Контакти Анна Павлик у життi й творчостi Iвана Франка*

Першi судовi процеси над соцiалiстами у 70-х роках XIX ст. викликали скандал серед галицьких фiлiстерiв. Але найбiльшою несподiванкою була поява в когортi пiдсудних дiвчини-соцiалiстки. Маленька жiнка у чорнiй сукнi й у темнiм капелюшку, проста швачка, стала для австро-угорських полiцаїв пострахом, а для трудящих —зразком мужностi та нескореностi. У свiдомостi передових людей того часу образ Анни Павлик асоцiюється з гуртком «каменярiв» — революцiйної генерацiї, яка йшла за Франком. В.Стефаник, викриваючи реакційну iнтелiгенцiю, пiдкреслив: «В’язала полякiв-повстанцiв, доносила до полiцiї. Кiльканадцять рокiв несла просто в полiцiю Франка, Павлика i єго сестру»⁴⁴.

Знайомство Франка з Анною Павлик вiдбулося в атмосферi розгортання рево­люцiйно-демократичного руху в Галичинi в серединi 70-х рокiв минулого сторiччя. Потоваришувавши з Франком на початку своїх унiверситетських студiй, М.Павлик згодом познайомив з другом своїх iдей i сестру. До цiєї зустрiчi вона була пiдготовлена: брат щедро дiлився з сестрами iдейними переконаннями, розповiдав про однодумцiв — Франка, Драгоманова. Анна та молодша, Параска, стали пропа­гандистками соцiалiстичних iдей у себе на Косiвщинi. Згодом з Женеви М.Павлик надсилав туди революцiйну лiтературу. Косiвщина стала осередком поширення небезпечних для полiцiї настроїв. Повертаючись з мiського базару, гуцули несли у своїх бисагах не тiльки куплену тут сiль, а й женевськi видання. А.Павлик не лякали жорстокi переслiдування, численнi арешти й тюрми — на судових процесах вона трималася завжди незалежно й гордо. Її дописи друкувались у женевськiй «Громадi», «Громадському друзi».

Вiдбувши покарання за «соцiалiстичну пропаганду» (з 10 по 24 липня 1877 р.), А.Павлик приїхала з Косова до Львова. «Коханий! — писав Франко з тюрми І.Белеєвi. — Вчора получив я грипсанку вiд П[авлик]а. Його сестра є тут. Її двi недiлi держали в Косовi в арештi, вiдтак приїхала сюди... П[авли]к велiв тебе просити, шоби-с, скоро вийдеш на волю, навiдався до неї та просив народовцiв, може б, могли їй достарчити роботи» [48, 72]. Анна хотiла вiдвiдати ув’язненого брата. Павлик навiть докоряв Франковi, що його наречена цього не зробила: «А видите, моя сестра приїхала до мене, а ваша мила до вас анi ду-ду!» [48, 73]. З цього листа можна дiйти висновку, що Анна листувалася з Франком: «Вiд Анни нiчого нового».

У Львовi Анна поселилася на тiй квартирi, де до арешту мешкали її брат i Франко. Вона цiлими днями й ночами працює, щоб заробити на хлiб собi й передачу арештантам. На безнастанний гуркiт її швацької машини хазяйка квартири навiть скаржилась у полiцiю. Пiзнiше, згадуючи перший приїзд до Львова, писала, що знайшла собi працю в «бiдних людей», якi «робили кравецтво, i за тото, що робила день i нiч, — носилам їсти братовi та ще одному товаришевi»⁴⁵. Тим «ще одним товаришем» i був Франко.

10 жовтня 1877 р. львiвська прокуратура склала обвинувального акта у справi пiдсудних за приналежнiсть до таємної органiзацiї. Серед них числилися І.Франко та А.Павлик. Зокрема, зазначалося, що, А.Павлик залишилася поки що на волi, але пiдлягає покаранню, бо «є членом таємного соцiалiстичного товариства». Докази цього — листування й селянський рух на Косiвщинi. З документа дiзнаємось також про те, що через хворобу був звiльнений з-пiд варти й М.Павлик. Вiн хотiв взяти сестру до Львова, «завести тут межи приятелями спiльне життя щодо їди, бо страх дорого обходиться»⁴⁶. Однак суд внiс у цi намiри свої корективи: 21 сiчня 1878 р. розпочався процес над галицькими соцiалiстами. На судi виступив Франко, кинувши обвинувачення існуючому ладовi. Героїнею цього процесу стала Анна, засуджена на мiсяць суворого ув’язнення (з 19 жовтня 1878 р.).

