Історико-географічна проблематика

В комплексі проблем історичної географії Слобідської України особливе місце посідає питання про державно-територіальну належність її земель в минулому. Особливої актуаль­ності це питання набуло в 1917 р., коли одночасно з розпадом колишньої Російської імперії йшов процес політичного самовизначення народів, які її населяли. В ході цього процесу мали вирішуватися і проблеми територіального розмежування, що було нелегкою справою в при­кордонних поліетнічних регіонах, одним з яких була і Слобожанщина. Згідно з «Інструкцією» Тимчасового уряду Генеральному секретаріату Центральної ради від 4 серпня 1917 р. з тери­торії України було виключено Харківську, Катеринославську, Херсонську і частину Таврій­ської губерній. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції теоретична плутанина, лівацький нігілізм в підході до національного питання, нарешті, співвідношення ворогуючих між собою політичних сил на місцях приводили до утворення штучних кордонів недовговічних «республік» на території України, однією з яких стала, зокрема, Донецько-Криворізька республіка, проголошена в Харкові в кінці січня 1918 р.

Це рішення було визнано ЦК РКП (б) помилковим. В. І. Ленін в листі на ім'я Г. К. Орджо-нікідзе 14(1) березня 1918 р. писав: «Что касается Донецкой республики, передайте товарищам... что, как бы они ни ухитрялись выделить из Украины свою область, она, судя по географии Винниченко, все равно будет включена в Украину...» (Ленин В. И. Поли. собр. соч. Т. 50. С. 50).

Таким чином, Д. І. Багалій не випадково підкреслює політичний контекст територіальної проблеми. Прагнучи довести історичну належність Слобожанщини до України, він неодноразово підкреслював, що так зване Дике поле до його заселення не належало Московській державі. Сучасна радянська історіографія розцінює цю позицію як помилкову і вказує або на безспірні права Російської держави на «Дике поле» (див.: Загоровский В. П. Изюмская черта. Воронеж, 1980. С. 7—11), або наголошує, що ці землі до їх заселення не належали нікому (див.: Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-х — 70-х роках XVII ст. К, 1976. С. 306).

Історико-етнографічна термінологія книги досить плутана і відбиває стан тогочасної російської та української історичної науки.

В національному питанні Д. І. Багалій стояв на демократичних позиціях. Йому були чужими будь-які прояви національної обмеженості. Взаємовплив, взаємодію різних народів він розцінював як глибоко позитивне явище.що сприяє розвитку цивілізації в цілому і кожного народу. В цьому відношенні погляди дослідника відрізнялися як від великодержавних гасел С. М. Соловйова і В. О. Ключевського, так і від націоналістичних крайнощів М. С. Грушевського і його школи. Д. І. Багалій був першим серед істориків, хто поставив на науковий грунт проблему заселення Слобідської України як зустріч і взаємодію двох переселенських струмів — з України та Росії.

1. Малоросія — назва України (найчастіше Лівобережжя), що вживалася в царській Росії у XVII — на початку XX ст. Походить від терміна «Мала Русь», що вперше зустрічається в деяких офіційних документах Московської держави XIV ст. по відношенню до Галицько-Волинського князівства.

2. Гетьманщина — назва Лівобережної України до кінця XVIII ст,, тобто скасування на ній гетьманського управління (1764 р.) і козацько-старшинського самоврядування (1781 р.).

3. Мається на увазі, очевидно, той факт, що назва «Україна» деякий час зберігалася в офіційній назві Слобожанщини — «Слобідсько-Українська губернія» (1765—1780; 1796— 1835 рр).

