Славних прадідів великих...»

Назва цієї книжки буде зрозумілою, очевидно, не для всіх жителів сучасних Харківської, Сумської, суміжних з ними територій Бєлгородської, Воронезької, Донецької, Луганської та Курської областей. Адже полі­тична і економічна окремішність і цілісність цієї колись єдиної території, як і сама її назва, давно відійшли у минуле. Але треба пам'ятати, що корені сучасності сягають у глибоке минуле, тому в часи реформ, прискорення ритму життя, пошуків його нової якості в суспільстві, як правило, пробуджується масовий інтерес до «вічних» питань: «Хто ми? Звідки? Куди йдемо?» Для сучасного українського читача відповіді на ці питання набувають нині особ­ливої гостроти. Ця книга може допомогти йому.

Слобожанщина — один з кількох регіонів України, що утворився на роз­доріжжі Дикого степу між непевними політичними кордонами трьох дер­жав— Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом XVII — XVIII ст. Довгий час проміжне становище між лісом і степом, осілою і кочо­вою людністю, на перехрестях старовинних трактів, відкритих як для торгівлі, дипломатії, так і для страхітливих, спустошливих розбоїв, робили цей край зоною інтенсивних контактів і взаємовпливів різних цивілізацій і культур. Приблизно з XVII ст. визначальними для історичної долі краю стали взаємо­відносини між українською та російською культурами в широкому розумінні цього слова.

В ході своєрідної Реконкісти українці та росіяни спільними зусиллями заселили і відвоювали територію Слобожанщини в жорстокій боротьбі з сусідніми державами. Утворена ними духовна і матеріальна культура увібрала в себе найрізноманітніші прояви обох культурно-національних стихій. Символи історичного буття на цій території — оспівана в художній літературі і мистецтві чудова природа, геній Г. С. Сковороди, блискуче су­зір'я викладачів і вихованців Харківського університету — однаково дорогі і зрозумілі серцю українця і росіянина. Занепад або зникнення будь-якої з цих культур мали б фатальні наслідки для іншої.

Дослідження історичного минулого краю налічує майже 200-літніо тради­цію. Воно гідно представлено іменами І. І. та Г. Ф. Квіток, І. І. Срезневського, О. Філарета, П. Головінського, А. С. Лебедева, Є. О. Альбовського, В. Я. Да-нилевського та багатьох інших. Але своє найповніше і найяскравіше втілен­ня історичне краєзнавство Слобожанщини знайшло в творчості видатного українського історика, академіка АН УРСР, відомого громадського діяча Дмитра Івановича Багалія (1857—1932).

Наукова спадщина Д. І. Багалія включає близько 350 публікацій, в тому числі підручників, монографій, археографічних видань і статей з істо­рії України і Росії. Але центральне місце серед них посідають дослідження з історії Слобідської України. Слави літописця Слобожанщини історик зажив ще за свого життя. Його фундаментальні монографії і збірки докумен­тів, присвячені історії залюднення, соціально-економічного і культурного розвитку краю, творчості Г. С. Сковороди, історії міста Харкова і Харків­ського університету одразу ввійшли в широкий науковий і культурний обіг і привернули до себе увагу найвидатніших діячів вітчизняної куль­тури: Л. М. Толстого, І. Я. Франка, В. І. Вернадського, І. Ю. Репіна. В них відбилися характерні риси світогляду і творчої манери дослідника, винесені з школи його учителя, видатного українського історика В. Б. Ан­тоновича.

Як історика, Д. І. Багалія відзначає, в першу чергу, інтерес до історії окремих областей — регіонів країни і в цьому зв'язку — питань археології, історичної географії та демографії, етнографії. Позитивістська методологія, якої дотримувався вчений, а також відсутність справжньої свободи науко­вого пошуку в загальній політичній атмосфері тогочасної Росії зумовили нехіть Д. І. Багалія до методологічних штудій і теоретичних узагальнень, прагнення сховати власну думку за нагромадженням документального, в першу чергу архівного матеріалу. Незважаючи на це, тематика, загальний характер наукових досліджень Д. І. Багалія завжди були актуальними для свого часу. Вони позначені рисами історичного оптимізму, вірою автора в торжество людського генія, прогресивний розвиток і неухильне вдоскона­лення людського суспільства. Д. І. Багалій завжди підкреслював ефектив­ність громадської ініціативи і самоврядування, представницьких органів управління, відстоював необхідність правових відносин і рівності всіх гро­мадян перед законом.

Цими ж ідеями живилася і широка громадсько-політична діяльність Д. І. Багалія, нерозривно зв'язана з науковою; їх взаємовплив і взаємопро­никнення.

Д. І. Багалій належав до тієї славної плеяди діячів вітчизняної культури XIX — початку XX ст., натхненних ідеями демократичних реформ, прогресу, народної просвіти, зусиллями яких велетенська імперія, всупереч волі її «пастирів», піднімалась до вищих форм економічного, культурного і політич­ного життя. Цій меті була підпорядкована активна діяльність історика в громадських культурно-освітніх установах Харкова: історико-філологіч-ному товаристві, товаристві грамотності, громадській бібліотеці, на посадах виборного ректора Харківського університету і міського голови.

Працюючи майже все життя в Харкові, піклуючись про розвиток про­вінції, Д. І. Багалій в той же час не був фігурою суто місцевого масштабу. На початку XX ст. він став одним з провідних українських істориків, заснов­ником і авторитетним керівником школи дослідників історії Слобідської і Лівобережної України в Харкові. В свою чергу, активна громадська діяль­ність ученого зробила його помітною фігурою в рядах ліберальної наукової інтелігенції, лідером академічної групи в Державній раді 1906 і 1912— 1914 рр., де він був чи не єдиним виборним представником від провінційних російських університетів.

Цікаво було б порівняти наукову і громадську діяльність Д. І. Багалія і його молодшого сучасника, теж учня В. Б. Антоновича,— М. С. Грушев-ського. Звичайно, не місце і не час робити це в короткій передмові, але, на на­шу думку, подібний короткий відступ може допомогти читачеві краще зрозу­міти особливості світогляду Д. І. Багалія, його місце в українській історіо­графії, а також шляхи розвитку самої історичної науки на Україні.

М. С. Грушевський, діючи довгий час в своєрідних, відмінних від росій­ських політичних умовах Австро-Угорщини, на грунті культурних і історичних традицій Західної України, представляв зовсім інший напрямок національ­ної історичної науки і громадсько-політичної думки.

Якщо Д. І. Багалій вивчав історію окремих областей-регіонів України, очевидно, поділяючи думку керівників Старої Київської громади про перед­часність створення узагальнюючих праць з історії українського народу в межах всієї його етнічної території, то М. С. Грушевський, як відомо, орієнтувався саме на них. В зв'язку з цим стрижнем праць Д. І. Багалія було географічне начало, а М. С. Грушевського — національне. В той час як нау­кова і громадська діяльність Д. І. Багалія проходила в основному під гаслами аполітичного культурництва, у М. С. Грушевського вона була відверто політизована. Наскільки Д. І. Багалій уникав методологічних пошуків і узагальнень, настільки ж М. С. Грушевський виходив з необхідності утво­рення історико-філософського підґрунтя для вивчення історичного процесу. Не можна не помітити також, що в той час як Д. І. Багалій вивчав історію України в тісному зв'язку з Росією і закликав до українсько-російського єднання, М. С. Грушевський розглядав минуле і майбутнє українського народу з позицій «відрубності» і дотримувався західноєвропейської орієнта­ції. На нашу думку, численні розбіжності в діяльності обох дослідників відбивали не тільки їх особисті риси і уподобання, умови наукової і гро­мадської творчості, а й різні етапи формування і розвитку української нації — мовно-культурницький і політичний. Наприкінці 20-х років особисті відносини між Д. І. Багалієм і М. С. Грушевський, які ніколи не були теп­лими, загострилися ще більше. Але в загальному контексті розвитку власне української історичної науки творча діяльність як Д. І. Багалія, так і М. С. Грушевського, свідчила про поступовий розвиток української історіо­графії кінця XIX — початку XX ст.

