Слобожанський побут

Український побут козацької старшини. Обставини життя слободських полковників. Обставини життя козацтва, селян­ства та міщанства. Звичаї та риси характеру слобожан.

Український побут козацької старшини. Ми бачили, що з початку заселення Слободської України ріжні стани тодішнього суспільства (козаки, міщане, посполіти) не були обмежені в своїх правах, і пере­хід з одного стану до другого був завжди можливим. Не відріжняли-ся вони значно один від другого й по своїй праці, заможності, по своїх потре­бах, по своїх звичаях, а значить, і по свойому побуту, бо землеробством займалися ледве не усі слобожане; промисли та торгівля теж не були обме­жені. І весь їх побут взагалі був чисто український. Дворянства ще тоді не було, а козацька старшина, хоч і хотіла одмежуватися од інших станів, але сього не можна було зробити раптом і се робилося спроквола, разом з тим як утворювався особливий старшинський стан. Спочатку ж, як поба­чимо далі, побут старшини був теж український. Гр. Донець був колись простим козаком, а зробився полковником і після того пішов новим шля­хом, показавши сей шлях і своїм нащадкам — здобувати старшинство і спадкове полковництво. Кожний полковник керував цілою країною, вхо­див в стосунки з великоросійським урядом, отже повинен був добре знати російську мову, бо усі зносини, а навіть місцеве діловодство велися на сій мові; мусив їздити й до Москви і до Бєлгорода, мусив мати діло з велико­російським начальством і приказними людьми, поводитися з ними і у Слобо­жанщині, і у баталіях; траплялося старшині й видавати своїх дочок заміж за російських дворян.

Усе те спонукало старшину переймати поводження й культурні потреби та звичаї російського дворянства. З часів Петра російська мова й куль­тура почали робити великий вплив на життя і побут української старшини. Велике значіння мали теж ярмарки, де робили собі мирні здобуття велико­російські товари серед усього українського населення, а особливо серед більш заможних його станів — старшини, купецтва, багатого міщанства, духовенства (городянського). Так потроху змінявся український слобо­жанський побут під впливом російського, особливо у вищих верствах су­спільства — серед панства по селах і у городах, починаючи від Харкова і кінчаючи повітовими.

Але спочатку майже усі жили українським побутом, і ріжниця в обста­винах життя залежала од заможності і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними і бідними крестьянами, схожими у основі свого побуту. Так було і в Московській державі допетровської доби, коли і царь, і бояре, і нарід ріжнилися не побутом — він у них в основі своїй був схожий — а тільки розкішшю та багацтвом сього побуту. Так було і з народним, націо­нальним побутом Слобожанщини. Переселенці цілком перенесли у Слобо­жанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сто­рінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщині, яким жили в Задніпрянщині, бо ніхто їх не при­мушував до іншого побуту, бо вони усі укупі осягли нову велику країну, дуже схожу з їх Правобічною Україною, бо вони відділяли себе од велико­росіян також, як і великоросіяне признавали за ними право на їх україн­ські звичаї; себто на їх національну самосвідомість. Коли «черкасскую обыкность» слобожане удержали і в соціяльному житті, і в промислах, ремеслах, і торгівлі, і в земельній власності, і в церковних справах, і літературі, і в мові, і у всьому складі свого національного розвитку, не могли вони занехаяти своїх прадідівських звичаїв у приватному побуті, котрий в його етнографічних рисах зберігся й до наших часів, не дивля­чися на вплив російської культури й нових обставин жтття.

Обставини життя слободських полковників. Подивимося тепер, який був побут слободської старшини. Про це можливо довідатися з дуже цікавих реєстрів рухомого й нерухомого майна слободських полковників: Хв. Донця, Ів. Шидловського, Хв. Шидловського і Ів. Ів. Перекрестова, котре було у них секвестроване 205. Перші три полковники проживали у Харкові, а чет­вертий — у Охтирці. Усі вони були багатими людьми. У Хв. Шидловського було багацько маетностей, усяких заводів (між іншими гутяний); окрім сього він був і купцем, бо вів широку торгівлю. Як же жив сей великий пан, як то кажуть, пан на всю губу? У Харкові у нього було подвір'я з будівлею. Усі будинки були дерев'яні і там містилося 4 світлиці з лазнею, 4 кімнатки людські (для челяді) з коморями й поварнею. Будинок, у котрому проживав сам полковник Хв. Шидловський, мав тільки одну світлицю й 2 кімнатки; се помешкання, як ми бачимо, було дуже тісне для полковницького будин-ка, але тоді й усі панські будинки не були дуже просторі. Треба, одначе, додати, що Хв. Шидловський вже не задовольнявся своїми дерев'яними хоромами у Харкові і почав будувати кам'яний будинок у 8 світлиць, але встиг тільки збудувати нижню частину його з 8 кам'яними льохами і у трьох з них склав печі. Вікна у всіх світлицях були скляні. У дворі були дві стайні з сараєм; під сараєм — дерев'яний льох; були ще коморя та льодовня з суш-нею; при будинкові був сад. У селі Рождественському у нього був двір, огорожений палями з 3—4 баштами — немов маленька кріпость. У дворі стояв будинок з 9 світлицями й кімнатками. В одній кімнаті коло вікон були залізні решотки. У п'яти світлицях були печі з зелених кахель, стіни були обложені цеглою й вибілені.

У сих хоромах було сім липових столярних столів, один з них круглий, три столярних поставця, три столярних кроваті, стайня для коней, а при ній світлиця з вікнами і з білою пічкою. Були ще дерев'яні хороми у З світ­лиці з кімнатками і кухнею і хата для челяді з сіньми, сад яблуневий, вишне­вий і виноградний; кузня з ковальськими снастями, лазня, солодовня з ха­тою й сушнею для сушки солоду, брусяна броварня з трьома чанами й іншим дерев'яним посудом. Винниця соснова брусяна з 12 чанами та діжками. При ній рублена комора. На р. Донцеві біля двору — водяний млин з З коморами, з 8 жорнами і з 3 ступами, однією сукновальнею. Трохи віддалі від двора — винниця з усяким дерев'яним посудом, з 2 хатами. За Донцем на озері для гути збудовано було 2 коморі, щоб вироблювати та складати шкло. За тією ж річкою були старі гути з хатами та майстернями, які були здані у оренду українському гутяному майстру Ант. Гутнику. Підданих українців було 18 дворів і 11 дворів великоросійських сходців. На річці Удах біля шкуратяних заводів жили виноградарі, котрі піклувалися про виноград. Хліба було у хазяйстві немолоченого 600 кіп жита і 10000 кіп сіна: пшеницю й усю ярину поїла саранча. Молоченого хліба було — жита 10 осьмачок, пшениці — 7; посіяно озимого жита 61 четверть з осьминою. Свиней було 150, птиці — гусей 85, індиків 63, качок 60, руських курей 100. У дру­гій маєтності Шидловського, селі Іванівському, була дерев'яна церква Предтечі, котра була огорожена, немов кріпость, стоянами з соснини з баш­тою. Там теж був будинок Шидловського, але згорів, на місці його збудо­вано було 2 світлиці. Підданих було там 144 двора, а російських сходців 6 дворів. Під селом — млин на річці Гнилиці об єдиному каменю, але за безводдям не молов. Скотини — 28 волів, 14 корів, 90 овець. Хліба в копах: жита 800, пшениці 600, ячменя 200, вівса 100, гречки 360, проса 100, горо­ху 45, льону 14, плоскіні і коноплі 33, сіна 100; посіяного озимого жита 76 четвертей.

У третій маєтності Шидловського — Дворічному Куті була теж дерев'я­на церква, будинок о 2-х світлицях з кімнатами, хата при воротах, стайня, коморя, три сараї; скотини й птиці було мало. Був хліб у копицях. Підданих було 64 двора. Були ще у Шидловського млини і пруди для риболовель. У селі Балаклейці Ізюмського полка була дерев'яна церква, двір, три хати з чистою кімнатою, стайня, льох, сарай, хліб у копицях (яровий увесь поїла саранча). Худоби було: волів 20, корів 37, овець руських і українських 336, овець і баранів калмицьких 680, кіз 20, свиней 6. Була й птиця. Підданих було 81 двір, великоросійських людей — 4 двора. У селі Новомлинському була нова церква, панський двір з 2 світлицями з кімнатами, хліб, рогата худоба, птиця. Підданих 25 дворів, великоросійських 4 двора. Водяний млин зі ступами. У селі Колодяжному церква і усі хати вигоріли. Поставлено нових 141 хату. Окрім сього у Хв. Шидловського було ще 5 маетностей у Курщині, де вже проживали, здається, не піддані, а кріпаки. Окрім свого великого сільського господарства, Шидловський вів ще дуже велику тор­гівлю. Се був, значить, як кажуть, пан на всю губу. Таке, як бачимо, було його господарство. Господарство та побут українців середнього та й про­стого стану одріжнялися тільки куди меншим своїм розміром.

Щодо внутрішнього убрання хат слободських полковників, то воно було доволі багате. Стіни світлиць вкриті були тріпом усяких кольорів, шкурами, килимами. Килимів було багацько — українських, польських, турецьких, перських. Мабуть, кращими, дорогими покривалася мебель, дешевими — підлога. Столи покривалися зеленим сукном, а також скатертями — шваб­ськими206, українськими з заполочі20, іноді червоними турецькими шов­ковими; лавки оббивалися зеленим сукном або вкривалися квітчастими налавошниками і срібними або золотими шнурками. Коштовної красивої меблі було дуже мало, були тільки обиті кожею й позолочені стульці з точе­ними золоченими ніжками з усім, що до них належало — шовковим убором з червоною шовковою бахромою, шовковими завісами, положками, шов­ковими укривалами, подушками, перинами з кружевом, матрацами. У світ­лиці було багацько образів в багатих шатах, як тепер по деревнях у селян, були образи написані на кипарисі і жесті. У Хв. Шидловського знайшлося 47 образів, ковчег з мощами, і у Ів. Шидловського портрет Петра з Пол­тавською баталією, портрет Меншикова і родословець Шереметьєвих. Картини Перекрестова були намальовані здебільшого на холсті, деякі на шовку. Пани полковники любили послухати й музики: у Перекрестових і Шидловських були органи, великі й малі, позолочені, з часами на верху. У Перекрестових були годинники з боєм, стінні мідяні, німецькі, також німецькі верцадла (зеркала); і у Хв. Шидловського було їх троє у рямах. У Хв. Донця були дзеркала в серебряних, позолочених сканних рямах з червоним та блакитним камінням. У Хв. Шидловського виявилася й неве­личка бібліотечка. Там було 14 церковних книжок: більша частина "київ­ського друку і єдна рукописна — Мінея 208—і 10 гражданських книжок: єдна на латинській мові (переклад з німецького) і 9 на польській; у хар­ківському будинкові Хв. Шидловського було тільки єдно Євангеліє; на окладі його на одному боці були євангелісти, на другому — реп'ї 209 з жем­чугом, посередині — образ Пречистої; застіжки — срібляні, оправа — з червоного оксамиту. Було багато рушників — турецьких, вишитих золо­том, сріблом і шовком, і українських з заполоччю. Було багато усякого посуда, частина його призначалася, щоб украшати покої,— скриньки шльонської210 роботи, срібляний посуд: пляшки, кубки, ложки, чарки, чашки, четвертини, криштальові, шкляні, мідяні та олов'яні речі — шан­дали2", глечики, лампади; на срібляному посуді були бронзові чоловічки. У всіх полковників було дуже багато зброї і кінського убранства; у пол­ковника Л. Шидловського була шабля - «черкасская», цебто українська, з ножнами шагреневої шкури, в срібляній позолоченій оправі з бирюзою й іншим самоцвітним камінням, срібляна полковнича булава, або пернач — жезл з головкою, котра була схожа з пір'ям глухих або прорізних стріл, звідсіль і назвисько «пернач»; самий жезл по середині був обложений білою шагреневою шкурою, а на кінці — сріблом, місцями позолоченим; обушок/ був мідяний, обкладений сріблом з черню, в нього вставлено було само­цвітне каміння. У Хв. Донця був бунчук: древко з головкою немов яблуком, з котрого виходив кінський хвіст; сей хвіст був прив'язаний до яблука з китицею й шовковою бахромою; китичка була з червоного китайського шовка; древко бунчука було мідяне, прорізне, позолочене. Були у слобод­ських полковників карети, коляски і українські повозки. Траплялося ночу-. вати в полі — і для сього були шатри, або намети. Коней у Харкові Шид­ловський держав 200. Було багацько й товарів про запас, по пословиці — «запас біди не чинить». А грошей було небагато тому, що вони були положені у торгівлю та промисли — на завод шкурятиний та на горілку.

Українською взагалі була й Одежа козачої старшини. Гр. Хв. Квітка 2І2, котрий добре знав і бачив сю одежу у батьківському будинку, оповідає про неї так: се були широкі жовті штани, жупан, пояс; зверху ще надіва-. лася черкеска з одкидними рукавами, висока смушева шапка з суконним кольоровим верхом; за поясом на ланцюжку — ніж, у поході шабля. Чер­кеска була синього кольору і підбивалася галуном, шнурком або міхом. У великий парад полковники одягали зверху ще суконну керею (мантію) з пряжкою з самоцвітного каміння. Така ж одежа була і у трьох слобод­ських полковників. Черкески у них були ріжних кольорів: червоні, зелені, обшиті золотом і підбиті хутром.

Жіноча одежа старшинського стану була теж українська, і вони її носили до пізніх часів. Се був кунтуш зі штофу, парчі й інших дебелих мате­рій. З-під нього було видко на грудях кірсетку й спідницю з запаскою. Дома ходили у кірсетці без рукавів, у спідниці з запаскою і у вишитій українській сорочці. Були й плахти з шовку та гарусу, котрі носилися на спідницях. Уся отся одежа переходила од матері до дочок, онучок та правнучок без усякої одміни фасону. Жіноцтво носило багате намисто, вінці, ожерелля.

