Н.Й.Жук. Проза Iвана Франка.– Київ, 1977.

Про белетристику великого Каменяра написано чимало дослiджень. Але книжка професора Київського унiверситету Нiни Йосипiвни Жук дає своєрiдний ключ, перевiрений багаторiчним досвiдом працi у вузi, до глибокого текстуального вивчення творiв, розробляє методику iнтерпретацiї їх художньої тканини, гармонiйно пiдпорядковуючись тим завданням, що їх ставить сьогоднiшнiй рiвень науки. Звернено увагу не тiльки на загальнi проблеми творчостi письменника, але й на мiкродеталi його художнього мазка, що покликанi дати живе безпосереднє враження аромату стилю, звукiв i барв образу, тембру неповторної авторської мови та його персонажiв. Висвiтлюється генезис твору та його життя в лiтературному процесi, резонанс у критицi, давнiй i сьогоденнiй. Авторцi вдається добре поєднати свiт iдей з iндивiдуальним психологiчним клiматом героя — з показом тих ситуацiй, подiй, вчинкiв, химерних i несподiваних зламiв долi, через якi розкривається характер.

Монографiя розширює уявлення про обсяг i тематику Франкової прози у слу­хачiв, що винесли зi школи далеко не повне враження про неї. Н.Й.Жук намагається вивести їх поза рамки бориславського циклу та «Захара Беркута» у розлогий, запашний i розмаїтий сад ста новел та оповiдань Каменяра i десятка повiстей та романiв. Авторка слушно згрупувала найкращi, на її думку, зразки малої прози за проблемно-тематичним принципом. А десять творiв великої прози взагалi чи не вперше отак докладно, в хронологiчному порядку i по своєму цiкаво аналiзуються.

I все ж мусимо зробити й певний докiр дослiдницi саме щодо вибору оповiдань для репрезентацiї Франка: у її широко задуманiй працi спостерiгаємо нiчим не виправдане обходження певної групи творiв, у яких так чутливо вiдбито реальне тогочасне життя. Маю на увазi такi шедеври Каменяревої новелiстики, як «Вiльгельм Телль», «Манiпулянтка», «Батькiвщина», «Сойчине крило».

«Франко був не лише визначним письменником, вченим, але й активним революцiйним дiячем. Вплив революцiйно-демократичної iдеологiї i матерiалiстичної фiлософiї XIX ст., а згодом iдей наукового соцiалiзму, допомiг йому зрозумiти суттєвi явища суспiльно-полiтичного життя українського народу, побачити героя нового часу — робiтника як нову iсторичну силу, якiй належить вирiшальна роль у поваленнi капiталiстичного ладу i перебудовi суспiльства на нових, справедливих соцiалiстичних засадах», — пише дослiдниця на перших сторiнках книги. I ця теза пiдтверджується ґрунтовним аналiзом оповiдань i повiстей бориславського циклу, соцiально-психологiчних оповiдань селянської теми й оповiдань з тюремного життя, полiтичної та атеїстичної сатири. Соцiологiчний аспект аналiзу доповнюється психологiчним i естетичним.

Свiдома того, що основний читач, якому адресується книжка, — то майбутнiй учитель, викладач лiтератури, авторка у роздiлi «Оповiдання про дiтей i школу» торкається й педагогiчних поглядiв Франка. Розмова вийшла б ще ґрунтовнiшою, коли б пiд таким кутом зору було проаналiзовано не тiльки оповiдання «Борис Граб», а й «Гiрчичне зерно» i повiсть «Не спитавши броду» — цi своєрiднi художнi «педагогiчнi поеми», в яких, поряд з багатьма iншими, зачеплено й питання методики викладання лiтератури, зацiкавлення нею, її розумiння.

Хоча у працях подiбного типу i не вимагається кардинально нового прочитання творiв, але з приємнiстю спостерiгаємо, що при аналiзi багатьох Франкових повiстей i оповiдань, зокрема повiстей з життя iнтелiгенцiї, зроблено цiкавi спостереження, особливо щодо жiночих персонажiв. Предметом такої уважної й поважної розмови чи не вперше стає, наприклад, повiсть Івана Франка «Лель i Полель» — улюблена річ автора, проте недооцiнена сучасною йому критикою й мало дослiджена у наш час.

Говорячи про глибини психологiчного аналiзу письменника, дослiдниця робить спробу зiставлення методу проникнення в душу людини у Франка i в Толстого та Достоєвського, вистежує типологiчнi паралелi й вiдмiнностi. На жаль, ця цiкаво розпочата розмова надто швидко обривається. А хотiлося б про це прочитати докладнiше, адже саме в майстерностi та глибинi психологiчного аналiзу Франко не тiльки «йшов за вiком», але й випереджав його. Варто б подумати й над новаторством Каменяра у внесеннi в нашу прозу фiлософiчностi — згадаймо, як за це хвалила його Елiза Ожешко! Та цi нашi мiркування стосуються скорше перспектив франкознавства, пошукiв нових сучасних методiв у ньому. Щодо монографiї Н.Й.Жук, то можна в пiдсумку сказати, що авторка ґрунтовно вивчила найновiшi здобутки франкознавства й умiло передала їх читачевi. Отже, праця Н.Й.Жук «Проза Iвана Франка» — ще один помiтний внесок у франкознавство. Книжка написана з душею i на високому фаховому рiвнi.