* * *

«Історія Слобідської України» — один з кращих творів у науковому доробку Д. І. Багалія, квінтесенція його багаторічних розвідок з історії краю. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту його заселення приблизно до початку XX ст. і включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю, його соціально-економічного і політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення, тощо. Водночас це одна з пер­ших в українській історіографії науково-популярних книжок, що відігравала роль підручника позашкільної освіти і самоосвіти для масового читача. Написана простою і зрозумілою українською мовою з деякими діалектни­ми особливостями, характерними для Слобожанщини, насичена фольклор­но-етнографічним і ілюстративним матеріалом, «Історія Слобідської Укра­їни» для багатьох стала також першим посібником з української мови і українознавства в цілому. Цікаво відзначити також, що це перша крупна робота самого Д. І. Багалія, написана українською мовою, якою відтоді починають друкуватися майже всі його наукові твори.

«Історія Слобідської України» є цікавою пам'яткою нового етапу роз­витку української немарксистської історіографії, що настав після пова­лення царизму.

На жаль, нам поки що мало відомо про особливості історіографії історії України тих часів. Це стосується політичних і науково-організацій­них умов її існування, боротьби різних течій і напрямків, переважаючої тематики і її зв'язку з суспільно-політичною кон'юнктурою, обставин твор­чості її представників. Заіржавіли за півсторіччя двері «спецхранів», одкри-ваючись з великим зусиллям і рипінням, лише починають випускати з-під арешту імена і твори інтелектуалів, які роздумували над проблемами.

що так хвилюють наше суспільство сьогодні. Знайомство з їх доробком розширює горизонти світогляду, допомагає знайти кінці і зав'язати вузли­ком вже вкотре обірвану нитку вітчизняної культурно-історичної традиції.

«Історії Слобідської України» Д. І. Багалія в цьому відношенні пощасти­ло набагато більше, ніж іншим творам. Вона ніколи не приховувалась від читача. її частенько згадували в загальних і спеціальних наукових виданнях, навіть видавали за досягнення радянської історичної науки періоду її становлення, коли, мовляв, не всім ще було дано піднятись до марксизму. Якщо ж ця книга і стала нині бібліографічною рідкістю, то перш за все через свою популярність у масового читача.

Вивчення обставин написання цієї роботи переносить нас в бурхливу атмосферу революційних подій і сподівань 1917 р., швидкої політизації українського національно-визвольного руху, його виходу на рубежі держав­ності, що змушувало широкі верстви населення, ведучі політичні партії і організації окреслити своє ставлення до проблеми національного само­визначення. Це були часи різкого зростання громадського попиту на україно­знавчу і україномовну літературу, завоювання останньою масового читача. Не випадково відомий історик України, росіянка за походженням і мовою, О. Я. Єфіменко відзначала в 1918 р. в «Письмах из хутора», що «... украино-ведение есть в данный момент неотложная острая потребность, настоящий духовный голод украинской жизни». В ходу були видання, присвячені національному питанню, проблемам взаємовідносин центру і областей, злободенна публіцистика, словники і самовчителі української мови та ін. Обставини життя вимагали задовольнити пекучу потребу людей в початкових знаннях, яких не давала стара освіта. Поважні учені — історики, філософи, економісти, філологи і соціологи, відклавши на деякий час фундаментальні дослідження, ставали популяризаторами, публіцистами і політиками, орієнтуючись передусім на масову аудиторію.

Д. І. Багалій не був винятком. Зустрівши звістку про Лютневу революцію на посаді міського голови Харкова, він гаряче вітав повалення самодержав­ства і взяв активну участь у виборах в нові органи міського самоврядування. Вперше за свою довгу і вдалу громадсько-політичну і наукову кар'єру вчений виступив під прапорами українських ліберальних політичних партій. Зокрема, його кандидатура в члени органів міського самоврядування була висунута Українським демократичним блоком, створеним харківською українською інтелігенцією під егідою Української партії соціалістів-феде-ралістів. Одночасно з Д. І. Багалієм по цьому ж списку балотувався відомий український письменник, драматург, музикант Г. М. Хоткевич.

Розквіт політичної свободи в країні після повалення самодержавства давав можливість для створення українських шкіл і гімназій, різноманітних курсів для підготовки національних кадрів. Зокрема, в Харкові під тиском громадськості восени 1917 р. міська дума прийняла рішення про відкриття у місті кількох українських гімназій, в зв'язку з чим при місцевому комер­ційному інституті відкрилися постійно діючі курси з українознавства для вчителів. Окремі дисципліни там викладали, між іншим, Д. І. Багалій, Г. М. Хоткевич, М. Ф. Сумцов, В. О. Барвінський.

Видання масової літератури з різних галузей знань для широкого читацького загалу українською і російською мовами взяло на себе видавниц­тво Харківського кредитного союзу кооперативів «Союз», залучивши до цієї благородної роботи кращих фахівців. Так, серію книжок культурно-історич­ної бібліотеки редагував Д. І. Багалій; бібліотеки природознавства — проф. В. І. Талієв, сільськогосподарської — проф. А. Н. Челінцев. В цьому видав­ництві друкувалися українською мовою також твори для дітей, підручники, хрестоматії, посібники і словники. Першою з книжок в серії культурно-історичної бібліотеки була видана «Історія Слобідської України», написана Д. І. Багаліем на спеціальне замовлення видавництва.

На жаль, і досі не знайдено рукопису твору, що утруднює визначення часу його написання. Деякі вказівки на це знаходимо в тексті книжки. Так, в розділі І Д. І. Багалій натякає, що фактичні дані в історії Слобожанщини можуть мати і практичний інтерес для вирішення «... питання про з'єднання Слобідської України з Україною взагалі, про територіальну автономію України або про вибори в установчі українські збори...» Як відомо, вибори в Українські установчі збори намічалося провести в кінці грудня 1917 р.— отож процитовані рядки не могли бути написані пізніше цього часу. На можливий час написання роботи вказує і назва останнього розділу роботи — «Харків яко українське місто». Відомо, що лекцією під такою назвою влітку 1917 р. Д. І. Багалій відкрив курси українознавства у Харківському комерційному інституті. Цілком імовірним буде припущення про зв'язок між названою лекцією і відповідним розділом книги. Нарешті, перші рецензії на «Історію Слобідської України» з'явилися в українській пресі вже в липні 1918 р. Таким чином, припускаємо, що текст монографії писався Д. І. Багаліем протягом 1917 р., точніше — в його середині або другій половині, тобто в максимально стислі строки. Наслідки деякого поспіху відбилися, перш за все, в загальній редакції тексту: це, зокрема, стилістичні і граматичні хиби, друкарські помилки, нечіткість хроно­логічних рамок роботи, невитриманість наукової термінології, переванта­женість окремих сторінок фактичним матеріалом.

Створюючи цю роботу, Д. І. Багалій переслідував виразну просвітницьку мету. «"Історію Слобідської України" — підкреслював він,— треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слобідсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кров'ю обороняв цю країну од ворогів». Учений прагнув показати історичні корені і традиції одного з найбільш русифікованих в силу цілої низки історичних обставин регіонів України, його органічну належність до українського етнічного і культурного-тіла. Це було тим більш необхідним, що спроби харківської української і частини російської інтелігенції розширити сферу вжитку української мови і культури, створити необхідні для цього економічні, соціальні і правові гарантії зустрічалися з різними формами протидії з боку шовіністично настроєної або байдужої до подібних проблем більшості.

Можливо, цим пояснюються незвична для творів Д. І. Багалія полемічна загостреність окремих місць роботи (приміром, назва розділу 13 — «Харків яко українське місто», напевне, звучала незвично для вуха харків'янина), розсипані по всьому тексту твору заклики вивчати, знати і поважати україн­ську культуру і мову. Гаряче відстоюючи необхідність розвитку культури рідного народу як неодмінну передумову його прогресу, Д. І. Багалій ніколи не опускався до вузького націоналізму. В усіх своїх роботах він підкреслював історичну закономірність тісних українсько-російських взаємин. Це знайшло своє відображення і в «Історії Слобідської України». Як об'єктивний історик, Д. І. Багалій краще, ніж будь-хто, розумів, що «... з усіх українських земель Слобідська Україна була найтісніше і найщільніше зв'язана з Москвою, в її устрої й культурі ми бачимо і українську, і російську стихію, що існували поруч одна з одною на її території». Надзвичайно актуально звучать сьогодні ці, написані більше ніж 70 років тому, слова.