Взагалі усе оце коштувало дуже дорого, і у сьому була велика ріжниця між багатими людьми тих і наших часів. Тоді панував ще патріархальний уклад життя; кожне господарство виробляло усе потрібне для себе, а увесь лишок йшов на майно, багате убранство та запаси. Тодішнім полковникам здавалося, що се майно не зменшиться у своїй ціні, бо воно не залежить од перемін моди, що тією одежою, яка була у скринях, будуть користува­тися не тільки їх дочки, але й унучки. Але вийшло інакше: «Вони не про­зрівали,— каже О. Я. Єфименко,— що наближаються інші часи, коли унуки виймуть самоцвітне каміння з їх зброї, щоб украсити їм застіжку своїх французьких черевичок, переллють свій срібляний посуд, занедбають свої парчові кунтуші або оддадуть їх, як жертву, у церкву на ризи або якусь іншу церковну прикрасу» . Наближався новий економічний побут, де мода получила величезне значіння. І ось тепер нам треба великих заходів, часу й щастя, щоб розшукати якусь злиденну частину того, що колись у безмірному числі прилюдно виставлено було у панських будинках або сховано було в скринях. Якби зібрати тільки ті речи, які реквізовані були у трьох харківських полковників, то з них вийшов би український побуто­вий музей, котрий міг би зрівнятися з музеями — Київським, Чернігівським (В. В. Тарновського2М) та Катеринославським (А. Н. Поля215). А усі речи сих полковників пішли прахом, хоч і не було у сьому їхньої вини. А скільки прахом пішло таких же речей у других, у котрих не реквізували маетностей на царя! Тут вже не було вини російського правительства, а винуваті були ті землевласники, котрі не зберегли нічого з сього до наших часів, хоч би на спомин про те, як жили їх діди та прадіди, котрі здобули для сих унуків маєтності і отеє усе майно. Його розтрінькали та позаміняли модним, не зробивши навіть того, що робили по селах селянки, ховаючи у своїх скринях плахти та запаски, котрі виходили з моди.

Знайшлися ж гроші, навіть дуже великі, коли у самому кінці XVIII ст. після скасування автономії і у початку XIX ст. почали будувати нові будинки у ріжних нових чужоземних стилях та обставляти їх новою дуже коштов­ною обстановою. І до сього треба додати, що старі речі, які були у старшини, взагалі були куди красивіші, ніж ті фабрикати, котрі прийшли їм на зміну, бо то були старі вироби мистецтва або місцьового українського, або й чужо­земного — західньоєвропейського і східньополудньового. Українські вироби та ремесло уже розвинулися на національному грунті й знаходили собі, як ми знаємо, покупщиків навіть за межами Слободської України. Ми маємо чимало пам'ятників українського мистецтва за часи Слобожанщини: церковної архітектури, гражданської, а також і малярства. Серед майна .харківських полковників було багато образів українського письма. А скіль­ки було їх по церквах Слободської України! Вже у наші часи Археологіч­ного з "їзда у Харкові у 1902 р. незабутній професор Є. К. Редін216 зібрав їх стільки, що з них утворено було у Харкові два музея — церковний від­діл у Музею університетському і пархіяльний Церковно-археологічний музей. І яка сила там зібрана пам'ятників церковної старовини та мистец­тва! А серед них немало таких, про котрі можна написати наукові праці, а взагалі на підставі їх можна і неодмінно треба написати хоч коротку історію мистецтва старої Слобожанщини *. Серед тих речей, які були у харківських полковників, було немало чужоземних: були польські ножі та ножики, шклянки, сідла, карети; німецькі сідла; шльонські, цебто сілезькі, полотна, коляски, посуд; берлінські кортикі; швабські полотна, скатерті,

* Таку розвідку вже взяв на себе добродій Таранушснко' і вона вийде незабаром як одна з книжок «Культурно-історичної бібліотеки», котра друкуватиметься під моєю редакцією і першим випуском котрої являється ртея моя «Історія Слободської України». Слободсько-українська старовина і пам'ятники мистецтва збереглися ще у деяких папських помістях — граф Клейнмихель навіть видрукував під редакцією добродія Лукомського книжку про дво­рянські оселі Харківської губернії, де найбільш цінні дуже добре зроблені малюнки; є і пояс­нення до них редактора . Треба, одначе, додати до сього, що тільки невеличка частина пам'ятників будівництва і інших має відносини до старих часів Слобожанщини, а найбільша з них торкається вже до нових обставин життя, яке утворилося після скасування автономії, коли слободсько-українська старшина вже перевернулася у російських дворян і почала будувати собі будинки на французький манір і обставляти їх такими ж меблями і іншими речами.

салфетки; шведські шклянки; англійське сукно; шотландські рушниці; голландські скатерті, рукомойники, пістолі; грецькі шаблі; турецькі і перські коври, полотенця, шаблі, рушниці, ножі, сідла, сап'ян, шатри; китайські шовки, завіси, ножі. Але отсі усі чужоземні вироби розподілялися більш менш однаково — єдні не переважували других і не нищили місцьової української культури, котра панувала над ними. Так було у XVII і у почат­ку XVIII ст. Здавалося, що українська національна культура могла би уміцнитися, якби її підтримала українська інтелігенція, яка б не одірвалася од свого народу. Але вийшло навпаки. Своє, рідне було зовсім занехаяно, забуто,— українські старшини перевернулися у російських дворян. І В. Н. Каразіну219 прийшлося тільки згадувати про ті часи, коли дахи будинків поміщиків, у котрих було од 500 до 1000 підданих, були криті очеретом, коли в горницях стояли лавки, вкриті килимами та коцями, коли за столом услугували дівчата у біліх сорочках. У його ж часи архітектор О. О. Паліцин 2 збудував багацько церков і будинків по городах та селах Харківщини на новий манір. Він заохочував тодішніх багатих поміщиків (Шидловських, Надаржинських) будувати нові будинки у своїх помістях, украшати їх меблями, складати бібліотеки, заводити, як каже В. Н. Каразін, початки європейського побуту на Україні. І ось там, де сорок років тому назад, стояли старенькі хатки, криті соломою, з'явилися великі будинки з паризьким та лондонським убранством. Проти вплива європейської куль­тури нічого не можна казати, але потрібно було б не нищити власної, укра­їнської культури, треба було розвивати свою культуру на національному грунті, користуючися чужим.

Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Щодо побуту серед­нього та нижчого станів слобожан, то він був чисто український і взагалі схожий з старшинським. Відріжнявся він тільки од нього своїм убожеством. Українська козача або селянська, або міщанська хата одріжнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріял же будівлі був одна­ковий— дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельні груби, які звичайно були у панських будинках і які ми бачили у Шидловського. У хатах козаків, міщан та посполітих були ті ж образи, лавки, килими, коці, рушники, скрині з одежою і українським убранством — тільки усе отеє було куди бідніше та дешевше. Навіть у стра­ві і напитках теж було багато схожого. Українські народні звичаї — весіл­ля, танки, гри — збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше, ніж у старшин. Який же був побут слобожан взагалі і особливо у козацтва та селянства? Звістки про се дав нам автор Топографічного опису Хар­ківського намісництва 1785 р.221 Слобожане, каже він, любили у всьому чистоту і перш усього у хатах. Хати були або рублені, з дерева, або мазан­ки з хворосту, обмазані всередині і з усіх боків глиною. У них були просторі сіни і призьба 222, долівка теж була глиняна. Дах робили з великим спуском і він спускався над призьбою. Груби клалися з цегли та кахель; у замож­ніших кахлі були зелені, а у інших — побілені крейдою. Білили хату по суботах та перед великими празниками, улітку навіть з надвору. У рідкої хати було менш трьох вікон шкляних, здебільшого круглого шкла. Пічки топилися потрошку увесь день, й комина не зачиняли, і тому чада по хатах не бувало. Комин робили з пруття, обмазаного глиною. Топили пічки соло­мою, очеретом, кизяком, рідко коли дровами. Хата швидко нагрівалася, але так же швидко остигала, і треба було її знову топити. У хаті біля стін стояли скамейки, а вздовж тієї стінки, де була піч, робився піл, який заміняв кровать; у запічок ссипали для сушки зерно. У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузький чисто вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих замість столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла скриня або стіл, окований залізом, з ящиками, замкнутими на замок; скриня покрива­лася килимом або коцом, а зверху скатертю. Дах був очеретяний: з оче­рета, коли бракувало дерева, робили й стелю на тонких перекладинах, скріпляючи їх сволоком22, котрий переходив через усю хату. Робили дах також з соломи і ґонту. Двір обносили плетневою огорожою. Академік Зуєв теж оповідає нам , що і у Харкові хати були невеличкі, дерев'яні або мазанки і по українському звичаю поділялися на дві частини — одна половина хати була для хазяїна з семейством, а друга, з галерейкою — для гостей, бо значна частина населення шинкувала. Заможні військові обивателі проживали у містах та великих слободах. На празники одягали жупани з тонкого німецького сукна, обложені золотом або срібляним позу­ментом; жіночі кунтуші були тільки длиніші, ніж парубоцькі. Жінки носили ще шовкові кірсетки без рукавів і спідниці, обкладені позументом. Чоботки. черевички були шкуратяні або сап'янові — червоні або жовті з залізними підковками замість закаблуків. На шиї жіноцтво носило намисто або кора­лі, перли, і котра була багатша, та носила й більше низок намиста; туди нанизували також по одному або по кілька медальйонів або, як називали їх, талярів, а заможні нанизували між коралі червонці, згорнувши їх у тру­бочку, і коли треба було грошей, їх здіймали. На головах жінки носили ш^очки-кораблики з чорною бархатною облямівкою; верхня частина її була парчова або з товстого важкого штофу; під шапочку підкладалося і усе волосся. Але вже багато зачало носити замість сих корабликів пла­точки, а замісць сап'яних черевик — башмаки. Дівчата надівали на голову стрічку, заплетали косу на маковці немов вінчик; косу украшали квітками. А котра надівала платок, та випускала з нього косу і заплетала в неї стріч­ку. Носили й плахти з запаскою, підв'язуючи їх поясом. Селяне і селянки

Мал. II. С. і. Васильківський. Селянська хата.

(Харківський художній музей)

зберегли в своїй одежі більш української старовини, ніж городяне. їжа була краща, ніж у великоросіян. Рідко у кого не було паляниць та книшів 225; житний хліб майже у всіх був просіяний на ситі, а не на решеті; варили страву двічі на день— рано і ввечері; варили борщ з буряків та капусти, з пшонною затіркою, з сирівцем, з салом; по празникам у багатих бувала й баранина, свійська птиця, а іноді й дичина. На вечерю подавали звичайно гречані або пшеничні вареники з сиром, гречані галушки з салом, пшонну густу кашу з салом або маслом та окропом; літом готовили холодець; усякий мав свій город та баштан.

Селянське господарство мало свої українські особистості, як рівняти його з великоросійським. Українське село не похоже було на великоро­сійське. На се звернули увагу ті, котрі проїздили тоді по Слобожанщині, як, наприклад, академік Зуєв, котрий, приїхавши в українську слободу Липці з Бєлгорода, зараз побачив, що тут жив нарід, зовсім одмінний од великоросійського і мовою, і одежою, і звичаями. Автор Топографічного опису Харківського намісництва 1788 р. (здається, великоросіянин Заго-ровський) 226 дає нам таке цікаве порівняння українського і великоросій­ського господарського побуту. Великоросійське село, каже він, з першого погляду немов багатше українського, воно звичайно при річці, має доволі ліса й поля, усі поля засіяні, на току доволі хліба, хати і усі інші будівлі дерев'яні. Одначе худоби мало тай та малоросла. Ліси знищені, бо на лапті обдирають кору з дерева, хата закопчується од дима і швидко пріє та згни­ває. Страчується багато ліса й через те, що забори й таке інше роблять не з хворосту, як в Україні, а з доброго дерева. Садів та огородів нема. Одначе значна частина великоросійського населення Слобожанщини, живучи у сусідстві з українцями, зберігаючи своє власне хліборобство, перейняла од них багато чого у свойому господарстві.

Українське село на перший погляд немов бідніше од великоросійського: звичайно можливо побачити декілька давно неораних облогів; на току небагато хліба, повітки та коморі, усяка огорожа і ворота, не дерев'яні, а хворостяні. Але з другого боку, на лугах та по облогах сила трави, багаць­ко рогатої худоби, яка має велику ціну у господарстві; усі будівлі з хво­росту, але захищають скотину і од звірів, і од непогоди. Білі, чисті і світлі хати, веселі садки, огороди з усякою огородиною виділяють українське село од усякого іншого; на мешканцях його ми бачимо європейську ввіч­ливість, а на азіатську дикість — тут не побачимо рабських звичаїв; нижчий стан населення бажає піднятися до середнього, середній — до вищого. Військовий обиватель своїм побутом наближається, оскільки може, до городянина, бо він не в зневазі, він не в убожстві; городянин, парахвіяльний піп, канцеляриста, міщанин не одхиляються од селянина, а з другого боку, наближають й до дворян — і просвітою, вихованням, повожінням, їжою, одежою, помешканням; усі три стани не рівняються, але подібні един до другого. Українське дворянство мало велику охоту до промислів та торгівлі й широко займалося їми. Але до торгівлі мали хить усі українці, хоч ся торгівля була середня, домова, для свого пропитан­ия, а не для здобування багатства; тому вона широко розповсюджена була по усій країні. Треба також помітити ще й те, що було злим, не корис­ним у тодішньому побуті Слобожанщини. Річки міліли, замулювалися мулом через те, що нищилися ліси та було багацько гаток для млинів. Населення мусило напувати худобу загнившою водою й навіть само пити її. Риба у ріках та озерах залишилася тільки дрібна. Лісу залишилося ще доволі, і частина його була заповідною. Ліс у Слобожанщині чергу­вався з полем. Обробляли ліс з початку заселення ґонтарі; українці ж на­вчали навіть великоросійське населення Бєлгородського краю будувати млини та вітряки. Лазень, на котрі йшло багацько дров у великоросіян, на Слобожанщині не було, окрім тільки тих, що були в городах та у дворян. Для освітлення слобожане мали не лучину, на яку тратилася сила гарного дерева у Великоросі!', а каганці, де горіло сало чи конопляне масло, а також свічки з кизяка та чорнобильнику, котрі не давали диму; на опал уживали окрім дров очерет та солому. З липи не драли кори на лапті, для чого, по заяві великоросійських селян, неначебто потрібно було на рік для одного чоловіка до 400 липових стволів (се, мабуть, занадто!), а робили з лип липові хати, котрі стояли більш ніж по 100 років; уживали старі дуплисті липи для бджіл. Любили українці розводити садки та обсажувати двори й городи вербами та тополями. Не взираючи на те що винокуріння потре­бувало багато дров, і поміщики, і військові обивателі зберегли свої власні ліси й на будучину, але обчеські в'їжджі ліси підданих страшенно знищи­лися через винниці. В лісах і між ланів було багато вуликів. Бджільництво велося на німецький манір. Вулики робилися легкі, однодонні, внизу широ­кі, вгорі вузенькі, з очком. На зиму бджіл ставили в дерев'яні льохи. Щодо землеробства, то слобожане сіяли більше ярового, ніж озимого хліба, бо траплялися безсніжні зими, коли озим випрівала. Землі тут здебільшого були сухі, тверді і в'язкі, заросші товстим і цупким корінням. І тому пахали їх плугом, запрягаючи од 2-х до 4-х пар волів. Плуги мали теж і велико­російські поміщики і однодворці, котрі жили поміж українцями або поблизу од них. Уживали тут і сохи, а також рала для м'яких піскуватих земель; або для другої оранки під озим, а то й по нужді. У безлісних степах підні­мали цілину або довго не орані перелоги, і на таких високих нових землях сіяли просо або ганус, а на інших — яру пшеницю, на третій рік — овес, потім жито, а потім залишали поле под перелогом на кілька років. Таким побитом, дикий степ, вкритий колись тирсою та дерезою, покривався солод­кою травою; після жита родився добрий пирей горошок та дятлина — се був добрий сінокос. І так щороку підіймалася цілина або засівалися обло­ги, і тому у всіх полях на Україні були облоги, де не було посіву. Хліб або складали в копицях на полі, або одвозили в деревню. Великоросійських овінов (сушня) слобожане не знали, а молотили снопи на токах, а заможні складали його в клуні. Середній урожай був озимого жита сам 7 227, озимої пшениці — сам 5, ярини — вівса 9, ячменя 7, пшениці 4, проса 10, греч­ки 7, ганусу 10, маку 20. За помол мельникам платили 1/10 зерна. Зерно зберігали в сухих ямах з соломою. На продаж хліб ішов для своєї країни і невеличка частина ярового за її межі. Значна частина населення займа­лася винокуренням — у кінці XVIII ст. було 976 винниць, а також ремесла­ми, яких було немало й по селах. Були й такі, що, не маючи своєї землі, ходили на заробітки у степи. Чимало було й таких, що займалися садів­ництвом та огородиною: збірали у лісах дикі груші та яблокі або розво­дили сади та огороди та баштани яко промисел. Зараз за хліборобством треба поставити скотарство, яке у слобожан було широко розвинуто й по­ставлено яко промисел — будували сараї й загони для худоби, заготовляли для неї сіно і інший корм, ходили за скотиною, лічили її, годували і поїли. І од сього промисла мали велику користь. Велику шкоду робили у житті населення суворі зими, з завірюхами, од чого гинуло багато худоби, без­сніжні зими, одлиги зимою, котрі шкодили садам та посівам, гарячі віт­ри — суховії, од яких усе засихало і в'яло у степу. У оселях біля болот бували лихоманки. На рогату худобу нападала пошість, вилічувати котру не уміли. Медведі нищили пасіки та худобу, а ще більше зла робили вовки; вадили лисиці і зайці. Мошкара набивалася у рот скотині, а сарана поїдала увесь хліб і рослину. Оттакий був господарський побут слобожан-укра-їнців.

