Соціальний устрій і суспільні стани

Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Сло­божанщини. Тодішні стани — посполіти, цехові, козаки — ком-панейці й підпомошники, державські піддані. Одбутки підда­них. Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Соціальна реформа цариці Катерини II.

Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Соціальний устрій слободсько-українського суспільства нагадує нам Гетьманщину. І се не дивно, бо була загальна основа утворення суспіль­них станів у всього народу. А слобожане не звідки як з Гетьманщини принесли на нові місця основи свого національного життя — свої стародавні українські звичаї. У Слобожанщину, як ми бачили, приходили вже з почат­ком розділення на стани. У Харків прийшла ватага козаків, але воєвода Офросимов про них казав, що се були «мужики деревенскіе»; очевисто, ба­гато, їх справді належало до поспільства. У другі городи теж разом з коза­ками приходили «пашенные мужики», як їх обзивають по-свойому мос­ковські приказні люди. Бачимо ми серед переселенців і міщан. Не бачимо тільки шляхти — родового дворянства, але маємо козацьку старшину, їз котрої потім виробилося і шляхетство і котра з самого початку стала заселяти свої маєтності посполітими людьми. Ріжниця між Гетьманщи­ною і Слобожанщиною була в тім, що на землях Лівобережної України до повстання Богдана Хмельницького жило чимало шляхти і були вже шляхетські маєтності, а в дикому московському полі їх зовсім не було. Там, як ми знаємо, не було ні шляхти, ні московського боярства, і тільки московський уряд видав грамоти Бєлгородській церкві та деяким служилим людям на те, щоб займатися промислами у сих просторих, хоч і без­людних місцях. Але й се право було скасоване, коли явилися сюди справжні поселенці-українці. Повстання Богдана Хмельницького козацькою шаблею скасувало соціальну неправду, яка царювала у Польщі і в її українських землях. На чолі повстання стали козаки, а їх підтримували й другі стани українського народа — міщане, посполіти. Головна мета повстання й була в тім, щоб знести привілеї станів, щоб не було тієї безодні, котра отді-ляла тоді шляхту од посполітих, панів од кріпаків. І ось тоді всім захотілося попасти у козаки, бо козак був вільний чоловік, доволі заможний і забезпечений землею. Таким побитом до козаків наближалися і міщане, й поспільство, бо усі ті три стани займалися й хліборобством і промисла­ми, а міщане теж несли військову службу по містах. Ріжниця була між ними не в юридичних правах, а головне у кріпацтві, котре викувала шляхта і котре було скасоване разом з другими привілеями і разом навіть із самим шляхетським станом Богданом Хмельницьким Па дикому ЙОЛІ слобожане могли спочатку виконати свій соціальний ідеал, себто скасувати привілеї станів. І вони справді тоді немов злилися у козач­чині всі — до неї прилучилося і міщанство, і поспільство.

Тодішні стани — міщане, козаки — компанейці і підпомошники, державсь-кі піддані. Але коли і у Гетьманщині дуже швидко почали виділятися і складатися рїжні стани, у козаки іаписувалися заможні, а біднота залиша­лася у поспільстві, то теж саме ми бачимо і у Слобожанщині І тут деякі міста, як. наприклад Харків. Зробилися центрами торгівлі та промис­лів, і тут було немало міщан та цехових , але значна частина слобожан Залишалася у поспільстві, бо землеробами вони були колись і в своїй рідній країні. їх і Тут записали у стан «пашенныхъ крестьянъ». У Харкові В 60-х роках XVII ст. воевода Ситін знайшов 4 сотні козаків, (і сотен міщанських, 18 міщан і 1 сотню «пашенныхъ креетьянъ». У 1670 році «пашенныхъ черкась» у Харкові було 1423 чоловік та родичів їх 678 чол. Іще згадують московські документи про «пьшихь пашенныхъ черкасъ городовой Службы»; се й були козаки городової служби, або міщане. промисловці та землероби. На великий жаль, ми маємо тільки московські назвиська ріжних етанів українського населення. Тільки слово «міщане»

Мал. 6. Українські типи

Гравюри '[Т. Калинського) (70-іі роки XVIII ст.): справа — посполитий козак; зліва — селянка

нагадує нам про сей стан українського народу. Населення Харкова і інших міст ділилося на козаків полкової служби (харківців полкової служби по реєстру полковника Донця було 1402 чол:) і міщан: до міщан при­лучалися ще цехові і «пашенные крестьяне». Із виданого мною документа 1685 р. видко, що харківці городської служби ділилися на міщан, на чолі котрих стояв війт, і цехових, над котрими стояли цехмістри: «Бьють чоломъ,— писали царям харківці,— харківці городової служби українці — війт Мусій Ільїн та сотники Іван Погребняк. Яків Захарновський, Данило Ма­линка. Василь Сліпченко, Васильєв, та цехмістри — Василь Помазин, Леон Здоровець, Мартин Іванов, Лаврін Васильєв, Гораська Іванов усім городом до одного чоловіка». Цехи були і в Правобережній Україні, і в Гетьманщині — звідтіля слобожане перенесли їх і в Слободську Украї­ну, склавши їх на зразок тамошніх. Ми маємо дуже цікаву установчу грамоту бєлгородського воєводи на цехи у Слобожанщині. Ось її зміст: по указу царя Олексія Михайловича воєвода бєлгородський Гр. Гр. Ромо-дановський звелів харківським градодержцям — воєводі Г. Ц. Грецову і полковнику Григ. Донцеві для загального спокою, для усякого мійського порядку, для государської служби, для поширення у цехах церемоній, для величньої краси у церквах Божих, для здобуття ладону, свічок, образів, дзвонів і усього потрібного для церкви усім городським і повітовим мешкан­цям заложити цехи і обрати для них старшину. Тоді ж по указу государя дозволено було городським і повітовим ремесникам кравецького ремесла (кравцям і кушнірям І37) заложити спільно укупі цех і бути у ньому цехмістром харківському обивателю Дем'яну Давидову з тим, щоб він із своєю цеховою братією мав суд у ділах сього ремесла по стародавніх звичаях, як се бувало у них вже й раніше. Судитися вони повинні були на підставі тих артикулів, котрі у них раніше були написані, і ні в чому од них не одхилятися. Але суд їх не міг торкатися до карних діл. Більш усього ж вони повинні піклуватися про прикрасу церков Божих. А в погон­щики їх не велено було висилати до царського указа. Ся грамота була написана у Харкові у 1671 р. і на неї воєвода зробив такий припис: «Бути в цеху до указа, усяку городову государеву службу служити, податки платити справно, цехмістру в суди і розправу (по карних ділах) не входи­ти, а про усякі діла давати звістки воєводі». З сієї грамоти видко, що: 1) цехи Слобожанщини були міцно зв'язані, як се було і в Гетьманщині, з брацтвами, 2) вони були як в містах, так і по повітах, себто містечках і по селах, 3) цехмістр разом із цеховими братчиками мав право судити в цехових справах свого ремесла, окрім діл карних, 4) сей суд (а значить, і цехи) існував вже давно,— куди раніше 1671 р.— на підставі стародавніх звичаїв або, як то кажуть, «звичаєвого права» і 5) судити вони мусили по писаних артикулах, можливо, по екстрактах з міського магдебурського права І39, котрі примінювалися у Гетьманщині. Се моя гадка, але вона має під собою деяку основу. У 1685 р. у Харкові було 5 цехів з цехмістрами, імення котрих ми тільки що зазначили. У цехах дуже яскраво виявилася «старочеркасская обыкность» слобожан, бо й вони три­малися більш усього на стародавніх звичаях, а не на писаному установ­чому праві, і та грамота, котру ми тільки що виложили, стверджує те, що було вже у народньому житті.

Але головним станом були все ж таки козаки. Вони поділялися на виборних козаків, або компанейців, і на підпомошників їх. У початку XVIII ст. вийшов приказ набрати козаків-компанейців, а у поміч їм підпо­мошників їх. Перші повинні були самі нести військову службу, а другі — допомагати їм грішми чи харчем; таких було по 2, 3, 4 чол. або 5, 6, 7 і 8 бідніших з ин.х, Старшина теж мала ПО Б:. !9 або 20 чол Виборним козакам підпомошники допомагали провіант ом га грішми на покупку коней, амуні­ції, одежі (убрання), рушниць і на усяку військову потребу, але тільки для дальньої служби і не на кожний рік. Окрім того, підномопшикн давали провіант і фураж армейським полкам, достача.ти хури і приймали участь у роботах задля держави; інші замість грошової підпомоги й провіанта працювали на старшину — возили їй сіно та дрова і були у неї погонича­ми. З підпомошніків вибірали і компанейців. Так було установ.темо по документу 1726 р. Надрукований мною «Екстракт о Слободських полках» підтримує сю звістку і відносить сю установу на 1700 р В 1700 р. говориться там. по жалованних грамотах з Рогряду велено 8 Слободських полках бути: у Сумському 1230, в Охтирському 820. в Харківському 850. в ізюмському 250. в Острогозькому 350. всього 3500 козаків, і вони вибрані з козаків і з міщан і записані в книгах, котрі потім були одіслані в Розряд з Бєлгорода в 1700 [і князем Я. Ф. Долгоруким. А решті козаків велено помагати отим виборним козакам в службі і положено на них підпомогу но їх українському звичаю, так щоб ті виборні козаки тією підпомогою були озброєні і в походах запасами забезпечені і недостат­ків у них ніяких не було. А грошей, що було положено в 1697 р. по карбованцю на чоловіка, не брати і окрім тієї кінної служби нікуди їх на служби не посилати і тягарів і хур у них беї указу і без грамот З Розряду нікому не брати. Далі в «Екстракті» говориться, що немає

Мал. 7. Українські типи.

Гравюри Т. Калмицького (70-ті роки XVII] гт. І: міщанка і міщанин

звісток про те, скільки було у кожному полку козаків-компанейців до 1700 р. Тут маємо цікаву звістку про український звичай в улаштуванню козачої служби; звертає на себе нашу увагу й те, що у 1697 р. був поло­жений, але у 1700 р. скасований оклад в один карбованець з кожного. Підпомошників повинно було брати вп'ятеро-шестеро разів більше, ніж компанейцев. Компанейці, або виборні козаки, нагадують нам реєстрових українських козаків за часів Польщі. Се була немов козацька аристо­кратія. І справді, хоч усякий з підпомошників і міщан міг зробитися ком-панейцем, бо компанейці й комплектувалися з сих двох станів, але для того, щоб служити у конних компанейцях і виступати у походи, треба було мати деякий достаток. Харківський полковник Хведір Донець у 1705 р. записав усіх міщан міста Харкова у козаки — одних у компанейці, других у їх підпомошники. Воєвода подав звістку про се в Розряд і додавав, що тепер нікому буде виповняти тих відбутків, які колись несли «черкасы городовой службы», себто міщане. Що міщане охоче перейшли в козаки — се свід­чить, що їх міщанські відбутки справді були тяжкі. З другого боку, міщане таким побитом визволялися від воєводського присуду, котрий для них був завжди тяжким. Воєвода ж через те лишився майже зовсім без підлеглих йому людей, бо у Харкові тоді було усього 177 великоросійських служилих людей (39 рейтарів, 46 солдатів і 92 чол. дітей боярських городової служби), і то частина їх була вибрана у драгуни, інші розійшлися, а деякі поумирали. Не дивно, що при таких обставинах можливо було поставити питання про скасування воєводської влади у Харкові, що й було зроблено у 1706 р.

Поспільство яко окремий стан у Слобожанщині ми бачимо з самого початку її заселення. У Суджу, наприклад, прийшли разом козаки (62 чол., дітей їх, родичів 66, усього 128 чол.), міщане (105, дітей і родичів 114, усього 219) і «пашенные мужики» — себто посполіти (533 чол., дітей і родичів 50, усього 1043). І вони із 102 місць — Правобережної, Ліво­бережної і Слободської України — більш усього з Прилук, Ніженя, Коно­топа, Ічні, Ромен, Гадяча. Вони оселилися у Суджі яко вільне поспіль­ство, незалежне ні од яких державців. Так було і в інших місцях, се були вільні посполіти. Але частіше поспільство селилося на землях державців — і тоді се були їх піддані. Походження таких панських сіл, деревень та хуторів зв'язано з заселенням Слобожанщини. Панами-державцями були, з одного боку, козацькі старшини, а з другого пізніше — російське та чужоземне дворянство. Треба, одначе, до сього додати, що такі слободи з підданими були і у козаків, але у них було більш хуторів, з котрих потім виросли слободи. З першого погляду, здається дивно, як то могли з'яви­тися панські слободи з підданими, коли кожний переселенець міг зробитися зовсім вільним козаком і земельним власником. Але се залежало від того, що козацький стан, особливо козаків-компанейців, потребував великого достат­ку. З другого боку, державці давали своїм слобожанам усякі вільготи на якийсь там час — на так звані урочні літа, тобто робити теж саме, що і центральний уряд, котрий давав вільготи на 10—15 років. В козаки трудно було вписатися безсемейному або малосемейному переселенцеві, котрий прийшов у Слобожанщину без худоби і грошей. Ті, що були посполітами у Правобережжі, йшли на сі панські слободи, бо не хтіли міняти плуга на шаблю, свого звичайного діла на нове трудне і одпові-дальне. Державці ж, особливо спочатку, не вимагали дуже великих зборів та податків з підданих і давали їм за їх послушенство багато земель та угодів, бо був тоді безмірний земельний простір, і земля була дешева, а робочих рук, щоб її обробляти, було дуже мало.