В основу роботи покладено загальноісторичну концепцію, якої дотри­мувався Д. І. Багалій в дожовтневий період своєї творчості: невпинного про­гресу, розвитку цивілізації від простих до більш складних і витончених форм, від воєнного суспільства до цивільно-правового, тощо. В центрі уваги автора — народ, особливо його широкі верстви, на боці яких знаходяться всі симпатії дослідника. З великим співчуттям до простих людей змальовує Д. І. Багалій поневіряння переселенців на їх нелегкому шляху до нової батьківщини, тривожне, сповнене смертельної небезпеки життя на степо­вому кордоні, нескінченні утиски, побори і повинності з боку держави і пан­ства, якими супроводжувалося поступове закріпачення селян і козаків. З точки зору народу розглядає вчений і значні політичні події в історії Росії і України XVII—XVIII ст., залучаючи для цього значний фольклорний мате­ріал. Загалом «Історія Слобідської України» набагато яскравіше, ніж попе­редні роботи Д. І. Багалія, відбиває народницькі елементи його світогляду.

Структура роботи своєрідна. «Історія Слобідської України» складається з окремих розділів-нарисів, приблизно однакових за обсягом, але не завжди рівноцінних за широтою проблематики. Більшість цих нарисів висвітлюють різнопланові питання історичної географії (1), заселення (2), економічного розвитку краю (7, 8), побуту (9), релігійного життя (10) і освіти (11), в той час як інші торкаються більш конкретних проблем: скажімо, розділ 6 («Вибори до Катерининської комісії для укладання нового «Уложения» і накази слобожанських представників») або 12 («Український філософ Григорій Савич Сковорода»). Вище ми вже зазначали, що «Історія Слобід­ської України» — немовби квінтесенція попередніх багаторічних досліджень Д. І. Багалія з історії краю. Але водночас вона була новим кроком уперед в цьому ж напрямку. Так, враховуючи потреби часу, історик додав до своєї роботи нові розділи, які потребували самостійного дослідження, але звучали напрочуд актуально в умовах політичного життя 1917 р. на Україні: розділ 4 торкався автономії Слобожанщини в складі Росії, розділ 5 був присвячений соціально-класовій структурі, взаємовідносинам між різними класами-ста-нами в слобідсько-українському суспільстві, розділ 8 — землеволодінню, розділ 9 — культурі і побуту українського населення краю. Незважаючи на те що в цілому хронологічний принцип розподілу матеріалу в книзі, як правило, підкоряється проблемно-тематичному, структура дослідження вдало відбиває не тільки історичні погляди Д. І. Багалія, а й основні етапи історичного шляху Слобожанщини і дає досить повне уявлення про її освоєння, соціально-економічний і культурний розвиток по мірі входження цієї території у відповідні державно-правові структури і норми буття Російської імперії. Разом з тим помітною прогалиною нині виглядає від­сутність спеціальних розділів про археологічне минуле краю, воєнну історію Слобідських полків, класову боротьбу. Основну наукову літературу до вис­вітлення цих проблем ми подамо в коментарях.

Слід вказати і ще на одну характерну рису «Історії Слобідської Украї­ни» — документалізм. Книга написана на широкому і достовірному фактич­ному матеріалі, який Д. І. Багалій, вірний принципові «Хай джерела говорять самі за себе», щедрою рукою вводив в текст праці. Це стало надійною гаран­тією об'єктивності монографії, багатства її змісту — риси, які особливо цінує наш перенасичений ідеологізованою продукцією читач. В той же час широке введення в науковий обіг документального архівного матеріалу, нерідко в його оригінальному вигляді, дещо утруднює сприйняття змісту непідготовленою до цього людиною.

Закінчуючи коротку передмову, буде доцільно сказати кілька слів про долю наукової спадщини Д. І. Багалія. Його роботи перевидавалися ще за життя історика, що свідчило про їх популярність. В 1927 р., коли радян­ська громадськість урочисто відзначала 70-річний ювілей Д. І. Багалія, Рада Народних Комісарів УРСР прийняла спеціальну постанову про видан­ня зібрання творів вченого, куди мали увійти всі його основні роботи з історії Слобідської, Лівобережної і Південної України, а також автобіо­графія, написана у вигляді спогадів. Декілька праць Д. І. Багалій встиг майже повністю підготувати до друку. Але кінець 20-х — початок 30-х років були не найкращим часом для подібних заходів. В умовах закріпачення суспільного життя тезою про «загострення класової боротьби по мірі просу­вання нашої країни до соціалізму» до загального і дещо абстрактного ярлика «буржуазна» по відношенню до творчості Д. І. Багалія офіційна ідеологічна машина дуже скоро додала ще й «вульгарно-матеріалістична», а пізніше — навіть «буржуазно-націоналістична». Врешті-решт, це стало підставою для того, щоб деякі роботи радянського періоду (зокрема, про Г. С. Сковороду), а також мемуари історика, матеріали святкування його ювілею в 1927 р. надовго осіли в «спецхрані». Питання про перевидання історичних дослід­жень Д. І. Багалія неодноразово піднімалося науковою громадськістю СРСР, починаючи з 60-х років. Але тільки зараз воно перейшло на реальний грунт. Сподіваємося, що це тільки початок.

В. В. Кравченко, кандидат історичних наук

К у л ьт у р н о-І ст о р и ч н а Бібліотека

під. ред. профо. Д. І. Багалія.

ІСТОРІЯ

СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ

ПроФ. Д. І. БАГАЛІЯ

ИЗДАТЕЛЬСТВО .СОЮЗ" Харьховсиаго Кредитного Союза К о о п е р а т и в о г

1918.

ПЕРЕДМОВА

Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди була народ-ньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх царів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і т. п. Але вже українські історики 60-х років, як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українсько­го народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-укра-їнського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з свідомості про те, що творили його діди та пра­діди,— з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.

У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й шанува­тимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже корис­не і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної просвіти.

Д. Багалій

ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ І ПОЧАТОК її ЗАСЕЛЕННЯ

Дике поле — Слободська Україна, її поверх і взгір'я. Річки і їх вплив на заселення. Степ і ліс — їх вплив на заселення. Природні багацтва Слободської України. Татарські броди та перелази. Шляхи. Новоросійський степ. Московське заселення України. Українські переселенці з Польщі у XVI і першій половині XVII ст.

Дике поле — Слободська Україна, її поверх і взгір'я. Слободська Укра­їна — се одна з частин нашого рідного краю України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, Малоросію', своєю матір'ю, а Слободську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини2 і Слободської України, назвисько «Україна» належало влас­не до Слободської України3. І справді, ся країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіяльнім значінню сього слова, бо се була «україна», цебто окраїна4, русько-української землі5. Колись руський літописець називав україною Руських земель погря-ниччя Переяславської землі з половецькими степами"; і там і тут відчуваємо, окрім етнографічного, і географічне значіння сього слова. Для кожного мешканця дніпровського Правобережжя і навіть Лівобережжя тодішнє дике поле7, котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольську добу, у XI—XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоч було дідизною8 українців XVII ст., але далекою україною. Слободська Україна нині займає майже усю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній. Подивимося тепер, що се була за країна з геогра­фічного погляду. Се була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воро­незької, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпров­ського і Донського водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях9. А вже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів. Воронезька губернія теж невисока і поділяється річкою Доном на дві частини — західну, більш високу, і схід­ну — нижчу, де тільки праворучні береги річок трохи вищі, ніж уся низина навкруги. Усі три губернії не тільки не отділяються одна від другої якимись там межами, а навпаки зв'язуються одна з другою їх стяговими горами. Східня частина Воронежчини належить до Донського краю, з котрим її зв'я­зує Дін. Найбільш високим і забезпеченим від ворога місцем було право­бережжя річок Дніпра і Дона; воно виявляло чудову природню красу. На Донцеві в теперішньому Ізюмському повітові були Святі гори, про котрі ми маємо звістки в дуже давніх пам'ятках нашого письменства; на них тепер красується Святогорський монастир10. Скільки разів не був я у Святих горах,— і завсігди з великим почуттям дивився на величию панораму, котра одкривалася перед моїми очима з тих крейдяних скель, де збудована церква на такому, як здавалося, ненадійному грунті. З високого правого берега Донця відкривався широкий краєвид на донецьке лівобережжя, з його широкими, просторими ланами, лугами і лісами. І ясно стає тоді, якою природньою твердинею являлися Святі гори для руського народу проти татар, котрі володіли тоді Донецькими степами. Вже на почат­ку XVI ст. російські вартові й станичники оповідали Герберштейну (послан­цеві германського імператора)", що вони бачили у Святих горах якісь-то кам'яні статуї і фігури, се, певно, й були крейдяні скелі Святогір'я, а, може, ще й кам'яні баби, яких чимало залишилося по степах України ще і в наші часи. На Дону, там, де річка Тиха Сосна вливається в Дін, пишаються дивною красою Дивні гори, котрі описав митрополит Пимен у своїй подорожі до Царьгорода у XIV ст.:«Оттуда ж,— писав він,— приплыхомъ къ Тихой СоснЪ і видихомъ столбы каменны бЪлы дівно же й красно стоятъ рядомъ, яко стозі мали, б-влы ж і свътли зтэло надъ рекою Сосною». І тутечки, на сім чудовім місці, був заснований Дивногорський монастир, а в п'яти верстах од нього зосновався Шатрищегорський монастир на високій могилі Шатрище. Небагацько було в Слобожанщині, як ми бачили, гір, і через те її міста і навіть села будувалися на городищах, себто запустілих старо-древніх руських городах дотатарської доби, бо вони — сі городища — були як би природними кріпостями серед рівного степу, що простятся без кін­ця і краю.