Звичаї та риси характеру слобожан. Звернемо тепер увагу на звичаї, обря­ди і натуру слобожан. Празників у слобожан було багато, і деякі з них святкувалися кілька днів, наприклад Трійця. Було чимало й місцьових праз­ників, наприклад, Паликопи (Пантелеймона). І чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали або український, або польський танок.

На храм являлася сила народу з сусідніх сіл. Слобожане дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й інші струменти, наприклад: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра; на двох послідніх вигравали кобзарі та лірники. Гр. Сав. Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслях. Пастухи грали на со­пілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили і ужи­вали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для п'янства: п'ятеро чоловік могли в компанії просидіти і випити якусь півосьмушку горілки; пили по­троху, а більш балакали поміж себе, а коли і випивали більш як треба, то рідко лаялися і билися. Гостей збірали по праздниках та на крестини, обідали, а під вечір розіходилися. Але весілля справляли гучно і витра-чували на них багацько грошей. У селян було більше усяких обрядів, ніж у городян. Цікаві звістки про весілля у слобожан і гетьманців дає Кали-новський 228. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків моло­дої; вони брали з собою, яко посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням (воно звичайно бувало у неділю вранці) молода робила

Мал. 12. С. І. Васильківський. Побачення.

(Харківський художній музей)

бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, котрим благославляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати моло­дої виходили їм назустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підковками, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками у волоссі, в намисті; молодий — у жупані та черкесці, у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіда під музику. Грала звичайно троїста музика — скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами — шабля з запале­ними свічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свининою і кур­кою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав коровай. Після обіда знов

Мал. ІЗ. С. Ріхау. Лірник. Гравюра XIX ст.

танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через сей костер усі переїздили. Молода роззувала моло­дого, а він злегенька бив її холявою по спині. Якщо молода соблюла своє дівоцтво, усі радувалися, і з радощів били вікна і усе, що попадалося під руку (так каже Калиновський, але, здається, розбивали усе не з радощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочої честі).

У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникували та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося бать­кам молодої у 17 карб., а молодого— 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб. Багато дечого з цих весільних звичаїв оддає дуже великою старовиною — часами домонгольської руської і дохри­стиянської доби, нагадує нам весільні звичаї у предків українців — сіве­рян, полян. Про се нагадують і такі старі назвиська, як князь та бояре, і те, що молодий їхав верхи, і те, що родич і брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля і звичай проїздити через очищаючий усе зле вогонь; особливо ж цікавий і старий звичай роззування молодого мужа, що робила у X ст. Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира. Батьки сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате було символом багатства; символичне значіння на весіллі мала й курка. Свідоцтво Калиновського про весільні звичаї слобожан підтримується й Гр. Хв. Квіткою — його «Сватанням на Гончарівці», де описано весілля у самому Харкові на Гон-чарівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне, очевисто, забули вже дещо. Слобожане зберегли й інші навіть ще дохристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купалу; зберегли й християнське ходження зі звіздою на Різдво, щедрий вечір і інші (ходили, наприклад, на масницю з колодкою, щоб брати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, вес­нянки. Залишилася й віра у волшебство, заговори. Одна харківська шин­карка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засуше­ну жабу. Духовне правління наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Бєлгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народних звичаїв і навіть проти вечорниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У свойо­му пастирському посланію до духовенства він писав: «Дізналися ми, що народ по городках та селах, зберігаючи наслідки поганства, робить «ртэли» (себто колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Трой-цю празникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи — купалу і ве­чорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозу­мінню, а духовенство сього не забороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі отсі поганські празники».

Яку ж натуру і риси характера мали слобожане? Про се залишили нам свідоцтва автори Топографічного опису Харківського намісництва 1785 й 1788 р.229, Статистичного обзору Слободсько-Української губернії (ЗО ро­ків XIX ст.) 23°, Гр. Хв. Квітка (1841 р.), Мочульський (1850 р.) 23і, Філа-рет (1852 р.) 232. Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слухняні, коли з ними пово­дилися ласкаво; а як строго, то хоч і покорялися, але з обуренням. Роз­бишацтва бували, але рідко з душегубством. ї справді, здається, що у нату­рі слобожанина була якась м'ягкість мирного селянина. Навіть народних бунтів в Слободській Україні, окрім тільки повстання Сірка, не було 233. Крадіжі та злодійства бували, але участь у них більш усього мали не тубіль- » ці, а захожі великоросіяне. Слобожане користувалися правом вільного винокурения і, значить, випивали дуже багато горілки, але автор «Топогра-

(річного опису» 1788 р. (сам великоросіянин) оповідає, що пили не для того, щоб напитися п'яними, а для компанії і бесіди. Взагалі треба признати, що слобожане випивали дуже багато горілки, бо вона була майже у кожно­го, була дешева, але такого п'янства, щоб тільки напитися, було мало, хоч п'яниці й тоді траплялися, як про сс свідчать п'яницькі пісні. Автор «Статистичного обзору» каже, що слобожане — се ті ж українці, мало-росіяне, тільки у своїй мові вони більше гетьманців наближаються до вели­коросіян, але по характеру од них дуже далекі. Великоросіянип більш трудолюбивий, услужливий, а слобожанин більш поштивий і сердешно привітливий. Змовчить, але не буде гнутися навіть перед тим, од кого зале­жить. Українець щедріший од великоросіянина, більше бажає освіти (особ­ливо се треба сказати про духовенство). Українець більш здатний до ми­стецтва, а великоросіянин — до ремесла. Україна дає багато музиків, пів­чих, малярів, різників і таке інше, але сама приймає захожих ремесників з Великоросі!' (каменщиків, плотників). Українець утікає од тяжкої праці, хоч і дотепний до роботи. Великоросіянс славні тим, що чого не знають, переймають з чужих країв. Але як глянути на ті переміни, які означилися у слобожан у громадському та хатньому побуту, у вихованню, у повод­женню між себе, у обчеських і приватних будинках, школах і освіті, у тор­гівлі і розкоші, як зрівняти отеє усе з тим, що було ЗО—40 років тому назад, тоді прийдеться згодитися з тим, що й українець ледве чи не більше перей­няв за сі часи, ніж його учителі великоросіяне. Гр. Хв. Квітка каже, що слобожанин любить чистоту, що він привітливий, поштивий у обходженню, почитає за гріх обманити кого-небудь, чесно виконує обіцянки й умови. Скорше його одурять, ніж він кого одурить. Слобожанин, як тільки є спро­

Мал. 14. Українські типи. Танцюючі дворянки.

Гравюра Т Калинського (70-ті роки XVIII ст )

мога, перше навчити сина ремеслу, навчає його грамоті, а потім уже вибі-рає йому заняття по його охоті. Українець любить музику і до неї здатний і на голос, без нот виучується грати на скрипці. Три таких музиканта скла­дають зі себе троїсту музику, яка грає на весіллях. Дуже гарно співають по церковних хорах. Українці завжди славилися гарними голосами, із них набірали півчих до царського двора. Є і самоучки малярі, котрі малю­ють образи для церков, різчики іконостасів. Не знаючи «іоніческого і корин­фского стилей», вони ніколи не змішували «оників» з «оринами». Преосвя­щенний Філарет, сам великоросіянин, дуже прихильно відносився до україн­ського населення Харківської єпархії, де був архієреєм. Він каже, що сло­божане люблять чистоту і живуть чистіше, ніж великоросіяне. Багата при­рода була ласкава до українця, і се зробило його безпешним, лінивим і через се він не ходив на заробітки, як великоросіянин; зимою він лежить у запічку та курить люльку. До майстерства він дуже здатний і охоче перей­має усе нове. Він тихомирний і розсудливий, не схильний до крадіжі й роз­бишацтва: з 338 злодійств, які були у Слободсько-Українській губернії у 1845 р., більша частина була зроблена захожими людьми, а не тубільцями. Лайки, особливо на старих, не люблять. Хазяйства знищуються через постійні сімейні розділи; жонатий син звичайно одділяється од батьків, і се робиться головним чином для того, щоб не було сварки та лайки між старою хазяйкою — свекрухою — та її невістками. Після того як завелося в Україні кріпацтво, пішло багато біглих у Новоросію, на Дін, але мандрів­ники бували часто і раніше. Мочульський каже, що українці дуже люблять судитися у судах, але преосвященний Філарет з тим не згоджується.

РОЗДІЛ 10

ДУХОВЕНСТВО, ЦЕРКВИ ТА МОНАСТИРІ

Релігійний настрій. Церковна ієрархія. Церковна парахвія. Церковні брацтва. Шпиталі. З життя духовенства.

Релігійний настрій. Церква та духовенство мали велике значіння в Слободській Україні, особливо у її моральній культурі. Православ­на віра в життю українського народа в старі часи була великою, могутньою силою перше через те, що український нарід був взагалі тоді релігійним, а вдруге — і через те, що йому прийшлося захищати й боро­нити свою віру проти утисків католицтва та унії. Боротьба за віру злилася тоді з боротьбою за волю, за українську національність і велася не тільки ме­чем, а й словом — і се витворило на Україні цілу так звану полемічну літера­туру, себто багато книжок проти католицтва та унії в оборону православної української церкви, утворила так звані церковні брацтва, де кучився й нарід, і його інтелігенція, і духовенство; потворилися брацькі школи, велике число друкарень, шпиталів. У церковних ділах велику участь приймав нарід, міцно зв'язаний з своїм духовенством, котре сам і вибірав. Українська церква мала свою власну єрархію, на чолі котрої стояв Київський митро­полит, незалежний від Московського патріарха . Українська церква мала великі й значні особливості в порівнянню з великоросійською православною церквою. І от коли православне населення почало переселятися з Задні­прянщини і заселяти Слободську Україну, воно укупі з іншими своїми «черкасскими обыкностями» принесло й свої українські особливості у цер­ковний устрій — усе те, про що ми тільки що згадували,— живу участь парахвіян у церковних справах і у виборах духовенства, утворення брацтв, братерських шкіл, шпиталів и т. п. Треба до всього додати, що переселенці приводили з собою часто священників і церковний причт, привозили обра­зи, антиминси 235, церковну утварь й богослужебні книги українського друку і навіть церковні дзвони. Значить, укупі з переселенцями, котрі, як нам відомо, переселялися цілими сілами, переселялася й їх парахвія. В «Історії Харківської єпархії» преосвященного Філарета 236 є багато цікавих звісток про усі ті церковні речі, котрі привезли з собою переселенці з Задні­прянщини, починаючи з попів і кінчаючи богослужебними книгами, надру­кованими у друкарнях Київа, Львова, Вільни 237, Чернігова. Майже у кож­ній церкві Харківської єпархії залишилися од старих часів такі богослу­жебні книги, і їх описує преосвященний Філарет в своїй історії. Деякі з них були принесені ще переселенцями у старі часи у XVII ст., другі куплені у XVIII ст. Вельми штимий і нині народом образ Озерянської Божої Матері теж, мабуть, був вивезений з Задніпрянщини і у всякому разі був намальо­ваний українським маляром XVII ст. З ним схожі інші образи Божої Мате­рі — у Троїцькій церкві у Сумах, Миколаївській церкві у Замості біля Змієва, у Воскресенській церкві Лебедина — се все пам'ятники україн­ського церковного малярства. В бібліотеці Харківського монастиря були

Острозька біблія 1581 р., требник Петра Могили 238 1 64 6 р., апостол Львів­ської друкарні 1666 р. тріоди 239 XVII ст. львівських і київських друкарень, твори Лазаря Барановича 24°. У Харківському Успенському соборі до наших часів зберігся старинний образ Єлецької Божої Матері XVII ст. україн­ського маляра й євангеліє Львівського друку 1636 р. з трьома написами — перший борзенського мешканця (Чернигівщина), котрий його пожертвував до церкви с. Пліски у 1648 р., другий якогось Михайла, котрий, коли спалено було церкву у с. Плісках при Виговському, передав те євангеліє у Успенську церкву, третій теж оповідає про передачу туди сього євангелія у 1659 р. при харківськім отамані Тимохвієві. Ми знаємо, що харківським отаманом у 1659 р. був Тимохвій Лавринов, значить, при ньому й було пожертво­

Мал. 15. Трійця. Ікона XVII ст.