От декілька звісток про походження державських слобід. Слобідка Артемівка була осажена відомим нам полковником Іваном Сірком в дачах мерехвянської сотні на р. Мерехві на полковій землі в двох верстах од Мерехви; він поселив тут 20 дворів вільних «черкас», зайнявши ліса версти на 3. Сю слобідку Сірко отдав свойому зятеві мерехвянському сотнику І. І. Сербину у віно140 за дочкою. Харківський полковник Г. Донець мав на р. Удах деревню з державським подвір'ям, хазяйством, челядью — себто прислужниками і підданими; була у нього ще слобідка Водолажка теж з українським населенням. Мурахвянський мешканець Микита Ума-нець мав у 6 верстах од Мурахви село Микитівку, де було до 100 дворів. У Охтирському ж полку було дуже велике село Рясне, або Давидове, у котрому було більше 400 дворів. Воно належало до полковника Мико-лая Матвієва (його було вбито під Чигирином), а потім воно перейшло до жінки його, котра проживала в Богодухові. От сі всі оселі були засновані у XVII ст. Небіж гетьмана Самойловича гадяцький полковник Михайло Васильєв осадив у Сумському полку на землях лебединських слободу Михайлівку, і за неї була дуже довга позва між полковником і лебединцями. Лебединці про се писали так: «А він, Михайло, утім селі город збудував без государева указу, і в тому селі у нього. Михайла, поселено чоловік 800 і більше, і на государеву службу нікуди не ходять, окрім того що на нього, полковника, працюють і тим селом їм, лебединцям, у землях і в лісах і у всяких угодах тісноту й розор роблять великий, а вони, лебединці, на його государевій службі в полках бувають повсяк­часно з переміною, а жити їм нічим. А озерами, де ловили вони рибу, він, Михайло, заволодів і ліси повирубав, і з тих риболовлей і з усяких угод їх виганяють і бьють і грабують неводи і коней пооднімали і воло­діти їм у тих урочищах нічим не дають; щоб великий гоеударь пожа­лував їх — полковникові гадяцькому земель їх і сінних покосів однімати у них заборонив». Сей документ дуже гарно пояснює нам, через що поспільство йшло на слободи у підданство козацьких старшин, а не запи­сувалося у козаки — за таким вельможним паном, як гадяцький полковник та ще й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, спочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпечніше, ніж лебединським козакам, котрим вони не давали користуватися їх козацькими угодами, хоч права їх стверджені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту. Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданими свої слободи. Гадяцький полковник зробив тільки спробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободсько-українська старшина робила теж саме, і трудно було найти лебединцям справедливу управу на гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широко займався придбанням грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі «помістьє» од царя Олексія у 1676 р., призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівку. А лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі, одначе, виявилося, що до нього перейшли українські переселенці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небіж поселився двором на своїй «помістній» землі і осадив село з дозволу бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського і його, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної «вотчинної» грамоти. Вотчина гра­мота на вікі вічнії ствердила би володіння гадяцького полковника, і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини. Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим-то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се «помістьс» не було ні дідівщиною, ні навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й мати тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтності там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід, і без сього й володіння не почиталося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді, у білопольській сотні Сумського полка у дер. Павлівні, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщиків і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців-слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козаки, але по убожеству свойому не могли нести козачої служби і пішли у кріпаки до білопольських поміщиків. І як виявилося, що поміщики були «великоросійської породи» і не мали права ні на землі, ні на їх заселення, їх виселено, а кріпаків-українців у них одібрано і повернуто у козаки та міщане. Се діялося у 1682 р, У XVIII ст. державці, щоб затвердити за собою землі й підданих, брали

Мал. 8. Українські типи. Гравюри Т. Критського (70-ті роки Х^ІІІ ст.):

селянка і селянин

листи на дозвіл їх осажувати. У 1737 р. капітан Бульський прохав установчу комісію Слободських пол­ків дозволити йому поселити на своїх землях і угодах слобідку у 100 чол. українцїв, «щоб повнити службу і мати робочих для млина і винниці». Се було дозволено йому, аби тільки у нього не вийшло з-за сього з ким суперечки. Ціка­во, що слобідка заселялася не тіль­ки для того, щоб підтримати служ­бу, але й задля того, щоб підтри­мати хазяйство — не хліборобство, а промисли — млин та винницю. Цікаво, що се був капітан, зна­чить, служба його була не в Сло­бодських козацьких полках, а в ар­мійських. Як появилися у Слобо­жанщині слободи з підданими українцями не у слободської україн­ської старшини, а у великоросійських штатських та військових урядників, може показати закликання на сло­боду сенатора і генерал-майора Та­раканова. Він писав, що йому незабаром одведуть землю і на сю землю запрошував слобожан у підданство. «Вільні черкаси,— Мал. 9. Українські типи. Гравюра Т. Ка- писав він,— можуть приходити ту-линського (70-ті роки XVIII ст.). Дворянин ди без усякої опэски заздалегідь і

на річці Калитві, де була станиця Дьогтева, в надійному місці, в гирлі річки Липової за лугом і лісом селитися містечком гарними прямими вулицями і меж річок у самому кутку залишати місця, де б можливо було зробити кріпость, а перед кріпостю щоб залишили місце по. обидва боки сажнів по 100, де повинна бути збудована церква і комори задля торгу; а подвір'я щоб займали не великі — довжиною по 20, а впоперек по 15 сажнів, бо в степах треба жити тісніше; а вільготи дається на 3 роки; а як людей збереться доволі, тоді за порадою кращих і взагалі за згодою усіх тієї слободи людей буде положений легкий чинш, як і у інших слобожан ведеться, а панщини ніякої не буде; усі млини мусять бути панськими, а займати їх й поправляти їх треба буде усією слободою; шинкам бути посполітих людей й панським; суди судити отаману з кращими людьми по українському звичаю; осадчому бути Михайлу Ти-мохвієву Семенцову, Якову Романову і Бакаю, а як осадчим, так і отаманам і осавулам і усім посполітим людям захожих людей розпитувати, щоб вони були вільні українці, щоб під личиною українця великоросіяне не проскочили, а великоруських людей і донських козаків без пашпорта жадного не приймати і ні одного дня не держати; також хто з українців явиться злочинцем, тих за се жорстоко карати і, обібравши, із слободи висилати; а як в слободі являться великоросійські біглі люди або хоча і з українців, але злодії, за таких усією слободою платити штраф. Слободу сю наймену­вати Олексієвською». Сей призивний лист дуже цікавий, бо на таких більш-менш умовинах заселялися, очевисто, усі тодішні панські слободи. Відзначимо в ньому те, що сказано про три урочні літа і про дальший легкий чинш, як і в інших слободах і про свій власний суд і обіцянку, що панщини й потім не буде. Тараканів хотів поселити велику слободу, а що вона повинна була стати на дикому полі, він замірився збудувати там кріпость. Одначе слобода недовго існувала, бо валуйський приказний Селіванов нарізав землі Тараканову по 3000 четвертей у всіх трьох змінах без указу, за що його одшмагали канчуками й зіслали з семейством у Оренбург. Слободу скасовано, а підданих розпущено. Той же Тараканов здобув собі якось землю у стрільців міста Усерда, заснував слобідку Миколаївську і, знаючи, що козаків і підпомошників у підданстві мати не можливо, скупив землі козаків і підпомошників деревні на Гридякі-ному колодязю (40 дворів), вигнав селян, а потім на їх землі і порожні подвір'я викликав переселенців — українців, котрі й жили у підданстві за його сином і володіли сією козацькою землею; козаки ж мусили розійтися по усіх усюдах, а частиною — в Бірюч (Острогозького полка). Бірючинських козаків він примусив силоміць поступитися сими землями і дати йому на них лист. Земля лишалася за ним, а потім перейшла і до його сина. Окрім Тараканова багато ще й інших великоросійських офіцерів та поміщи­ків оселили собі слободи на землях, котрі були нарізані козацьким товари­ствам. Сі землі були здобуті ріжними способами — спадщиною, куплею, проміном, грабунком. На сьому питанню ми спинимося далі в розділі про володіння землею.

Тепер же на зразок приведемо реєстр поміщиків-державців Харківсь­кого полка за 1722 р.: за харківським полковником Квіткою було 171 подвір'я і 986 душ підданих, за полковим суддею Квіткою— 117 і 479, за полковим обозним Ковалевським — 65 і 397, за полковим осавулом Руба-ном — 62 і 344, за колишнім ізюмським полковником Захаржевським (Дон­цем) — 13 і 63, за значним товаришом Охтирського полка Осіповим — 40 і 223, за удовою полковника Куликовського — 60 і 210, за городничим Голу-ховичем — 23 і 141, за полковим отаманом Смородським — 4 і 8, за сотни­ками — 230 і 1078, за підпрапорними— 127 і 602, за козаками — 8 і 24, за монастирями — 116 і 511, за попами — 27 і 156 і всього — 1063 подвір'я і 5222 підданних. За великоросійськими і волоськими поміщиками у тому ж Харківському полку було у тім же 1722 році: за генералом Дашковим — 681 подвір'я і 1797 душ, за полковником Абазою — 22 і 83, за полков-, ником Шидловським — 156 і 775, за капітаном Чорноглазовим—9 і 18,' за поручиком Крапоткиним — 308 і 1884, поручиком Стахоновим — 19 душ, поручиком Биревим — 5 і 21, ротмістром Дуніним — 220 і 1141, ротмістром Жикничером — 16 і 55, ротмістром Стамбулом — 27 і 223, усього 1444 подвір'я і 6010 душ. З сих реєстрів видко, що за українською старшиною було вже менше підданих, ніж за великоросійськими та волоськими поміщи­ками, але державців-українців було більше, ніж великоросіян та волохів. Між сими послідніми було 4 чоловіка магнатів, у котрих була велика сила підданих — се були: поручик князь Крапоткин, генерал Дашков, рот­містр Дунін і полковник Шидловський; за сими 4 персонами було 5599 душ і 6010. Серед слободсько-української старшини таких великих та багатих державців не було, і серед них тільки визначалися двоє Квіток, Ковалевсь-кий, Рубан, Осипов, Куликовська, але з них еден тільки Квітка мав біля 1000 (986), а остатні менш 500. У козаків було завсім мало під­даних — тільки 24 чол. Куди більше було підданих у попів, а за монасти­рями їх було тільки трохи менше, ніж за підпрапорними, й на половину менше, ніж за сотниками. На жаль, ми не знаємо, скільки підданих було тоді у інших полках, а коли у одному Харківському було 11232 чол. тоді в усіх п'яти полках їх буде, мабуть, уп'ятеро або учетверо більше — себто од 45 до 56 тисяч чоловік. Значить, стан підданих посполітих у першій четверті XVIII ст. вже доволі поширився: збільшилося й число державців-старшин та інших панів-поміщиків.

Тепер ми звернемо увагу на другу четверть XVIII ст. і подивимося, яка була численність ріжних станів у Слобожанщині у 1732 році. Беремо, сей рік через те, що маємо за сей рік перепис 4-х Слободських полків Хрущова. Він дає нам повний документальний матеріал про тодішнє соціальне становище Слободської України. З сього матеріалу, мною вида­ного, досі ще ніхто не користувався, окрім тільки тієї частини його, котра належить до міста Харкова. Усіх мешканців у Харківському полку тоді було 37756 чол. мужського пола; в тому числі українців 36258 і великоросіян 1498; у Охтирському — 41186, у тому числі великоросів тільки 22 чол.; у Ізюмському — 31183 (115 великоросів); у Сумському — 42931 (14 великоросів); у 4-х полках 153056 чол. мужського пола. Українці поділялися на такі стани: 1) козаки виборні, або компанейці, і їх підпомошники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство, або піддані, 5) цехові люди, або ремесники, 6) духовенство, 7) великоросіяне та чужо­земці.

Подивимося тепер, які стани були в тодішніх головних містах, містеч­ках, селах та хуторах. Минемо поки що Харків, бо він виділявся серед інших міст складом свого населення, і про сей склад ми будемо опові­дати у послідньому розділі. У Охтирці було 4684 чол. Вони поділялися на такі стани: полкової старшини з дітьми і робітниками 84 чол., рядових виборних козаків 1251, козачих підпомошників 2827, сусідів і робітників у козаків 94, робітників на подвір'ях 39, шинкарів з дітьми 8, робітників на подвір'ях 193, підданих з дітьми і робітниками, попів, причта 132, учителів 4, в шпиталях 4, на табачній фабриці майстрів, українців і великоросіян, 43. У Сумах було 3818 чол. мужського пола: полкової старши­ни з дітьми і робітниками 115, козаків 610, сусідів у них 190, підпомош­ників 2704, попів з причетниками 37, учителів 12, старців 13, шинкарів 26, робітників на подвір'ях 98, великоросіян у своїх будинках 14. У Ізюмі було 1465 чол.: козацької старшини з дітьми і робітниками 84, козаків 249, сусідів у них 13, робітників 175, підпомошників 782, попів з при­четниками та робітниками 63, робітників на подвір'ях козацької старшини 69, мельників 3, шинкарів 9, учителів 13, старців в шпиталях 13, ченців Святогорського і Зміївського монастирів 9, великоросіян, котрі переписані з козаків в ландміліцію М|, 83. Чомусь ми не бачимо у жадному з сих полкових міст цехових ремесників, але вони були, мабуть, у стані ко­зачих підпомошників і у інших станах, наприклад, робітників.

Звернемо тапер увагу на склад населення тодішніх сотенних міст, містечок та інших осель. Ось, наприклад, містечко Вовче Харківської сотні (тепер Вовчанськ): усього 221 чол.; сотенної старшини (сотник, підпрапорний, писар) з дітьми і робітниками 14, рядових козаків 114, сусідів у них 6, робітників 5, підданих сотника 51, попів з причетниками. 10, шинкарів 2, двірників, робітників, стадників, винників, мельників при хуторах 19. Підпомошників тут не було — були тільки у козаків сусіди та робітники. Другу значну частину населення складали піддані сотника. Далі бачимо звичайні невеличкі стани робітників на хуторах і таке інше.

Сотенне містечко Соколов: сотенної старшини 15, козаків 174, сусідів у них 8, робітників 19, підпомошників 548, великоросіян, котрі служать по грамотах 14, мельників 5, попів з причетниками і з робітниками 35, учителів 4, убогих у шпиталю 2, на хуторі хуторян 15, усього 839, Салтів (сотенне містечко): козаків 83, сусідів у них 3, робітників 21, підпомош­ників 409, робітників 4, попів з дяками 4, усього 524; се чисто українське сотенне містечко по складу своїх станів. А ось біля самого Харкова село Основа: козацьких підпомошників 31, подвір'я полковника Квітки — з 4 двірниками підданих його 263, попів з причетниками 8, мельник 1, шинкарів 8 (у одному шинку). Тут одна половина села козацька, а друга — панська, старшинська. А окрім козаків та поспільства тут жив тільки піп з церковним причтом та був панський будинок. Село Гаври-лівка: там було 43 козака, 103 підпомошника і троє з церковного причту,— се чисто козацьке село. А ось деревня Березівка сотника Ондрія Голухо-вича — в ній панський двір та 154 чол. підданих; се чисто панська поміщи-ча оселя. Слобідка Троїцька Аркадіївської пустині: монастирських двір­ників 3, підданих 120; се монастирська державська оселя з підданими українцями: Хутір Протопопівка підпрапорного Ос. Зашелевського—під­даних 54, мельників і скотарів 7. Слобідка Єрошевка полкового обоз­ного Ковалевського — підданих 119. Маленький хутір Тарасівський пере-січанського сотника Ф. Ковалевського — 9 підданих у 3 дворах і 3 мель­ників у 1 дворі. От такими були по соціальному складу населення оселі на Слобожанщині.