Річки і їх вплив на заселення. Річки Слобожанщини належать до Дніпров­ського й Донського водозборів; меншість — до першого, більшість — до дру­гого. Тепер з тих річок жодна не судоходна, але колись було інакше: Сівер-ський Донець, Псьол, Ворскла і Оскол були судоходні, бо на дні їх знайдені якорі, а по Донцеві сплавлялося колись чимало байдаків12 з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. Од Чугуєва до козацького городка Донецьких Роздорів треба було їхати водою три тижня, а звідтіля до Озова13 ще чотири дні. їхати вверх, проти води, звісно, було трудніше й далеко довше. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли на байдаках до гирла сеї річки з усім припасом для будування міста Царе-борисова (в теперішньому Ізюмському повітові біля Святогорського мона­стиря) |4. В царювання Івана Грозного славний козацький отаман Дмитро Вишневецький (козак Байда козацьких дум) 15 побудував чайки|ь і спустив­ся на них у Дніпро, щоб плюндрувати 17 кримські кочовища. Але з XVIII ст. слободсько-українські річки починають щороку міліти, бо ліси тоді зменши­лися й порідшали і береги багатьох річок через те оголилися, річки замулю-валися мулом з ярів, балок та гребель і гаток, зложених для млинів, коли повінь зносила з них хмиз та багно. Вадило річкам і те, що вони текли у широких долинах, весною розливалися і затоплювали низину, а потім під спекою гарячого сонця висихали. Праві береги річок були, звичайно.

покриті лісом, а ліві були низькі й лугові, а іноді піскуваті. Такі береги мали — Донець, Ворскла, Псьол, Мерла, Харків, Нежеголь і інші. Але є й та­кі річки, як, наприклад, Уди, Лопань, Мож, Корень, Короча, Мерехва, що мали ліси по обох своїх берегах. Були і зовсім степові річки без усякого лісу, як Вовча, Мокрий Бурлучек, Балаклія, Ізюмець.

Який же вплив мали річки на заселення краю? Вони були звичайними шляхами для розселення людності. Дніпровські вітки — Псьол, Сула, Вор­скла — зв'язували Слободську Україну з Лівобережною — Полтавщиною; р. Вир у Сумському повіті Харківщини вливається у р. Сейм, а той у Десну — головну річку Чернігівщини. Псьол і Ворскла починаються у Курщині, а головна річка краю Донець зв'язувала Курщину й Харківщину з Доном і Донським козацтвом. Вітки Донця, Оскола і Айдара наближаються

до Воронезького краю. Дніпровські річки зближалися з донськими: вітка Ворскли — Мерчик — підходить до вітки Донця — Уд, а Ворскла — до Дон­ця. Маленькі річки мали теж вплив на заселення 1 розселення перших поселенців країни. Як колись давньоруські слов'яне селилися понад річками, так саме і слобожане перш усього починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густіше й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках: Суми — на Пслі, Лебедин — на Оль-шані, Охтирка — на Охтирці, Вільний — на Ворсклі, Краснокутськ і Богоду-хів — на Мерлі, Золочів — на Удах, Валки — на Мжі, Харків — на Харкові і Лопані, Цареборисів — на Осколі, Вовчанськ — на Вовчій, Тор (Сло­в'янськ) — на Торці, Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир — на Донцеві. По маленьких річках ішло народне заселення. В річках гатили греблі й робили млини.

Степ і ліс — їх вплив на заселення. Не дивно, що сі степи спокон віку вабили до себе таборища кочових гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів і татар. їм не треба було сталої оселі, не треба було обробляти землю й вести хліборобство: кочовник жив і годувався з кінських табунів, з овечих отар, а вони паслися майже цілісінький рік на степах; зимою він спускався на пів­день, а улітку підіймався на північ. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти колись половчанина, а потім татарина в його кочовищах:

Мал. І. П. О. Левченко. На Харківщині. (Харківський художній музей)

2 0-И7

шукай, як то кажуть, вітра в полі. А татарин навпаки — раптом наїздив на села й хутори землероба, убивав і уводив у неволю селян — слобожан, грабував скотину і усе добро. Ось через що слобожане повинні були захища­тися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками і таке інше. Виходить, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але ра­зом з сим він не захищав його від татарина.

Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав осілого переселенця від ворожих нападів: на лісову слободу трудніше було неждано-негадано напасти і татаринові, бо йому треба було вільного, одвертого шляху, щоб пуститися навтікача, як прийдеться піймати облиз-ня18. Лісу тоді було незмірно більше, ніж тепер. Я зібрав дуже багато звісток про ліси у Харківщині XVII і XVIII ст., по сих звістках можна було б навіть скомпонувати мапу (карту) лісів Слобожанщини за ті давні часи, на зразок звісної мапи Боплана19. Ліси й поляни, наприклад, чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола до Змієва; по вітках Донця теж ішли густі ліси, іноді по обох берегах; усі ті ліси мали свої назвиська — Ізюмський ліс, Теплинський, Черкаський і т. п. Багато було лісів по річках Удах, Лопані, Харкову, Бабці і Тетлезі, Ворсклі, Пслу, Сулі, Мерлі. На мапі Боплана ми бачимо великий ліс по Ворсклі од верховини поза Охтирки до Мерли. Ліси, звичайно, простягалися по правому високому берегу річок, але часто бувало й так, що й по лівому тяглися теж ліси. Частіш усього зустрічалися вільха, ліщина, верболіз. За лісами починався степ. По ребрах і верховинах балок траплялися й окремі ліси — байраки.