Пiсля виходу з в’язницi вона на деякий час залишилася у Львовi. Здруженi бойовим випробуванням, оселилися на однiй квартирi І.Франко, О.Терлецький, М.Павлик та його сестра. У листах до О.Рошкевич Франко дав Аннi досить своєрiдну характеристику. Вiн висловив жаль, що «в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львовi», якi б стали осередком товариства на зразок славетних iсторичних гурткiв «довкола французьких генiальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь». «Правда, з нами тут живе Анна, але їй дуже далеко до того, щоб стати осередком нашого кружка. Я вже характеризував тобi її усно, додам тiльки то, що все вона й тепер така тиха, спокiйна, неговiрка, а як заговорить, то все о дитинствах i дрiбницях, наших розговорiв не слухає (а тими часами у нас розговори колективнi, громадськi ведуться досить часто i оживлено), а все бiльше в кухню; до iдеї має бiльше щирої волi, нiж понiмання, читає дуже мало i досить поволi. Може бути, що в селi мiж людьми вона зможе хорошо дiлати, що зможе говорити понятнiше i простiше, нiж з нас котрий» [48, 132]. Якщо розглянути це в контекстi Франкової кореспонденцiї з коханою — О.Рошкевич, то стає ясно, що вiн боявся викликати спалах заздростi у неї позитивною характеристикою iншої жiнки. Про це виразно свiдчать попереднi листи до коханої, згадки у них про А.Павлик: «Анна кiлька недiль тому поїхала до Косова навсегда. Ти, чень, спокiйна «нащот неї»?» [48, 92]. Iншим разом вiн радить сестрам Ользi та Михайлинi Рошкевич збирати матерiали до хронiки сiльських випадкiв у Лолинi — «щось подiбного до Анниної хронiки «Мої й людськi грiхи». Знаєш, се прехороша рiч, а мiсцями навiть глибоко патетична». — Так, «забувшись», хвалив Франко друкований нарис А.Павлик, але, схаменувшись, додав: «А спосiб писання чисто жiночий: логiка в кут, наглi скоки з факту на факт, а все навiяне якимось дивним духом, котрого й означити годi». I знову ж автор листа неначе непевний, чи не перехвалив перед заздрiсною Ольгою Анни: «Ах, я й забув, що ти заздрiсна, та хвалю перед тобою Аннину хронiку. Заздрiсним людям усе — одна пiсня! Ти хвали лiтературний твiр, вони скажуть — е, то любов крiзь слова промелькує! Не бiйся, на щастя, не так воно! Вiд похвали лiтературної до любовi далеко!» [48, 101]. І.Франко не лукавив. А проте О. Рошкевич iнтуїтивно вiдчувала, що хтось з двох — Франко чи Анна — не байдужий у цих товариських стосунках. Сказати про це й готувався Франко, дещо занижуючи свою оцiнку Анни. Вiн повiдомляв Ольгу, що до Анни сватався якийсь «малоiнтелiгентний мельник», але «за нашою порадою вiдкинула його», «вiдтак пiдкусило Терлецького старатися о її руку — не по любовi, а по iдеї» — «i вiдмовила вже не по нашiй радi, а по власнiй охотi»: «Каже, що їй би тре чоловiка живiшого, котрий би мiг i її трохи оживити» [48, 123–133]. Усе це робиться для того, щоб пiдготувати Ольгу до розумного сприйняття ситуацiї, що склалася: Анна симпатизує Франковi. «Але, знаєш, чого-м ся сподiвав, а того нiколи, щоби панна Анна вмiла говорити комплiменти. Ну, а воно так часом, коли християни розiйдуться, а ми тiльки двоє дома, — вона шиє, а я пишу що-небудь, вiдтак встану i почну бурчати собi пiд нiс рiзнi мелодiї, а вона: «У вас такий голос приємний». Я зразу взяв та повернув у жарт — «такий, кажу, як у молодого вовчика», абощо, але се повторилося кiлька раз, так що далi менi почало ставати неловко. I я тепер стараюся нiколи не лишатися tête à tête» [48, 133]. Рiк 1879 був переломним у життi І.Франка та М.Павлика. Нiчого нового, крiм ще одного судового процесу, вiн не принiс i Аннi. Франко всiляко турбувався про арештовану, радив, як триматися на судi, писав їй листи. М.Павлик виїхав за кордон, рятуючись вiд чергового, вже третього, тюремного ув’язнення, О.Рошкевич вийшла замiж за священика Озаркевича, брата Н.Кобринської. Анна вийшла з тюрми здоровою, вчила дiвчаток ремесла i грамоти, продовжувала революцiйну дiяльнiсть. Вона глибоко пройнялася соцiалiстичними iдеями i несла їх у маси. Складала вiршi, якi ставали засобом пропаганди цих iдей, викривали несправедливий лад, друкувала публiцистичнi «оповiдi», сповненi викривальних фактiв. Зокрема, її публiцистична оповiдь «Мої i люцькi грiхи, а панська та попiвська правда» — яскравий репортаж про переслiдування галицьких соцiалiстiв, про щире ставлення до них селян, їхнi виступи проти попiв та уряду. Перша частина цiєї працi друкувалась у революцiйному демократичному «Дзвонi», де вмiщене й оповiдання Франка «Моя стрiча з Олексою». В обох творах, а також в iнших матерiалах журналу, пропагувалися погляди, котрi, як вважала тодiшня цензура, руйнували «законнi поняття про власнiсть». У зв’язку з цим 3 вересня 1878 р. крайовий суд заборонив розповсюджувати це видання. Незважаючи на це, Анна популяризувала «Дзвiн» на Косiвщинi, куди виїхала 26 грудня 1878 р.