(Харківський художній музей)

вано се євангеліє у харківський Успенський собор. В соборній церкві міста Валок є два образи, котрі були принесені першими переселенцями з-за Дніпра. У Золочів піп-переселенець привіз з собою з-за Дніпра дзвін, іконо­стас і богослужебні книжки. У книгозбірні Курязького монастиря зберег­лося багато богослужебних книг українських друкарень, декотрі з них з написами, наприклад, требник Петра Могили 1646 р. за таким написом: «Монастирю Харьковському Преображенському надав сію книгу Павло Леонтьевич Крамарь». Церкви будувалися на жертви парахвіян, а іноді й за­можних старшин. Парахвіяне й далі піклувалися про свою церкву, забезпе­чували її, робили вклади на помин душі. У селі Основі збудував церкву на свій кошт харківський полковник Григорій Семенович Квітка. Харківському Успенському собору, як се видко з опису його майна у 1724 і 1769 рр., пожерт-вовані були харківськими мешканцями землі, двори, лавки. Настоятель собора протоієрей Григорій Олександров набув для нього по купчих багато нерухомого майна, дворів і плеців, котрі давали чималий дохід по тодіш­ніх часах. Кам'яний Успенський собор у Охтирці був збудований полков­ником Ол. Лесевицький, іконостас розписаний українським талановитим малярем Дмитрієвим. У Сумах кам'яна соборна церква Преображенія була збудована при сумському полковникові Гар. Кондратьеві, а син його Ондрій на свій кошт збудував церкву Воскресенія. У Вовчанську церква будувалася переселенцем з Задніпрянщини Веселовським, він був і першим священником в тій церкві. Часто священниками при церквах бували люди не духовного сану, а з козацької старшини й інших станів. У селі Шелудь-ківці, наприклад, збудував церкву сотник Коряк, а попом до неї був постав­лений його рідний син; у місті Соколові священником було поставлено колишнього полкового суддю Ізюмського полку, у другій церкві міста Соко­лова священники були теж з козацької старшини.

В заснуванню монастирів козаки й козацька старшина теж приймали велику участь: Охтирський Троїцький монастир був заснований ігуменом Задніпрянського Лебединського монастиря Іоаннікієм й його ченцями, котрих прийшло 40 чоловік, і вони привезли з собою підданих, церковну утварь. Курязький монастир був заснований, як ми знаємо, харківським полковником Гр. Донцем; Сумський Успенський і Сумський Предтечів — сумським полковником Гар. Кондратьєвим, Михайлівська пустинь — пол­ковником Михайлом Васильєвим. Дехто з тих старшин, що збудували монастирі, поробилися й ігуменами їх, як, наприклад, полковник Штепа, котрий збудував Краснокутський монастир, або сотник Григор'єв, котрий збудував Сіннянський монастир. Про Штепу старожили Краснокутська оповідали у 1772 р. так: в прошлих давніх роках викликано було з того боку Дніпра багацько переселенців — старшини й козаків, як про се свід­чить закликальний лист полковника Уманця. З ними вийшов і задніпрян­ський полковник Іван Штепа; він прийшов на річку Мерлу і заняв собі вільну займанщину, на котрій збудував монастир. Прийняв до себе ще кілька ченців і зробився ігуменом Іоаннікієм. Син його був священником у Миколаївській церкві, а по смерті батька у монастирі ігуменом Мар-тіаном.

Бачимо ми багато старшини, їх синів, удов та дочок у слободсько-україн­ських монастирях. Коли ми звернемо увагу, наприклад, на рід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М. І. Квітка — чернець Курязького монастиря, ігумен того ж монастиря Наркіс, дві ігуменії Хоро-шевського монастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квіт-ка-Основ'яненко був якийсь час ченцем. Родичем Квіток був Іоасаф Гор-ленко; були черницями також Ковалевська, Дуніна.

Церковна ієрархія. Одначе поруч з сією українською течією в українській церкві треба визначити й московську, великоросійську. Українське духо­венство укупі з іншими переселенцями, присягнувши московському цареві, мусило також признати й духовну владу Московського патріарха Росій­ської ієрархії. С 1657 до 1667 р. церкви та монастирі Слободської України, як і бєлгородські, входили в склад патріаршої області, але на соборі 1667 р. визначено було утворити нову Бєлгородську єпархію, митрополитом котрої поставлено митрополита Сербського Феодосія. До нової єпархії приписано було 15 слободсько-українських міст — Харків, Охтирка, Острогозьк, Колонтаєв, Городня, Краснокутськ, Валки, Дворічна, Салтів, Печеніги, Зміїв, Маяки, Цареборисів, Боровля, Урив. Потім сюди увійшли й інші міста Слободської України або, краще сказати, уся Україна. До 1721 р. архієрейську Бєлгородську катедру займали митрополити (їх було п'ятеро), що свідчить про те, що їй надавалося велике значіння. І справді, Бєлгород­ська єпархія мала 542 церкви і до неї належала велика округа. Виходить все-таки, що Слободська Україна не мала своєї власної єпархії або, краще сказати, церковної автономії, а повинна була признати свою залежність від Бєлгородського владики також, як у військових та політичних справах вона залежала од бєлгородського воєводи.

Яку ж участь мали бєлгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополит Авраамій виступив проти україн­ського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви. Єпифаній Тихорський зро­бив велике і корисне для України діло — заснував Харківський колегіум ; про сей Колегіум потім дуже піклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Колегіуме бібліотеку Стефана Яворського 242. Він вів бороть­бу з тими попами, котрі хтіли здобувати собі посади яко спадок од батьків, а також з усякими забобонами на весіллях, і на послідок наложив анафему на архимандрита Курязького монастиря і ректора Харківського колегіума, за що, одначе, його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захи­щав харківські монастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з харків­ським городничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З по­пів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленко був недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був прилуцьким полковником у Гетьманщині, а мати була дочкою гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть тілесними, з недбалим духовенством і мирянами. Не дивля­чись на своє українське походження, він виступав проти старих звичаїв української церкви — виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виу­чувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Бєлгородську консісторію з церков Слободської України богослужебні книжки україн­ських друкарень і замінити їх виданнями московськими й київськими. Слободсько-українське духовенство одіслало усякі старинні книги, котрі знаходилися при церквах,— сі книжки так і залишилися у Бєлгороді під куполом соборної церкви, поки не пропали. Через те тепер по церквах Хар­ківської єпархії менш книг українського друку, ніж їх повинно було бути. Вів Іоасаф боротьбу і з українськими дячками — вимагав, щоб се були люди посвячені у стихарь , але його прикази не могли порушити старого звичаю, котрий підтримувався усім складом народнього життя. І. Горленко був родичем Квіток; почасту бував у Харкові у них на Основі; піклувався він і про Харківський колегіум. Незмірно більше, одначе, зробив для Хар­ківського колегіума, освіти і проповіді єпископ Самуїл Міславський.

Бєлгородські архієреї тільки наїздили у Слободську Україну, а зви­чайно пробували у Бєлгороді, через се явилася потреба в особливій сло-бодсько-українській єпархії. Самостійна слободська єпархія була відчинена тільки у самому кінці XVIII ст.— у 1799 р., хоча й до того Харків був цен­тральним містом України в церковних справах. На чолі церковних справ Харківського полка до установи церковного правління у 1744 р. стояв собор­ний протопоп. Він був посередником між Бєлгородським архієреєм і церк­вами та мирянами Харківського полка. І так воно й повинно було бути, бо у Слободській Україні не було центральної влади, на зразок гетьман­ської, навіть у гражданських справах; не було і гетьманської столиці, а Харків був тільки єдиним з п'яти полкових міст. Во всіх полкових містах, здається, були свої протопопії. На чолі церковних справ стояли протопопи, бо вони були найстаршими серед духовенства, а соборна церква була немов урядовою церквою, без котрої неможливо було бути містові, і вона завжди містилася у кріпості серед казенних будівель. До Харківської про­топопії, котра обіймала Харківський полк, належали теперішні Валків-ський та частина Вовчанського повіта, і у 1725 р. у ній було 86 церков. У харківському духовному уряді окрім протопопа було ще два члена, але усім орудував протопоп. Уся округа харківського духовного уряду поді­лялася на 5 відділів — окрім харківського, на валківський, нововодолазький, ольшанський і золочівський; на чолі їх стояли старші священники. Теж було, мабуть, і в інших полках.

Церковна парахвія. Як же тоді була улаштована церковна парахвія? Устрій парахвій в Слободській Україні мав свої значні особливості в порівнянню з великоросійськими. Він теж виявляв з себе «черкасскую обыкность», принесену переселенцями з Задніпрянщини. Там вона була живою силою тодішнього суспільства, бо такою зробили її обставини історичного жит­тя — боротьба духовенства та народа за православну віру проти католиц­тва та унії. Парахвіянам самим треба було піклуватися про свою церкву, бо ніхто їм не допомагав у сьому ділі; а раз вони самі содержували на свій кошт духовенство і піклувалися про храм Божий, то вони мусили мати і великий вплив на вибори церковного причта, а з другого боку, сей цер­ковний притч піклувався про релігійно-моральні потреби парахвіян — про школу задля народа. Переселенці, як тільки осідали на якомусь місці, перш усього починали будувати і по містах, і по містечках, і по селах свої парахвіяльні церкви, маючи іноді вже і свій власний церковний причт, по містах будували соборні церкви. У Харкові, наприклад, Соборна Успен­ська церква (дерев'яна) була збудована у 1657—1658 рр., як про се писав у Москву харківський воєвода Офросимов, а ліс возили для неї яко казен­ної будівлі у кріпость служилі люди у 1657 р. Вона була маленька — стіни між углів було 4 сажня — і дуже бідна: воєвода Офросимов, котрий взагалі дуже ворожо відносився до харківських переселенців, писав у Москву до царя: «А образовъ мъстныхъ и деісусов нътъ— черкасы молятся бумаж-нымъ листамъ, своему литовскому письму і стънамъ, а книгъ и заводу ника­ких нътъ, и за тебя, великій государь, молить Бога не по чемъ; только лгутъ Богу и десятой части хвалы Богу не воздають. Нъть євангелія напрестоль-наго 244, ни служебника 245, ни требника 246, ни тріоді постной 247, ни трифолоя , ни апостола , ни минеи , ни октонха , ни шестоднева , ни псалтири слъдованной 253, ни євангелія толковаго 254. И о томъ вели свой милостивый указъ учинить, чтобъ было по чемъ за тебя, великій государь, молить Бога. А я, видячи ихъ маловьріе, что поклоняются бумажнымъ листамъ и сгвнкам, для того къ тебъ и писалъ. И о томъ, как ты, великій государь, укажешь». Тут, у сьому листі, немов живий встає перед нами московський воєвода XVII ст. в його відносинах до православної віри вза­галі і до православія українців особисто. Для нього українці неправослав-ні, а немов погані, бо вони моляться не перед образами в дорогих шатах, а перед бумажними листами, де образи святих були написані не малярами, а зроблені в друкарнях літографським способом. У церкві не було по стінах ніякого малярства, бо де ж таки було його узяти у новому місті? А воєвода каже, що черкаси моляться голим стінам. У переселенців бракувало бого­служебних книг, і де їх було їм узяти? А воєвода додає, що «черкаси лгутъ Богови», бо не вичитують усього того, що в книгах написано. Але ще гірше для нього здається те, що молитися їм за царево здоров'я ні по чому. І ось він прохає царя, щоб той прислав богослужебних книжок і образи, а то у них тепер «маловьріє». Воєвода, очевисто, лічив істинно православними тільки себе та великоросіян, котрі сповняли усі церковні обряди; для нього уся віра і була в сих обрядах, і коли він не бачив у Успенському соборі обра­зів місцьових святих та деісусів, себто образа Спасителя з Божою Матір'ю та Предтечею, для нього вони були маловірами і навіть обманщиками Бога. А харківці, одначе, дуже піклувалися про свою соборну церкву, бо вже у 1657 р., значить, тоді, як ще не була збудована церква, вони одправили соборного попа Єремію, а також другого новопоставленого попа Василія з дияконом Іосифом у Москву до царя Олексія Михайловича подати йому оттаке прохання, написане, як треба було зробити, по-великоросійськи: «Бьютъ челомъ богомольцы твои бъдные государева украинского дальняго города Харькова черкасскій попъ Ереміище й новопоставленные — попъ Василище и дьяконъ Іосипище да Чугуевского городу Печенъжской слободы попъ Лукъянище. Приволоклися мы къ тебъ, государь, бити челомъ о цер-ковномъ строенью; и мы на МосквЪ волочимся 4-ю недълю и черезъ тые часы спроълися, пыти і исты нечего и скуфій255 у насъ нЪтъ. Милосердный Государь пожалуй насъ, богомольцевъ свойхъ, вели намъ бъднымъ своего государева жалованья кормъ дать, чимъ тебъ, государю, объ насъ Богъ извЪстить. Царь-государь, смилуйся». І що ж? Нічого на церковні потреби їм цар не дав, а видали з Розряду на харч та на дорогу попам по карбо­ванцю, а диякону 20 алтин. Царські подарунки були видані Харківському собору пізніше. І парахвіяне Успенського собору мусили послати звісного нам соборного диякона Іосифа у гетьманські городи, щоб купити там цер­ковного вина для потреби своєї церкви. Але його на дорозі пограбували козаки Луговського і сербіяне — одняли вино і усе інше, що він закупив для церкви, одняли коня з саньми, зняли з нього самого одежу й скуфью, усього на 20 карб. І ось він приплентався до Москви і прохав царя дати йому грошей, щоб він міг вернутися до Харкова і не помер з голоду на Моск­ві. Повелено було дати йому доброго сукна, яке звичайно носили попи. У 1658 р. подав цареві прохання піп-настоятель Харківського Успенского собора Іванище Афанасьев, де писав, що царському указу його поставлено попом у соборній церкві, а служити церковну службу і молитися за нього, государя, ні на чому, бо книжок не дадено. І ось він прохає видати бого­служебні книжки й антиминс. Царь звелів видати напрестольне євангеліє, апостол, псалтир, минею общую, шестоднів з Приказу Великого Дворця і одіслати у Харків з попом Іванищем. У 1659 р. цар подарував Харків­ському Успенському собору церковні ризи, єпітрахіль 256, підрізник, сти­харь, поручні, пояс, покрови для церковних сосудів, воздухи , срачиц258 на престол, ладан. З опису Харкова 1663 р. дізнаємося, що в Успенському соборі був тоді образ Пречистої шестилистовий з двома срібляними позо­лоченими вінцями, напрестольна Богоматір, благословенний хрест, царські двері, напрестольне євангеліє, мабуть, те саме, про котре сказано у опису 1724 р., що воно старе церковне московського друку 1657 р., шестоднів, апостол, псалтир, мідяне кадило; сі богослужебні книги й були царським жалуванням. Повинно було бути там тоді, одначе, як ми знаємо, і друге євангеліє Львівського друку 1636 р., бо воно надано у собор 1659 р.; були, мабуть, і інші церковні речі, але вже українського походження, їх не пере­лічував воєвода, бо вони не були вже царським жалуванням. У 1667 р. Успенський собор згорів, погоріли і церковні речі. У Москву поїхали про­топоп Захарій Филимонович з дияконом і подали прохання, у котрому писа­ли, що по царському указу збудована у Харкові соборна церква, а цар­ського жалування до сієї церкви — риз, дзвонів, книг, образів і усякої церковної утварі, не дано, а які були дзвони і усякі церковні речі — жертви мирян, то усе у пожар 1664 р. погоріло з дзвонарнею та дзвонами; і ось вони прохали, щоб цар дав риз, дзвонів і книг. Цар велів видати з Казен­ного приказу ризи й стихарь з іншими потребними речами, а з Розрядного приказу — служебник; про служебник була зроблена приписка: «не купле­но, бо дорогий»; але здається все-таки купили й його і дали підводи, щоб доїхати до Харкова; ризи були жовтої тафти, підрізник — зелений киндя-чий, єпітрахіль та поручні камчатні; і се усе взяли і розписалися в тім харківський отаман Тимохвій Лавринов і Матвій Кременчуцький. З другого документа видко, що незабаром після засновання Харкова збудована була і парафіяльна церква св. Миколая самими ж харківцями й їх парафіяльним священником отцом Стефаном, котрий писав цареві: «Бьетъ челомъ бъдный и разореный отъ крымскихъ людей и отъ черкасъ богомолецъ твой гор. Харькова новопоставленный попъ Стефанище. Пришелъ я съ прихожаны своими изъ разныхъ литовскихъ городовъ съ черкасы въ твой государевъ Харьковъ городъ и построили церковъ св. Чудотворца Николая, а я бого­молецъ твой человЪкъ бЪдный и отъ черкасъ разорен и у той церкви нъть книгъ и ризъ, непочемъ въ той церкви пъти, а купить мнЪ бЪдному нечъм — человЪкъ бъдный. Пожалуй меня, вели дать своего гос. жалованья — къ той церкви ризы, по чему въ той церкви было бы пЪть и чтобъ твое царское богомолье безъ пЪшя не было». Царь звелів зробити ризи, підрізники, покрови на престол (у 1660 р.). У 1659 р. у Харкові окрім собору були ще церкви — Благовіщенська і Троїцька. У 1663 р. були церкви — Соборна, Рождественська, Благовіщенська, Троїцька, Михайлівська, Миколаївська. У 1689 р. була збудована кам'яна Покровська монастирська церква, котра існує й нині, являючи з себе пам'ятник української архітектури XVII ст. У 1688 р. була збудована кам'яна соборна церква замість старої дерев'я­ної. Тоді вже була й Дмитрієвська церква. У XVIII ст. у Харкові було 10 церков, з них одна монастирська і одна кладбищенська. Те, що бачимо у Харкові, робилося усюди: де тільки засновувалося поселення, там буду­валася і церква. У Ізюмі бачимо соборну церкву Спаса.

