²⁷. Він вказує на приклади такого руху в Галичині, а в російській імперії — у поляків, литовців і латишів.

У своїй полемічній статті «Не так тії вороги, як добрії люде» Леся Українка з приводу пропозиції Франка йти вчитися до недержавних народів запитує: «Чому ж не до Росіян?» Вона за співпрацю з росіянами у виборенні мінімуму політичної волі. «Коли в Галичині головніший ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас на Україні перш всього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її «мізок», аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками. Тілько ми повинні при тому постаратись, щоб так здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої народности, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави, отже, щоб політична воля була краєвою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною. Такої роботи вимагає між іншим і драгоманівська програма»²⁸. Полемістка все ж побоюється, що пануюча нація може спільні здобутки присвоїти собі, але наївно вірить у якусь рівноправність і можливість не допустити імперіалістичного диктату.

Спростовуючи положення Лесі Українки у статті «Коли не по конях, то хоч по оглоблях», Франко щодо національного питання додає: «Я не без розмислу посилав і посилаю укр[аїнських] радикалів учитися практичної агітації до Поляків, Литовців, Латишів, Грузин (у його статті «З кінцем року» про грузин не йшлося, але він їх, очевидно, мав на увазі. — І.Д.) і інших недержавних народностей Росії, а не до Дейчів, Стефановичів і тих Росіян, що ходили в народ». На його думку, «російське ходження в народ, хоч і як героїчне, повне посвяченя, було роботою зовсім хибною і безплодною»²⁹. Народ не розумів інтелігентів-народників, які йшли «для себе, для очищення свого сумління». «Віддатися затяжній праці серед народа, службі його буденним інтересам вони не хотіли й не вміли... Се зовсім не те, що у Латишів, Литовців і ін., де сотки інтелігентів без усякої пози на геройство довели до того, що кождий мужик уміє читати і — має в руках нецензурну, за границею друковану газету та брошуру, нецензурну не своїм змістом, а головно тим, що надрукована латинськими буквами. Та, маючи ненастанно в руках нелегальну лектуру, народ привикає до політичної самостiйности, знає своїх проводирів і чує себе з ними за одно, а рівночасно робиться свідомий своєї національности (курсив наш. — І.Д.) і свого людського я, виховується і для політики і для цивілізованого життя»³⁰. Отже, Франко наголошує на вихованні національної свідомості серед мас, про що Леся Українка поки що не говорить. Більше того, вона обурюється: «Статя «З кінцем року» осягла собі високої чести бути гектографованою руками ворогів радикальної партії»³¹.

Зрештою, Франка насторожила не так Леся Українка, як міркування ще одного українського (наддніпрянського) радикала. З усією очевидністю це той самий, про якого згадує Леся Українка у листі до Михайла Кривинюка, написаному в середині квітня 1897 р.: «Скажіть Ів[анові] М[атвійовичеві Стешенкові], що звісна йому статя і статя мого товариша ще не надруковані, що редактор просить мене, щоб я взяла свої слова назад, але я не беру. Які з того будуть наслідки, поки що не знаю. Але наше писання викликало таку бурю, що хоч не показуйся редакторові на очі»³². Франко не надрукував статті Лесиного товариша повністю, але для показу його наївності та космополітизму навів з неї у своїй статті «Якщо не по конях, то хоч по оглоблях» цитату, в якій протиставляються народовці (націонали) і східноукраїнські радикали-драгоманівці: «Народовці суть українські шовіністи à la слав’янофіли, що ненавидять усе російське, на що не раз указував пок. Драгоманов, а радикали — укр[аїнські] націоналісти, що Великорусів уважають за своїх братів. Народовці думають, що народ великоруський і уряд — те ж саме; ми думаємо, що народ стражде, а уряд гнобить. Народовці кажуть, що великоруські революціонери наші вороги і навіть умудрилися знайти централізм в партії «Народного права» і через се з Росіянами лучитися не можуть; радикали думають і роблять навпаки. Народовці — вороги соціальної демократії і не мають взагалі ніякого економічного принципу, ні програми, а радикали простягають братерську руку со[ціалістичній] демократії i суть самі соціалісти обох напрямків (!) соціалізму. Народовці стоять на принципі «цель оправдывает средства» і через те не признають норм етики, а радикали в своїй практиці стосуються до сього принципу і, звичайно, вкупі буть не можуть. Народовці — націоналісти і хочуть, щоб і всі були такими; радикали не вірять в національність і т.д.»³³. Франко висміяв заяву про приналежність радикалів до «обох напрямків» соціалізму водночас, а з приводу декларації космополітизму — невіри в національ­ність — засипав свого опонента цілою зливою іронічних питань. «А що значить, що укр[аїнські] радикали не вірять в національність? Чи вони думають, що національ­ности зовсім ніякої нема? Чи може думають, що політична робота може не вважати на яку б не було національність? Чи може невіра їх відноситься тілько до української національности, а приймає московську як факт, в котрий не можна не вірити?»³⁴.