За розповсюдження забороненої цензурою збiрки «Дзвiн», творiв Франка, Чернишевського, соцiалiстичної лiтератури А.Павлик було заарештовано й вiдправлено до Львова, де 21 лютого 1879 р. їй влаштовано допит. «От, мене вже четвертий мiсяць доходить, як арештували, та й ще не знаю, докiв буду сидiти», — писала вона⁴⁷. Лише 29 травня оголошено вирок. Знову її обвинувачувано в тому, що належить до соцiалiстичного товариства, розповсюджує твори, спрямованi проти iснуючого суспiльного ладу. Цi твори вона одержувала вiд брата, що й пiдтвердив М.Павлик, притягнений до судової вiдповiдальностi за видання збiрки «Молот». Вiн давав «Молот» та iншi брошури Аннi, щоб вона розповсюджувала їх, аби «селяни познайомилися з основами, якi в тих виданнях мiстяться»⁴⁸.

У тюрмi А.Павлик захворiла. Полiцiя не допускала жодних її зв’язкiв з людьми на волi, зокрема з Франком, який хотiв передати їй грошi вiд М.Павлика.

Пiсля виходу з в’язницi Анна зустрiчалася з Франком i виявила бажання поселитися разом з ним та О.Терлецьким (Павлик був уже в емiграцiї) на спiльнiй квартирi. Однак кiмната, яку цi два товаришi займали, виявилася настiльки тiсною, що Аннi довелося повернутися до батькiв. Про це повiдомив її брата Франко: «Щодо сестри, то вона зараз в кiлька день по процесi поїхала додому. Ви справедливо дивуєтесь, чому вона не ночувала в нашiй хатi, а в якихось чужих людей. Я й забув уперед сказати вам, що ми задля «безгрiшшя» ще в липцю перепровадилися з 3-го поверха на долину в таку тiсненьку цюпку, що стiл, шафа i лiжко займають усе мiсце i що Т[ерлецький] спав на лiжку, а я на землi, так що для сестри не було мiсця» [48, 214]. На допитi в коломийському судi 7 березня 1880 р. Франко заявив: «Анну Павлик знаю настiльки, що вона пiсля першого присуду i вiдбуття кари короткий час жила в одному помешканнi зi мною i своїм братом... Коли другий раз вийшла з в’язницi у Львовi, я мав таке маленьке помешкання, що не мiг її прийняти до себе. I вона, переночувавши нiч у якихось чужих людей, поїхала додому»⁴⁹. Про те, що з Анною сталося пiзнiше, Франко не мав жодних вiдомостей, бо не пiдтримував з нею листування. Лише з газет дiзнався про її арешт.