4. В сучасній радянській історіографії існує деяка розбіжність поглядів щодо походження слова «Україна». Більшість вчених схильні інтерпретувати цей етнонім як «окраїна» (див.: Мишко Д. І. Звідки пішла назва «Україна» //Укр іст. журн. 1966. № 7; Українці: Розділи з історико-етнографічної монографії //Літ. Україна. 1990. 15 берез. С. 7; Україна. 1989. № 41. С. 5—6). Проте деякі дослідники вважають більш обгрунтованим тлумачення слова «Україна» як «край», тобто «країна» (див.: Рибалка І. К. Історія Української РСР Дорадянський період. К., 1978. С. 82), або «внутрішня земля», «земля, заселена своїм народом» (див.: Русанівський В Україна і українці //Наука і суспільство 1989 № 2. С. 35)

5. Мається на увазі територія Київської Русі. Термінологію Д. І Багалій запозичив, очевидно, з «Історії України — Русі» М. С. Грушевського.

6 Мова йде про Київський Літопис, в якому під 1187 р. вперше вживається назва «Україна»;

7. Дике поле — найчастіше під цією назвою розуміли незаселену територію частини Ліво­бережної, Слобідської та Південної України, яку в різні часи краяли Річ Посполита, Російська держава і Кримське ханство.

8. Дідизна — земля, яка дісталася у спадок від діда.

9. Муравський шлях — докл. див.: Саратов И. Е. Муравский шлях через «Дикое поле» //Памятники Отечества. 1980. № 2. С. 30—35.

10. Святогорський монастир — одна з найдавніших згадок про нього датується XVI ст.

11. Герберштейн — дипломат, посол Священної Римської імперії у Росії в 1517 і 1526 рр.

12. Байдаки — великі човни.

13. Озов — Азов.

14. Цареборисів — нині с. Червоний Оскол Ізюмського р-ну Харківської обл. В російській традиції закріплено назву «Царев-Борисов».

15. В радянській науковій літературі козак Байда народних дум не ідентифікується з Дмитром Вишневеньким.

16. Чайки — козацькі човни, на яких козаки вирушали в морські походи.

17. Плюндрувати — грабувати, розоряти, пустошити.

18. Піймати облизня — потерпіти поразку.

19. Мапа Боплана — карта України, складена французьким інженером Г. Л. де Бопланом, автором «Опису України», вперше надрукованому в Парижі в 1651 р.

20 Буди — поташне виробництво; гурти — стадо великої рогатої худоби; бурти — купа, пагорб, підвищення; винниці — підприємства для виробництва горілки.

21. ...Книзі Великого Чертежа — Книга Большому Чертежу. Словесний опис географічної карти Росії і навколишніх земель (від Північного моря до Чорного і від Фінської затоки до р. Об), складений у 1627 р. в Розрядному приказі (про нього див. прим. 80). Являє з себе цінне джерело з історичної географії Слобожанщини, в якому описано територію так званого Дикого поля по трьох шляхах — Муравському, Кальміуському, Ізюмському.

22. Москва, Московщина — тут і далі термін вживається в розумінні «Росія», «російський»; так, як це робилося в багатьох іноземних джерелах доби середньовіччя.

23 Станиці — тут: озброєні загони вершників, що несли патрульну службу на степових кордонах Росії в XVI—XVII ст.

24. Засіка — загорода з порубаних («посічених») колод дерева

25. Таврійська губернія — утв. в 1802 р. Займала територію сучасних Херсонської, Кримської і частини Запорізької областей; Катеринославська губернія — утв. в 1802 р. Включала в себе територію сучасних Дніпропетровської, частини Запорізької і Донецької областей.

26. Бєлгородська лінія — система укріплень на півдні Російської держави, збудована протя­гом 1635—1658 рр. для захисту від татарських нападів. Проходила по території сучасних Сумської, Бєлгородської, Воронезької, Липецької і Тамбовської областей від р. Ворскли до р. Челковой (притоки р. Цни).

27. Про топоніміку краю див.: Ярещенко А. З топонімічного словника Харківщини //Прапор, 1979. № 8; 1982. № 8, 12; 1985. № І, 5, 6, 8, 12; 1986. № 6, 12; 1987. № 3 та ін.

28. Кхоші, коші — кіш. Тут: літнє житло кочівників, кибитка.

