16. Микола Миклухо-Маклай як дослідник Папуасії.

ЧАСТИНА 1Попри те що, основні свої дослідження Російське географічне суспільство припускало здійснювати Євразії, нучные інтереси його членів були набагато ширші. З проектом експедиції у вологе тропічні лісу Нової Гвінеї виступив молодий натураліст Микола Миколайович Миклухо- Маклай (1846-1888). Він: «Обираючи в 1868 року ті частини земної кулі, якої припускав присвятити свої дослідження, я зупинився на островах моря, й переважно на Нової Гвінеї як острові найменш известном…имея у вигляді переважно мета – знайти місцевість, яку до того часу, до 1868 роки ще була посещена білими». Мандрівник вважав найважливішим вивчити життя й культуру папуасів, «вважаючи, що… фази життя цієї маленької частини людства при… умовах… дуже скоропреходящи».27 жовтня 1870 року М. Миклухо-Маклай вирушає з Кронштадта на російському військовому корвете «Витязь» на свій перша мандрівка і у вересні 1871 року висаджується березі величезного, але малонаселенного острова. Він оселився з цими двома слугами у невеликий скромною хижці, що йому допомогли побудувати моряки. Тубільці спочатку зустріли їх вороже. Вони жестами відзначали море, вимагаючи від'їзду. «Доходило річ навіть доти, що вони майже заради потіхи пускали стріли, які пролітали зовсім близько мене», - писав Миклухо-Маклай. Тільки після того, як йому вдалося вилікувати кількох папуасів, відносини із нею налагодилися. У грудні 1872 року, коли, використовуючи ними прийшов російський корвет «Смарагд», вони встигли так прив'язатися до ним, що й хотів відпускати, обіцяли спорудити новий будинок, пропонували дружиною будь-яку дівчину. Мандрівник обіцяв своїм новим друзям повернутися. Папуасів підкупила незмінна доброта М. Миклухо-Маклая, його щирість і готовність завжди допомогти. Вони вирішили, що це особливий людина – «каарам-тамо» – «людина з Місяця», і Місяці перебуває його батьківщина – Россия.Зблизитися з папуасами Миклухо-Маклаю допомогло, і очевидно: він терпляче і старанно вивчав меланезийский мову. Саме завдяки одній його трудам язик у своєму справжньому вигляді став відомим світової науке.«Моє впливом геть тубільців, - писав Миклухо-Маклай, - виявилося так сильно, що мені цілком розірвати на певний постійно перебування міжусобні войны…»Миклухо-Маклай відвідав Нову Ґвінея п'ять разів, і щоразу йому таки вдавалося встановити дружні відносини з папуасами, хоча нерідко його чатувала на смертельна загроза. Під час другого подорожі він висадився до берега Папуа-Кавиай, у якому, за чутками, жили морські пірати – людожери, грабящие суду й поедающие моряків. Якось Маклай залишив в своєї хатині 10 осіб і вирушив з іншими вглиб острова. По поверненню його очам відкрилася жахлива картина: місцеві папуаси вбили його супутників, розграбували табір, і отруїли джерела питної води. Миклухо- Маклай знайшов собі мужність залишитися на острові; більше, він задався метою розшукати розбійників, керували нападом, і витратив цього протягом місяця. «Хоча людина цей був втричі сильніше за мене, - розповідав мандрівник, - але нерви мої виявилися міцнішими, і мені взяти їх у полон живым».Вчений розумів, що що це самі папуаси, що й березі Нової Гвінеї, тільки тут європейці і малайці, порушивши мирний побут дикунів, торгували невільниками і сіяли між папуасами ворожнечу. Туземці кинули свої поля і хижки і перетворилися на розбійників. Миклухо-Маклай звернув увагу генерал-губернатора Лаудона на скрутне становище папуасів цього берега Нової Гвінеї і жорстоке поводження із нею малайців; він просив, щоб голландське уряд викоренило ганебну торгівлю рабами. Про життя папуасів тоді ходили найнеймовірніші історії. Миклухо-Маклай першим чесно і доброзичливо описав їхньої культури і те, що сталося із нею після сутички з європейської цивилизацией.

У 1884 року у Австралії, у Сіднеї, Микола Миколайович одружився з Маргариті Робертсон. Від цього шлюбу вони мали двоє синів. Мандрівник дуже підірвав здоров'я під час тривалих і виснажливих експедицій. У травні 1887 року, зовсім хворий, разом з сім'єю повернувся до Санкт-Петербурга. 14 квітня 1888 року їх стало. Йому було тільки лише сорок два года…