Справдi, 30 сiчня 1880 р. Анна разом з сестрою Параскою опинилася в коломийськiй тюрмi за «поширення революцiйно-анархiстичних принципiв». На початку березня на Коломийщинi з’явився «вiдомий соцiалiст» Франко. Полiцiя затримала його й кинула до тої ж в’язницi, де сидiла Анна. Так знову зiйшлися «перехреснi стежки» однодумцiв. Спiльна праця, революцiйна боротьба, тюремнi цiсарськi мури зближували їх. А та, котра могла бути «культурним осередком» у Львовi на зразок французьких освiчених дам – О.Рошкевич, взяла шлюб з В.Озаркевичем 14 вересня 1879 р. Вона не перестала бути для Франка iдеалом нездiйсненних мрiй — «все чистим, бо далеким». Характерно, що саме у тюрмi Франко вирiшив одружитися з Анною, i про це вiн написав її братовi у серпнi 1880 р. з рiдних Нагуєвич, куди етапом з Коломиї його пригнала полiцiя. Франко мав намiр разом з сестрами Павлика та деякими друзями-поляками закласти у Львовi власну друкарню, самому працювати складальником. Але коштiв не вистачало.

Павлик, який безперечно знав про почуття Анни до Франка, мрiяв про їхнє одруження. Вiн виступив блискучим обвинувачем О.Рошкевич та адвокатом своєї сестри у довгому листi до Франка вiд 28-30 жовтня 1879 р. Павлик проаналiзував надiсланий вже пiсля шлюбу лист Рошкевич до Франка i взагалi їхню «лолинську iсторiю». Прагнув довести, що нiякого кохання нi з боку Рошкевич, нi з боку Франка не було. «Що ж до Ольги, — писав вiн, — то я вже Вам казав (1877 р.) i переконаний ще й тепер, що вона нiколи не любила Вашу особу: зразу, в гiмназiї, вона дивилася на Вас згори, як кожда попадянка на мужицького сина, та ще й сироту; потiм сказала Вам виразно, що не мала би протiв Вас нiчо, якби Ви були на своїм становиску (цего для мене було би досить раз на завше незлюбити єї); нарештi, остатними роками єї зблизила до Вас iдея, несимпатична одним верховникам та бабам, заматерiвшим «во днєх своїх», i старим паннам, котрi замiсть мужчин перед людьми кохаються з Христом та небом, а поза людей з песиками... Я думаю, що Ви зовсiм згодитесь зо мною на то, що анi з Вашого боку, анi тим менче з боку Ольги не було нiякої любовi, коли зважите тим часом тiлько цю важну обставину, що Ви 1876 року на смерть сперечалистеся зо мною, що в любовi йде i повинен iти передом розум, а власне, холодне вирахованє. То само говорила й вона: i Ви пробули з собою роками, i не дiткнувшись одно одного. А цего одного досить усякому розумному чоловiковi для перекони, що мiж Вами не було щирої й горячої любови; а без цих двох прикмет любов усе в свiтi, тiлько — не любов...

Я клянуся всiм, що тiлько є в мене дорогого, що любви Ви ще не зазнали. Любов — вогонь раптовний, котрий палить все навкруги i котрого здержати годi часинку, не то тиждень, а то й рiк!! I то ще при Вашiм раптовiм характерi!