Виданий мною перепис слободських полків дає змогу обрахувати, скілько було у кожному полку усякого стану людей. Я обрахував числа по усіх полках і ось що вийшло: у Харківському полку козаків 17644, із котрих 5871 виборних і 11773 їх підпомошників (не включаючи сюди їх сусідів та робітників), великоросіян, котрі служили по грамотах в ко­заках, 186; великоросіян, котрі служили в козаках, але були перечислені у ландміліцію у подушний оклад, 1761, а підданих усяких державців 15322, не включаючи сюди робітників на хуторах та подвір'ях. У Харкові були ще цехові та великоросійські купці й разночинці. У Охтирському полку було 7373 козака, 18195 підпомошників, 9162 підданих і 14 велико­росіян, котрі служили в козаках. У Ізюмському полку — 3550 козаків, -11423 підпомошника і 9280 підданих, 104 великоросіянина, котрі служили у козаках, і 11 переведених у ландміліцію. У Сумському поЛку — 3695 козаків, 13918 підпомошників і 18476 підданих. Усього в чотирьох полках було 20489 козаків, 55309 підпомошників і 52240 підданих. Більш усього виборних козаків було у Охтирському полку, найменш — у Ізюмському; більш усього підпомошників було у Охтирському полку, найменш — у Ізюмсь­кому, більш усього підданих — у Сумському, найменш — у Охтирському. Підданих у всіх 4-х полках — трохи менше, ніж підпомошників, але Далеко більше, ніж козаків. На кожний полк приходилося середнім ліком по 5122 козака, по 13825 підпомошників і по 13060 підданих. Сі числа дуже цікаві. Вони виявляють нам, чим була Слободська Україна з соціального боку у другій четверті XVIII ст. Се була наполовину козацька країна, а. наполовину вже поспільська, бо підданих у ній було тільки трішки менше, ніж козаків. У одних оселях козаки жили разом з поспільством, у других — осібно. Панських сіл, слобід та хуторів було вже дуже багато. Значить, вже в ті часи зложився стан державців-панів, котрі володіли землями і підданими і являли з себе той соціальний стан, з котрого витворилося потім слободсько-українське дворянство. Володіла підданими, одначе, не одна українська старшина, духовенство і дехто з козаків (зовсім мало), а й великоросійські поміщики й волохи, і вони, як ми бачимо, у 1723 р. набрали дуже багато маєтностей. Найбагатшими державцями й земельними власниками у Слобожанщині із слободсько-українських старшин були Квітки, Донці-Захаржевські, Кондратьєви, Шидловські, Осипови, Голуховичи, Нестерови, Ковалевські,- Черняки, Защелевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Єфімови, Перекрестови, Карпови, Поливоди, Бугаєвські, Боярські, Федорови, Бистрицькі, Данилевські, Лесе-невичи, Капустянські, Пештичі, Двигубські, Сошальські, Картаві, Семи-чеві. З великоросіян та волохів: кн. Крапоткін, Дунін, Дашкови, Безобра-зови, Матюшкини, Кантемири, Реткини, кн. Голіцин, кн. Юсупови, Киги-чи; особливе місце займає харківська поміщиця велика княгиня Лизаве-та Петрівна (потім цариця); з Гетьманщини — Полуботки, Лизогуби, Чар-ниші.

Сей список дуже неповний, бо я брав тільки тих державців, котрі володіли не менш, як сотнею підданих. Окрім того, тут зовсім немає панів, котрі володіли підданими в Острогозькому полку, бо нема пере­пису сього полка Хрущова у 1732 р. (може, він і є, але його не знайшлося в архиві Харківської Казенної Палати; а цікаво було б його десь роз­шукати) .

Я видав реєстри колишньої слободсько-української старшини й інших осіб, котрі мали підданих, по всій Слободсько-Українській губернії у 1767 р., коли прийшлося слободсько-українському дворянству вибірати представ­ників у Катеринську комісію для утворення нового уложення. Тоді й злаштували реєстр, у котрому показано, скільки хто мав за собою підданих. Слободсько-українська губернія поділялася тоді на п'ять провін­цій, як колись було п'ять Слободських полків; кожна провінція ділилася на комісарства, як колись полк на сотні. Сей реєстр показує нам, скільки з Слободських полків у новій губернії залишилося власників землі і підда­них, скільки сі власники мали підданих. Із сих власників і утворилося слободсько-українське дворянство. Треба до сього додати, що декотрі з старшин зовсім не мали підданих, але яко старшини приймали участь у сих дворянських виборах, хоча вони ще не були такими дворянами; якими були їх російські товариші, і змагалися тільки, щоб їх записано було у російські дворянські книги.

Я не буду перелічувати усіх сих дворянських фамілій — вони надруко­вані в моїх «Матеріалах», я тільки визначу серед них тих, котрі мали не менш сотні підданих. У Харківській провінції їх було 33 чол.*; в Ізюмсь-кій — 40 **; у Охтирській — 27 ***; в Сумській — 46 ****; у Острогозь­

* Це були: підпрапорний Картавий, секунд-майор Логачев, полковий осавул Ковалевський, абшитований суддя Ковалевський, пшірапорний Ковалевський, ад'ютант Ольховський, ад'ю­тант Харківського гусарського полка Ковалевський, абшитований поручик Авксентьев, пору­чик і комісар Черняки, генерал граф Гендриков, жінка бригадира Капниста, полковниця фон Циглерова, полковник Куликовський, полковий квартирмистр і підпрапорний Боро-даєвський, сотник Авксентьев, удова осавула Карпова, підполковниця Полтева, майорша Шидловська, генерал граф Девіер, жінка генерала князя Кантемира, удова дійсного статського радника Спичинська, генерал князь Кильдяшов, полковниця Квіткина, абшитований секунд-майор П. Щербінін, абшитований секунд-майор Дунін, абшитований капітан Земборський, поручик Яків Квітка, прапорщик Гр. Квітка, полковий писар Романовський, удова сотника Голуховичева, підпрапорний Квітка, Григорій Квітка.

** Абшитований генерал Мейер, майори: Заруднев, Кирилов, поручик В. Шидловський, Данилевський, Андреев, прапорщик Скерлет, на службі майор Мечников, Заруднев, із слободсь­ко-українських старшин — поручики Лисиневич, Сошальський, Капустянський, Купчинов, вахмистр Зайцов, капрал Богуславський, полковий писар Любицький, комісар Капустянський, сотники Бистрицький, Зимборський, суддя Капустянський, полковий хорунжий Адамов, під­прапорний Дацький, абшитований ротмистр Горожан, сотники Іван Пештич, Височин з братом підпрапорний, Ол. Сошальський, Іван Ляшенко, Д. Купчинов, удови бригадира Ванческула, полковника Мерескула, підполковника Капустянського, вахмистра О. Пештича,

кій — і2***** у п'яти полках таких панів-державців, у которих було більше сотні підданих, було тільки 148; більш усього було їх у Сумській провін­ції, далі йшли Ізюмська, Харківська, Охтирська і Острогозька. Але між ними були такі магнати, котрі мали по декілька тисяч підданих. У Хар­ківській провінції: гр. Гендрихов мав 1206 підданих, полк. М. Куликовсь­кий— 878, майорша Шидловська— 1325, кн. Кантемирова — 643, Спи-чинська — 2131, Щербінін— 1858; у Сумській: Кондратьев — 5958, Анисимов (по жінці Кондратьевой) — 5071, Савич — 709, сотн. Савич — 1631, Лизогуб — 708, Куколь-Яснопольський — 622, Полуботок 1523, кн. Голіцин — 4514, духовник цариці Дубянськи — 1792, кн. Шаховсь-кий — 797, фон Волькенштейн — 652; у Охтирській: Надаржинська — 1315, Подгоричани — 642, Осипова— 1791, Коновницин — 905, Абаза — 808; у Ізюмській: Захаржевська — 2614, Краснокутська— 1283, Шидловська — 747, Данилевський — 622, Заруднев — 854, Сошальський — 605; у Остро-гозькій: бригадир Тевяшов — 2657, полковник Тевяшов — 4256, Татар-чуков — 961, Єрошевський — 847. Усіх тих, котрих зачислили для виборів у комісію немов би то на правах дворян, було 602; 71 у Острогозькій провінції, 127 у Харківській, 149 у Ізюмській, 144 у Охтирській і 111 у Сумській. Деякі з них зовсім не мали ні підданих, ні великоросійських кріпаків, ні навіть маєтностей. Але з усіх них утворилося слободсько-українське дворянство. Його походження, як ми бачимо, було таке ж саме, як і дворянства малоросійського — Лівобережної України. Ріжниця була, здається, тільки у тім, що серед слободсько-українських дворян було трохи більше російських поміщиків, ніж серед малоросійських дворян теперішньої Чернігівської та Полтавської губерній.

підполковника Валковського, підполковника О. Краснокутського, М. Милорадовича, бригадир Булацель, полковник М. Куликовський, підпрапорний Р. Картавий, удова Р. Шидловського, удова полковника М. Донця-Захаржевського.

***Секунд-майор Ст. Лесевицький, жінка підпрапорного Негребицька (Надаржинська), ротмистр Карпов, поручик і прапорщик Карпови, полковий суддя Карпов, удова майора Надаржинська, підпрапорний М. Надаржинський, секунд-майор Зворикін, жінка бунчукового товариша А. Миклашевська, комісар М. Нахимов, поручик князь Дм. Кантемир, полковий комісар Охтирського гусарського полка генерал Подгоричані, прапорщик Павлов, абшито­ваний прапорщик Боярський, полковий обозний П. Боярський, удова поручика Осипова, папковий обозний Прилуцького полка Огронович, підпрапорний Коновніцин, підпрапорний М. Боярський, удова ротмистра Лесевицького, удова полковника Лесевицького, абшитований підпрапорний Верещагін, прем'єр-майор Хрущов, абшитований поручик Хрущов, абшитований прапорщик М. Абаза, капітан Смаковський, сотник Гадяцького полка Биковський, бунчуковий товариш Кобиляцький.

****Абшитований статський радник Шубський, абшитований полковник Кондратьев, абшито­ваний секунд-майор Анненков, абшитований ротмистр Савич, абшитований суддя Руба­нов, полковник М. Донець-Захаржевський, прапорщик Кондратьев, абшитований поручик Кондратьев, бунчуковий товариш Лизогуб, абшитований Антонов, абшитований полковий осавул Подлесний, абшитований полковий осавул Алферов, абшитований сотник Подлєсний, підпрапорний Кондратьев, надворний радник Юдин, бунчуковий товариш Лизогуб, поручик І Куколь-Яснопольський, прапорщик Подольський, колезький регістратор Курський, абшито­ваний осавул Давидов, підпрапорний Давидов, удова сотника Романова, жінка статського радника Бестужева, жінка полковника графа фон Волькенштейна, жінка секунд-майора Бурова, абшитований полковий обозний Савинов, абшитований осавул Глуховцев, абшито­ваний поручик Апостол-Кигич, Ів. Романов, Ямпольський, підпрапорний Кондратьев, підпра­порний Апостол-Кигич, бунчуковий товариш Полуботок, вахмистр Красновський, абшито­ваний суддя Пустовойтов, сотник Романов, підпрапорний Штенин, генерал Аршеневський, князь А. А. Голіцин, духовник і протоієрей Дубянський, сенатор Я. Шаховський, полковник Полозов, князь Шаховський.

*****Бригадир Ст. Ів. Тевяшов, полковник Бедряга, суддя Татарчуков, поручик Лисаневич, капрал Єршевський, поручик Москаленков, полковий писар Тимошенко, ротмистр Сіверський, поручик Тевяшов, підпрапорний Куликовський, секунд-майор Лисаневич.

Досі ми давали звістки про численність ріжних станів в Слобожан­щині і про їх походження і зріст. Тепер нам треба звернути увагу на питання про усякі їх одбутки, бо від сих одбутків залежала і їх числен­ність. Переходити з одного стану у другий ще було можливо вільно: посполітий міг перейти в козаки, але не усякий мав спромогу одбувати козацькі одбутки, котрі потребували, щоб чоловік був досить заможним хазяїном або мав у себе робітників.

Яка ж була військова, служба у козаків? Козаки повинні були при потребі виступати в похід озброєними, содержуючи себе на свій власний кошт. Вони справді приймали участь у всіх походах, котрі ми бачимо у Російській державі в другій половині XVII і у перших 65 роках XVIII ст.: у повстання гетьманів Виговського й Брюховецького, Орлика; у січах з Турцією і Кримом. В царювання Федора Олексійовича у 1677—1678 рр., коли турки та татари обложили Чигирин, боронили його козаки Сумсь­кого й Охтирського полків на чолі з полковником Давидовим; слободсь­кі козаки приймали участь в поході на Крим кн. Голіцина, в Озовських походах Петра (у Острогозькому полку дома залишилися тільки старі та малі), в поході кн. Долгорукого на Перекоп. Полчане мусили доста­чати провіант та хури не тільки для себе, а й для російських полків. Настала велика шведсько-російська війна — і в ній слобожане теж прийня­ли участь. Карл XII спустошав Охтирщину, і Петро Великий робив роз­порядження про оборону Охтирки, Харкова і інших міст. Два роки тисяча слободських козаків на чолі з харківським полковником Григорієм Семе­новичем Квіткою воювали в Персії. З 1709 по 1734 р. на зміну їм посилали нових. В царювання Анни слободські козаки ходили у Литву підтримувати Саксонського курфюрста, котрий домагався польської корони; ходили вони і в Крим у 1736 р. в походи Мініха, там вони стратили багато козаків і старшини в січі при Чорній Долині і повернулися додому тільки для того, щоб знов іти оберігати гряницю од татар. У 1737 і 1738 рр. їм було безмірно тяжко: для походу 1738 р. од їх вимагали — од кожного з п'яти полків — по 1000 чоловік з старшиною; кожному козакові треба було дати амуніцію і по два надійних коня, провіанта на 5 місяців з хурами і погоничами, проводарів на байдаках по Дніпру і на Тор, 12 000 волових хур. Окрім того, слобожане повинні були годувати російські полки на зимових квартирах, давати провіант і фураж. Все те слобожане повинні були вистачати під пострахом тяжкої кари — навіть смерті. Укупі з сим слобожане мусили скомплектувати і содержувати з своїх же козаків дра­гунський полк. Слобожане тоді тисячами почали переселятися на Дін і в інші місця. У 1739 р. слободських козаків погнали у Молдавський похід. У 1746 р. в царювання Лизавети Петрівни їм треба було виступити в поход за гряницю Росії і прийняти участь у боротьбі за австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії; до сього діла у них було стільки інтересу, скільки до позаторішнього снігу, а у 1757 р. вони билися біля Грос Егернсдорфа проти Фридриха Пруського і поверталися додому ледве не пішки, загубивши од недостачі корму всіх своїх коней. Се була справжня імперіалістична політика, од котрої дуже солоно приходилося слобожанам. Окрім сих походів слободські козаки знемогли і тратили сили у так званих «командіраціях». Козаків почали засилати вже не тільки воювати, але й на усякі земляні роботи яко простих робітників. У 1697 р. їх вислано, щоб поновити Кизикерменську кріпость, а з 1719 р. їх почали висилати на «канальні роботи» — себто проводити Ладозький канал. З кожних семи дворів брали по одному робітнику. Замість козаць­кої зброї слобожане мусили брати з собою тепер заступи, лопати та сокири. У Петербурзі їм видавали дуже злиденний провіант, а його повинні були оплатити їх земляки; з сих земляків збірали ще на се діло й гроші — по 8 '/г карб, на 8 місяців з кожних 6 дворів. Канальні роботи велися до 1723 р. і знищили слобожан не менш, ніж татарські напади, про котрі ми казали раніше. Ось народна пісня про тяжку канальну роботу:

Ой вы хлопці, прекрасні молодці,

Та де ваші рушниці?