29. Украйни — окраїни.

30. ...збудував Цареборисів.. —будівництво Цареборисова відноситься до 1599 р. (див: Загоровский В. П. Изюмская черта. С. 53). Місто збезлюділо під час повстання І. Болотникова у 1606 р., було зруйноване татарами у 1612 р. Вдруге було заселене і відновлене у 1654 р. українськими переселенцями

31. Чати — караул, дозор, варта.

32. Юрти — великі промислові угіддя, що передавалися у володіння.

33. Українська лінія — система укріплень, збудована царським урядом в 30—60-х роках XVIII ст. з метою подальшого просування володінь Російської держави на південь і захисту від татарських розбоїв. Сучасні дослідники визначають її довжину не в 400, а в 244—260 верст. Щорічно на будівництві Української лінії працювало понад 20 тис. українських козаків і більше 10 тис. селян. Залишки укріплень збереглися нині в селищах Барвінківського, Заче-пилівського, Балаклійського, Красноградського і Первомайського р-нів Харк обл.

34. ...про територіальну автономію України — Центральна рада домагалася автономії України в складі федеративної Росії, про що свідчив прийнятий нею І Універсал, опублікований 11 червня 1917 р.- III Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) проголошував утворення Української Народної Республіки в складі Росії (див.: Яневський Д. Б. Українська Центральна рада: перші кроки до національної державності (березень — листопад 1917 р.). К., 1990.

35. ...установчі українські збори...— вибори до Українських установчих зборів, які мали вирі­шити питання про суверенітет, форму державного ладу, Конституцію і вищі органи влади України, проводилися в кінці грудня 1917 — на початку 1918 р. Вони проходили в умовах розгортання громадянської війни, посилення апатії та розчарування населення в ефективності мирних, політичних методів боротьби. У виборах взяло участь близько 59,6 % виборців. Перемогу здобула Українська партія соціалістів-революціонерів (61,2% голосів).

36. ...литовським людям. .— тобто українцям тієї частини України, що входила до складу Річі Посполитої.

37. Згідно з російсько-польською угодою 1647 р. до Російської держави відходили так звані «путивльські городища», в тому числі перелічені Д. І. Багаліем.

38. Чугуїв засновано в 1638 р.

39 Музей Слобідської України був створений в 1920 р. на базі етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства, В 1931 — 1932 рр музей було розформовано: більша частина експонатів склали основу новоутвореного Всеукраїнського історичного музею, що був переміщений в Київ в 1934 р., решту залишено в Харківському краєзнавчому музеї, який зазнав великих втрат у роки Великої Вітчизняної війни.

40. ...за віру і рідну мову, за землю і волю — спрощене гасло боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного гноблення XVI—^'XVII ст.

41 Дмитро Вишневецький (? — 1563 р.) — князь, один з найвідоміших ватажків придніпров­ського козацтва. Перебував на службі у Івана IV в 1558—1561 рр.

42. Церковні братства — національно-релігійні громадські організації українського і білорусь­кого православного населення, переважно міського у XVI—XVIII ст.

43. Радянська історіографія вказує на класові суперечки серед українських переселенців. Це привело до вбивства гетьмана Я. Остряниці, одного з героїв визвольної боротьби українських селян і козаків другої чверті XVII ст., і повернення переселенців на колишні місця проживання.

44. Козацький літопис — Літопис Самовидця. Самовидець — невідомий автор так званого Літопису Самовидця другої половини XVII — поч. XVIII ст. Більшість дослідників дотримується думки, що літературну пам'ятку було створено представником української козацької старшини Р. Ракушкою-Романовським. Див.: Летопись Самовидца. К, 1878.

45. Про основні етапи переселення українців на Слобожанщину див.: Дяченко М. Т. Етапи заселення Слобідської України в XVII — першій половині XVIII ст. //Укр. іст. журн. 1970. № 8. С. 41—51

46. Руїна — за термінологією дожовтневої історіографії історії України період приблизно з 1663 по 1687 рр., коли точилася вперта боротьба між Польщею, Росією та Туреччиною за

Україну, що перепліталася з міжусобною, визвольною та класовою боротьбою самого україн­ського населення.