Природні багацтва Слободської України. З лісу слобожане робили собі лерев'яні кріпості навколо міста й замки у самому місті, будівлю і все. що потрібно було в хазяйстві; нищилося страшенно багато ліса також на буди, гути, бурти, вітряки, млини і винниці 20, котрі зараз почали будувати українські слобожане, як тільки одержали привілеї на усякі промисли. Більш усього переводилося лісу у винницях, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку. Натура щедро наділила Слобожанщину самород­ними здобутками — усякими дикими й садовими деревами: грушею, яблунею і кущами — терном, ліщиною, порічками, аґрусом, калиною, бузиною. Садки з пасіками були частенько першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, медведі, вовки, бабаки, тхорі, бобри, соболі, лисиці, куниці, борсуки-харсуни (Меіез іахиз), зайці, білки, виднихи, або видри, горностаї, лосі, вепрі, у степах — сайгаки і дикі коні. Дикого птаства теж було дуже багацько — куріпок, перепелів, хохітви (стрепетів), бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, соколів, кречетів, яструбів, куликів, вуток, журавлів, лебедів, орлів. Не дивно, що тоді розповсюджено було ловецтво. У річках була страшенна сила риби, найбільш усього у Дону, у Донцеві, Ворсклі, Пслу. Мінералів було обмаль — тільки солі було дуже багато, і її здобували на торських (по річці Тору), нині слов'янських, і маяцьких озерах. Ізюмська околиця Слобожанщини оселена була найго­ловніше тими переселенцями, котрих приваблювала отся сіль, яку потім чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували, окрім солі, ще й камінь для жорнів, крейду, котра йшла на хати-мазанки, гончарську глину, з котрої вироблявся усякий глиняний посуд. Отже для культурного життя, розвою і достатків ся країна була дуже здатна. Грунт був більш усього чорнозем, земля була невиорана, а цілина, вона родила й жито, й пшеницю, і усяку пашницю, огородину й садовину. У Чугуєві заведені були, окрім баштанів з кавунами й динями, навіть виноградники для московських царів. У широких безкраїх степах легко було розводити та розплоджувати табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був тутечки несуворий — повітря весною, літом і восени тепле. Татарські броди та перелази. Все це вабило до себе людність, але після монголо-татарського нападу ся країна довго була вільна, гуляща, а звісно, як кажуть, де е гуляще місце — там і сідай. Ось таким гулящим місцем і були дикі степи; татари сюди частенько навідувалися й понадавали навіть свої татарські назвиська деяким перевозам — перелазам — на Донцеві, як ми бачимо це у «Книзі Великого Чертежа»21. Згодом Москва22 поставила тут своїх вартових і станичників, котрі дозором дозирали й пильнували степ, мали на йому свої варти й станиці23, клали тамечки свої «пам'ятки», себто листи зі звістками про зустріч з татарами і про їх напади і заміри нападів на Україну; звістки про це вони одержували від татарських полонеників — бранців, або, як тоді казали, «язиків», бо вони повинні були розказати усе, що знали про свої напади. Відновлялася боротьба за степ між татари-ном-кочовником і осілим слов'янином-русічем, і багато сили стратила Русь, доки не посіла й не опанувала Дике поле. Татари добре знали шляхи у заселену Московщину і вибірали такі, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялася їм на дорозі яка річка, то на ній знали вони свої осібні броди, або перелази, щоб, як ка­жуть, не спитавши броду, не сунутися в воду. «Книга Великого Чертежа» перелічує нам одинадцять таких бродів або перелазів — Каганський, Абаш-кин, Шебелинський, Ізюмський, Татарський і інші; окрім сіх було ще багато інших, котрі не мали назвиська. Були татарські перелази і на інших річках — на р. Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчику, Торчі, Осколі; на Тихій Сосні було 14 перелазів, на котрих зроблені були башти і палі (ощепени — надолби).

Шляхи. Татарські шляхи в Україну простяглися по межиріччя. Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового й Донського водо-збірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів'я Молошних Вод, проходив поміж верхів'ями Молошних і Кінських Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули; сім шляхом татари доходили колись до Тульської засіки24. Він проходив по теперішній Таврійській, Катеринославській25, Харківській, Курській і Орловській губерніям. Між річками Мжою і Коломаком, у теперішньому Валківському повітові, був глибокий яр — перекоп, котрий об'їхати було неможливо, бо з обох боків сюди підійшли ліси й болота. Тамечки з давніх давен стояли московські вартові. Як ми згадаємо, що Тула од Москви у 160 верстах, тоді й побачимо, як далеко заходили татари в Московщину у кінці XVI і в початку XVII ст.

Від Муравського шляху відділялися Ізюмський й Калміуський — перший починався у самої верховини Орелі в Катеринославщині і ішов по Ізюмсько­му й інших повітах Харківської губернії й знову єднався з Муравським на Курщині. Калміуський шлях одходив іще більше на схід і йшов од верхо­вини Молошних Вод до міста Ливен (Орловської губернії), проходячи по Харківщині, Воронежчині й Курщині. Протоптали сей шлях, або, як казали тоді, сакму, татари в XVI ст. Окрім сих найголовніших було чимало інших татарських шляхів, наприклад, Бакаев шлях, так званий по татар­ському мурзі Бакаю, котрий ходив тим шляхом на Курський і Орловський край, коли не було ще городів Бєлгородської лінії26. Були ще шлях Конча-ковський й інші менші. Се були немов теперішні степові дороги, котрі виводили на три биті великі шляхи. Окрім сих татарських шляхів, були ще й московські й українські: Старий Посольський, Новий Посольський, Ромодан, так званий по йменню боярина Ромодановського, в Сумському повітові, Сагайдачний шлях, котрий нагадує нам славетного українського гетьмана Сагайдачного.

Звідкіля взялося назвисько Муравського шляху? Воно татарське, бо у одному документі я знайшов прізвище татарина Муравського.

Назвиська річок, городищ були почасти слов'яноруські: річки Уди, Лопань, Красная, городища Хорошево, Сіверське, Мохначево; почасти та­тарські: річки — Мож, Айдар, Балаклея, Ізюмець, городища Кукуєво, Торти-чово, Азацьке27. І се від того, що ся країна з давніх давен була почасти слов'яноруська, почасти тюркська; се було погряниччя Русі й тюрків. Новоросійський степ. Справжній степ теперішньої Новоросії починався за Диким полем; у Слобожанщині ще лани широкополі чергувалися з лісом, а в степах новоросійських — в Катеринославщині, Херсонщині та Таврії — більше було площини, окрім тільки Донецьких стяговихгір та поодиноких могил; лісів за р. Самарою вже не було, замість лісів де-не-де траплялися байраки по балках з кущами терна та шелюги; усюди, куди не глянути оком, була тільки висока трава, як море безкрає, а ближче до моря — солонці. Можливо було проїхати десятки верст — і не знайти солодкої води. В пекуче сухе літо річки пересихали й починалася така суша, що усе засихало; тоді живий, зелений і веселий степ перевертався в жовту мерлу пустиню.