Про заснування монастирів і про жертви їм від населення ми оповідали вже раніш. Парахвіяне содержували на свій кошт духовенство, і тільки один соборний причт получав жалування од казни. У XVIII ст. самі церкви повинні були давати внески у казну. Парахвіяне хотіли приймати участь і в виборах причта — се був старий український звичай: в Гетьманщині громади робили письменні умови з тими священниками, яких вибірали в свою церкву. Те ж хотіли робити і слобожане. Але бєлгородські архієреї вели боротьбу з мирянами проти їх змагань вибірати попів. Виборів не бувало, а все-таки парахвіяне мали великий вплив на постанову для них священників. Ось декілька прикладів таких настанов священників у Хар­кові. У XVIII ст. священник Троїцької церкви Крамаренко прийняв до себе як свого нащадка П. Копейчика, і на се згодилися і парахвіяне, і Бєлго­родський архієрей. По проханню парахвіян і полковника Тевяшова того Копейчика посвятили у попа у 1738 р. У 1743 р. одна частина парахвіян прохала Бєлгородського митрополита Антонія посвятити на попа його служку Бориса Янкевича, а друга була проти сього, кажучи, що у Троїць­кій парахвії тільки 70 дворів, а по указу Петра Великого двох попів мож­ливо було мати тільки таким парахвіянам, де було не менш 250 дворів. Ще до того Янкевич в слов'яно-латинських школах не учився і навіть не був дячком, а служенієм і требами і без нього вони задоволені. І все ж таки Янкевича назначено на посаду. Після смерті Янкевича парахвіяне вибрали у попи Ст. Іванова, і Бєлгородський владика затвердив його як учительного, себто освіченого, чоловіка. У слободі Бишкині, після того, як тамошній піп Василій постригся у ченці Сумського монастиря, парахвіяне, з відома старшини і за згодою лебединського протопопа, поєднали собі у попи архі­єрейського співаку, лебединського мешканця С. Осипова. У парахвії сій було 100 дворів, а церковної землі і сінокосів не було. І через те він повинен був, по українському звичаю, жити з церковних доходів і парахвіяльних треб. Тут ми бачимо й вибори, і умову громади з попом, і цікаву вказівку на український звичай забезпечування священника доходами з церкви та треб. У 1745 р. по проханню трьох парахвіян Троїцької церкви владика посвятив у диякони дячка Лавровського, але священник Янкевич написав владиці, що парахвіяне не допустять Лавровського до сієї посади, бо дия­кона й раніше тут не було і годуватися йому було ні з чого. Бєлгородські архієреї забороняли мати дяків, котрі не були посвячені у стихарь, а у Сло­божанщині, як усюди в Україні, дячки служили по найму у громади. У І742 р. протопоп собора Олександров писав: «По українському звичаю в церквах дячків і паламарів наймають парахвіяне на рік, а як їм не вподобається або вони не вподобаються парахвіянам, живуть і менше — по місяцю і навіть менш 2-х тижнів. І через те положити їх у штат неможливо». По Синодальному указу 1725 р. дячки та паламарі мусили бути з духовних, в Слободській Україні вони звичайно були людьми гражданського стану — чи з посполітих, чи з козаків, чи з міщан — хоч багато з них займали потім і попівські посади, особливо у другій половині XVII і першій половині XVIII ст., коли у Харкові ще не було Колегіума. котрий почав випускати з своїх учнів багато попів та дияконів. До основания Колегіума більша частина попів училася тільки у тих церковно-народних школах, котрі були, як побачимо далі, усюди по Україні. Преосвященний Філарет каже: з діл ставленничеських видко, що в церковно-парахвіяльних школах училися усі ті, котрі потім були причетниками при церквах, а декотрі з них потім посту­пали в попи. Та й після заснування Колегіума небагато було освічених попів, а були й такі, котрі тільки й знали що часослов239 та псалтирь. Осві­чених батюшок, котрі скінчили Колегіум і уміли б казати проповіді, було небагацько у самому Харкові. При таких обставинах, більш усього парах­віяне цінували не стільки наукову освіту попа, скільки свідомість у церков­ній службі, таїнствах та требах, а також його життя і відносини до пастви, а про се краще відали парахвіяне, ніж бєлгородські архієреї. Особливо суворий догляд мали бєлгородські архієреї над попами-удовцями. Ми маємо грамоти трьох бєлгородських архієреїв XVIII століття — Петра. Антонія і Іоасафа про таких попів, їм давався дозвіл священствувати тіль­ки на кілька років (три або що) і вони мусили доставляти похвалу про себе од протоієрея і парахвіян (а Іоасаф навіть посилав ще такого попа до схимника на сповідь); а як не було похвали, попа постригали в ченці, бо тоді вийшов указ приймати в монастирі тільки удовиів-попів та солдат. В грамотах потрібувалося від попа, щоб він не мав у себе в домівці ніяких жінок, окрім матері, сестри та єдинокровної тітки, не ходив на гулянки та в шинки ради п'янства, не приймав участі ні в якому блюзнірстві (ко-щунстві), смішках та регітах. Але значіння парахвії зменшувалося: у XVIІ ст. воно було більше, у XVIII — менше, а у XIX — ще менше. Навпаки зна­чіння церковних старост все збільшувалося. Нарешті треба ще нам додати й те, що й попи дивилися на парахвію як на свою власність. Ось цікаве свідоцтво про сс документа — немов справжньої купчої: «Року 1712 я меш­канець Харківського Преображенського монастиря, а колишній Покров-ський піп села Липець овдовів і вступив в ченці, а половину своєї і бать­ківської Покровської парахвії в с. Липцях передав зятю свойому Іллі, котрою він володів до самої смерті; а після смерті його я, чернець Філарет, уступив половину сієї своєї парахвії небожові свойому о. Василію, його жінці й дітям безповоротно, а тая парахвія, котрою володів мій зять, нікому не винна і в заставу не віддана. У сьому я, ієромонах Філарет, свойому небожу і даю сію поступну запись. А при сьому були свідками — отаман Липецький Журченко, титарь Покровський Протасенко, Тим. Коваленко. До сєї поступної записі Архангельський піп с. Колупаєвки Тимохвій по проханню ієромонаха Філарета руку приложив. Липецький Покровський піп Іван уступив половину своєї парахвії, котра належала братові мойому Хомі, свойому зятеві Покровському попові Василію». Ся купча на парахвію, як ми бачимо, нічим не відріжняється од купчих на усяке майно і виявляє нам погляд на се діло тодішнього духовенства. Бєлгородський митрополит Ларіон ствердив розділ парахвії.

Замість жалування попи получали іноді землі. Ось цікава про се звістка. Піп с. Деркачів отець Яків з причтом подав у 1691 р. прохання бєлгород­ському воєводі, щоб йому дано було жалування, бо він був протопопом у соборній церкві в Чигирині, а після Руїни прийшов у Слобожанщину, збудував у с. Деркачах церкву Рождества Богородиці, потім поїхав до Мос­кви, де прохав царя про ругу; але замість хлібного та грошового жалу­вання велено було тільки дати йому 50 четвертей поля з вільних земель (себто 75 десятин). Земля була йому одведена у 1686 р. Син отця Якова Хведір Таранський вступив до Покровського монастиря і сьому монасти­реві оддав пожалованну йому землю. Виходить, значить, так, що земля була йому дадена не на церкву, а у власність. Але й на користь церкви і причта Сумському собору одмежовано було у 1694 р. 761 десятина землі, хоч і не досить плодючої, і причт получав по 10 карб. руги.

Церковні брацтва. Що тодішня парахвія була живою народньою силою, видко з того, що вона утворювала так звані церковні брацтва із школами й шпиталями. Брацтва були дуже широко розповсюджені по Задніпрян­щині і там робили дуже поважне діло - боронили православну віру, під­тримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брантвам не треба було вже боронити віри та народності і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою. Переселенці з Задніпрянщини принесли з собою сей братерський звичай у Слобожанщину і з самого по­чатку її заселення почали прохати собі дозволу у московського уряду утворяти братські трапези на користь своєї церкви і для сього варити мед. пиво і бражку на храмові празники 2ьи. Прохати про се треба було через те, що у Московській державі не було вільного продажу сих напитків. Чи були брацтва Слободської України зв'язані з ремесничими цехами, про се певних звісток не маємо. Знаємо тільки одне, що ремесничі цехи, як се ми бачили, ставили своєю метою також і піклування про храм Божий, себто виходить, що кожний цех являв з себе і церковне брацтво. Але чисто цер­ковні брацтва могли існувати й там, де не було ремесничих цехів, наприклад, по деяких селах та містечках; церковні брацтва могли складатися із цехо­вих і не з цехових братчиків. Переселенці прохали іноді про брацтва з само­го початку свого поселення, значить, вони утворялися зараз після того, а можливо, що й разом з тим, як будувалася церква, бо на будівлю церкви треба було парахвіянам самим здобути гроші. Брацтво при Харківській церкві Рождества існувало вже у 1678 р. В перепису парахвій 1724 р. пока­заний при церкві Рождества братерський двір. Значить, і тоді при церкві Рождества було брацтво. По актах Курязького монастиря 1700 р. читаємо про харківця Григорія Івановича Голинського— братчика соборної церкви. У опису собора 1724 р. бачимо: «Брацький. двір на Торговищі, предмісті, межа з межою з двором Троїцької церкви». При Благовіщенській церкві по перепису 1724 р. бачимо на Набережній вулиці брацький двір; по пере­пису 1732 і 1775 рр. бачимо церковний двір з хатою. У 1778 р. сей двір був стверджений за церквою по купчій, де було сказано, що його куплено для церкви на брацтво. При Дмитрієвській церкві по перепису 1732 р. бачимо братерський двір, котрий у перепису 1724 р. називається церковним, по Титаревій вулиці (він існує й нині). З прохання парахвіян Михайловеької церкви видко, що з 1711 р. у них було брацтво і церковний братерський двір; двір сей займав частиною причт, друга частина його оддавалася у найми; на сім же дворі продавався, особливо на храмовий празник, мед; гроші з його йшли на брацтво (у 1739 р. братчики зібрали на користь церк­ви до 20 карб.). По перепису 1732 р. при Троїцькій церкві був братерський двір; з перепису 1724 р. видко, що він був на Юрченковій вулиці. Перед празником Трійці, а також Різдва й Пасхи на зібрану церковним старостою грошову складку готувалися мед і братерська трапеза, в котрих приймали участь церковний причт і парахвіяне; тоді усім парахвіянам продавався на братерському дворі мед, і гроші оддавалися на церков, а частина йшла на старців. У 1685 р. вибрано було 73 карб., у 1786—64, у 1788—58. Бра­цький соборний двір мав тоді 2 хати і містився там, де тепер збудований собор. Таким побитом, при шести харківських церквах ми бачимо по доку­ментах 6 брацтв, але в дійсності їх повинно було бути ще більше, мабуть, стільки, скільки було церков. В однім документі, наприклад, згадується ще про братчика Харківської мурованої церкви, себто Покровського монастиря. Окрім брацтв бачимо ще й жіночу спілку «сестриць мироносиць» — се було також брацтво, але тільки жіноче. У 1701 р. була куплена на гроші сих мироносиць книга Пентикостарій для Курязького монастиря. Можливо, що сестри-мироносиці були немов би то «сестрами милосердій» теперішніх часів і приймали участь також і в похоронах, бо при Мироносицькій церкві був цвинтар з гробками. Бачимо ми брацтва і по селах Слобожанщини. Було брацтво, наприклад, у с. Липцях при церкві Миколая, і на користь його оддав селянин липецький Семен Михтан із жінкою Ганною Михта-новський байрак на р. Харкові і пасіку з бджолами. Були брацтва у Пере­копі, Кириківці, де споминається серед братчиків і старший церковний брат, багацько братчиків було у Котельві, куди в брацтво, засноване свя­щенником отцом Михайлом, подарував євангеліє котляр Санкевич, бо бачив піклування братчиків про церкву; були братства у слободі Ямній, у Колонтаєві при Михайлівській церкві, у Білопіллі, у с. Будках, у Змієві і т. д.