Про таке сприйняття соціалістичних ідей неофітами, їхнє нехтування національністю Франко влучно писав у нарисі «З останніх десятиліть XIX в.». Він вважав, що гіршим лихом для національного розвитку, ніж навіть урядові заборони українського слова, був настрій, що опанував певною частиною української суспільності, — настрій «байдужний, а навіть ворожий для розвою української національности». «Під впливом непереварених соціалістичних теорій одна часть найгарячішої і найздібнішої молодіжі доходила до повної негації всякої народности, до погляду, що в Елізіумі будущoго, недалекого (як тоді вірили) соціалістичного раю потонуть усякі національні партикуляризми і що загалом розв’язанє економічних питань безмірно важніше від усіх інших. «І що ви пишете та друкуєте — згірдно говорив мені один із приїжджих Українців. — Усе, що треба було написати, написали Маркс і Чернишевський. Тепер треба тілько виконувати те!» ...Українська інтелігенція разом з московською готовилася йти «в народ» і проповідати по фабриках «хитру механіку» та ідеали соціальної справедливости — розуміється, московською мовою»³⁵.

Так було в середині 70-х років, і хоч цей настрій тодішніх неофітів соціалізму механічно переносити на двадцять років пізніше не можна, проте якоюсь мірою й Леся Українка, яка щойно знайомилася з ідеями соціалізму в другій половині 90-х років, дала підставу своєю статтею назвати її передусім соціалісткою, а лише потім — українкою. Проте письменниця проходить швидку світоглядну еволюцію.

Леся Українка сповіщає Ольгу Кобилянську 1 серпня 1901 р., що зустріла на дорозі Франка, д-ра Кульчицького і Міхновського — «всі три наче з неба впали на Буркут» (там вона лікувалася). Вона приймає їх як гостей. «Міх[новського] хтось мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, скупавшись десь у горах, приїхав розламаний і, ледве випивши чаю, вклався спати в хаті п. Квітки»³⁶. Хто такий Міхновський, Леся Українка Кобилянській не пояснює. Очевидно знала, що її чернівецька подруга була з ним добре знайома. Міхновський до Чернівців приїжджав неодноразово і, до речі, мав вплив на Ольгу Кобилянську. З дальших листів Лесі Українки знаємо, що «три знамениті туристи» забавились у Буркуті довше, що Франко ловив пстругів там тощо. З усією очевидністю пропасниця Міхновського минулась, і він провадив з Лесею Українкою якісь розмови. Знала вона його і раніше особисто. Невідомо, які розмови точилися з цим ідеологом РУП, але незабаром довідуємось з листів Лесі Українки до Івана Франка, що вона цікавилася виданням у Львові соціалістичних брошур. До брошури Дікштейна «Хто з чого жиє» виготовила навіть свій «Додаток». Він, щоправда, не був надрукований, але дуже характерно, що брошура «Хто з чого жиє» вийшла 1902 р. під егідою РУП. Отже, Леся Українка тепер співпрацює з українською соціал-демократичною групою з виразним національним забарвленням, з групою, з якою ще кілька років тому воювала як з ворожою. У своєму «Додатку» вона між іншим писала, що в Україні виникають робітничі гуртки, до яких, на жаль, належать «більше не українці, або такі, що не тямлять себе українцями (чи, як москалі кажуть, «малоросами»), але й українці починають ворушитися — воно ж таки й час! — і хутко й в російській державі ставатимуть до гурту так, як вже стають галицькі русини (а то все один народ, що українці), що вже пристають до спілки з іншими товариствами, як рівний з рівним, вільний з вільним, не перевертаючись на чуженародний стрій, та й не ворогуючи з робітниками інших народів»³⁷. Отже, це ідеал створення гуртків чи партій за національною ознакою — українських, без денаціоналізації й підкорення пануючій нації. А якщо йдеться про зв’язок з гуртками чи партією інших національностей, то він має бути на рівних засадах. Відповідно модифікуючи гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», Леся Українка кидає своє гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь! Єднайтесь як вільний з вільним, рівний з рівним!». Дуже важливий цей «додаток», що ми його підкреслили. Адже марксистське гасло єднання пролетарів усіх країн часто розуміли як єднання під егідою німецькою чи російською, без знаку рівності між народами.