Московське заселення України. Московська держава нешвидко, потроху посувала своє погряниччя на південь, хоч тамечки не було ніякої су­сідньої держави, котра б володіла землею і мала б свій нарід і уряд. Але, як ми бачили, туди частенько навідувалися кримські татари, бо хоч самі жили у Криму, але орди їх мали свої таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійських та без упину робили наїзди на московські украйни 29. Московський уряд для захисту своїх гряниць будував кріпості. У XVI ст. при Іванові IV південна гряниця Московської держави дося­гала тільки Чернігівщини; се була Сіверська Україна з містом Путивлем на чолі; то було Путивльське погряниччя з Литвою. При Федорі Іоани-чу, у кінці XVI ст., збудовані були Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Ливни — гряниця, як ми бачимо, посунулася на південь на так звану «польськую» (від слова «поле»), себто степову, украйну. Царь Борис Годунов збудував дуже далеко на півдні, на Донцеві, недалеко од Святих гір, місто Цареборисів (нині слобода Цареборисівка Ізюмського повіту Харківської губернії). Якось дивно, що так далеко в самій півден­ній частині Слобожанщини, в котрій тоді не було ще жодного осілого міста, Борисові захтілося збудувати таке дальнє місто нібито для захисту од татарських наїздів. Мабуть, були у нього якісь інші міркування — він, наприклад, допоручив сю працю Богданову-Більському, щоб таким робом збутися сього непевного боярина з Москви, а потім, хоча той дуже добре зробив доручене йому діло — збудував Цареборисів30, але ж все-таки його вислано з Москви. Під час розрухи у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі інші міста по московських українах. Але в царювання першого Романова, Михайла, побудовано було багато нових міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Бєлгородська лінія. За сією лінією вже починався дикий степ. До прибуття українців на се дике поле зрідка їздили тамечки тільки московські вартові та станичники; перші стояли на варті і об'їздили Донецький край, другі їздили з Путивля через Харківщину до верховин р. Самари, Тора й Міуса, цебто доїздили до Катеринославщини. Були ще й так звані «стоялі голови», призначені на те. щоб повіряти чати31 станичників. Кожне нове місто, як тільки побудувалося, починало поси­лати в степ своїх вартових і станичників. Але все ж вартові й станичники не були постійними поселенцями, також як і ті промисловці, котрі мали від Московського уряду так звані юрти32 в Донецькій волості. Було тільки кілька міст та менших осель на Слободській Україні, котрі були осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, ще у першій половині XVII ст. Трохи більше великоросів з'явилося пізніше, за часи царя Олексія, а особливо у XVIII ст., коли там заселялася так звана Українська лінія33. Тим-то й у теперішньому свойому етнографіч­ному стані Харківська губернія має давні великоросійські поселення, і на них треба нам тепер звернути увагу перш, ніж почнемо викладати про головне українське заселення нашої країни, бо великоросійські оселі у Слобожанщині тільки вкраплені серед українських чи то гніздами, чи то стоять поодиноко. Щоб зрозуміти теперішній етнографічний склад населення Харківщини, треба звернути увагу на історію не одного українсь­кого, але й великоруського заселення, дати історичну етнографію країни. Се має і великий науковий, і окрім того практичний інтерес, щоб стояти на твердому науковому грунті при постанові й вирішенню, наприклад, питання про з'єднання Слободської України з Україною взагалі, про територіальну автономію України34 або про вибори в установчі українські збори , або про межі її з сусідами. Дуже старим московським острожком у Слобожанщині були Валки, теперішнє повітове місто. Колись там був вал та рів, як про це каже «Книга Великого Чертежа»: «А між Мжом і Коломаком на Муравському шляху рову версти зо три, а рів в ширину сажнів з півтора, в глибину сажень,а іноді й більше, а стороною того рову обминути неможливо: усюди ліса та болота». Воєвода Тургенев у 1636 р. писав про Валки: «А ті Валки звісні з старовини; у надежних місцях іде насипаний вал через шлях од лісу до лісу, а ліси пішли рівні, великі і меж тих лісів насипаний вал на три версти». Валки він називав тоді тільки урочищем, значить, незаселеним місцем. А у 1646 р. москов­ський уряд збудував на тому урочищі кріпость Валки, інакше Можській острожок. Але ж все-таки іще раніше тутечки, навкруги Валок, до їх збудування, жили українські пасішники — вони й були першими поселенцями сієї краіни, вони оселилися на р. Мжі і по інших річках, пояснюючи воєводові, що таких пасік було біля Валок до 150 і що у кожній проживало од п'яти до десяти чоловік. А країна лічилася безлюдною, бо уряд і не знав гаразд, де були ті пасіки й хутори. І справді, у 1647 р. вийшла заборона литовським людям36 без дозволу заводити тамечки пасіки по р. Мерлі, Мерчику, Братенниці поблизу Хотмижська, Вольного, Лосицька і Валок; тих, що поселилися тут давніше, виселено за кордон. Із Валок — Можського острожка — їздили станичники на р. Самару та Орель. У 1650 р. у Валках були вже й гармати, був і воєвода. Потім сюди прийшли українські переселенці і збудували там сотенне місто Валки, хоча й здається трохи на іншому місці. Московсь­ким Розрядом були збудовані також Лосицький острожок і Колонтаєв. Туди прийшли по своїй охоті сходці з різних московських українських городів й заснували свої слобідки (між ними була й українська слобідка). У 50-х роках XVII ст. Колонтаєв зовсім заселили українці. Бобрик, Охтирка, Олешня, Каменне і Недригайлів були українськими погряничними город­ками, і коли у 1647 р. вони мали одійти до Московської держави37, то мешканці зовсім залишили ті міста і навіть позабірали з собою свої будівлі, — на їх місце поселило московське правительство своїх служилих людей, а трошки згодом сі міста позаймали знов українські переселенці, між котрими залишилася деяка частина великоросіян. Зайняли великоро­сійські служилі люди і Чугуїв, котрий раніше заснували українці з геть­маном Остряницею на чолі38. До Чугуєва належав цілий Чугуївський повіт і значне число великоросійських осель. Московськими служилими людьми були засновані, окрім Цареборисова, ще Тор і Маяки, але вони дуже швидко заселилися потім українцями. Московських служилих людей ми бачимо у деяких містах Слобожанщини, але тільки як великоросійський гарнізон серед більшості українського населення; тільки у двох-трьох містах були посадські торгові, а не служилі люди.

Число великоросійських поселенців у ріжних містах Слободської України то збільшувалося, то зменшувалося од усяких випадкових причин; велико­російські служилі люди залежали од московського уряду, і він їх посилав туди, де була у них потреба, наприклад, коли якесь українське місто безлюділо. Загалом се був тоді текучий люд серед заселення, і його куди легше було висилати, ніж вільних і непокірних українців. Число великоруських поселенців в українських містах, здається, не збільшувалося у XVIII ст., а навіть зменшувалося. Великоросійські села та деревні у Слобожанщині більш усього розкидані були біля тих великоросійських городів, про котрі ми тільки що говорили — біля Чугуєва, Вольного, Болхового. У Бєлгородському повіті були такі ж села — Руська Лозова, Проходи, Руські Тишки, Борщова. У Валківському повіті ми бачимо з великоросійським населенням села Славгородок, Верхопожню, Пожню, Дернову, Люджу, Верхолюджу, Тарасівку, Станичне, Порозок, Солдатське, Ницаху, Обратенище, Печини, Крамську, Каменецьке, Котанську. До Волховського повіту належало с. Уди. На західному погряниччю, де йшла колишня литовська межа, теж було кілька великоросійських сіл та деревень — Чупахівка, Боровенька, Мартиновиці, Ясенове. Але найбільш широким та просторим великоросійським повітом у Слобожанщині був Чугуївський, де ми бачимо села — Каменну Яругу, Покровське, Кочеток, Введенське, Піщане, Тернове, П'ятницьке, Васищеве, Тетлегу, Зарожне, Шубине, Бабку і Борову. Се дуже давні поселення — землі сим поселенцям були одведені ще у 1647 р., після того як українці убили у Чугуєві свого гетьмана Острянина і повернулися у Польщу. Значить, великоро­сійські оселі були розкидані невеличкими купами у теперішніх Охтирському, Лебединському і Зміївському повітах Харківської губернії, недалеко від погряниччя Курської і Полтавської губерній, а найбільша частина їх містилася у самому осередку губернії — у Чугуївському повітові. По селах Чугуївського повіту проживало багацько народу — по декілька сот чоловік. Села Вольновського повіта були куди малолюдніші. У 1710 р. у Чугуївсь­кому повітові жило біля десяти тисяч чоловіків і жінок. У XVIII ст. була збудована Українська лінія. Вона мала військове* населення — однодворців, або так звану ландміліцію, яка повинна була обороняти ті кріпості, котрі були збудовані по сій лінії. Лінія проходила од Дніпра до Донця по р. Орелі й Береці у теперішніх Полтавській та Харківській губерніях і займала пів­денну частину Харківщини. Простяглася вона на 400 верст. У Харківщині вона проходила по Ізюмському, Зміївському та Валківському повітах. Усіх кріпостей на ній було 17. Будувати сі кріпості повинні були козаки з Слобожанщини та Гетьманщини. Оселі Української лінії були теж гніздом великоросійського заселення у Слобожанщині.

У 60-х роках XIX ст. етнографічний склад населення Харківської губернії був такий: на 87,78 % українців в губернії приходилося 11,45% великоросів, себто перших було у вісім разів більше, ніж других. Велико­роси займають тепер частини Зміївського, Старобільського, Вовчанського, Кубинського та Харківського повітів. Вовчанський та Старобільський повіти Харківщини у XVII ст. були ще майже безлюдними, і велико­російські поселенці там з'явилися тільки у XVIII ст., коли російські царі почали роздавати їх своїм великим панам, а ті почали переселяти туди своїх кріпаків з центральних великоросійських губерній. Таке, наприклад, походження сел Андріївки та Старого Салтова, Апраксіна та Шафірова. Таким побитом, населення теперішньої Харківської губернії не являється виключно українським, бо проміж українських сел трапляються поодинокі і цілими купами російські; тут з давних давен живуть переселенці з великоросійських губерній, і вони розмовляють на великоруській на­родній мові і мають усі великоросійські народні звичаї, одежу, будівлю. На етнографічну виставу, організовану під час Археологічного з'їзду у Харкові у 1902 р., зібрано було багацько старих народних уборів українського й великоруського населення Харківщини; се все потім пішло до народнього музею при Харківському університеті. Той музей показує нам в теперішньому народньому житті якби історичну етнографію країни, і з ним повинен ознайомитися кожен, хто цікавиться сучасним народним життям Слобожанщини 39. Але великоросійське заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським; теперішня Харківська губернія по свойому історико-етнографічному складу являється українською і являє з себе органічну частину території України, а її населення — таку ж частину українського народу.