Шпиталі. У тісному зв'язку з брацтвами, а іноді й самостійно, існували

ще при церквах і парахвіях так звані шпиталі, себто приюти для убогих, старих і калік. При Троїцькій церкві у Харкові, наприклад, був шпиталь при брацтві. Як взяти на увагу, що у кінці XVIII ст. у ньому щороку умірало по кілька чоловік, треба міркувати, що там содержувалося більш одного-двох десятків душ. Вони називалися старцями, і серед них були й чоловіки, і старі, й молоді (од 18 до 75 років). Доживали свого віку тут і безприютні військові. Деякі жили тут навіть з дітьми. Бачимо ми шпиталь і при Хар­ківському Успенському соборі. Були вони напевне і при других церквах міста Харкова. Бачимо ми їх і по інших містах, містечках та селах Слобод­ської України. По документах вони були у Сумах при двох церквах, у сло­боді Деркачах, у слободі Сінній, у Білопіллі, у Прорубі, Бишкині, Межирі-чах, Шелудьківці, Левківці, Соколові, Липцях, Лозовій, Золочеві, Старій Водолазі, Охтирці (4 шпиталя), Богодухові — 2, Кириківці й Красно-кутську — по 2, в Ізюмі — 3, Співаківці, Цареборисові, Ворожбі, Будилках, в Лебедині — 3.

Ось у такому тісному зв'язку з причтом жили тоді парахвіяне, і через те парахвія мала велику вагу у релігійному і моральному життю народа, через те так було багато тоді і церков відносно до числа населення. У 1724 р., наприклад, у Харкові було десять церков і парахвій на 1340 дворів, себто по 134 двори на кожну. Були й великі, й малі парахвії в 273 і в 100 дворів. Тепер у Харкові одна парахвія приходиться на куди більше число дворів, та й тодішніх дворів по населенню неможливо рівняти з теперішніми, тепер число церков у Харкові проти тих часів, скажімо, удвоїлося-утроїлося, а населення збільшилося у 57 разів (з семи до 400 тисяч).

Про релігійне та моральне значіння монастирів знаємо небагато. Хар­ківський Покровський монастир мав велике значіння для освіти через те, що при ньому був заснований Харківський колегіум, котрий содержувався на монастирські кошти — на збори з церков і монастирів і на монастир­ські доходи. Церква Покровського монастиря виявляє з себе славетний пам'ятник української архітектура XVII ст. Про велике релігійне значіння Святогорського монастиря у XVII ст. ми оповідали вже раніш — він був тоді немов величезною парахвією для усієї полудневої Донецької країни. Цікаво, що в дуже поважній праці преосвященного Філарета — Історико-статистичному описанні Харківської єпархії261, де є багацько документів з монастирського життя, майже нічого не сказано про моральний вплив монастирів на народне життя, а говориться майже тільки про їх земельні прибутки. Виходить так, що монастирі сими прибутками, особливо у XVIII ст. тільки й займалися, а у кінці століття монастирські землі були конфіско­вані і більша частина монастирів зачинена.

З життя духовенства. У свойому життю духовенство мало чим одріжнялося од суспільства, бо взагалі не було досить освічене. Священник Троїцької церкви Б. Янкевич не був ні в яких школах: руському чтенію, письму й цер­ковному співу вивчив його дома батько, сумський посполітий; ніяким іншим наукам і майстерству його не навчали; в попи його назначив архієрей яко свого служку; більше він ніде не служив. В документах ми маємо декілька скарг на тодішніх батюшок. Харківський піп Кореницький лаяв непотріб­ними словами свого товариша попа Млодзинського, а потім вискуб йому волосся на голові і у бороді і сховав те волосся собі за пазуху. Суперечилися сі попи за доходи з церковних треб. Піп Миколаївської церкви лаяв непо­трібними словами, називав богомерзьким нехрещеним бусурманом і побив харківського городового отамана Булгакова на весіллі, коли усі пішли на двір танцювати (хоч се було зимою). У бійці був обвинувачений і піп Рождественської церкви І. Млодзинський, а його самого у церкві побила і вискубла йому волосся одна парахвіянка Кочержиха за те, що він при­людно назвав її повією і вигнав із церкви її дочку-покритку. Хоч вони між собою й помирился на тім, що Кочержиха дала 3 карб, на церкву, а попові тонкого сукна, сап'яну й козлини, а все-таки архієрей присудив Кочер-жиху вибити канчуками і одіслати на рік в дівочий монастир на роботи. Сей піп розп'янствувався до того, що у 1759 р. архієрей одіслав його у Свято­горський монастир, щоб не було спокуси парахвіянам. Іоасаф Горленко за п'янство звелів двох попів побити киями й зіслати в монастир на покаян­ня. І серед ченців траплялися такі, котрих духовне начальство жорстоко карало. У 1749 р. Іоасаф Горленко викинув з чернецтва і постановив побити киями і зіслати у заслання двох ченців Харківського Покровського мона­стиря за те, що вони поробили собі хвальшиві пашпорти і утекли з мо­настиря.

РОЗДІЛ 11

ОСВІТА

Любов до освіти у слобожан. Мандровані учителі. Шкільна наука. Число шкіл в Слободській Україні в 1732 році. Харків­ський колегіум яко центр просвіти на Слободській Україні. Пам'ятники словесності.

Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що переселенці прихо­дили на Україну з любов'ю та потребою просвіти, котра високо стоя­ла тоді в українськім народі в Правобічній Україні, де було багато брацтв, брацьких шкіл, а серед них вища слов'яно-греко-латинська школа — славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися літературні видання в оборону православної віри й україн­ської національності.

Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Переселенці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з'явилися рано, бо вони були зв'я­зані з брацтвами. У Охтирці ми бачили школу вже у 1675 р.

Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі училися та учили в тодішніх церковно-народних школах — немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець слободи Боромлі, потім ієродіакон в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в боромлянській школі так: «Після смерті батька я у 1709 році, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дячок Іван Савченко». Другий учень школи оповідав про себе у 1749 р. так: тепер йому ЗО років; читанню й церковному співу вивчився у дячка Тростянецької церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком. Чернець Аркадієвої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харківського Покровського монастиря у 1740 р. оповідав про себе так: родом він українець, родився у Гадяцькому полку у селі Рябу-товці; батько його у тому селі був дяком при Петропавловській церкві і він, Іоанікій, виучивши слов'янську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла. Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: родився у Лубен­ському полку в с. Бієвцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгієвській школі, де пробув 9 років. Дячок села Грунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: родив­ся він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських слов'яно-латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайлівській церкві у школі. Але найбільш цікаве було оповідання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя — од 20 до 70 років — провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом як безпаш-портний чоловік. І де тільки він не перебував — і в Слобожанщині, і в Воро-нежчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних осіб — у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: родився у с. Калитві Острогозького полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоті. Після смерті батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові слободи Ольховатки, од нього по заклику мандрованих дяків Кушинського і Олексія (прозвище його Порадин забув) він перейшов для обучения нот­ному ірмолаю 262 в слободу Калач; проживши при Успенській церкві один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була недалеко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котро­му році, він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у слободу Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши, пішов у Озов-ський Донецький монастир, де прожив півроку, поки не видужав, а звід­тіля повернувся в слободу Ольховатку до матері своєї, котра проживала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почім-чікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць, і прийшов до Харкова, де пробув тиждень, потім у слободі Ольшаній місяць і за радою ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черно-глазова і обучав 3 місяця його дітей. Довідавшися ж од Черноглазова, що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хве-дора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отаманівській управі білет на вільний вихід, пішов на поклоненіе до чудотворних образів у Охтирку і слободу Каплунівку. З Охтирки пішов в слободу Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Миколаївській церкві у школі, а видужавши, пішов у Охтирський Троїцький монастир, де прожив з дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів жив при церкві рік, а звідтіль пішов у село Криничне Боромлянської сотні, де з доз­волу поміщика Осипова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 р. оженився з донькою підданого і перейшов у слободу Мико-лаєвку, де два роки пробув, з дозволу поміщиці Лесевицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самій-ленка, у котрого прожив зиму, і з дозволу тамошнього попа був на дячків-ській посаді, а в 1758 р. перейшов в село Пісочин, де, без відома духовного правління, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 р. все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 р. прийшов в слободу Соколов Харківського полка; тут священник з парахвіянами — сотником Жуковим і товариством — прийняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 р. його записано при ревізії у церковний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 р. пішов він з Соколова в слободу Комарівку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 р. перейшов в сл. Михайлівку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій же слободі у нього родився у 1767 р. син. У 1772 р. пішов у слободу Іванівку, вона ж Сніжків Кут, де з дозволу попа прожив рік у школі, а потім по заклику приказчика тієї сло­боди перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й інших людей. У 1775 р. по проханню валківського попа пере­йшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 р., за радою вал­ківського комісара, пішов у село Угольці і залишився у поміщиці брига­дирши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 р. на прохання підданих П. Щербініна у с. Бере­зове, щоб учити їх дітей, і жив там до 1782 р. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Угольці, де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 р., обучаючи селянських дітей.

Усі отсі оповідання мандрованих дячків-учителів нагадують нам те, про що ми знали в Гетьманщині — себто про тодішню українську цер­ковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк-бакаляр. П. Іг. Житець-кий 263 присвятив сим провідникам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українські думи під заголовком — «Манд­ровані учителі у Гетьманщині». Ми бачили, що деякі з мандрованих дяків Слободської України були родом з Гетьманщини. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з'явилися вони у великому числі і в Слобожанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з'єднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засно­вувалися при церквах парахвіянами, котрі самі й платили гроші пану дирек­тору, себто дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав про­світи і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про освіту, щоб боронити свою віру та національність. Бєлгородські архієреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато, і ми бачили, як охоче приймали їх попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві яко при­четники, і усій парахвії яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II, коли вже навіть скасована була автоно­мія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А По-радин і тоді умудрявся мандрувати, як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сих шкіл потім самі робилися дяками-учителями після того, як самі, ви­вчившися у школі, пробули деякий час помічниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівки, як Кузьми Порадина (50 років), здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними манд­рівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на манд­рівку з собою свого брата, ходив по монастирях. Такі мандрівники були і серед інших станів тодішнього суспільства, і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники слободсько-українського дворянства Єкате-рининської комисії. Другі мандрували не так довго. А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, другий менше і окрім того вони не хтіли одкри-вати одразу своєї науки. Один старожил и й свідчив Г. П. Данилевському , що у школах обучали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «самогласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-дяки. Але ті теж не одразу і не все об'ясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захо­жого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівників: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помеш­кання: там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не мали пристановища.

Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церков­ного причту, навіть козацької старшини, в городах — діти міщан та цехових, взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. Єндовищах Острогозького полка у кінці XVII ст. У сій школі училися діти козаків; учні, котрі її кінчали, називалися виростками. Учителем там був у 1703 р. дяк церковний Роман Прокофьев. По українському звичаю дяк ходив з своїми виростками співати (колядувати та щедрувати) по домах єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Вороне­зького краю Л. Б. Вейнберг на підставі архивного джерела . Виклада­лася у тій школі церковно-слов'янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрій розмовляли тоді й дяки, й учні. Через се населення було дуже прихильне до школи. Професор Тим-ковський згадує про своє власне учення у одній такій школі в Гетьманщи­ні266. Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першій — ті, що учили буквар, у другій — де учили часослов і у третій — де навчали псалтирі, у 2-й і 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти, й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї кляси вибірали охотників до кляси церковного ірмолойного співу, чим займалися тричі на тиждень — зимою у кімнаті дяка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з ЗО—40 школярів у весь голос читав або співав своє. Для помочі собі дяк вибірав помічників з молодиків-виростків. Батьки платили дякові за науку і натурою, і грішми. Як хто кінчав школу, то пови­нен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школяри, а горщик розбивали на дворі у дрібні чере­почки. Батько такого школяра угощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школяри помагали дякові звонити на дзвінниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та при­носити йому горіхи, груші, калину. На празники він виучивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперішніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому. Окрім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по субо­тах, бо різка панувала усюди — думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартівливім віршу описана нежартівлива бійка нещасного учня:

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,

А як же я не вимові в— він по пиці: раз, раз,

Крикнув же він удруге: а ну кажи: буки.

Ой ще ж бо я не вимовив — попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив — віде,

А вже його жвава рука до чуприни їде.

Ой як сказав учетверте: вимовляй — живіте,

Ну-те ж, хлопці, зараз його на лавку кладіте.

І просився, і молився, а ще більш злякався,

Бо задали таку хльосту, що й світа зцурався.

Треба пояснити, що тоді вчили дітей не по звуковому, як тепер, а по букво-складовому способу, і назви букв були церковно-слов'янські, не а, б, в, а аз, буки, віді, так що учні складували не звуки, а осі букви так: буки аз-ба, віді аз-ва. їм справді дуже трудно було зрозуміти, як се із буки та аз вийде ба; корінь учення через се був справді гірким. Траплялося, що по суботах, коли перед паном-бакаляром учні промовляли те, що вив­чили за тиждень, ті, що не змогли зрозуміти отсіеї премудрості, діставали «суботники», про які сказано було навіть в уставі Луцької брацької школи XVI ст. От вірш й нагадує нам про сі суботники. Хоч конче й неможливо приймати з неї на віру те, яким побитом се робилося; себто щоб били за кожну букву алфавита, але все-таки нам малює вона жорстокі способи тих часів для викладання науки дітям. І все ж таки треба сказати, що сі шко­ли дуже шанував нарід, куди більш, ніж ті казенні — російські, котрі їх змінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв'я­зок їх з церквою, брацтвами й шпиталями, і учитель-дяк, котрий був сам з народа і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї, про котрі оповідав Тимковський. Для свого часу сі школи були корисні для українського народу, особливо як ми нагадаємо собі, що таких народних шкіл зовсім не було в Великороси. Отже правительству треба було поліпшити та поширити їх програми, вивести кари, а не знищувати самих шкіл, як се було зроблено у царювання Єкатерини II і Олександра І. Знищувалися сі школи також в зв'язку зі скасуванням козаччини і обертанням підданих в кріпацтво.