Нехай же це буде Вам найбiльшим доказом, що Ви єї не любили. Що Ви потiм помалу почули сильнiше «поползновенiє» й до неї, — цему причина тiлько в розвитку Вашого органiзму, котрий у свiй час готов улюбитися i в суху вербу»⁵⁰.

Весь пафос свого прокурорського виступу Павлик спрямував на викриття того типу вiдносин, якi пропонувала О.Рошкевич-Озаркевич пiсля свого шлюбу: бути Франковi її «братчиком». Єдиним iдеалом жiнки, якої не любити не можна, була для Павлика Людмила Драгоманова. «Я не уймаю честi нi моїй мамi, нi моїй сестрi, котрi такi добрi люде, що дай їх, боже, й усiм»⁵¹. Отже, пiсля Л.Драгоманової перше мiсце мiж дiвчатами, вiдповiдними для Франка, є його сестра Анна — такий пiдтекст Павликової фiлiппiки, спрямованої проти Ольги. В Ольги — невiдповiдний для Франкового палкого й непосидющого темпераменту характер, вона занадто «повiльна рухами й думками». Далi, вона несамостiйна, наївна, в її листi — туман, вона несерйозна, вийшовши замiж без любовi за Озаркевича й приславши Франковi з весiлля коробку цукеркiв, якi б вiн, Павлик, на мiсцi Франка жбурнув так, що вони б долетiли назад до Лолина. Iнакше, у вигiдно корисному свiтлi порiвняно з Ольгою виглядала Анна, його сестра. Павлик трохи нiби соромився протиставляти їх. «Менi яковось наводити примiр моєї сестри з-за того, що я їй брат; тiлько зваживши тото, що я вже не вiднинi привчився до острої критики сего й того, — Ви, думаю, самi признаєте, що я скажу правду.

Сестрi я нiколи й не радив що-небудь робити, а вона не тiлько вхопилася сама за iдеї, а й переробила сама пiсля них увесь свiй свiтогляд i всi свої вiдносини до людей i до життя; де надибала перешкоду, там або зломила єї, або зломилась сама, зовсiм вибилась iз-пiд всякого авторитету, навiть iз-пiд родичiв; а коли їй не можна було жити дома, — вона втекла до Коломиї i товчеться там у голодi й холодi, доки не дiстане який заробок; i, завважте, сама — без нiякого мужчини... Менi справдi аж лячно за неї, як вона сама дасть собi там раду, але я їй нiчо й вiдраджувати не думаю...

I будьте певнi, що коли Ви з якої-небудь мужички зробите соцiалiстку, то вона, конечно, зробить так само, як моя сестра: от, значить, моральна сила того оточення, в котрiм обертаються нашi женщини... Ользi треба було тiлько небогато смiливостi, i вона любiсiнько могла найти для себе заробок i у Львовi, а тодi не треба було й такого туману, в якiм вона може й пропасти зовсiм»⁵². Все це писалося задовго до того, поки Франко прийме рiшення одружитися з Анною — брат поступово готував свого побратима до цього. Франко подякував за аналiз його взаємовiдносин з Ольгою i запевнив тiльки, що кохав її. Листа Павликового надiслав теж їй — Ользi Рошкевич-Озаркевич.

Безперечно, Анна мала тi якостi, на якi вказував брат. До того ж, Франковi було її жаль як жертви численних переслiдувань. Але почуття до Ольги нелегко було заглушити. Воно вижбухнуло в оповiданнi «На днi», i Павлик вiдразу здогадався з образу Андрiя Темери, що Франко ще кохає Ольгу. Про це вiн написав авторовi. Автор заперечував i не заперечував це, а втiм, не кривлячи душею, признався, який характер мають його вiдносини з Анною. «Жити з Анною я рiшився тодi, коли сидiв i мав час думати i передумати своє положення. Правда, рiшився не по любовi, а по приязнi. Головне затим питання тутка таке: чи приязнь вистачить для життя, приязнь, скрiплена ще одним i, по-моєму, найсильнiшим вузлом — спiльною роботою? Я думаю, вистачить» [48, 252]. У листi до брата Анна також признавалася, що Франко пропонував їй одружитися з ним. Очевидно, вона бiльше за всiх усвiдомлювала, що Франко зважився пов’язати свою долю з нею з потреби вести успiшнiше спiльну громадську роботу, а не вiд iнтимної спонуки. М.Павликовi вона вiдповiла на це питання стримано й скромно: «Менi ж вiддаванi цiлком не в головi. Менi в головi, як би я могла розказати за свої й людськi гаразди»⁵³. Одначе не вiдкинула Франкової пропозицiї.