А наші рушниці в пана на столиці,

Ми, молодії, сидимо в темниці.

Ой ви хлопці, прекрасні молодці,

Та де ж ваші жупани?

А наші жупани поносили пани,

Нас, молодих, забили в кайдани!

Ой дали нам, хлопцям, широкі лопати,

Да послали хлопця молодого

Да канави копати.

Ой летів ворон да із чужих сторон,

Да літаючи кряче,

Ой сидить хлопець та над канавою

Та жалісно плаче.

Ой летів ворон та із чужих сторон,

Да летачи в гору крикнув —

Ще ж бо я, хлопець, хлопець молоденький,

Ой тутечки не Привикнув!

Ой продай же, тату, та воронії коні

Да викупи мене, хлопця молодого,

Із темної неволі.

Ох не буду, сину, коней продавати, Ой не буду тебе, хлопця молодого. Із неволі викупляти.

Люди гинули од суворого клімату, од хвороб та недостатків, а ті, що залишилися дома, знищувалися од тих зборів, котрі вони мусили на них вистачати. Мерло людей на сих проклятих канальських роботах багато: у одному тільки 1721 р. вмерло 260 козаків. У 1728 р. посилали козаків у Персію, у Гилянський похід. Далі почалися їх «командірації» у Саратов, у Бахмут. У 1731 р. почалося будування Української лінії На кілька сот верст у степу треба було викопати широкий рів та висипати високий вал, будувати кріпості, редути та редани, копати колодязі там, де не було річної води, гатити гатки, де були болота, прокладати широкі дороги і мостити для війська мости. Полчане повинні були достачати з 10 дворів по одному робітнику, на кожних 10 робітників дати одну хуру, а на ватагу в 50 чоловік ще й плуг з волами. Вони повинні були узяти з собою на три місяці провіанту, сокири, лопати, мішки, щоб носити в них землю, зброю, навіть гармати, щоб боронитися од татар. Будува­лася лінія і в 1732, і у 1733 р. Се був найтяжчий одбуток для слободських козаків, котрі намагалися ослобонитися од неї усяким робом'— заможні давали хабарі, убогі кидали оселі й тікали світ за очі од сієї каторги. Коли слобожане під спекою гарячого сонця копали рови, насипали вали та будували кріпості, їх власні ниви залишалися незжатими.

«Посіяли, поорали,— каже пісня,— да нікому жати: пішли Наші коза­ченьки лінію копати». «їхав козак за лінію — та й вельми надувся; їде козак із лінії — як лихо зігнувся»,— каже друга пісня, зложена у Гетьман­щині про лінейну роботу козаків Лівобережжя.

Зимою було холодно, а літом треба було готувати новий наряд, людей та провіант на лінію. Лінію збудували, але і після того «командірації» на неї не переводилися; треба було її захищати і поновляти. І ось ті козаки, котрих туди силоміць висилали, утікали з дороги, утікали з самої ненависної їм лінії. Не дивно, що випали такі нещасливі роки, коли більшість козаків була у розгоні. З Петра Великого служба козаків зроби­лася занадто суворою. Улітку, коли починалася жнива та косовиця, треба було~одбувати «компаменти» — військові збори. У царювання Анни з полків' виділили регулярні роти, в котрих була вже справжня армійська муштра, а потім і регулярний гусарський полк, регулярному строю почали навчати і усіх козаків — все те віддаляло козака — хазяїна і землероба — від його хазяйства, з котрого він жив і содержував своє сімейство. Козак не почував себе вільним навіть у своїй власній хаті, бо там проживав у нього «кон-сістент» — кватирант-москаль якого-небудь регулярного армійського полка. Козакам приходилося не тільки тіснитися в своїх помешканнях для кон-сістентів, але й вистачати їм провіант та фураж. Усі ті тяжарі несли й виборні козаки, і підпомошники, і їх підсусідки. .

Підпомошники, або міщане, інакше козаки городової служби, теж несли великі одбутки: харківські міщане мусили давати дьоготь, смолу, пеньку, полотно, вози й колеса, хомути, сідла й таке інше, возили у Бєлгород-лубки, давали хури для перевозки. Майстри з міщан — ковалі, кравці, чоботарі, теслі, ткачі — посилалися в полки та в міста для усякої роботи; годували коней і возили для них у Бєлгород фураж; з них брали людей на варту у місті. Вони повинні були содержувати як слід і поновляти кріпость і наймати вартових і воротників (коло воріт). По царській жало-ванній грамоті 1700 р. замість збору по карбованцю підпомошники повинні були давати підмогу виборним козакам — компанейцям, між котрими їх і поділили, щоб ті виборні козаки тою їх підмогою були озброєні, мали коней у походах й запасами укомплектовані. Підпомошники помагали виборним козакам грішми для покупки коней, зброї, сідел, одежі. Сих видач тоді не записувалося. Між старшинами підпомошники у Харківському полку розписувалися так: судді, осавулові, ротмістрові, полковому писареві, город­ничому визначалося по 10 дворів, підпрапорний — по два двора; любо-тинському сотнику — 25. У Сумському полку: полковникові Осипову курен-них 55, полковому судді 15, сотникам от 5 до 15. У Ізюмському — полко­вому обозному 11, судді 10, сотникам по 10. У Острогозькому — обоз­ному 10, осавулові 14, судді 15, писареві 10, осадчому 12, усього 1818 дво­рів і 6723 чол. Підпомошники були розписані по полках так: у Харківсь­кому полку 227 дворів і 1202 душі, у Сумському — 333 двора і 1492 душі, у Охтирському — 616 дворів і 2029 душ, у Ізюмському — 322 дворів і 1202 душі, у Острогозькому — 320 дворів і 959 душ. Після реформи кн. Ша-ховського у Харківському полку було положено: полковникові 15 дворів, полковому обозному 7, судді і старшому осавулові по 6, ротмістрові 5, молодшому осавулові 4, писарям, хорунжому і сотникам 3 двори. Сотен-ній старшині давалися підпомошники по списку, зладженому полковником. Давалися підпомошники офіцерам і навіть простим драгунам регулярної роти. Офіцерам давали більш заможних підпомошників, котрих примушу­вали до підданства і до робіт, а не до козацької підпомоги. Коли регулярна рота була скасована, підпомошники були розписані поміж виборних козаків. У такі приватні роботи, немов справжніх підданих, оддавали підпомош­ників і козацькій старшині. Ротмістр Харківського полка Нестеров посилав козаків першої сотні у свої партикулярні посилки, а підпомошників сих козаків примушував до своїх партикулярних робіт і се робив 10 років.-Один з них, ткач Турченко, мусив виробляти на ротмістра полотно без­денежно і навіть на своїх харчах, а коли одмовлявся, приходили за ним козаки від ротмістра, били й забірали його на роботу. Інші робили земляні роботи, жали хліб і громадили, копали й пололи на його городах, косили сіно, возили на своїх хурах хворост, так що не мали часу працю­вати на свою власну користь. Швець Цибуля мусив робити для ротмістра чоботи й черевики. Слюсар Павло повинен був робити й чинити йому ножі, замки, рушниці, скрині, крючки до дверей і вікон, а коли одмовлявся, його били киями і держали у тюрязі під калавуром. Такої ж приватної роботи домагався Нестеров і від інших підпомошників, котрі через те не могли одбувати служби й знищилися у свойому домашньому хазяйстві. Є. Щербінін, як ми побачимо далі, скасовуючи козаччину, покликався на безладдя у відносинах підпомошників і козаків. Підпомошники не тільки давали підпомогу козакам, але нерідко й заміняли їх у походах. Для поповнення козацького компута 142 перш усього зверталися до козацьких родичів та свояків, а потім і до підпомошників. Посилали підпомошників і у всякі командірації замість виборних козаків, але вони йшли туди іноді без зброї, бо справді краще володіли ралом, ніж шаблюкою. Тих підпомошників, котрих командіровали для захисту Слов'яно-Сербії |43, тамошні сербські офіцери-поміщики повертали немов у кріпаків, приму­шували їх обробляти для себе землю, орати її, засівати, косити сіно й хліб, одбірали у них провіант;, підпомошники утікали, але на їх місце треба було присилати нових.

Городова служба теж була нелегка. Треба було содержувати та понов­ляти кріпость; і в сьому мусило мати участь усе населення окрім старшин, виборних козаків та духовенства, а допомагали сотняне усієї округи і панські піддані. Після пожару Харківської кріпості, наприклад, у 1732 р., її треба було будувати немов спочатку і для сього треба було мати 1000 робітників — і то влітку, в косовицю та в жнива; приходило менш, ніж треба було, а ті, що приходили, розбігалися. Теж було і у 1748 р. І не дивлячись на великі тяжарі, поновили Харківську кріпость дуже погано, так що приходилося знову її поновляти. Так було і в інших містах і навіть містечках, де були кріпості, а вони, як ми знаємо, були у багатьох із них. І усюди се була натуральна повинність, котра завжди буває дуже тяжкою. До городової служби належала теж мостова повин­ність — будівля та поправа мостів та перевозів на річках; у сьому приймали участь теж усі сотняне. У Харкові був один тільки великий міст на р. Лопа­ні, але і він був дерев'яний. На р. Харкові були дві гатки, а коли весною їх проривало, люди перевозилися на паромі. У 1749 р. міст на Лопані був такий старий, що їздити по ньому було зовсім неможливо, та й піші теж боялися ходити по ньому. Повітові люди й козаки не хотіли везти дерева, бо дерево зтрачувалося на приватні будівлі; не їхали будувати ті частини моста, котрі випадали на їх долю. Треба було буду­вати та поправляти полкові й сотенні ратуші й інші будинки. Треба було відбувати й натуральні поліційські обов'язки щодо пожарів. Занадто тяжкими відбутками були постойна та поштова повинності. Навіть ті регулярні війська, котрі тільки проходили через городи, робили великі утиски їх мешканцям — грабували людей, брали провіант та фураж, били козаків. Зі Шведської баталії, з 1710 р., Слободські полки зробилися постійною винтер-квартирою 144 регулярних військ, котрі брали усе, що їм було потрібно, без записів. Один Харківський полк у 1712 р. мусив содер­жувати три армійських регулярних. Вони забірали провіант без усякої справедливості, що у кого знаходили; через те багато козаків знищилося і покидало свої оселі. За 37 днів населення вистачило 1025 четвертей хліба, 477 четвертей борошна, 429 пудів сіна, 61 кінську і 483 волові хури. Окрім регулярних полків слобожанам приходилося содержувати ще й волоського господаря Кантемира з його боярами і жолнірами, коли він оселився після Прутського походу Петра у Харкові і получив право збірати фураж та провіант і по розписанію, і чого забажає; забірали посліднє у старшин та козаків Харківського полка. Видавалися укази та інструкції, щоб сю тяжку повинність зробити принаймні більш справедливою та рівною: одного пішого повинні були содержувати 36 чол. мужського полу, а одного кавалериста — 50. Зимою постояльці проживали у слобожан, а літком перебіралися у лагері й получали гроші на життя з населення. Для збору сих так званих «порцій та рацій» з підданих назначали велико­російських дворян. З кожних 50 чол. підпомошників та підсусідків плати­лося по 1-й порції та по 2 рації, а грішми це виходило по 18 3/4 коп., а з підданих по 21 коп. У часи Кримських походів Харків зробився гоф-квартирою 145 для високого генералітету і війська. У 1736 р. через се слобожанам було заборонено продавати за гряницю хліб, горілку й рогату худобу. Разом з малоросійськими полками слободські повинні були виста­чати 100 000 четвертей муки і 50000 четвертей вівса та одвезти їх у Крим, а також дати 1000 волів «за платню», але коли слобожанам приходилося потім згадувати про сю платню, вони мусили згадувати свою ж таки пословицю: «казав пан — кожух дам, та й слово його тепле». Народня пісня так згадує про погоничів-козаків, посполітих та чумаків у Кримських , походах.

Ой по горах сніги лежать, По долинах води стоять, А по шляхах маки цвітуть; Тож не маки червоненькі, То чумаки молоденькі Битим шляхом у Крим ідуть. Гомін, гомін по діброві. Туман поле покриває, Мати сина прикликає: «Вернись, сину, до домоньку,

Змию тобі головоньку>! Ізмий, мамо, само собі, Або моїй рідній сестрі: Мені змиють дрібні дощі, А розчешуть густі терни, А висушить ясне сонце, А розкудить буйний вітер! Пішов чумак співаючи, Стара мати ридаючи.

У 1739 р. одному Харківському полку треба було вдовольняти провіан­том та фуражом 5 полків з їх штабом, половину без усякої платні, а другу половину по квитках. А тоді й самому населенню нічого було їсти: хліба не уродило, а постої, командірації повитрусили усі колишні запаси, які у кого були. Ніколи ще не було трудніше Слободським полкам. Мабуть тоді, провожаючи військо ген. Лассі у похід, український юмо­риста зложив оттаку віршу: «Москалики-соколики: поїли наші волики, а як вернитесь здорові, поїсте й корови». Видавалися укази «об уравни­тельности» постою, але на ділі ставили москалів-постояльців навіть у таких персон, у яких їм жити зовсім було не положено, наприклад, у духовенства. Побачив наостанок сам центральний російський уряд, що у Слобідчині наступає голод, тоді ослобонили слобожан на один рік від постачання фуража та провіанта на армійські полки. Коли воцарилася цариця Лизавета, вона видала особливий указ, щоб ввести в се діло хоч який-небудь порядок та справедливість, а скарг-суплік було подано тоді слобожанами стільки, що прийшлося для розбору їх утворити особли­ву комісію. Але порції та рації не були скасовані і, як і перше, прихо­дилося давати їх на консістентів; не без того щоб і тепер не робилися утиски слобожанам.

Повинні були слобожане одбувати і поштовий одбуток. «Екстракт о Слободських полках» свідчить, що козаки й підпомошники у всіх полках, окрім Острогозького, робили грошову складку — купували коней, наймали поштарів, давали їм провіант і фураж. Генерали та командіри брали поштарів з прогонами, а той без них, а як не було коней на пошті, то брали й обивательських коней та поштарів, а коли їм не давали, били людей і брали силоміць, од чого робилися селянам великі тяжарі і вони дуже нищилися. Так було до 1732 р. У Слободських полках було тоді 284 поштових коня, 113 поштарів, на котрих ішло 2788 1/2 карб., окрім провіанта та фуража, якого виходило дуже багато. У 1734 р. заведені були у Слободських полках регулярні пошти, спочатку без прогонів, а потім тільки за прогони. Участь у сьому одбуткові' мусили прийняти й державці маєтностей. При цариці Лизаветі поштова натуральна повинність була скасована і пошту содержували приватні поштодержателі на особливих умовах. Але кошти вистачали на се діло усе ж таки козацькі підсусідки, підпомошники та панські піддані.