47. Брюховецький І. М. (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр., який спочатку проводив конформістську політику щодо московського уряду, а в 1668 р. приєднався до народного повстання, викликаного наступом царизму на права і вольності українського народу, а також Андрусівським перемир'ям (див. прим. 53).

48. Многогрішний Д. Г. (? — ?) —гетьман Лівобережної України в 1668—1672 рр.

49. Самойлович /. С. (?—1690) —гетьман Лівобережної (1672—1.687) і Правобережної (1674—1687) України.

50. Дорошенко П. Д. (1627—1698) —гетьман Правобережної України в 1665—1676 рр.

51. Грабянка Г. (?— 1734) —представник козацької старшини,'гадяцький полковник, автор широко відомого літопису. Див.: Грабянка Г. Летопись. К-, 1854.

52. Сумцов М. Ф. (1854—1921) — професор Харківського університету, чл.-кор. Російської, академік Української Академій наук, видатний український літературознавець, фольклорист, етнограф і громадський діяч.

53. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. між Росією і Польщею в складі Росії залишалися Лівобережна Україна і Київ (на 2 роки), в складі Польщі — Правобережна Україна і Білорусія. Такий поділ України на дві частини зберігався до 90-х років XVIII ст. і викликав великі зворушення серед широких верств українського народу.

54. Сірко І. (? — 1680) — кошовий отаман Запорізької Січі, видатний ватажок українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими та польськими загарбниками. Див. докл.: Явор-ницкий Д. И. Иван Дмитриевич Сирко — славный кошевой атаман войска Запорожского низовых казаков //Донбас. 1989. № 1; 2 Шаповал I. Портрет легендарного отамана: До 300-річчя з дня смерті I. Д. Сірка //Дніпро. 1980. № 8.

55. Бахчисарайська умова — мирний договір 1681 р. між Росією та Туреччиною з Кримським ханством про 20-річне перемир'я, згідно з яким землі між Південним Бугом і Дніпром повинні були залишатися незаселеними, а територія Брацлавщини (сучасних Вінницької, частини Черкаської обл.), Поділля (сучасних Хмельницької, частини Тернопільської та Вінницької обл.) і Південної Київщини переходили під владу Туреччини.

56. Величко С. В. (? — прибл. 1728) — український літописець початку XVIII ст., автор 4-томного «Сказания о войне казацкой с поляками...», надрукованого вперше у Києві в 1848— 1855 рр.

57. Слобідсько-українська мова—мається на увазі слобідсько-український діалект україн­ської мови, існування якого визнавалося деякими вченими XIX — поч. XX ст.

58. Зіньківський Іван (інакше — Іван Дзиковський) — острогозький полковник, що брав участь у повстанні під проводом С. Разіна.

59. В сучасній літературі зустрічаються і інші дати заснування міста Сум: 1652 р. (див.: Українська Радянська Енциклопедія. 1984. Т. 11. С. 59); 1655 р. (див.: Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній та Слобідській Україні в 50-х — 70-х роках XVII ст. С. 299).

60. Севрюки — тут: порубіжники, охоронці кордонів або в значенні «жителі Чернігово-Сівер-щини».

61. Бортники — феодально залежні селяни, які збирали в лісах мед диких бджіл і сплачували данину медом. Відомі з часів Київської Русі.

62. Чинш — податок у грошовій формі.

63. В питанні про час заснування міста Харкова єдиної точки зору немає, оскільки різні учені по-різному підходили до того, яку ж подію слід вважати початковою: прибуття на це місце перших поселенців чи будівництво острога і фортеці (див.: Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII—XVIII вв. X., 1964. С. 95—99). Як правило, в науковій літературі часом заснування Харкова вважається початок 50-х років XVII ст., точніше 1653—1655 рр. (Рибалка І. К. Історія Української РСР. Дорадянський період. С. 578) або 1653—1656 рр. (История Украинской ССР. К., 1983. Т. 3. С. 672).