Франко вагався. З одного боку, його приваблювали мужнiсть та запекла вiдданiсть революцiйнiй боротьбi у цiй дiвчинi. Саме тоді вiн створив вiрша, присвяченого їй — «Аннi П.». Поезiя має алегоричний характер. Дiвчина збирається йти виривати бур’ян з пшеницi ще до сходу сонця, незважаючи на те, що «зимнiї роси» «зцiпнуть ноги», а з пiвночi «чорна хмара валом точить, чорна хмара, буйна злива». Завзята й безстрашна дiвчина вiдповiдає на пересторогу матерi, яка боїться одну її пускати в таку негоду в поле:

Я не боюся хмари-зливи!

Що менi вiтер той бурхливий?

Я про тi тучi смiло-смiло

Буду робити чесне дiло.

Нехай i повiнь валом бухне,

Моя вiдвага не потухне,

Знесу я всяку злую долю,

Та не покину працю в полю,

Робити буду без упину

I перестану, як загину [I, 93].

Такою витривалою на суспiльнiй нивi боротьби й працi залишилася А.Павлик дiйсно аж до скону (померла 1928 р.) — чесною й непохитною першою жiнкою-соцiалiсткою у Галичинi.

Франка не покидало питання «З чого жити?». На початку 80-х рокiв вiн не мiг утримуватися з лiтературних заробiткiв. Хiба що переїхати у рiдне село Нагуєвичi, де на трьох братiв i на четверту сестру припадало 16 моргiв ґрунту. Але до працi у сiльському господарствi вiн не мав нi сили, нi хисту. Жити із заробiтку Анни — «крайня недоречнiсть». Тремтить Франкова рука, коли 29 сiчня вiн робить дописку на листi Анни до її брата Михайла у далеку Женеву. Треба зважитися: так або сяк. «Дивно менi на душi i чогось страшно. Не берiть сього з невластивого боку. Менi не йде о власне чуття, о власне, так сказати, серце, — чорт з ним. Ви знаєте, може, що я здавна досить скептично вiдносився до Вашого жiночого питання; все менi здається, що в тiм зглядi у нас тепер навiть для людей переконаних i бажаючих найбiльшої свободи чувства i життя мусять все-таки при розв’язцi власного питання жiночого переважати згляди практичнi. Отаке й моє з Анною. Практичний згляд каже: охоронити її вiд посiпак, вiд нужди й всякого силування дома, i сього було для мене досить, щоб приречи подружитись з нею. Я Вам давно писав, що се зв’язок не з любовi, зв’язок не по теорiї. Але хiба ж се важна рiч? Хiба ж усе наше життя йде по теорiї? Набiк з тим! I тепер, коли рука моя дрижить, пишучи тi рядки, будьте певнi, що не те бентежить мене, а iншi, практичнi згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивiсть мого положення супроти родини i своєї, i Вашої. Але й се ще байка. А тiльки, бачите, чи здужаю я iменно зробити те, чого пiдiймаюсь, чи здужаю забезпечити її вiд посiпак та вiд недостатку, я, сам нi в сiм, нi в тiм не обезпечений?» [48, 266–267].

Франко-художник, накреслюючи символiчний образ безстрашної Жницi, непiдвладної дощам i бурям, глибше розумiв характер Анни, нiж Франко-теоретик. Анна особливого захисту не потребувала: вона сама собi давала раду у найскрутнiших ситуацiях i, можливо, була б надiйною супутницею селянського сина Iвана Франка. Розмовами про матерiальну незабезпечнiсть Франко намагався заглушити у собi автора «Зiв’ялого листя», отой «чуття скарб багатий», який клекотiв у грудях поета. Любов до О.Рошкевич, як признався вiн А.Кримському — повiр­никовi його найiнтимнiших дум i мрiй, мучитиме його десять рокiв. Але водночас Франко був щирий i не лукавив перед братом Анни. Врештi-решт вiн вiдверто визнав причину того, що перехреснi стежки з Анною не зiйдуться нiколи в подружжя: «Коханий! — писав вiн М.Павликовi 11 квiтня 1882 р. — Саме що передала ми Анна лист до Вас до переслання. Користаю з нього i посилаю й вiд себе кiлька слiв.