Козацькі підпомошники та піддані повинні були давати грошові внески й хлібні одбутки, щоб содержувати місцевий полковий уряд. З «Екстракта о Слободських полках» видко, що до армійської реформи кн. Шаховського сі збори йшли на полкових, сотенних, канцелярських і ратушних писа­рів, на полкових осавулів, хорунжих, військову музику, на степових грянич-них вартових, пушкарів, полкових кінних вартових, полкових попів з дяка­ми, ратушних вартових, городничих, цілюриків ,46, коновалів, на кан­целярські та ратушні трати. Видавалося борошно, пшоно, овес, сухарі і сіль. Коли утворилася «Комісія учрежденія слободско-українських полків», її теж прийшлося содержувати на сей же кошт; прийшлося також видава­ти з нього й драгунам регулярних рот і то з немалими утисками, а потім гусарському полку; для сього наложили нові збори на підпомошників в 22 1/2 коп., а на підданих в 19 3/4 коп. З підпомошників та підданих збіралися окрім того гроші на регулярні полки, котрі мали квартири у Слобідчині — по 18 коп. з підпомошників і по 21 коп. з підданих (з ре­візької душі). Платили й козачі свойственники десятикопійочний оклад. Се все були окладні збори.

Але були й неокладні, наприклад, присуди (судебні пошлини), кінсь­кий збір, котрі збіралися полковою канцелярією. При грошових і хлібних зборах бували й утиски місцевого свого ж таки козацького уряду. У 1712 р. харківська старшина й козацтво подали супліку на свого полковника Куликовського за те, що він їх посилав на партикулярні роботи й само­вольно розпоряджався полковими зборами.

Одбутки підданих. Тепер звернемо увагу на ті відбутки, котрі оддавали піддані своїм панам старшинам і усяким державцям. Звістки про сі одбутки ми беремо з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. Підданні села Основи та деревні Верещаківки (під Харковом) чиншу свойому панові полковнику Квітці не платити, а одбували на нього усяку роботу, і скільки днів на тиждень, не сказано, мабуть, через те, що се й не було визначено. Піддані сотника Петровського у м. Вовчому робили на нього по одному дню у тиждень: косили сіно, хліб, возили дрова і усякі інші роботи робили. Піддані підпрапорного Протасова у Тишках працювали по два дні на тиждень — орали та сіяли хліб, косили сіно, возили дрова, гатили гатки для млинів; з трьох млинів збірали на рік по 20 четвертей хліба. Піддані Протопопова у Церкунах працювали по одному дню у тиждень, у підпрапорного Попова ні чинша йому не давали, ні працювали на нього, а тільки проживали у куплених у нього подвір'ях. У слободках містечка Деркачів піддані працювали по два дні; з 7 млинів ішло 60 четвер­тей борошна; з двох винниць було доходу 30 карб. Піддані сумського полковника Осипова у с. Коротичі (44 дворів, 56 хат і 156 чол.) платили усі укупі 100 карб, чинша. Піддані Левандовського та Ковалевського у с. Пісочині, котрі були осажені у 1720 р., не одбували ніяких робіт, а піддані сотника у с. Хотомлі, котрі теж були поселені у 1720 р. на купленій землі, робили на його по 2 дня у тиждень. Піддані полковника Донця-Захаржевського гатили греблю на млин, з млина йшло панові 100 четвертей борошна. Піддані сотника Квітки, котрі поселені були у 1729 р. на хуторі Дуванному, ніяких робіт не робили, а тільки по приказу"пана сотника возили йому дрова. Піддані козака Попова у слобідці Борашевці працю­вали на нього один тиждень на рік (косили сіно, гатили греблю на млин).

Піддані судді Квітки на хуторі Свічному косили йому сіно. Піддані сотни­ка Бульського на хуторі його біля Мерехви і Харківського монастиря гатили греблю на млин: з млина Бульський мав 20 четвертей борошна, а монастир — 6 четвертей. Піддані сотника Ковалевського на хуторі Тара-сівському ні чиншу не платили, ні робіт не робили. Піддані Курязького монастиря на його хуторі ні чиншу не платили, ні робіт не робили. Піддані городничого Голуховича на хуторі Залютиному, котрий був поселе­ний у 1730 р., робили по одному дню у тижднь. Піддані князя Крапот-кина на хуторі його Гути працювали на його заводі, котрий давав йому на рік 200 карб, доходу. Піддані цесарівни Лизавети Петрівни у селі Веселому працювали на неї по 2 дня (їх було 576 чол.). Піддані міста Нової Водолаги та слобідки Малої Водолаги платили чиншу по 1407 карб, на рік (тих і других було 3148 чол.), себто по 1/2 карб, з чоловіка. Піддані Охтирського Троїцького монастиря і вдови полковника Перекрес­това села Микитівки робили на них 3 дні у тиждень. Піддані сина сумського полковника Осипова села Лутище робили на нього два або три дні. Піддані села Жигалівки робили по 3 та 4 дні у тиждень. Піддані сотника Лесаневича слобідки Криничної не робили ніякої роботи, бо ще не вийшли урочні вільготи. Піддані полковника Шидловського у слободі Богуславській, котра заселена була тільки у 1731 р., мали вільготи на 4 роки, а коли сі роки вийдуть, мусили б робити усяку роботу. Піддані генерала Матюш-кина у слободі Протопопівці (1147 чол.) платили 100 1/2 карб, чиншу, котрий розкладали самі проміж себе. Піддані осавула Двигубського у слободі Дуванній не робили, бо ще не минули урочні вільготи, котрі були дадені на 4 роки. Піддані обозного Бистрицького у слободі Миколаївці, котра була осажена у 1730 р., одбували усякі роботи (значить, тут вільгот­них років було менш ніж 4). Піддані сотника Кондратьева у селі Вірах возили йому у Суми дрова, робили і інші роботи, але хліба йому не сіяли. Піддані обозного Кондратьева у селі Токарях та деревні Бобриках робили на нього улітку кожний день, окрім празників, а зимою по 3 дні у тиждень. Піддані у деревні Підлісковці, Бобриках, Стецьковці робили кожний день, окрім празників. Піддані Кондратьева у селі Істороп плати­ли чинша 14 1/2 карб, і працювали по 3 дні у тиждень. Підданні кн. Юсупо­ва у слободі Григорошковці нічого не платили і не робили, а коли проми­нуть 4 роки вільгот, мусили б платити чиншу по 1 карб, з плеца — подвір'я. Піддані бунчукового товариша Полуботка давали чинш і хліб, і овес, і робили по 2 дні на тиждень.

Я наумисно повибірав усі зразки економічних обов'язків підданих до своїх панів-державців, включаючи сюди й монастирі у 4-х Слободських полках. Мабуть, так саме було і у Острогозькому полку, перепису котрого ми не маємо. Виходить так, що сі обов'язки не були усюди однакові — навпаки вони були дуже розмаїті — були й чинші, була й панщина, були чинші разом з панщиною, не бувало іноді ні чиншів, ні панщини (доки не вийшли урочні вільготи). Дуже часто панщина одбувається по потребі, і зовсім нема вказівки на число днів панщини. Частіш усього, здається, була панщина 2 дні на тиждень, рідше панщина 1 і 3 дні, але бувала робота далеко легша. 4 дня панщини траплялося рідко. Зовсім випадкова була щоденна панщина, про котру ми привели усі звістки. Деякі піддані працювали на панських гутяних (стекольних) заводах. При млинах було багато мельників. У старих поселеннях були міцніші обов'язки, ніж у нових, але траплялося і так, що поселення були засновані у одному і тому ж році, а обов'язки підданих були неоднакові — се все залежало од того, які вільготи визначав для своїх слобожан пан-державця. З однієї грамо­ти 1709 р. ми дізнаємося, що піддані охтирського полковника Ів. Пере­крестова у селі Лутищі одбували йому такі одбутки: орали лани, рубали й возили дрова і іншу працю робили і давали йому на рік по 12 карб, грошей, а у 1703 р. замість грошей дали йрму 50 четвертей жита та 25 четвертей горіхів; окрім сього жінки їх давали йому з кожного двора по мотку ниток та по гусці та по курці на рік. Виходить усе-таки, що кріпацтво у Слободській Україні було не дуже тяжке, як порівняти його навіть з кріпацтвом у Гетьманщині 147. А з кріпацтвом російським його зовсім неможливо й рівняти. І от ся полегкість залежала головно од особливих обставин заселення і автономії країни.

Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Подивимося тепер, які соціальні реформи зроблені були у Слободській Україні централь­ним російським урядом. Той соціальний устрій, котрий ми бачили у Слобод­ських полках, був зовсім одмінний од того, який панував у Московській, а потім Російській державі. І справді: у Московській державі ми бачимо служилий стан з боярством на чолі, посадських людей, крестьян — більш усього кріпаків, у Слобідчині місце служилих людей займали козаки, бояр не було, посадських людей та купців теж майже зовсім не було; кріпаків теж не було, а були панські піддані, котрі мали право вільного переходу від одного державця до другого. У XVIII ст. у Російській державі утворився шляхетський, або дворянський стан, а у Слобожанщині його не було, бо козацька старшина вже тільки у другій половині XVIII ст., по скасуванню козаччини, після соціальної реформи Щербініна, почала перероблюватися у російське дворянство 148. Тоді ж щез і козацький стан, а підданих повернули у кріпацтво.

Московська держава не дуже охоче, але все-таки признала той соціаль­ний устрій, котрий зложився в Слобожанщині по «старочеркасской обык-ности», і за московські часи його центральний уряд не міняв. А вже з Петра почалися переміни. Перш усього Петро Великий наложив податок на підпомошників: по 1 карбованцю з душі у царську казну. Слобожане прохали одмінити сей збір. Грамотою 1700 р. цар збір одмінив, але тепер у кожному полку повинно було бути певне число козаків — у Сумському — 1230, у Охтирському — 820, у Харківському — 850, у Ізюмському — 250, у Острогозькому — 350, усього — 3500. У 1714 році для дітей козацької старшини вигадали новий чин підпрапорних і тим утворили немов початок старшинського шляхетного стану. Головинський помилявся |49, коли писав, що з козаками-переселенцями прийшли дворянські фамилії — Квітки, Захаржевські, Кондратьеви, Лесевицькі, Краснокутські, Ковалевські та інші. Дворянство сих фамилій — се вигадки. Се усе були козацькі стар­шини, а не дворяне, не шляхта, хоч справді ся старшина й повернулася потім у російське дворянство. Стан підпрапорних, як і стан військових товаришів у . Гетьманщині, підготовляв козацьку старшину, її дітей, до шляхетства, бо утворив наслідування шляхетського стану. Помиляв­ся Головинський і коли казав, що дворянство ділилося на шляхетст­во і простих панів; перші не мали права володіти підданими, а другі немов володіли, спочатку тільки підпомошниками, а потім почали воло-, діти і маєтностями з підданими. Такого юридичного поділення пансь­кого стану на дві частини зовсім не було, як не було і взагалі пансь­кого стану — була козацька старшина, вона могла мати й підданих, але мали їх не усі старшини. Підданих мали, як ми бачили, навіть козаки. , А підпомошників мали й старшини й виборне козацтво; серед духовенства теж була козацька старшина, а не дворянство; і воно теж володіло під­даними.

Соціальна реформа цариці Катерини II. Великі переміни у життю козаць­кого стану були зроблені царицею Анною у звісних нам реформах князя Шаховського, а зовсім скасовані були слободсько-українські стани Кате­риною II. Ми оповідали вже про сю реформу щодо скасування автономії. Тепер додамо ще кілька слів про реформу станів. Коли козача служба була скасована, замість неї заведені були грошові відбутки на зразок тих, котрі одбувалися російськими станами. Козаків і підпомошників повер­нули у військових обивателів і обложили подушним, і ті, хто мав право курити горілку, мусили тепер платити у казну по 95 коп. з душі: таких тоді з'явилося 154 809 чол. мужського полу, а з жінками приблизно 300 000 чол. А ті, хто не мав такого права, мали платити по 85 коп.— таких було тоді 22 329 чол. мужського пола, а з жінками, мабуть, 45 000. Оклад сей щороку розкладався не по душах, а по заможності кожного. За сим станом ішли піддані, котрі платили вже тільки по 60 коп. з чоловіка, і їх було 328 814 чол., а з жінками, мабуть, 650 000 чол. Було ще 4 500 циган, але з них тільки 11 чоловік захотіли вести осіле життя. Виходить, що підданих було удвічі більше ніж Військових обивателів, себто колишніх козаків та їх підпомошників. Цікаво було додати до сього, що, по свідоцтву академика Гюльденштедта (1774 р.)150, вони платили по 60 коп. подушного, а окрім того працювали на поміщика по два дні у тиждень або давали по 1 карбованцю з хати поземельного, по 1 карбо­ванцю з пари волів і по 50 коп. з робочого коня. Оттак зблизилися реформою Катерини II два стани — козачий та посполітський, але не підданні піднялися до козачого стану, а козаки, опустилися до підданих, бо й ті, і другі були обложені подушним, а щодо залежності, то піддані залежали од панів, а військові обивателі підпали у залежність од казни яко казенні обивателі, себто немов казенні посполиті, або піддані. Далі їх зрівняли і щодо некруцького151, котрого давніше козаки зовсім не знали. У царювання Павла, військові обивателі та піддані почали вистачати некрутів на спільних з усією Росією підставах. Переходи та переселення народу у Слободсько-Українській губернії були суворо заборонені. Губер­натори сусідніх губерній мусили не пропускати до себе слобожан. Од рефор­ми Катерини виграли тільки козацькі старшини, бо вони тоді переверну­лися у російських дворян і швидко — у 1785 р.— получили таку ж жало-ванну дворянську грамоту, як і російські дворяне. Була заснована особ­лива дворянська комісія, щоб розглядати доводи старшин про дворянство, але Топографічне описання Харківського намісництва 1788 р. ще місцевих дворян не перелічує152, а показує їх тільки реєстр 1794 р. (64 семейства), хоча можливо, що вони були вже і раніш, починаючи з 1785 р. Щодо військових обивателів, то вони не несли тепер ніякої військової козачої служби і, значить, мали більш спромоги займатися землеробством та усякими промислами. Ті, котрі проживали по. містах, як, наприклад, у Хар­кові, зложили з себе городянський стан — купецтво та міщанство — коли введені були губернські установи 1775 р.; на підставі їх у 1780 р. були засновані городські магістрати для міщан та купців, котрих зовсім, одначе, не об'явилося. А коли був уряд, треба, щбб були підлеглі йому міщане та купці. І ось вийшов указ військовим обивателям по містах Слободсько-Української' губернії записуватися до міщанства та купецтва. У Харкові мусили вступити у міщанський або купецький стан усі обивателі по їх спроможності: хто об'являв у себе більш 500 карб, капітала, того запису­вали .до купецтва, хто менш — до міщанства. Зложені були і нові цехи, теж підлеглі магістратові. У Харкові записалося у купецтво усього тільки З військових обивателя, до них пристало ще 5 купців з великоросіян,

8 з великоросійських міщан, 3 з «економічеських крестьян»153, усього 14 купців, а усі остатні (2862 чол.) записалися у міщане. По інших містах Слободсько-Української губернії записалося з військових обивателів у купці далеко більше — 276 чол., і у міщане 3524. Декотрі записалися до нових цехів. У Харкові збільшувалося число чужогородніх купців. Купців першої гільдії зовсім не було, було купецтво тільки другої та третьої гільдій І0І

Оттак складалися нові стани у колишній Слобожанщині після реформи Катерини, котра скасувала старий її соціальний козацький устрій і ввела ті стани, котрі були у всій Росії.