Число шкіл в Слободській Україні у 1732 р. Про нахил українського народа до сих рідних йому шкіл яскраво свідчить велике число їх у XVIII ст. Вони широко розповсюджені були і в Гетьманщині, і в Слобідчині. По обрахунку О. М. Лазаревського 267, зробленому на підставі ревізій тодішніх козачих полків, у 7 полках Гетьманщини таких шкіл було 866, що дає по 124 на полк, а як усіх полків було тоді 10, значить, в усіх 10 полках повинно було бути 1240, а як розбити їх на 2 теперешні губернії — Чернигівську та Пол­тавську, котрі складали з себе Гетьманщину, то вийде у середньому по 620 на кожну. Такі ж документальні звістки я здобув про Слобідчину з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. У чотирьох Слободських полках (перепису 5-го, Острогозького, полка ми не маємо) таких шкіл було більш 124 (кажемо більш, бо бракує деякої частини перепису). У Хар­ківськім полку було 20 шкіл, Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сум­ському — 47*. Вони були більш усього в козачих слободах, але трапля­лися і в деяких монастирських та панських селах. В полкових містах і по деяких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл. Велика прихильність до освіти була у мешканців с. Межирічів, де було 7 шкільних хат на церковних дворах. Цікаво буде нагадати собі тепер, що межирічане виступали з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобо­жанщині царицею Єкатериною II; очевисто, що тільки там, де є народня освіта, може бути й політична самосвідомість. Мешканців (чоловіків і жі­ноцтва) було тоді у 4 полках 303 112. Таким робом, одна школа прихо-дилася тоді на 2524 душі, а у 1884 р., коли вже земство позаводило багацько земських шкіл, одна школа приходилася у Харківській губернії на 4270 чол., себто число шкіл до числа населення в другій четверті XVIII ст. було більш, ніж в кінці XIX ст., і хоч узяти на увагу, що тепер число учнів у кожній школі більш ніж було тоді (тоді, мабуть, було ЗО, тепер 90), то все ж таки вийде, що тоді приходилося по 2524 душі, а у 1804 р. по 2135; число учнів хоч збіль­шилося, але не дуже багато. Учителів-дячків і їх помічників-молодиків, що проживали з ними в шкільних помешканнях, було 372 чол. Здебільшого по школах проживало по декілька таких «школьников». При 4-х Харків­ських церквах (Соборній, Благовіщенській, Троїцькій і Воскресенській) було 19 учителів. «Школьники» — се не школярі, не учні, а, як я казав вже, помічники учителя чи з старших школярів, що не мали свого притулку в сімействах, чи з тих школярів, котрі вже скінчили учення, чи з тих мандро­ваних молодиків та дяків, про котрих ми оповідали раніше. Біографії деяких мандрованих учителів ми приводили вище, і ми мусимо пом'янути їх незлим, тихим словом за те добро, яке вони зробили народу.

Харківський колегіум яко центр освіти на Слободській Україні. У 1726 р. перенесено було з Бєлгорода у Харків середню духовну школу — славний Колегіум, котрий зробився центром освіти на Слободській Україні, немов її духовною Академією. Тепер — се духовна семінарія. Головним діячем у сьому просвітному ділі були Бєлгородський єпископ Єпіфаній Тихор-ський і командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Сю середню школу помістили у будинкові, купленому у Шидловського, і приписали до Харківського Покровського монастиря. Колегіум содержувався на монастирські доходи і доброхотні збори. Кн. Голіцин подарував Колегіуму село і 4 хутора. Харків і уся Україна дуже радо привітали нову школу, де учнів обучали, як і по інших духовних школах України, піїтиці, риториці, філософії, богословію, слов'янській, грецькій, латинській, а потім фран­цузькій і німецькій мовам. Викладалися отсі науки на російській мові, але розмовляли проміж себе учні, мабуть, по-українськи. Училися у Коле­гіумі більш усього діти духовенства, але немало було учнів і недуховного званія; число учнів доходило до 500. Щоб підготовляти освічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Колегіум, посилали для дальшої науки навіть за границю (у Германію). Учителі Колегіума мали на усьому гото­вому таке жалування: учителі перших двох нижчих клас по 6 карб, на рік, 3-ї, 4-ї і 5-ї — по 8 карб., 6-ї — по 12 карб., учитель філософії 14 карб., усього на жалування усіх учителів йшло 60 карб, на рік. Потім жалування для учителів збільшилося по 15 карб, на рік, а ректор получав навіть 100 карб, на рік, і усього виходило 445 карб. Серед ректорів, префектів та учителів Харківського колегіума бачимо немало таких, які визначалися освітою — такими були Г. С. Сковорода, Шванський, Прокопович. Серед учнів було багато бідноти. «Але ні холод, ні голод,— згадує про Коле­гіум учень його Луб'яновський 268,— не зменшили охоти до науки. Звикли ми окрім того до недостатків і до того, щоб задовольнятися малими достат­ками, у якому б стані хто далі не пробував. Але отся голота, котрої весь маєток складався з тлуночка книжок і подушечки з повстинкою замість одіяла, розносила потім світ просвіти серед українського панства, купецтва, попів і міщан, проживаючи у них улітку, а частиною й зимою, і обучаючи їх дітей». З Харківського колегіума вийшло багато славетних в історії просвіти діячів, як, наприклад, письменник Гнідич, славний російський історик Каченовський, перший російський клініцист професор Базілевич, біограф Г. С. Сковороди М. Ів. Ковалинський та інші. І учні любили свою школу. Ось як згадує про те Луб'яновський. «Гарна школа була Харківський колегіум. У мої часи на чолі її стойв префект Шванський, однаково поваж­ний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому в виборі учителів. Його учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них невсипущу любов до науки. З таким учителем і після школи багато чого навчишся».

Добре слово про Колегіум сказав і академік Зуєв, котрий проїздив через Харків у 1781 р.,— тоді у Колегіумі було більш 500 учнів і серед них багато поміщицьких дітей, котрі особливо цікавилися такими науками, як історія і географія. Цікаве свідоцтво про Колегіум дає і В. Н. Каразін: «Колегіум містився,— згадує він,— у великому кам'яному будинкові Шид-

Мал. 16. План «Архієрейського місця» у Харкові (1800-ті роки)

АВСОЕСН — дощата огорожа з напівзогнивщнх лалій; від А до середини ВС — тин; АКІ.Н — лінія виправлення границь по затвердженому плану (АК — по вул. Клочківський. К — по Бурсацькому спуску. Н — по вул. Університетській); М — кам'яний кафедральний собор; Н — кам'яні сходн собора: О — вітхий дерев'яний архієрейський будинок; Р — кам'я­ний відремонтований будинок Колегіума; О — дерев'яна кухня з обваленим дахом; Р — напівзруйнована комора і льодовник; 3 — кам'яна братська поварня: Т — дерев'яний будинок консисторії; Ц — дерев'яні вітхі сарай і стайня: V - дерев'яні вітхі будинки служителів собора під стріхою; X — кам'яні ворота; У — кам'яні комори монастиря

ловського. Що в Колегіумі займалися науками ще в царювання цариці Анни, про се свідчить лист академика Юнкера до президента Академії барона Корфа, де він хвалить освіту тодішнього ректора і префекта Коле­гіума і підтримує прохання їх о тім, щоб їм вислано було електричну машину і воздушний насос. Я певен,— додає Каразін,— що всі здивуються, прочи­тавши про сей поступ освіти у Харкові, коли пройшло менш 100 років од його заселення, У Колегіумі училося багацько таких учнів, котрі потім зайняли високі посади, і в школі, і у життю, бо разом з духовенством там училося й дворянство. Найбільш талановиті з них після Колегіума закін­чували свою освіту у Петербурзі, Москві або за гряницею. Я ще сам знав Сковороду і Шванського, котрі могли б заняти поважне місце між самими славними вченими німецькими». Про Г. С. Сковороду В. Н. Каразін казав, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Піфагора, Лейбніца, Оригена, як Москва — у Посошкові269 — Філанджієрі27°.

Програм Колегіума був, як ми бачили, такий, як і в українських за­дніпрянських колегіумах, але його поширювали: так, у 1766 році прибавлені були кляси французької і німецької мови, математики, геометрії, малю­вання, інженерства, артилерії й геодезії. На виклад християнського добро-нравія запросили Г. С. Сковороду. Він з великою охотою взяв на себе сей обов'язок і навіть одмовився брати за се гроші, бо у життю свойому завжди обходився без грошей, а окрім того дивився на ті лекції, як на таке діло, котре для нього самого приємне, дасть йому радість і буде корисне для суспільства. І справді він мав свій погляд на те, як треба було викладати етику, або «добронравіє», для дворян. У предмові до свого «Ізраїльского змія» — у листу до Острогозького полковника Тевяшова — Г. С. Сковорода питає, що є життя, і одповідає: се є прямування до правди. Живемо ми тоді, коли наш розум, шукаючи правди, любить відшукувати стежки до неї і, стрінувши її око, веселиться її вічним світлом. Тому і високих дворянських фамілій люде повинні шукати правди не тільки в ділах, які тор­каються до військових справ, торгівлі, позвів, будівництва, мистецтва, але і в головнішому ділі, себто в поглядах своїх на Бога, і тут вони повинні боротися з суєвірством. Неосвічені темні люде не можуть жити без суєвір-ства, але освічені, як, наприклад, дворянство, повинні вести боротьбу з ним і простувати до правди, не схиляючися ні на праворуч, ні на ліворуч, тобто ні в сторону безбожності, ні в сторону рабського суєвірства. Лекції «Хри­стиянського добронравія» в Харківському колегіумі Г. С. Сковороди надру­ковані у виданих мною його творах і вони справді були зовсім не похожі на звичайне викладання катехизіса у тодішніх школах. У своїй передмові до них Г. С. Сковорода писав: «Увесь світ спить та ще не так, як сказано про праведника: аще падеть, не разбіється». А учителі, що пасуть вівці Ізраїля, не тільки не будять їх, а ще й самі підтримують: спи, .не бійся: місце гарне, нічого боятися. Питаються про Христа, де Він родився, од яких родителів? Скільки жив на світі? Чи дві тисячі років тому назад, чи, може, трохи менше? О християнине! хрестили тебе по плоті та не омили по розуму; нащо ти цікавишся тільки отсими байками? Чого ти не піднімаєшся вище? І досі ти не зрозумів, що се все плоть і тінь, яка закриває височезну гору премудрості! Але ся завіса повинна розідратися. Ми не знаємо, де шукати Христа. Шукають його в володіннях Августа, Тіверія, Пілата — а його там немає! Другі волочуться по Єрусалимах, по Іорданах, по Вивлеємах, по Фаворах, між рікою Тигром і Євфратом: напевне, Він там, кажуть вони, а янгол їм на се відповідає: шукаєте тут Розп'ятого Христа? Ні, його тут немає! Декотрі шукають його на блакитному небі, на сонці, на місяці, по усіх світах великого астронома Коперника. Нема й там. Та деж Він? Напев­не, в церковних проповідях, в воскрешенії мертвих, в чудесах, в мучитель-стві плоті? А янгол на се відповідає: і там його немає, ти його не знаєш і не бачив, бо не шукаєш у себе самого. Царство Боже в нас самих. Щастя — у серці, серце — у любові, любов — у законі Вічного. Благодареніє бла­женному Господеві, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Що було б тоді, якби наше щастя, котре потрібно усім, було не в нас самих, а залежало од місця, часу, плоті або крові? Скажу ясніше: що б було тоді, якби Бог поселив його в Америці або на Канарських островах, або в багац-тві, або в пустині, або в чині, або в науках, або в здоровлі? Тоді б і щастя і укупі з ним ми були б бідними, бо не усякий би міг добратися до сих місць, бо неможливо було б усім родитися в якийсь єдиний час, бо неможливо було б усім заполучити чинів. Не можна заснувати щастя на тілі, на вре­менному. Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочися по дворцах, не броди по Єрусалимах! За гроші купиш деревню; а щастя дається усюди і завсігди даром. Воно не залежить ні від землі, ні від неба. Що ж воно таке — і легке, і найпотрібніше? Се є Бог, а все остан­нє — тварь, тіло. Він є й наше щастя. Увесь світ складається з двох світів: одного видимого, а другого невидимого — тварі і Бога. Колись Богом почи­тали тіло, а Він — Дух, Розум, Правда. Правда Божа була вже і по вітхому завіті, але таїлася там ще під обрядами (обрізання, пасха), під біблей­ськими оповіданнями і усе-таки робила сі книги мудрими, потім вона з'я­вилася у світ в образі Богочоловіка Христа. Не допитуйся, як се зробилося, бо від сього з'явилися розколи, суєвірря, від яких бідує уся Європа. Моісей з сього образа Божія Немов би зняв план, в простих грубих рисах і написав на скрижалях — се є десять заповідів.

Сковорода розумів заповіді не буквально, а, як і усю Біблію, тільки алегорично, шукаючи у них внутрішнього розуму. Першу заповідь «Аз есьмь Господь Бог твой» він, наприклад, поясняв так: «Я — голова твого щастя і світ розуму. Оберігайся заснувати життя своє на інших совітах і вигадках, хоч би вони родилися у янгольських умах. Покладися на мене міцно; а коли, мене минувши, заснуєш своє життя на іншій премудрості, то хоч вона й буде тобі Богом, але неправдивим, і тому щастя твоє буде подібне до хвальшивої монети.

Уся сила заповідів, по Сковороді, міститься у єдиному слові — любов. А обряди й церемонії — се тільки признаки її, се лушпайка зерна, і як не буде при обряді любові, то се труна розмальована. Велика ріжниця між Законом Божим і церковним преданієм: Закон Божий існує вовіки, а пре-даніе не усюди й не навіки віків. Гріх — се страсть, нездорове бажання чогось видимого, найбільше заздрість.

Бєлгородський єпископ обурився на Г. С. Сковороду за таке вільне і незвичайне викладання катехизісу і звелів запитати його, чому він не викладає його звичайно. На се Г. С. Сковорода йому відповів: дворянство відріжняється від ченців і простого народа своєю більш широкою освітою і одежою, чом же йому в такому разі не мати особливого погляда на те, що для нього найпотрібніше у житті? Хіба однаково розуміє царя і цар­ську владу чабан і міністр? Але все-таки через якийсь час Г. С. Сковорода мусив залишити посаду учителя у Колегіумі і зробився мандрованим учи­телем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішніх станів: духовенства — ченців і священників, дворянства, цехових, військових обивателів і посполітих людей.

Пам'ятники словесності. Звернемо врешті ще увагу на тодішню слобод-сько-українську словесність, котра була у тісному зв'язку з освітою. Народ-ня словесність була у Слобожанщині чисто українська — та, яку утворював український народ у своїй цілокупності і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення Слободської України — се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке інше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці при­несли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини, і, як ми бачили, збіраючи у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обхо­дився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі і дівочі й жіночі, веселі жартівливі й сумні, обрядові й п'яницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки іноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам'яті нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалися з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам'яті народа збереглася навіть до наших часів, і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збирати і записувати народолюбці з давніх часів — з кінця XVIII і початку XIX ст. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псалми зберігали у своїй пам'яті сліпі українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням, а ті своїм, і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (інакше бандура) і ліра — се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник пере-бірає пальцями клавіші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок), як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те, як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співали релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про святого Миколая, про страшний час (смерть), про роз­луку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні — про щоголя (пташине весіл­ля), про дворянку, про Хому та Ярему, про кисіля, про бугая. Думи — се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали велике моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявив свій погляд на правду, або„ краще сказати, на те, що не було на світі правди. «Нема в світі правди, правди не зіскати,— співав тут бандурист.— Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці». Перехо­дячи від сучасного власного життя, співець співає, що «вже тепер правда помірае, а неправда увесь світ зажерла. Увесь світ можна ісходити, і прав­ди не зіскати. Свята правда — то єдиний Бог, котрий сомиряє неправду, сокрушить гординю, вознесеть святиню від нині до віка». «Щиголь», або «Пташине весілля»,— се весела жартівлива байка або вигадка, а «Дво­рянка зла» — сатира на дворянську жону, котра веліла чоловікові продати воли і бики і купити їй червоні черевики, щоб вона боса не ходила і ніжок не колола, бо вона панського роду, не ходила боса зроду. Милий мусив продати лоша й кобилу та купити їй білило й красило, мусив продати усе своє добро — і тоді він суворо, навіть жорстоко проучив жінку-модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка. Оттака була взагалі народня поезія.