Насамперед щодо Анни. Вона потрохи й справедливо жалується, що мало видаюся з нею, правду кажучи, у мене раз у раз робота, i в неї, звiсна рiч, так само — значиться, нiколи. А друге й те, що якось нiколи не можем розговоритися як слiд, а може, й не маєм собi що сказати, або я знаю. О женитьбi я анi з нею не говорив, анi до Вас не писав, бо й що тут говорити? Я старавсь пересилувати сам себе настiльки, щоб женитьба наша була по можливостi скрiплена й любов’ю, але досi не встиг. Впрочiм, i друга рiч, матерiальнi обставини, як Вам звiсно, такi, що натепер о такiм дiлi й думати не мож» [48, 283]. Павликовi й, очевидно, ще ранiше Аннi, тепер все стало зрозумiлим, i вони вже нiколи не натякали про можливiсть одруження.

Але це не значило, що дружнi стосунки Франка з А.Павлик на цьому закiнчилися. Вони зустрiчалися й надалi, Франко давав їй поради щодо написання статтей, дбав про її забезпеченiсть i добру славу. Письменник користувався деякими матерiалами, що їх збирала Анна. У працi «Жiноча неволя в руських пiснях народних» Франко надрукував пiсню про самотнiсть неодруженої дiвчини, записану А.Павлик в околицях Косова, а iншу пiсню — «Ой, там за горою та за кремiнною» (теж у записi цiєї ж збирачки) надiслав М.Лисенковi.

Цiкаво, що Франко двiчi задумував органiзацiю сiльськогосподарської комуни (колонiї, спiлки) i щораз мислив А.Павлик її учасницею. Так, у листi вiд 14 серпня 1878 р. до Ольги Рошкевич вiн назвав себе, Павлика, Бандрiвського, Олеськiва, Бiлецького, Озаркевичiв, Дiдицького, Моха, М.Рошкевич та А.Павлик як бажаних членiв цiєї колонiї. Вона мала закупити спiльно «хороший кусень ґрунту i обширний фiльварок» для колективного господарювання. «Лiтом мужчини працюють з християнами в полi, жiнки в городi та саду, а зимою студiї, лiтература, в разi потреби парами за чергою переносяться на якийсь час до Львова» [48, 100]. Iдея створення рiльничої спiлки оживає у Франка у зв’язку зi знайомством 1883 р. з родиною Дзвонковських у Станiславi. До цiєї спiлки мали належати Антонiна Дзвонковська, її дочка та син, а також сам Франко, М.Павлик та його сестра Анна. У листi вiд 9 або 10 жовтня 1883 р. Франко гаряче агiтує Павлика до участi у цiй спiлцi, робить приписку для його сестри пiд характерним звертанням: «Сестро Анно!». Вiн просив подумати над пропозицiєю згаданої спiлки й сподiвався, що «треба тiльки доброї волi, а погодитись всi зможемо i потрафимо уладити життя своє якось по-людськи, так, щоб всiм було добре» [48, 362]. Анна мала б займатися домашньою роботою, а крiм того, заробляти окремо на себе. Поки що Франко запрошував її на одну зиму, але коли б «удалося зробити спiлку натвердo», то тодi «буде межи нами iнша згода, тодi треба буде дбати не про одну зиму, але про довший час, про цiлковите обезпечення» [48, 368].

З усього сказаного видно, що А.Павлик належала до найближчого оточення Франка i викликала у нього почуття високої поваги й приязнi. У свою чергу, Анна у своєму серцi через усе життя пронесла свiтлий образ Великого Каменяра.