РОЗДІЛ 6

ВИБОРИ ДО ЄКАТЕРИНИНСЬКОЇ КОМІСІЇ ДЛЯ УКЛАДАННЯ НОВОГО «УЛОЖЕНІЯ» І НАКАЗИ СЛОБОЖАНСЬКИХ ПРЕДСТАВНИКІВ

Вибори до Комісії. Накази дворянських представників. Нака­зи городянських представників. Накази військових обивателів. Бажання усіх станів взагалі.

Вибори до Комісії. У 1767 р. Катерина II зібрала у Москву представ­ників з усієї Росії для того, щоб уложити нове «Уложеніє» замість зовсім задавнених законів царя Олексія Михайловича. Вибрані були туди представники і з Слободсько-Української губернії, котра неза­довго перед тим, як ми бачили, була зложена замість Слободських полків. Цікаво придивитися, як одбувалися самі вибори, яких було вибрано депута­тів, які накази дали своїм депутатам ріжні стани тодішнього суспільства, що вони сказали про своє сучасне становище, які були їх бажання і які були їх відносини до тієї реформи, котра тільки що перед сим була установлена Катериною у Слобожанщині, що сі представники пропонували і підтриму­вали у самій комісії у Москві. Се усе потрібно і цікаво нам буде знати, щоб зрозуміти стан і настрій слободсько-українського населення і суспіль­ства зараз після того, як була введена начебто щаслива реформа Катери­ни II і Щербініна. Слободсько-Українською губернією тоді правив її реформатор Щербінін, котрому хтілося, щоб населення не виявило свого протесту проти тієї реформи, котру він сам головним чином і виробляв, а тепер виконував. Усього з Слобожанщини треба було вибрати 15 пред­ставників— по п'ять од кожного стану (окрім підданих): від дворян, від мешканців міст і від військових обивателів. Тільки не могли подати свого голоса піддані, котрі, як ми бачили, складали з себе більшість-' усього населення. Дворяне і мешканці міст вибірали представників прями­ми виборами, військові ж обивателі вибірали перше довірених, котрі вже вибірали з себе представників: отже вибори тут були двохєтупневі. Дворяне мали право вибрати стілько ж представників, як і городяне і військові обивателі, а їх було 588 чоловік, військових же обивателів було кілька десять тисяч, а коли приступили до виборів дворян, то їх у Слободсько-Українській губернії майже не виявилося, і прийшлося вважати дво­рянами козацьку старшину, котра тільки що залишила свої уряди і час­тиною була перейменована у армійські чини, другі ж так таки зісталися абшитованими козацькими старшинами і прав російського дворянства не мали.

Була невелика купка російських дворян, котрі мали маєтності у Слобо­жанщині і велике число підданих. Слободсько-українська колишня старшина теж мала підданих, а були й такі, що їх зовсім не мали. Значна частина сих магнатів і деяка частина дрібних землеволодільців на вибори не явила­ся. У Харків на дворянські вибори приїхало 52 чол., не явилося 35 чол. Себто присутніх було 65 %. Неприсутні прислали заяву, що вони покла­даються на своїх товаришів. Явилися на вибори такі вельможні пани та пані, як генерал Девіер, граф Гендриков, Кантемирова, Дуніна, Кова­левський. Підпрапорний Черняк явився п'яним, наробив бешкету, і його виключили. Предводителем вибрали колишнього харківського полковника М. Куликовського, котрого вибрали потім і представником. У Сумській провінції — Кондратьева, Охтирській — Боярського, у Ізюмській — Заруд-нева, у Острогозькій — Тевяшова. Таким побитом, представниками дворян­ства вибрано було чотирьох колишніх слобожанських старшин і одного армійського офіцера. Щодо городських виборів, то у Харкові усіх тих, хто мав будинки й займався торгівлею, промислами й рукомеслом, було 200, і з них явилася половина — 100. Серед них були абшитовані сотники та підпрапорні Слободських полків. Головою вибрано абшитованого сотника Гуковського, а представником — абшитованого сотника І. Черкеса. Але з наказом вийшло непорозуміння. Коли його склали і підписали, п'ятеро абшитованих сотників, троє абшитованих підпрапорних і іще деякі з під­писавших подали заяву, що наказ підписали вони примушені більшістю простих та нерозсудливих людей, котрі внесли туди зовсім не подходячі пункти, і через те вони прохають Щербініна, щоб він розглядів наказ і вернув його для поправи. Щербінін розглядів наказ, навів на його свою цензуру (чого не мав права робити), звелів голові виключити з нього деякі пункти і в нову редакцію не включати вже, як він казав, «парти­кулярних діл» |55: здається, одначе, що отсі партикулярні діла були не зовсім партикулярні, коли проти них так гостро запротестувала колишня козацька старшина і коли їх треба було доводити судом.

Міщанськими представниками було вибрано двох сотників, у Харкові — Черкеса, у Острогозьку — Синельникова, одного каптенармуса 156 (у Охтир­ці— Дзюбу), двох військових обивателів: у Сумах — Ст. Перекрестова, у Ізюмі — Веприцького.

І так вийшло головним робом через те, що у слободсько-українських городах все-таки перевагу над міщанами мали козаки, котрі займалися і торгівлею, і промислами, а міщане, яко окремий стан, були, здається, тільки у Харкові.

Військових обивателів було незмірно більше, ніж дворян та городян, а вони мусили вибрати з цілої губернії тільки 5 представників. Вибори тут були трьохступньові. Слободи вибірали довірених, котрих відсилали до комісарств, там знову вибірали довірених, котрих посилали до провін-ціяльних городів, а там вже вибірали повітових представників.

У селі Межирічах на виборах повстав народний протест проти скасу­вання козаччини: приступивши до складання наказа, усі почали заявляти, щоб у них по-прежньому була козацька служба, а новоположений оклад скасувати І57. А оден з обивателів, Я. Грінченко, навіть дуже голосно крикнув: «Хто положив цей оклад, нехай пропаде». Отеє був їх єдиний наказ свойому довіреному, і іншого вони й складати не хотіли. Місцевий комісар сотник Селеховський, почувши се, зачинив збори, узяв Грінченка під каравул і доніс про се воєводі Лосеву, а той Щербініну. Щербінін звелів пояснити межирічанам, що в наказі вони не повинні були торкатися козачої служби, бо вона скасована, а замість неї зложені гусарські полки для вигоди держави; що усі теперішні прохання, як і колишні, про відродження скасованої козаччини не матимуть ніякої ваги і марне пройдуть, бо вони безглузді і вередливі, і вносити тепер у наказ вимоги про скасування оклада й відродження коззаччини — се значить іти проти цариці. Виборчий маніфест, писав Щербінін, каже, що робити вибори треба як слід, по ряду, тихо, мовчки, поштиво. А окрім сих пояснень Щербінін звелів узяти під каравул 15 межиріцьких обивателів і дізнатися, по чиєї підмові вони зро­били оттаку перешкоду урядові, а Грінченка закути у ручні та ніжні кайдани і випитати окремо. Між тим межирічане явилися у комісарство і з галасом вимагали, щоб ослобонили Грінченка. Лосев з військовою командою явився в Межирічі, зробив слідство і дізнався, що більш усіх виноватий був сам комісар Селеховский, бо він перший сказав, щоб не обкладали окладом дітей до 7 літ, а тоді вже і межирічане почали казати про те, щоб вернути козаччину, але я їм пояснив, писав Лосев, про подушний оклад, що він корисний для їх самих, а комісара скинув з по­сади. Грінченко заявив, що сказав він свої слова зп'яна: інші казали, що справді їм трудно платити оклад, бо його положено на них більше як слід. Ті, що приходили ослобоняти Грінченка, пояснили, що явилися прохати, щоб його ослобонили, а коли їм у цьому відмовили, вони розі­йшлися по домівкам. Але все ж обвинувачених відправив Лосев у сумсь­ку провінціяльну канцелярію. Там Грінченко довів, що усі хотіли відрод­ження козаччини і ніхто на це не підмовляв його, а ті слова свої він сказав розлютувавшися, бо на його наложили по розкладці більш подат­ків, ніж слід; і слова ті відносилися тільки до розкладчиків, а не до когось іншого. Деякі признавалися, що намагалися козаччини, інші відпи­ралися від цього. Канцелярія винесла дуже сувору постанову — 23 межи-річан вибити канчуками у присутності усіх мешканців Межирічів; ся поста­новка була зроблена на підставі 1 і 18 ст. «Соборного Уложенія», де говориться про замір на царське здоровля й змову на його особу. Губер-ніяльна канцелярія сю постанову зм'якшила: вибили канчуками та нагаями тільки двох — Грінченка та Вечірку. Таке претерпіли отсі бідолахи за те, що повірили пишному наказу цариці Катерини і її бажанню вислухати правду про народні потреби і недостатки. Мабуть, межирічане після сього заказали і своїм дітям піднімати питання про козаччину та про неспра­ведливий подушний оклад, особливо коли воєвода роз'яснив їм, буцім той оклад був уведений для їх власної користі.

В інших місцях вибори пройшли спокійно. З Харківської провінції представником вибраний був Гук, з Охтирської — Бондирев, з Сумської — Никифоров, з Ізюмської — Попадічев, з Острогозької — Водарський. Але з представником Харківської провінції вийшла така історія, що прийшлося вибірати на його місце нового. Він перш усього почав мішатися у межеван­ия земель панських та обивательських: про нього ольшанський сотник казав, що його треба відстранити від представництва, бо він мужик похму­рий та грубий і може в комісії наробити бешкету. Представникам платили жалування, але Гук сим не задовольнився і почав вимагати гроші з сільсь­ких обивателів, кажучи, що як вони не дадуть йому грошей, то їх діло спатиметь, і коли у кожного села або деревні справді були земельні і інші діла і їм хтілося, щоб сі діла були вирішені їм на користь, то ж до харківського представника Гука посипалися гроші з усіх сторін: з Золо-чева, Уд, Лопані, Деркачів, Лозової, Мерехви, Люботіна, Таранівки і інших сіл, з 22 сіл він получив 66 карбованців, що на наші гроші (звісно, до війни) дало б 300 карбованців. Його одставлено було від представництва й по­бито канчуками при комісарському правлінню, а на його місце вибрано Капиноса.

Оттак скінчилися вибори: з 15 представників 7 належало до козацької старшини і дворянства, а 8 — до військових або казенних обивателів.

Вибрані представники мусили повезти з собою: 1) прохання про суспіль­ні справи, 2) накази, 3) свої уповноваження. Вони получили прогони (на двоє коней по денежці на версту) й жалування.

Накази дворянських представників. У Слобожанщині, як ми знаємо, тільки що скасований був козацькій устрій і колишні її стани. Абшито-вана козацька старшина тепер могла звернути усю свою увагу і енергію на хазяйство у своїх маєтностях та на здобування російського дворян­ства, бо воно одне давало їм спроможність здобути посади на службі гражданській, чини, володіти кріпаками і зайняти найвище привілейне становище у тодішньому суспільстві.

Колись жалованні царські грамоти видавалися на ймення козаків з стар­шиною, і їх привілеї були однакові щодо займанщини земель, промислів — і старшина не була тоді особистим станом, котрий був отділеним, немов стіною, від козацтва. Тепер козацтво було одсунуто геть у низ на нижчу ступінь, а старшина навпаки могла посунутися (і справді посунулася) далеко вверх і зовсім відпала від козаків, котрих тепер, яко казенних обивателів, повернуто у подушний оклад. Щодо городянського стану, то такого майже й не було, і у всякому разі він був дуже нечисленний й слабий — купців та міщан було обмаль. От таке було становище трьох найголовніших станів (виключаємо стан духовний, котрий стояв зовсім окремо і на виборах участі не мав).

Щоб зрозуміти зміст дворянських наказів, треба трошки ширше, ніж раніш, вияснити питання про те, з кого складалося тоді отеє дворян­ство.

В виборах мали участь 1) козацька старшина, 2) великоросійські дво­ряне, військові і гражданські чиновники великоросійського або чужоземного походження (німецької або волоської нації).

Колишня козацька старшина була тепер абшитована, і тільки декотрі з неї поступили на службу у нові регулярні гусарські полки. Участь у дворянських виборах мали, одначе, не тільки справжні дворяне, але й уся колишня козацька старшина, хоч вона ще права на російське дворян­ство не мала. Се утворено було на користь старшини, щоб її зрівняти з дворянством. У списку харківських дворян — а їх усіх було 588 чол.— ми бачимо абшитованих козацьких полковників, обозних, суддів, осавулів, хорунжих, сотників, підпрапорних, старшинських дітей, канцеляристів, абшитованих і військових чинів — генералів, бригадирів, полковників, секунд-майорів, майорів, капітанів, ротмістрів, поручиків, підпоручиків, пра­порщиків, капралів, вахмістрів і гвардійських солдат, а нарешті ще граж­данських чиновників усякіх рангів — колишніх російських старшин.

Трапляються поміщики з титулами князів, графів, у котрих було дуже багато підданих, а були й «разночинці», у котрих зовсім не було підданих. Але найбагатшими земельними власниками і володільцями підданих взагалі були колишні слободсько-українські старшини, а серед їх було чимало і старшинських удов. Серед отсих земельних власників і поміщиків з ве­ликим числом підданих найголовніше місце займали звісні нам слободсько-українські фамілії — Шидловських, Куликовських, Донців-Захаржевських, Квіток, Сошальських, Краснокутських, Лесевицьких, Надаржинських, Осипових, Савичів, Данилевських, Ковалевських і інших. Деякі з них по­ріднилися з захожими російськими дворянами, котрі таким чином, а части­на й пожалованием, здобули собі маєтності у Слобожанщині — то були Щербініни, Хрущови. Подгорічані. За сими великими панами йшли, як кажуть, полупанки, у котрих часто не було ні російських кріпаків, ні українських підданих. І таких було значне число. Таким побитом, слободско­українське дворянство взагалі було досить демократичне |58. Тільки пооди­нокі сімейства провадили свій рід від українського шляхетства з Польщі, але й вони не мали на се документів, як, наприклад, Донці-Захаржевські.