64. Альбовський Є. О. — кадровий офіцер, письменник, краєзнавець другої половини XIX — початку XX ст., автор ряду праць з історії Слобожанщини.

65. Зміїв — одне з найдавніших поселень на території нинішньої Харківської області. Зга­дується в Іпатіївському літописі під XII ст. Датою заснування міста вважається 1656 р. (див.: Загоровский В. П. Изюмская черта. С. 68).

66. Салтівська археологічна культура VIII—X ст.

67. Про дату заснування м. Охтирки Сумської області див. також: Українська Радянська Енциклопедія. 1982. Т. 8. С. 108; Іванюк Я- Г. Міста-фортеці Охтирка і Суми у XVII—XVIII ст. //Укр. іст. журн. 1980. № 9. С. 101, де датою заснування міста називається 1641 р.

68. В історичній літературі зустрічається різнобіжність в визначенні дати заснування Бого-духова: 1662 (Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. К., 1967. С. 242) та 1664 р. (Загоровский В. П. Изюмская черта. С. 74).

69. Купчитися — скупчуватися, збиратися в одному місці.

70. ...на підставі розуму і справедливості...— явна ідеалізація ученим дій козацько-стар­шинської адміністрації, яка спростовується наведеними ним же фактами численних зловживань старшини.

71. Руга — церковне володіння, частіше — земля

72. Академік Пльденштедт—І. А. Гюльденштедт (1745—1781 рр.) —академік Російської Академії наук, що здійснив у 1774 р. першу спеціальну наукову експедицію на Україну з метою систематичного описання краю і його жителів.

73. Волохи — переселенці з Валахії (історична область, що входила в Румунію), які перейшли на територію Росії після поразки російської армії на р. Прут у 1711 р.

74. Гандлювати — торгувати.

75. Жалованні грамоти — спеціальні царські укази, за якими, в даному випадку полки, загалом же — певні особи, наділялися визначеними в грамотах милостями.

76. Див. прим. 47.

77. Гетьманські статті — угоди між гетьманом України і царським урядом, в яких були за­фіксовані рамки політичної автономії, економічні пільги населення України, права і обов'язки станів тощо.

78 Про вільну заїмку земель див. в розділі 8.

79. ...два типи заселення...— Д. І. Багалій розцінював російську колонізацію Слобожанщини передусім як урядову, служилу, а українську — як народну.

80. Розрядний приказ, Розряд (XVI—XVIII ст.) — орган державного управління в Росії, що відав обороною, прикордонними містами і повітами, призначенням служилих людей.

81. Скоропадський І. І. (1646—1722) —гетьман Лівобережної України в 1708—1722 рр.

82. Апостол Д. П. (1654—1734) — гетьман Лівобережної України в 1727—1734 рр.

83. Слобідсько-Українська губернія існувала в 1765—1780 та 1796—1835 рр. до її переймену­вання в 1835 р. в Харківську.

84. Сливе — нар. майже.

85. Мається на увазі робота / /. Срезневського «Историческое обозрение гражданского устроения Слободской Украины со времени ее заселения до преобразования в Харьковскую губернию» (2-е вид. X., 1883 р.).

86. Тимчасових — помилк. Маються на увазі тогочасні документи.

87. д. — незрозуміле скорочення. Можливо, мається на увазі «добродіїв».

88. Вихід населення з Слобідської України на Дон у XVIII ст. пояснюється головним чином зростаючим наступом феодальної верхівки на права і землі простих селян і козаків.

89. Підпомошники — вірніше підпомічники — незаможна, позбавлена козацьких привілеїв частина українського козацтва у XVIII ст., яка утримувала своїм коштом виборних козаків, що несли регулярну службу. В 1783 р. прирівняні до державних селян.