Щодо письменників у Слободській Україні, то було їх тільки двоє — козак Климовський271 та Григорій Савич Сковорода. Козак Климовський жив у петровську добу, писав більше російською мовою, славився між козаками своїм розумом і радами. Кажуть, що він немов склав отсю україн­ську пісню:

їхав козак за Дунай,

Сказав: дівчино, прощай,

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй.

Постой, постой, козаче,

Твоя дівчина плаче.

Як ти мене покидаєш,

Тільки подумай.

Білих ручок не ламай,

Сірих очок не стирай,

Мене з війни со славою

К собі дожидай.

Не хочу я нічого,

Тільки тебе одного,

Ти будь здоров, мій миленький,

А все пропадай.

Отся пісня перейшла в нарід.

Але далеко більше значіння яко співець-поета має старчик філософ Г. С. Сковорода. Він має зв'язок, яко письменник, з іншими старими письмен­никами XVIII ст., як се підтримує професор М. X. Сумцов.

Літературні твори Г. С. Сковороди, й на мій погляд, девчім нагадують твори (не философські) представників українського письменства XVII ст.— Ів. Вишенського , Лазаря Барановича, Іоаннікія Галятовського 273, Ради-виловського 274. У Лазаря Барановича, наприклад, було багато емблем, котрі дуже любив і Сковорода, емблематичні малюнки ми бачимо при деяких його творах і два з них ми поміщаємо у цієї книжці. «Сад божественнихъ пъсней» Г. С. Сковороди нагадує нам «Огородок Божієй матері» Радиви-ловського. Г. С. Сковорода, по словам його учня Ковалинського, «завжди любив свою рідну мову (українську), і коли писав для свого краю, то й уживав іноді малоросійську мову й правопис» 275. Але ми, маючи тепер майже усі твори Сковороди, мусимо сказати, що твори Сковороди не напи­сані по-українські і в них тільки трапляються інколи українські слова й вирази. Ми гаразд не знаємо, через що воно так вийшло, коли Сковорода так любив українську мову. Мабуть, через те, що тоді ще не була утворена не тільки й наукова, філософічна, а й літературна українська мова, і він тримався того мішаного літературного язика, на котрім писали усі україн­ські письменники XVII і XVIII ст.276

Сковорода почав складати вірші, мабуть, під впливом свого учителя по Академії — Георгія Кониського 277; під його впливом він написав свою трагедо-комедію, котра, на великий жаль, до нас не дійшла. Викладаючи піїтику в Переяславській семінарії, він почав складати і давати учням, як се звичайно робилося, зразки своїх віршів. Потім з своїх віршів він склав цілий збірничок під заголовком «Садъ божественныхъ пъсней» (ЗО пісень). Одні з них були написані ще у 50-х роках, другі — в 60-х, а є й такі, що відносяться до 80-х років XVII ст. У основі їх лежала Біблія і його релі­гійно-філософічні погляди. Третя пісня написана була на текст: «Прорасти земля бьіліе травное, сиречь, кости твоя прозябнуть, яко трава, и разбо-теють»:

Весна люба, ах, пришла

Зіма люта, ах пройшла

Уже сады расцвьли

И соловьевъ навели!

Ах ты, печаль, прочь отсель!

Не безобразь красныхъ селъ.

Бъжи себъ въ болота,

Въ подземныя ворота!

Бъжи себъ прочь во адъ,

Не для тебя рай и садъ.

Луша моя процвъла И радостей навела.

Щасливъ тотъ и безъ утъхъ,

Кто побъдитъ смертный гръх.

Душа его — Божій градъ,

Душа его — Божій садъ.

Всегда сей садъ даетъ цвъты.

Всегда сей садъ даетъ плоды,

Всегда весною тамъ цвьтетъ,

И листь его не опадетъ.

О Боже мой, ты — мнъ Градъ,

О Боже мой, ты — мнъ Садъ!

Невинность мнъ — то цвъты,

Любовь и миръ — то плоды

Душа моя есть верба,

А ты еси ей вода.

Питай меня въ сей водъ,

Утъшь меня въ сей бъдъ.

Я ничего не боюсь:

Однихъ гръховъ я страшусь.

Убей во мнъ всякій гръхъ:

Се ключъ моихъ всъхъ утъхъ.

Любов до природи і сільської самотини бачимо ми у пісні 13-й, де, опи­савши сільську тишу і природу. Сковорода кінчає вірші так:

Пропадайте, думи трудны,

Города премноголюдны,

А я съ хлъба кускомъ.

Умру на мъстъ такомъ.

18 пісня написана на манір народної української пісні і наближається до неї навіть по своєї мові. Ось її зміст, якби написати її українською орфографією:

Ой ти, птичко жовтобоко,

Не клади гнізда високо.

Клади на зеленій травці.

На молоденькій муравці!

От яструб над головою

Висить, хоче ухватить.

Вашею живе він кров'ю,

От, от когти він гострить.

Нащо мені замишляти.

Що в селі родила мати?

Нехай у тіх мозок рветься.

Хто високо в гору дметься.

Стоїть явір над горою,

Все киває головою.

Буйни вітри повівають,

руки явору ламають.

А вербочки шумлять низько,

Волокуть мене до сна.

Тут тече поточок близько,

Видно воду аж до дна.

А я буду собі тихо

Так мине мене все лихо

Щастлив буду чоловік.

Але найкращим віршом Сковороди треба признати 10 пісню його Сада «Всякому городу», в основу котрої положений стих Сираха: «Блаженъ мужъ, иже въ премудрости умретъ и иже въ разуме своем поучается свя­тине». Вона дуже вподобалася народу, мабуть, за свій сатиричний зміст, і її почали співати сліпці-бандуристи та лірники під назвою сковородин-ської думи або псальми. У 1833 р. в Харкові вийшов український альма­нах (збірник) «Утренняя звЪзда», де І. І. Срезневський помістив свою розвідку «Отривки изъ записокъ о старцЪ Григор1Ъ СковородЪ». У кінці її він надрукував сю саму пісню Сковороди, але доповнену й перероблену народом, з своєї власної збірки народніх українських пісень з такою при­міткою од себе: «Тепер, щоб показати, як швидко і як уміло міняються наро­дом твори, які йому довподоби, перепишу сю саму пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь замічу: коли ся пісня на протязі яких-небудь 50 років встигла так перемінитися, так далеко одійти од свого початкового образа, вида, що ж сказати тоді про ті народні вірші, котрі зложені були за 3—4 століття до нашої доби?»

Вірша Сковороди складається з 6 стихів, а її переробка — з 16. Значить, се власне не стільки переробка вірші, скільки її доповнення, котре, одначе, зроблено уміло, так, як його б повинен був зробити сам Сковорода, коли б він захтів поширити зміст сієї своєї вірші. Можливо, що сам Сковорода й доповнив свою віршу, бо він звичайно доповняв інші філософічні твори, а про свою 14 пісню «Сада» зробив помітку — «обновлена у 1782 році». А хоч би й не сам Сковорода доповнив свою віршу, все ж таки, я думаю, що та доповнена вірша, котру надрукував Срезневський як народню пісню, по свойому складу не являється народньою піснею, і її доповнив хтось із тих, хто почитав Сковороду і був його учнем, а таких було багато. Кажучи се, ми не одкидаємо того, що сю сковородинську псальму у поширеному її змісту співали кобзарі та лірники, і од них і Срезневський міг записати її у свої часи (я сам записав сю псальму у Харкові од кобзаря у початку 80-х років XIX ст., і сей запис зовсім близький до запису Срезневського). Я тільки підтримую думку, що се не є народня пісня, навіть не народне доповнення сковородинської псальми, а скорш усього шкільна псальма, як і багацько з тих духовних псальмів, які співали кобзарі та лірники. Бере мене також сумнів, коли я читаю у Срезневського, що більша частина духовних пісень, які співають кобзарі та лірники, були зложені Сковородою. Сам Сковорода співав пісні свого «Сада» й під музику, бо вигравав, як знаємо, на декількох струментах. Можливо, що іще дехто виучився од нього їх співати на його голос под приводом бандури, ліри або цимбал. Але ми дійсне не знаємо, які інші його пісні перейшли у нарід і співалися кобзарями або лірниками. Його вірша «Всякому городу» була записана окрім мене ще в Куп'янську українським етнографом Івановим 278 од учи­теля-крестьянина Ів. Тура. Ось вірша Г. С. Сковороди.

Всякому городу нравъ и права; Всяка имъеть свой умъ голова; Всякому сердцу своя есть любовь; Всякому горлу свой есть вкусъ каковъ, А мнъ одна только въ свътъ дума, А мнъ одно только нейдетъ съ ума.

Петръ для чнновъ углы панскіе третъ, Федька купецъ при аршинъ все лжетъ. Тотъ строить домъ свой на новый манерь. Тотъ все въ процентахъ, пожалуй, повьрь! А мнъ одна только въ свьть дума. А мнъ одно только нейдетъ съ ума.

Тотъ непрестанно стягаетъ грунта.

Сей иностранны заводить скота.

Тъ формируютъ на ловлю собакъ,

Сихъ шумить домъ отъ гостей, какъ к'абакъ.

А мнъ одна только въ свътъ дума,

А мнъ одно только нейдетъ съ ума

Строить на свой тонъ юриста права Съ диспутъ студенту трещитъ голова. Тъхъ безпокоитъ Венерин Амуръ. Всякому голову мучить свой дуръ. А мнъ одна только въ свътъ дума, А мнъ одно только нейдетъ съ ума.

Тотъ панеглрикъ сплетаетъ со лжей. Лекарь въ подрядъ ставить мертвыхъ людей. Сей образы жиревыхъ чтетъ тузовъ, Степка бъжить какъ на сватьбу въ позовь. А мнъ одна только въ свътъ дума, А мнъ одно только нейдетъ съ ума.

Смерте страшна! Замашная коса, Ты не щадишь и царскнхъ волосовъ. Ты не глядишь, гдъ мужикъ, а гдъ царь, Все жерешь такъ, какъ солому пожаръ. Кто жъ на ея плюетъ острую сталь? Тотъ чія совесть, какъ чистый хрусталь.

А ось ся поширена вірша по запису І. І. Срезневського:

Всякому городу нравъ и права,

Всяка имъеть свой умъ голова,

Всякому сердцу своя есть любовь;

Всякому люду свой вкусъ хоть каковъ.

А мнъ — [и проч.]

Петръ для чиновъ углы панскіе третъ;

Федька купець при аршинъ все лжетъ.

Крутить на свой ладъ приказный права.

Съ диспутъ студенту трещить голова.

А мнъ — [и проч.]

Тотъ непрестанно стяжаетъ грунта;

Сей со всъхъ націй заводить скота;

Ты домы строишь на новый манеръ.

Деньги съ проценту — пожалуй, повърь.

А мнъ — [и проч.]

Сива въ того старика борода,

Мокра бываетъ какъ чопъ завсегда

. Чопъ мнъ не диво — въ барилъ стремить.

Развъ жь и онъ все надь чопомъ лежить.

А мнъ — [и проч.]

Нам судья дълаетъ истинный судъ,

А въ его истинъ лжи цълый пудъ.

Онъ же на нищихъ раздалъ сто рублей,

Что надраль съ подданыхъ бъдных людей

А мнъ — [и проч.]

Онъ какъ забрался на ту бъдну честь?

Черезъ свой поклонъ, дары и лесть,

Удругь сдьлался гордъ и спъсивъ.

Сильно пріятельно сребролюбивъ.

А мнъ — (и проч.)

Тотъ на картинахъ малюетъ собакъ;

Въ тъхъ отъ гостей домъ шумить, какъ кабакъ

Сихъ безпокоитъ невърный Гамуръ (?)

Всякую голову мучитъ свой дуръ.

А мнъ — [и проч.]

Тотъ на прекрасной женился женъ;

Въ тъхъ домы блещутъ внутрь такъ, какъ и внь;

Тъ шестернями на бенкетъ летятъ;

Въ тъхъ для гостей чай и пунши кипятъ.

А мнъ — [и проч.]

Тотъ иностранныхъ себъ лошадей.

Сей накупилъ драгоцънныхъ парчей;

Въ тъхъ милліоньї ревутъ въ сундукахъ;

Въ тъхъ торчатъ тысячи въ темныхъ углахъ.

А мнъ — [и проч.]

Попъ ко всенощной до церкви нейдетъ.

Онъ и безъ церкви всеношну найдетъ.

Черный съ рогами бьжитъ, какъ мятель,

Пхнулъ его за запонъ у бълу постель (?)

А мнъ — (и проч.]

Тотъ у въ перинъ по уши пурнуль,

Какъ послъ маковки впившись заснулъ.

Съ теплыхъ перинъ не встаетъ до повдня.

У церкву пойдти ему — то есть бридня.

А мнъ — [и проч.]

Честь, благородство за вътромъ летить; ;

Трупъ же смердящій смерть в яму тащить;

Все остается его при двору —

Тъло несуть на Холодну Гору. А мнъ — |и проч.]

Картинки зъ реготу кишки ирвутъ;

Пъвчи спъваючи горло деруть;

Шляхтнчь за гоноръ и уха лишивсь,

Швець съ копылами пьючи разгубивсь,

А мнъ — [и проч.]

Плачется горько найбольше съ пожаръ(?)

Бондарь, кравець, маляръ, плотникъ и скляръ.

Ткачь кричит — горе, теперь я пропавъ!

Хтось мои цевки и берды покравъ

А мнъ — [и проч.]

Смерти страшна, замашная коса!

Ты не щадишь ни чіихь волосовъ.

Ты не глядишь, де мужикъ, а де Царь!

Все еси такъ какъ весною пожарь!

А мнъ — [и проч.]

Тотъ плюетъ на ея острую сталь,

У кого совьсть какъ чистый хрусталь!

Охъ! мнъ одна только въ свътъ дума,

Мнъ все одно только нейдетъ съ ума,

Какъ бы умерти мнъ не безъ ума.

У одній вірші Г. С. Сковорода згадав про народню волю і про батька козаччини Богдана Хмельницького:

Що то за вольность? Добро в ней какое?

Ины говорять, будто золотое —

Ах не золотое: если сравнить злато,

Против вольности еще оно блато [болото].

О когда бы же мнъ в дурни не пошитись,

Дабы вольности не мог как лишитись.

Будь славен по вък, о муже избрание.

Вольности отче, герою Богдане!

РОЗДІЛ 12