Більше певності мала б їх указівка на військові заслуги їх дідів й прадідів, але у сьому вони схожі були з дрібнотою, котра також хотіла вискочити у російське дворянство. Хоча на вибори у Харків приїхали, як ми бачили, й магнати, але вони, здається, участі у складанню наказа не приймали. Представниками від дворянства було вибрано, як ми знаємо, двох полковників, полкового обозного, колишнього кандидата у сумські полковники і тільки одного армійського офіцера, але можливо, що й він колись належав до козацької старшини. Отже силу на виборах узяла абшитована козацька старшина. Вона мусила керувати і у складанню дворянських наказів. Як же вона у наказах відносилася до своєї старо­вини і до нової реформи? Вона побачила, що вернути старовину, себто козаччину, неможливо — сього не хтів державний уряд — й через те вона хотіла удержати що можна із старих привілеїв і признати реформу, щоб покористуватися нею для себе, щоб здобути через неї нові при­вілеї.

Оттак прилажувалися дворяне у своїх наказах до поглядів самодер­жавної цариці: хоч і нелегко було їм разом підтримувати і її централі-заційну політику, і свою автономію. У всіх наказах слободсько-українського дворянства говориться про те, щоб усі його привілеї були стверджені особ­ливою царською грамотою яко законом. Про се прохало дворянство Хар­ківської провінції, а дворянство Острогозької йшло ще далі й прохало ствер­дити йому усі старі грамоти й привілеї Острогозького полка, додавши туди теперішні розпорядження і ті їх прохання, котрі будуть ухвалені нині. Й укупі з тим дворяне Острогозької провінції прохали, щоб і тим козаць­ким старшинам, котрі получили абшити й не вступили в армійську службу, дадені були офіцерські чини; свої ж полкові та сотенні колишні уряди вони називають «безгласно закоснълаго рода начальствомъ», а штаб і обер-офіцерські ранги «изящнЪйшимъ степенемъ». Усі хотіли получити права російського дворянства і певним способом для того вважали одержання чинів по табелі о рангах як військових, також і гражданських. І на се старшини справді мали право, бо й вони, і їх діди та прадіди вірно служили державі, особливо у військових ділах. Але старшини для підтри­мання свого прохання окрім сього ще проводили вигадку про своє дворян­ське походження. Вони казали, що слободсько-українська старшина скла­лася з шляхетських переселенців з Польші, а в дійсності ми не знаємо, чи були серед старшини справжні шляхтичі; коли й були, то їх було зовсім мало.

Острогозькі старшини у свойому наказові додають ще до того, що у Слобожанщині склалися з них дворянські роди, котрим і давалися чини полкової та сотенної старшини. І хоч ніхто з них не клопотався про те, щоб відріжнитися від інших станів, бо сього й не вимагала регулярна військова служба, одначе усі призначали старшин за шляхти­чей, як це видно з інструкції, виданої Петром І бєлгородському воєводові Лачинову у 1722 р. Але інструкція Лачинова не підтримує того, що уся старшина справді була шляхетським станом у російському його значінню, бо вона каже тільки взагалі про старшинство козацького стану і його привілеї називає шляхетськими. Старшинського уряду досягали, як ми знаємо, службою та виборами, а не шляхетським станом. Старшина ще не обмежувалася тоді від козацтва, хоч положила тому перший камінь тим, що її діти робилися підпрапорними. Зробили старшини у свойому наказові ще й другу помилку, кажучи, щоб й абшитовані получили офіцерські чини,— сього вони домагалися, але багато їх і не получило.

Ізюмські старшини говорили теж саме, що і острогозькі, додавали, що загубили свої дворянські грамоти як в Польщі, так і в Слобожан­щині через татарські напади, пожари, морове повітря. Сумські старшини прохали про затвердження дворянства для тих, хто приніс грамоти та герби ще з Польщі. Представник охтирської козацької старшини Боярський висловив бажання своїх виборців на пожалування їм російського дворян­ства у самої комісії на Москві, бо в указі Петра Великого від 24 січня 1722 р. сказано: хто дослужився до обер-офіцерських чинів, ті вже дворяне і діти їх теж дворяне; у наказі теперішньої цариці говориться: військова служба — се самий старий спосіб дістати дворянство. Таку ж думку підтримував і представник Ізюмської провинції Заруднев і доводив се іншими дока­зами.

Найголовнішими привілеями слободсько-українського дворянства було старозаїмочне землеволодіння і право володіти підданими. У першому привілеї, інтереси старшини були зв'язані з інтересами козаків. У XVII— XVIII ст. були усюди так звані окружні обчеські козачі землі, на котрих засновувалися хутори, а також діставали шматки для себе і старшина, й козаки. До якогось часу вони володіли ними, не маючи документів. І ось охтирська старшина просить, щоб сі землі були стверджені за ними, бо без сього ними заволодіють військові обивателі.

При заселенню країни було вільно купувати й продавати землі й старшині, й козакам. По указам 1711 і 1734 рр. велено було купчі запису­вати, але через командірації, смерть покупщиків багацько старшин не мало купчих і було тільки безспорними 159 володільцями таких земель. Так писали охтирські старшини, але в дійсності документів часто не бувало через те, що старшина купувала й такі землі, котрих по закону не мала права купувати, наприклад, козацьких підпомошників або навіть і козацькі. Се видко з наказу старшин Харківської провінції. З їх слів виходить, що до 30-х років XVIII ст. старшина вільно скуповувала у козаків їх заїмочні землі. У 30-х роках комісія Шаховського заборонила отсю скуплю у козацьких підпомошників, а як підпомошники часто записувалися у козаки, то старшини купували тоді у них землі як у козаків і брали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих на підставі указа, котрий торкався усіх військових обивателів. І ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у військових обивателів.

Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусив обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина іноді таким побитом набувала нового підданого або підсусідка. Тепер козаків повер­нули у військових обивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх земель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх земель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні дворянські інтереси. Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозволено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми раніше з ними. У Ізюмській провінції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчесь-ких вигонів, випасів, котрими старшина користувалася спільно з військо­вими обивателями; у Ізюмській окрузі було дуже поширене скотарство, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигодніше не відділятися від селян; ось через що вони й прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а уряд дивився на них яко на земельний фонд, із котрого можна було б потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно: а дворянство зрозуміло, що тоді воно не матиме участі у сьому фонді, бо землі у нього досталь, проводило свою дворянську егоїстичну політику у сьому питанню. Інше, але все ж таки егоїстичне відношення до сього було у острогозької старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки по пропорції, котра була установлена для Єкатерининської провінції. А тамошня пропорція, себто наділ, була занадто велика — дворяне получали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простір, а окрім того цариця Катерина щедро роздавала поміщикам землі старого Запоріжжя.

Острогозька провінція була в зовсім інших земельних обставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх земель у ній було не дуже багацько, і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже небагато в Слобожанщині, дворяне прохали, щоб їх наділили земля­ми за ті землі, котрі одійшли під Українську лінію (а се був шматок у 400 верст довжини і 15 верст ширини, значить, площа у 6000 кв. верст). Але й тут дворяне не піднялися до загальних інтересів, бо якби за сі землі справді й треба було б дати інші, то вони б мусили йти на користь усього населення Слобідчини, від території котрої одрізана була оця земля. Оттакі були бажання слободсько-українського дворянства про землі; вони, як ми бачимо, були досить егоїстичні.

Таке ж становище зайняли дворяне у своїх наказах щодо кріпацтва своїх підданих. Бажаючи заполучити права російських дворян, козацька старшина перш усього домагалася найголовніше права над населенням своїх земель — завести у себе таке ж кріпацтво, яке існувало у Російській державі ще з XVII ст., а для сього потрібно було скасувати вільний перехід їх підданих од одного поміщика до другого, котрим ще користу­валися українські посполіти. Старшина бачила, що до сього простують не тільки вони одні, але й центральний державний російський уряд, бо у своїх реформах він обложив панських підданих подушними окладами, й одповідальність за його внесок возложив на поміщиків. Отся фінансева справа вела до заборони вільного перехода підданих од одного поміщика до другого, а перехід за межі Слободсько-Української губернії і давно вже був заборонений, як ми бачили, урядом. І ось охтирські дворяне у свойому наказі змагаються скасувати вільний перехід підданих. За нами, пишуть вони, є піддані, котрі повинні платити шестигривенний оклад і котрі звикли кидати своїх поміщиків й переходити до других, бо не хтять содержувати у доброму порядку своїх домівок та пашні, кидають роботи у поміщиків, не заплативши свого оклада, так що за його мусять вноси­ти поміщики з великими стратами, а самі вони через такі часті переходи не тільки страчують свої власні достатки та хазяйства, а й знищуються так, що й днівного пропитанія не мають, а через оцю свою волю не мають охоти працювати, а коли їх примушувати до законного порядку й земле­робської праці, лічать се за тягарі для себе. Ось через що треба заборо­нити отсі переходи від одного поміщика до другого. А поміщики повинні будуть тоді кожному підданому дати двір з будівлею, полем та сінокос, а де є ліс, то й дров на опал, щоб вони не мусили переходити від недостат­ків. А коли свавольників без білета хтось прийме, такого штрафувати. Сумські дворяне пропонували теж саме й підтримували свої змагання указівкою на запрет перехода посполітих Гетьманщини. Указом 15 грудня

1763 р., писали вони у свойому наказові, малоросійських посполітих заборо­нено приймати поміщикам без дозволу та білетів їх прежніх володільців. Се треба зробити і в Слобожанщині, а щоб не переходили по фальшивих білетах, їх повинен буде завіряти уряд: а хто прийматиме, з тих брати штрафу по 5 карб, за душу й окрім того він повинен буде спровадити такого чоловіка до попереднього володільця на свій кошт. Перехід з однієї провінції Слободсько-Української губернії в другу і за межі губернії зовсім заборонити, щоб не було шкоди казні. Ми бачимо, що змагання сумських та охтирських дворян зложені були дуже хитро та мудро. Вони підтримували їх не тільки своїми власними інтересами, а й вигодою держави і навіть самих селян. Але сей перехід від одного поміщика до другого був єдиним забезпеченням волі селян взагалі і розміру їх податків на поміщика, бо розмір цих податків не був указаний у законі і залежав частиною від звичаю, від давнини заселення села, а головним робом від потреби у робочих руках, котрих було далеко менше, ніж потреби на них. Поміщики завжди хотіли збільшувати одбутки підданих на свою користь, піддані бажали залишити їх хоч по старовині, не збільшувати. А коли поміщик хтів їх збільшити, тоді піддані відходили від нього до другого, котрий охоче приймав їх. Частіше усього піддані подавалися у південну частину губернії, де була найбільша потреба в підданих. З прохання про скасування перехода виступили тільки дворяне Охтирсь-кої та Сумської провінцій через те, що здебільшого селяне переходили у Ізюмську, а частиною і у комісарства Харківської та Острогозької провінцій з північних провінцій, котрі були заселені раніш і де поміщики вже призвичаїлися глядіти на своїх підданих як на кріпаків. Попадалися через перехожих підданих і такі, що нехтували хазяйством, але й бажана українськими поміщиками кріпацька праця не дала б добрих послід-ків. Краще було би не вводити кріпацької неволі, а дати спромогу під­даному працювати на себе самого, тоді б він охоче заплатив і за зем­лю, і виробив би далеко більше, ніж виробляв. Слободсько-українські дворяне нічим не могли ствердити свого права на працю підданого: взаємні відносини тих і других у Слобожанщині (як і Гетьманщині) опиралися на їх вільній умові — перші оддавали свої землі підданим для їхнього хазяйства, другі селилися на їх землях, обробляли їх, за се, по взаємній угоді, або платили грошовий оброк, або одбували якусь там панщину; поміщик мав з сього дуже велику користь — получав постій­ний дохід і окрім того збільшувався і його капітал, себто дорогшала земля, котра без праці підданого не мала майже ніякої ціни, а тепер ціна її значно збільшувалася. Бажаючи повернути підданих у кріпаків, дворянство, як ми бачили, охоче йшло на те, щоб прийняти тоді на себе піклування про матеріальне забезпечення селян, бо вони справді оберталися б вже немов у панське майно, котре мало свою ціну, так що добрий хазяїн їх мусив оберігати. Навіть тепер дворяне хтіли по­ліпшити становище підданих, але складали се не на свій кошт, а на обов'язок держави — прохали, щоб казна не брала з підданих за пашпо-рти, давала вільготи погорільцям, ослобонила від будування стаєнь для гусарського полка, не брала б грошей на пошти, не потребувала б по­прави великих мостів, а щоб сі мости чинилися на кошт казни. Хар­ківське дворянство прохало, щоб підданим заборонено було вступати по їх волі у гусарські полки і у стан військових обивателів. Річ шла тут про тих підданих, котрі визнавали себе козаками і одшукували козацтво, бо їх батьки та діди були козаками, і тепер вони хотіли або записуватися у гусарські полки, або у стан військових обивателів.

І справді се було зовсім справедливо, бо таких козаків, котрих повер­нула старшина у підданих, було немало. Харківські дворяне хотіли, щоб се козакам було заборонено, а між тим тепер, коли почали так швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпаків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти з підданства. Виходить, що в соціяльних питаннях дворяне змагалися збільшити свої права й змен­шити права своїх підданих. Сі свої бажання представники слободсько-українського дворянства Кондратьев та Боярський висловлювали і у самій комісії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старо-заїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував право козаць­кої старшини володіти кріпаками, проти чого дуже гостро говорив пред­ставник Хоперської кріпості Алейников. Я скористуюся тією частиною записки Кондратьева, де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8 розділі сієї книжки; а тепер тільки додам, що право старшини воло­діти кріпаками Кондратьев підтримував природженим шляхетством ко­зацьких старшин, котрого в дійсності не було, і дозволом по указу 1728 р. купувати маєтності українцям у Великороси, великоросіянам — в Малоросії. Представник охтирської козацької старшини Боярський виступив проти охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи коза­ків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й інших балачками про шести- та десяти­річні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торгівлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярський, у царю­вання Єлизавети, було таке слідство генерала Багрієва, але й він не обви­нуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила стар­шини в знищенню козаків, а тільки вгледіла деяке канцелярське безладдя. І се залежить від несталості, нестатечності народа, котрий, залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своєї старої звички та поведении, мандрує від одного поміщика до другого сім'ями і навіть цілими селами, і, щоб затримати його, потрібні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тих, хто живе з самого початку на одному місці, хто колись життя своє стратив у січі; від офіцерів чи старшини, від міщан і духовенства, котрі мають свої власні домівки чи маєтності? Дуже жаль, що приходиться навіть на се відповідати представнику Дзюбі. По думці Боярського, треба було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та посполітські переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюзтва? Хіба ж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрі­вок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й іноді справді її находили, а коли б вихід був забороне­ний, тоді б уже не було й надії на краще життя. Несправедливо говорив Боярський, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвинуватити.