Українські переселенці з Польщі в XVI і першій половині XVI! ст.

Задніпрянська і Лівобережна Україна була тоді під Польщею і боро­лась з нею за віру і рідну мову; за землю і волю40. На чолі повстанців стояли завжди козаки, яко військові, озброєні люди, але їх підтримував увесь нарід — міщане й поспільство. Шукаючи волі, заселяли вони степи, своє дике поле у Київщині, на Волині, Подолії, Полтавщині, оберігаючи там свої оселі від татарських нападів. Але й туди, у вільні степи, де нарід спасався од кріпацтва і шукав кращої долі й волі, де він мусив шаблею та рушницею захищати свою ниву від татарина, — і туди посу­валося за ним лихо укупі з польською шляхтою, котра заполучала від польських королів привілеї на сі народні землі; і туди приходили кріпацтво та неволя. А про центральні країни Польщі нічого й говорити: там панувала тяжка неволя. І ось український нарід мусив залишати свої оселі і йти хоч світ за очі шукати долі в іншій, чужій стороні. Так почалося переселення українського народа в Московщину, де охоче приймали переселенців, бо се все ж таки були, хоч і з чужоі землі Польщі, чужинці, українці, а не москалі, але брати по крові й вірі; таких захожих українців приймали перш яко спільників-союзників. Таким спільником, наприклад, був отаман Дмитро Вишневецький41, котрий вступив на службу до Івана IV з своїми козаками. Інших переселенців приймала Москва на службу до себе й поселяла їх в Московщині і по українських містах, разом з своїми служилими людьми. Приходили козаки, міщане, поспільство й духовенство. Осібне місце серед них займали ченці українських монастирів (Густинського) Прилуцького й Мгарського (Лубенського). Так було і до лихоліття і після нього. В царю­вання Михайла Романова українці стали у великій пригоді Москві в обороні її українських земель від татар. В підданство Москви посту­пило тоді чимало українських ватаг з її отаманами. Переселенці мали свій виборчий уряд, зберігали й шанували свої звичаї, наприклад, цер­ковні брацтва 4 . В 1638 р. прийшло у Бєлгород з гетьманом Остряницею одразу 865 чоловік українців з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою — кіньми, коровами, вівцями. Головну частину переселенців складали козаки, і правительство вимагало, щоб вони присягнули на підданство Москві, що будуть вірно їй служити, не вернуться в Польщу, з татарами, ляхами й українцями не матимуть ніяких стосунків, нікого не грабуватимуть і на Польщу не нападатимуть, бо з королем Воло-диславом Москва була тоді у спільці. За оце усе українцям ствердили їх устрій і козацькі порядки, але з тим, щоб вони оддавали звичайне послушенство воєводові й обороняли московську гряницю від татар. За­для сього їм дадені були землі на дикому полі на Чугуївім городищі, де вони повинні були самі збудувати місто і шанцями його ошанцювати. Нелегко було попервах переселенцям: вони мусили будувати і місто з шанцями, і свої власні оселі, заводити пашню і усяку хазяйську справу, а разом з тим пильно доглядати степ й оберігати його від раптових татарських нападів. А тут на лихо, коли вони вже пообзаводилися ха­зяйством, охазяйнувалися як слід, здобувши для сього й царську грошову та хлібну підпомогу, як поміж них почалися сварки. До них, бач, з Польщі почали засилати привабні листи, переманюючи назад. Гетьман аж мусів поїхати до Москви, щоб оправити себе від ворогів — сотника Розсохи й інших. Розсоха, котрий власне й получав привабні листи, утік з Чугуєва у Польщу, але й самого Якова Острянина вбито, після чого чугуївські українці повернулися додому в Польщу. Замісць їх у Чугуїв прийшли московські служилі люди. Так перший замір самостійного будування українського міста в диких степах виявив себе невдалим, але причини тут були більш випадкові43— до воєводи Щетініна вороже стосувалися не тільки українці, котрих він, як каже документ, «привів у сумлів своєю жорстокістю», але й свої московські люди.

РОЗДІЛ 2

ЗАСЕЛЕННЯ СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ДО КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ

Переселення народу в Слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. Заснування й заселення міст і слобід — Остро-гозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків. Внутрішнє розселення слобожан. Участь монастирів в заселенні країни. Чужоземні переселенці. Вплив заселення на устрій Слободської України. Жалованні грамоти Слободським пол­кам. Участь Московської держави в українському заселенні. Поширення території Слобожанщини.

Переселення народу в Слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. За московського царя Олексія Михайловича з Право- і Ліво­бережної України, котра була тоді під польським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобід, сіл і хуторів, котрі власне й склали з себе Слободську Україну, або інакше — Слободські козацькі полки. Таких полків склалося п'ять: Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогозький, з полковими містами: Харковом, Охтиркою, Сумами. Ізюмом і Острогозьком (послідній — пові­тове місто теперішньої Воронезької губернії). Увесь оцей край заселився за московською Бєлгородською лінією більш усього мешканцями-українцями. хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Подекуди, місцями, як, наприклад, у Чугуєві і в деяких інших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з польської України приходиться на велику епоху в народньому житті — Хмельниччину. У перші три роки народнього повстання Богдана, за часи славних січ — Жовтоводської. Корсунської, Пілявецької й Зборов-ської. нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії, і у 1651 р. ми бачимо перше велике переселення народу. Козацький літопис44 нам оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи на московських грунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і усі слободи козацьким народом. Друге переселення було у 1659 р.45; але найзначніше — в тяжкі часи руїни46 — в гетьманство Брюховецько-го47. Многогрішного48 й Самойловича49 — в 1663—1687 рр., коли гетьманом в Правобережжі був Дорошенко50 і усе Правобережжя обернулося в пусте­лю. Грабянка оповідає51, що мешканці Правобережжя поселилися на без­людних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжжям, яке можно ухопити,— і ідуть світ за очі, не знаючи навіть, куди простувати. І вони йшли на ман­дрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочане палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам. Нелегко було народові кидати свою благодатну країну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців своїми самородними багацтвами. І ось залунала весела пісня:

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу.

Іди з нами, козаками, на Украйну, на слободу,

На Украйні всього много — і паші, і браги.

Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги;

На Украйні суха риба із шапраном:

Будеш жити з козаком, як з паном,

А у Польщі суха риба із водою:

Будеш жити з вражим ляхом, як з бідою.

Але й тоді, як співали такі пісні, каже М. Хв. Сумцов52, важко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в но­вих місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих, що зосталися в дале­кім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат пише лист сестрі і питає її, чи привикла вона жити на Вкраїні, а сестра відмовляє:

Ой брате, мій брате, треба привикати: Од роду далеко, ніким наказати.

В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в Слобід-чину і що було у них на думці.

Та не спав я нічку не одную,

Не буду спати ще й другую,

Чогось мені трудно,

На серденьку нудно,

Сам я, молод, не можу я знати.

Та віють вітри все буйнії,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушують.

Травою устиляють,

А цвітами украшають.

Та йдуть люде, поселяне.

Все з дочками та з синами,

Покидають грунти свої,

Преславнії вжитки

І превтішнії пасіки,

Та чогось луги потемніли,

Наші поселяне посмутніли,

Засмутилася птиця,

Що назад (не) воротиться

На свої прежнії вжитки.

Уже весна — Дніпр широкий,

Перевози скрізь глибокі,

А зелені дубрави ключі

Попускали.