Що ж сталося з Лесею Українкою? Звідки таке зростання її національної свідомості? Мабуть, вона придивилась до російських соціал-демократичних гуртків у Києві й зауважила їх великодержавний російський шовінізм. Так, 17 березня 1903 р. Леся Українка писала до Фелікса Воловського: «Бо все-таки ми не бажаємо собі такого стану, що «славянские ручья сольются в русском море», хоч би й революційному: або федерація, або сепарація, іншої дороги ми не признаєм. Становисько, подібне до того, яке займає «Бунд» в соц[іал]-дем[ократичній] партії, нас не чарує, ми не бажаємо вислуховувати «поучения» і «наставлення» від представників «русских» соц[іал]-дем[ократів] і жертвувати своїми інтересами через те, що так треба для «русских рабочих на юге России» (українські ж робочі на карті «русских соц[иал]-дем[ократов]» не мають, очевидно, території). Хто для нас не має зайвих грошей, для того либонь і наша робота зайва, а може, він хоче від них тільки рук, щоб цей жар загрібати, так нехай потрудиться сам! От через те гурт укр[аїнських] соц[іал]-дем[ократів] зостається зовсім незалежно від «русской» с[оціал]-д[емократії] (так само як і від польської в Росії) і не буде накидатися нікому, та й помочі не проситиме ні в кого, окрім тих, що схотять помогти, як рівний рівному»³⁸. Тепер нам цілком зрозуміло, чому Леся Українка в «Додатку» до праці Дікштейна дописала отой свій додаток — «Єднайтесь як вільний з вільним, рівний з рівним!».

Ще більше свої самостійницькі переконання виявила наша письменниця в статті, а потім брошурі «Оцінка нарису програми української партії соціалістичної» (1901). Тут вона пише з іронією про тих українців, які «тягли до російської (властиво до великоруської) соціальної демократії», вважаючи, що всілякі сепаратистичні чи хоч би автономічні намагання зaважають чисто соціалістичній роботі. Однак відколи в європейській соціал-демократії давніший псевдокосмополітичний напрям почав зникати, «національні намагання перестали вважатися зайвими». Як позитивний момент тут відзначено, що «поруч з тим, як українські сили доповнили собою лави російських соціалістів-революціонерів і т.і., невелика тим часом, але все ж тривка течія направлялась таки й на користь автономного, спеціально українського соціалістичного руху»³⁹. «Нарис програми української партії соціалістичної», партії, яка утворилася в Галичині, «був прийнятий з щирим привітом і з виразом солідарності деякими польськими, великоруськими і німецькими соціалістичними виданнями», і цей привіт стосувався також «до першої умови програми, а власне до вимагання політичної незалежності України»⁴⁰. І тут Леся Українка від імені свого та гуртка, який репрезентує, виразно висловлює бажання бачити Україну політичнo незалежною державою: «Звісно, — пише вона, — щодо самого принципу незалежності України і до факту розширення національної, громадської і політичної свідомості, то ми, українські соціальні демократи, можемо ще більше, ніж сусіди-товариші, радіти за нашу країну, що в ній така свідомість починає розвиватись рівночасно та одностайно в різних її частинах»⁴¹. Цікаво, що Леся Українка критикує авторів рецензованого «Нарису програми» за те, що вони так багато сподіваються від з’єднання всіх розбитих гуртків і організацій в одну «російську партію». Вона ж протилежної думки: «Нам скоріше натурально бажати подекуди розз’єднання, себто розкладу на фракції, більш відповідні національним поділам російської держави», тоді б російська партія «стратила б зовсім свою державно-централістичну барву і назву», звільнилась би від негідних вільнолюбивої партії намагань. І тільки з такою партією можна було б українським соціалістам увійти в «порозуміння і ясно означений союз». А найбільше би личило українцям щодо такого союзу мати на увазі партії недержавних народів, «головно жидівські та литовські, виразно незалежні від великоруської чи польської гегемонії»⁴². Щодо «братерського союзу», то у рецензентки є свій скепсис і тривога, чи легко буде звільнитися від такого союзу: «В історії є приклади, що не тільки від царату тяжко буває відокремитись незвиклим до державної самостійності народам». І чи не варто «заложити свою «хату скраю», покинувши «братерський союз», коли він виявиться не дуже братерським»⁴³.

Отже, Леся Українка через кілька років аналізованої тут полеміки фактично повторила й визнала, навіть пропагувала всі ті постулати Франка, з якими раніше воювала. Свою дискусію з Франком, котра, зрештою, не вплинула на погіршання їх особистих стосунків, вона назвала незабаром «публіцистичним контроверсом». Цей контроверс між своїми був корисний для еволюції національної свідомості поетеси. Для нас він цікавий і багатьма висловленими тоді думками, і відтворення картини того, як ішла до свідомості незалежної України наша еліта.