Інші бажання слободсько-українського дворянства торкаються їх еконо­мічного становища. Вони прохали, щоб за ними залишилися їх вільне винокурения, здобування й продаж солі, держання млинів, визволен­ня від постоїв та хур. Сумські старшини прохали, щоб знищена була норма викурювання горілки (однопудовий казан на поміщика, у котро­го було 50 чоловік підданих), щоб право викурювання горілки було по­ширене на городи Суджу і Миропілля, де се було заборонено, щоб їх не обвинувачували, коли ті, хто купували у них горілку, везли її на продаж туди, де не було вільної торгівлі. Харківські старшини про­сили дозволу провозити їх горілку і через місця, де був казенний її продаж.

Острогозькі старшини прохали дати право вільного викурювання горілки багатьом слободам (Слонова, Бирюч і інші), у котрих це право було скасовано, бо вони були осажені у Острогозькому полку. Вони пропонували немовби спілку по горілчаному ділу, куди повинні були увійти дворяне, котрі гнали горілку, щоб кожний викурював стільки горілки, скільки йому було положено по загальній умові та згоді; а для контролю треба було вибрати особливих контрольорів. Оттак вони хтіли досягти справедливого зрівняння у сьому корисному для всіх промислі. Щоб зрозуміти це все, треба згадати, що з самого початку заселення Слободська Україна мала вільне винокуріння, котрого не було у великоросійського населення. Вивоза хліба через новоросійські пристані ще тоді не було, і увесь лишок хліба йшов на винниці. У сільському господарстві викурювання горілки давало найбільший дохід. Затрат було небагато, хліб був свій, робітники свої, справа, струмент коштували недорого. Винокур сам же й продавав свою горілку оптом і в дрібницю, поміщики держали од себе шинки у своїх же слободах та деревнях, а те, що залишалося, одправляли на продаж: охотників на гарну та дешеву горілку було завжди багацько. Не дурно сумські старшини писали у свойому наказові: «Тут усі доходи більш усього йдуть од винокурения». Харківські, охтирські та ізюмські дворяне-старшини прохали, щоб їм дозволено було купувати кримську та донську сіль з платньою 10 коп. з пуда у казну; торські ж та бахмутські соловарні мусили б вистачати сіль для однодворців своєї округи. Ся сіль була тоді страшенно дорога, бо на неї було наложено велике мито, а разом з тим заборонено привозити сіль з інших місць. Сумські дворяне прохали, щоб дозволено було привозити гірку волоську сіль для худоби. Усі дворяне хотіли, щоб були стверджені їх привілеї старих грамот і навіть указа 1765 р. про млини та шинки, про другі промисли без мита. Усі дворяне прохали у своїх наказах, щоб вивели з їх провінцій регулярні полки і щоб їх ослобонили од постоїв, бо від того їх домівки зовсім запус­тіють; прохали вони і об тім, щоб абшитованим старшинам начальство не давало ніяких доручень, котрі їх відхиляють від їх діл. Сумські дворяне виступили ще з заявою про суд та опіку. Вони заявляли, що суд веде діла страшенно загайно, особливо у цивільних справах, і через те вони пропонували обвинувачувати ту сторону, котра пропустить строки; разом з тим вони прохали, щоб в судді для гражданських справ вибірали з місцевого дворянства самі ж дворяне, і се потім справді було зроблено. Прохали вони й про те, щоб заведені були у Слободсько-Українській губернії опікунчі ради, котрих не було, й через те маєтності сирітські розкрадалися, а сироти не могли получати ніякої освіти. Бажаючи поширити освіту, охтирське дворянство прохало, щоб їх дітей приймали у Харківський колегіум І60, де у 1766 р. були тоді улаштовані прибавочні кляси з гражданськими та військовими науками, і на підмогу Колегіуму визначена була сума з губернських зборів. Сумські дворяне у ділі освіти пішли ще далі й прохали про заснування у Сумах університета для дворянства й школи для разночинців (духовенства, міщан, приказних і інших). Московський університет, писали вони, далеко, а у Сумський, яко близький, можна буде віддавати своїх дітей з меншими коштами, отже зможуть там учитися і менше заможні дворяне; у другій школі навчатимуть людей простого стану закону божому й церковній службі. А яка від наук буде користь у освіті розуму, се усьому світові звісно. Піклувалося слободсько-українсь-ке дворянство й про здоров'я населення: лікарів, окрім тих, п'яти, котрі були у гусарських полках, зовсім не було, і ось острогозькі дворяне висловлюють думку, щоб у кожну з п'яти провінцій було назначено по доктору, а у кожне комісарство — по лікарю. Послідня заява слободсько-українського дворянства була теж досить симпатична — воно відмовлялося на ужиток держави від грошей, котрі мусило получити за провіянт, за волів, за хури, що їх вистачало у першу Турецьку війну.

Накази городянських представників. Звернемося тепер до наказів горо-дянських представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представниками міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх слободсько-українських городів склада­лося головним чином з військових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба пам'ятати, щоб зрозуміти зміст городянсь­ких наказів.

На великий жаль, наказ головного міста Харкова дійшов до нас зміне­ний цензурою Щербініна. І ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промис­ли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійських і інших поміщиків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються, знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через одно-дворчеські землі. Сіль дуже дорога, й треба розрішити вільний продаж у Харкові кримської, елтонської та маницької солі. Треба заборонити об'їждчикам знов переглядати заграничний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Української губернії, бо його переглядували на та­можнях. Не давати без платні квартир для тих чиновників, котрі при­їздять у Харків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканцями провінції. Видачу дров штаб- і обер-офіцерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяї­нів. Пошту у Харкові треба содержувати від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по інших містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт, фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таким формальним та довгим як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отеє прохання підносимо, але віддаємося у материн­ське милосердіє цариці. Наказ города Сум пропонує багацько нових бажань, як зрівняти його з харківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був у простіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпосними актами. Військових обивателів не слід наряжати на роботи; треба заборонити вести постійну торгівлю у городах слободсько-українських великоросійсь­ким купцям та приїжджим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди на ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським поміщикам, купцям і малоросійським старшинам тут землі, подвір'я, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя військового обивателя платити штрафу 12 карб, за чоловіка, 24 за жінку і 36 карб, за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один Сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали еумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірку волоську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі. Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, сумський наказ е чисто військово-обивательський і він по змісту свойому повніший від харківського. Охтирський наказ схожий з сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника Ів. Перекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сіл, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в'їжджий ліс під Охтиркою, куди мало право в'їзда усе суспільство. Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Разумовського Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в'їжджати у ліс населенню. Ось через що охтирчане проха­ли, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того вони прохали, щоб усю землю, яка належить до города Охтирки, обмежували при генеральному межеванню окружною дачею з тим, щоб і надалі володіли нею не по розділу на четверті, як однодворці володіють своїми четвертними земля­ми |61, а, як хто захоче, тому опреділяти четверті, але тільки для щоту. Оброків, як на великоросійській землі, на сі їх старозаїмочні та куплені землі зовсім не накладати. Щодо солі, то охтирчане прохали, щоб дозво­лено було возити у Охтирку кримську та маницьку сіль без мита або щоб зменшена була казною ціна за виварку торської та бахмутської солі, а як часом привезти звідтіля солі буде неможливо, тоді щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Щодо постою, то охтирці прохали вивести від них Старооскольський піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаж проміж себе землі писали те ж, що й еумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, володів землями, той мусить їми і вперед володіти. Разночинцям і військовим обивателям, котрі ходять на заробітки та їздять на ярмарки у межах Охтирської провінції, не брати отпускних білетів. Ізюмський наказ коротенький. У наказові ізюмчан маємо тільки одне нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пікінерськими 162 поселянами у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Остро­гозький наказ дуже широко оповідає про колишні жалованні грамоти й додає, як і інші, і від себе прохання, щоб цариця видала нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх прохань, що буде стверджено. Про гусарські полки сказано, що вони були злаштовані по бажанню самих слобожан, і висловлена думка, щоб Острогозький гусарський полк комплек­тувався тільки з військових обивателів провінції. Висловлено про робіт­ників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданськими чинами словесно, без формального суда. Содержувати лікаря та поправляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміж себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі проживали у Остро­гозьку, а потім їх виведено у Коротояк, де не було ніякої торгівлі, острого-щане прохали залишити у Острогозьку з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецтву у Коротояку.

У самої комісії виступали з городських представників харківський Черкес та охтирський Дзюба. Перший був з греків, вів широку торгівлю і добре знав тодішні обставини української торгівлі. Другий городянський представ­ник — Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений і наказ. Він висловив три промови, і у всіх них дуже гостро виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацькі права і обвинува­чував старшину у тім, що вона захопила козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козаки та посполіти утікали і тепер утікають, казав він, через страшенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплюють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і інші угоди, приму­шують до неуказних робіт, роблять здирства і безневинно даремно б'ють. На жалованних козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили їх вільними козаками та посполітими людьми, з котрими обходяться, немов з купленими кріпаками. Через се я й про­поную, казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи та хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жалованних грамот і указів, одібрати од них і прилучити до володіння громад військових обивателів, що буде корисно для їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своїй промові Дзюба широко обговорював про монастирські та церковні землі у Охтирській провінції та доводив, що їх добули таким ж способа­ми, як і старшинські, намагався, щоб сі землі повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям. У третій промові Дзюба ще гостріше виступав за те, щоб одібрати землі од старшини, а старшинських дітей, котрі не вступлять у службу, записати у військові обивателі, де вони платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в іншу сторону й розв'язати аграрне питання в інтересах простого народа. Але його підтримували у сьому тільки однодворчеські представники, котрі, так саме, як і Дзюба, стояли за нижчий стан населення, за демократію. Але усі останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк не хтіли згоди­тися, хоч одна частина російського дворянства (старого столбового) і не хтіла давати українській козацькій старшині дворянських прав, зате друга, більш численна, що сама добула його у військовій та гражданській службі, була прихільна до них.

Накази військових обивателів. Частина наказів військових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько-українських міст, і вони од них мало у чому взагалі відріжняються. І се зовсім для нас зрозуміле, бо й ті й інші йшли, як ми бачили, головним чином од військових обивателів і, значить, підтримували інтереси одного й того ж соціального стану.

У своїх наказах військові обивателі казенних слобід Ізюмської провін­ції висловлювали багацько з тих думок, що і військові обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавіше — се прохання про відродження козаччини. Ось, наприклад, що писали військові обивателі слободи Кабаньє. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці Анні, Єлиза­веті та Катерині II, вони кажуть: з 1767 р. ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содержувати нові гусарські полки, і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони зубожіли, платити надальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крові так, як се було раніше, за Петра Великого, без жалування, а тілько з едних льгот. Нехай цариця скасує і 95-копійочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню слобід

Сватової Лучки, Міловатки, Редьківки, Сеньківа. Пристіні, Гороховатки. Мешканці слобід Печеніг, Малинівки, Мохнача, Генеєвки, Шелудьківки не казали про відродження козаччини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по заїмках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить, і військові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці слободи Печеніг у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залиши­лася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі слобід Бишкина, Лимана, Андріївки, Балаклії. Змієва. Заводів, Степанівки. Левківки, Савинців, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці слободи Ямполя казали, шо їм легше було жити раніше, за царя Петра. Військові обивателі куп'янського комісарства прохали про сіль й розказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накази од військових обивателів Сумської провінції обговорюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки військовими обивателями Суджанського та Миро-пільського комісарства, а також містечка Пені, бо вони раніше їми користу­валися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Остро­гозької провінції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах Ольшанці, Бірючій, Ливенцях, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й Єндовищах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборонити торгівлю, окрім ярмарок, чужегороднім купцям і таке інше.

Подивимося тепер, що казали представники військових обивателів у самій комісії. Там виступало двоє з п'яти — представник Харківської про­вінції Капинос і Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця на друге, Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою влас­ність козачі землі, хоч не мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос, як і Дзюба, пропонував прилучити сі грунти до громадських земель військових обивателів.

Те ж висловлював, але ще ясніше, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальну та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у підданство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741 р., після їх скарги в сенат, були знову повернуті у козаків. І се робиться, додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: І) заборонити надальше віддавати у підданство поміщикам казенні військо­ві слободи і купувати землі обивателів; 2) виключити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живуть нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військових обивателів і обложити окладом, гідних же брати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разночинців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозво­лити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтри­мував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миро-польського повітів. Харківський представник Капинос ще пропонував сло­весний суд у гражданських ділах до 50 карб., і се було б справді корисно для населення, бо тодішні суди з їх тяганиною, крючками та паперовим діловодством справді були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність? Словесний суд, коли б навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе-таки був би принаймні скорим. Бажання усіх станів взагалі. Що ж сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам щодо тодішніх станів?

Хоч дворянські вибори робилися у кожній провінції осібно, але у нака­зах слободсько-українського шляхетства, або, краще сказати, козацької старшини, є багацько загального, такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе ріжні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно-економічні бажання, менше — духовні і, можна сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У зв'язку з ним стояли питання про дарування прав російського дворян­ства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне проводили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два інших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе — так вони зрозуміли своє завдання; кожний стан викладав про свої потреби, висловлював свої бажання, не вважаючи на інші стани й не знаючи, можливо, навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання представників у самій комісії з'являло з себе немовби суд, де було дві сторони — прокурор та адвокат; і той, хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство було першим найбільш освіченим станом у державі, воно повинно було більше, ніж інші стани, піклуватися про загальне народне благо, про благо усіх станів, про обчеське благо, особливо коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участі у виборах. Було б справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь сказали ті, хто стояв на самому верхньому ступені, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали значіння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської провінції підняли питання і про освіту і для себе пропонували університет, а для разночинців — нижчу школу. Дворянство інших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жили до послідніх часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слободсько-українського дворянства найбільш схожі з наказами дворянства Лівобережної України, але сі все-таки куди виразніші від них у своїх бажан­нях, особливо у культурно-просвітному і політичному. Дворянські накази такі ж сірі та бліді, як і ті часи безвремення, в які вони складалися.

Бажання городських мешканців теж не були яскраві, головним чином, через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивателів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлював про українську торгівлю представник Харькова Іл. Чер­кес, але й то тільки у тих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торгівлі; коли ж він почав говорити про місцеві інтере­си Слобожанщини, його не підтримали представники інших частин України. В інших своїх питаннях представники городів підтримували бажан­ня військових обивателів, себто колишніх слободських козаків — більшості

її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і взагалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змаган­ня дворянства. Хоча й вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з'являло з себе тодішнє слободсько-українське дво­рянство — ті півстораста або, скажемо, 600 чоловік, котрі тримали у своїх руках і землю, й волю народа, власть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство Слободсько-Української губернії, з рук цариці Катерини II. Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії — а се слово голосно, як ми бачили, сказа­ли військові обивателі деяких слобід Ізюмської провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх пам'ять яко щирих заступників народних інтересів.

РОЗДІЛ 7