Як бачимо, і на мандрівців велике вражіння робила природа — весна з її вітрами буйними, дощами тучними, травами и квітками, коли Дніпро широко розлився, як те море, і скрізь по річках були глибокі перевози, а в зелених дубровах усюди потекли ключі — води од талого снігу. Але смуток обгорнув прочан, коли вони побачили птицю, котра верта­лася з вирія на свої вжитки, бо їм уже не прийдеться вертатися на свої колишні оселі. Багацько прочан, не дійшовши до нової оселі, поги­нуло від безхліб'я, безвіддя, хвороби, слабості, татар і своїх же братів-козаків у безлюдній пустелі. Траплялося й так, що саме поспільство з голоду мусило оддаватися у полон татарам: 3000 селян з-під Кор-суня (у Київщині) хтіли бігти у Орду. 3000 чоловік мешканців Тарго-виці татари взяли в полон. У 1675 р. у гетьмана Самойловича зібралося 20 000 прочанських семейств. Іноді й лівобережні гетьмани примушували селян Правобережжя переходити на лівий берег Дніпра. Слободська Україна заселилася, як казали про це посланці гетьмана Самойловича. на '/з прочанами з Правобережжя, звідкіля вийшло 11 полків, і через те вони пропонували, щоб Слободська Україна була привернена під гетьманський регімент, але на се Москва ніяк не згоджувалася, щоб не прибільшувалась гетьманська сила і влада. Дорошенко бажав з'єд­нати усю Україну — і Право- і Лівобережну — під своїм єдиним урядом; єдину Україну бажав мати і увесь нарід; але проти сього була тодішня політика і дипломатія Москви і лівобережних гетьманів: Москва не хтіла скинути з гетьманського уряду ні Брюховецького, котрий тоді удавався вірноподданим Москві, ні потім Многогрішного та Самойло­вича, а вони самі, звісно, міцно трималися за свої уряди, бо не могли піднятися до загальних громадських інтересів усього народа. І ось виходило, що талановитий Дорошенко увійшов у зв'язок і творив дуже вадливу для народа і супротивну йому спілку то з Польщею, то з кримським ханом, то з турецьким султаном, котра знищила 'країну і обернула її в руїну. У 1667 р. Москва умовилася з Польщею в Андрусові53, щоб повернути Польщі усю Правобережну Україну, і тільки Київ, і то на два роки, мусив лишитися за Москвою. І од того часу, каже літопис, «встали шатости на Україні». Український нарід не міг згодитися ні з тим, щоб його власне живе тіло дипломати розрізали на дві частини, ні з тим, щоб жити за татарином та турком. І се дуже голосно і яскраво висловив народний ватажок, отаман запорізький Іван Сірко54. «Я,— ка­зав він,— ляхів недруг; ляхи — пани; вони нищили нашу волю, пригні­чували наш православний нарід; але й татарва не наші друзі, а іще гірші ворогі. Ляхи нашу худобу їдять, а татари п'ють нашу кров. Поди­віться навкруги: орда сплюндрувала наші домівки, нашими дітьми і жін­ками заповнила свої кочовища. А скільки вона нашого козацького наро"" у неволю запродала на галери і скільки його порубала! З бусурманам" нам треба воювати; сам Бог наказує нам напасти на ворога й помститися за зневагу ймення Христового, за спалені церкви, за поруги святощів». І справді, орда, котру поставив Дорошенко на зимовлю в Україні, повстала проти нього і вернулася додому у Крим, захопивши з собою у полон селян. А коли Дорошенко пожалівся турецькому султанові, той повернув се у жарт, і йому нікого з бранців не вернули: «Кого узято,— каже Само­видець.— пропав, хіба кого викуплено». Справедливо промовив Сірко про наругу святощів, бо. справді, образами гатили вулиці й болота; з цер­ков і дзвінниць поздіймали усі хрести і дзвони. «Не заболіло,— каже Самовидець,— серце його (Дорошенка) од такого безчестія образів Бо-жіїх задля його несчасливого дочасного гетьманства». Син гетьмана Самойловича за татарський напад на Лівобережжя сплюндрував остатні міста Правобережчини, а населення його силоміць перевів у Гетьманщину. І народ довго ще пам'ятав про цей «згон», як його називає Самовидець. Правобережна Україна тепер зовсім запустіла. По Бахчісарайській умові55 вона і повинна була залишитися безлюдною пустелею. Такою пустелею й бачив її у 1705 р. літописець Величко56: «ВидЄх на разных там мЪстцах много костей человеческих, сухих и нагих, только небо покров себе имущих и рекох в уме — кто суть сія? НасмотрЪвшися поболЪх сердцем и душою, яко красная и всякими благами прежде изобиловшая земля и отчизна наша Україна в пустине оставлена и поселенцы ся, славные предки наши, безвестни явишася». Те ж саме каже і московський піп Лук'янов. Ідучи у Святу землю в 1702 р. через Україну, він записав своє дуже сумне враження од сієї, тоді безлюдної, країни: «Бысть сіє путное шествіе печально и уныло; бяше бо видати ни града, ни села, ащебо и быша прежде сего грады красны и нарочиты села видЄнієм, но ныне точію пусто мЪсто». Оттакечки і чужі, і свої розшарпали, сплюндрували нещасну тогобічню Україну і перевернули сю розкішну країну — сей рай для людської оселі — в безлюдну пустелю, а дипломати навіть ствер­дили свою дивну згоду особливою умовою — Бахчисарайською, щоб Україна навіки лишилася безлюдною. Ось коли справді дипломати Польщі, Москви, Турції з Кримом та і самої України занедбали про долю українського народу, проводячи свої корисні думки та заміри.

Велика сила народу прийшла в Слобідчину і з Гетьманщини, з Ліво­бережжя, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Ліво­бережжя з Правобережжя. Отже, таким чином, як бачимо, населення Слобожанщини склалося з ріжних етнографічних поділів українського народу і через те, як воно звичайно буває, й українська мова тут витворилася не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а власна, місцева, немов середня між ними; більш усього вона наближається до полтавської і київської мови, мабуть, через те, що переселення з Ліво­бережжя було досить велике у Слобожанщину; Лівобережжя і Слобо­жанщина були сусідами; а з Задніпрянщини більш усього переселен­ців дала Київщина; українці з Київщини заселяли головно й Ліво­бережжя — найпаче Полтавщину. Ось через що слободсько-українська мова57 більш усього наближається до полтавської і літературна мова Квітки схожа з мовою Котляревського, бо обидва вони користувалися мовою свого простого народу — един в Слобожанщині, другий — в Пол­тавщині.

Заснування і заселення міст і слобід — Острогозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків. Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в Слободській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогозьк; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловік, окрім семейств, з полковником Іваном Зіньків-ським 8 і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсенев їх почав уряжати на віковічне життя. Кріпость у Остро-гозьку робили московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвір'я для острогощан були дадені у посаді за острогом, себто за кріпостю, або за замком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татарських нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. сажнів, прості коза­ки — тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи — проти свого подвір'я. Усім одведена була теж земля на поле, на покос і на інші потреби. Дадена царем грошова запомога на будівлю і сіянку ярини, дадено на прокорм жита й овса. Вислано для кріпості з Воронежа дві гармати. Острогозька кріпость була споряжена так, як і інші по московських українних містах. Острогозьк прозивали ще іноді Рибним, бо біля його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогозьку були посе­ленці і московські служилі люди, щоб не передавати усієї оборони міста й країни українцям, бо на них все ж таки повної надії не було — од їх завжди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, «шатости». Переселилися у Острогозьк для свого купецтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм пол­ковим присудом. Між тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Острогозька новосельці-українці поселилися і по інших містах та слободах, так і зложився козачий Острогозький Слободський полк. По жалованній царській грамоті Острогозькому полку дадені були усякі при­вілеї й між іншими козацький устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпечення перших переселенців — про те, що вони з собою при­везли. Полковник Зіньківський приїхав з жінкою, сином, писарем і де­кількома челядниками. Він привів з собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з жінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 ко­рови, 6 овець, 10 свиней. Військовий суддя Величко привів 4 коней, 13 корів. Більшість була людей заможних або, як кажуть про них московські документи, «семьянистыхъ и прожиточнихъ», себто значить таких, котрі дома були хазяїнами-землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в Слободській Україні. У перших по спискові 80 переселенців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (менш ніж по одному), 141 корова (ледве не по 2 корови на семейство), 124 вівці та кози (більш ніж по 1 на семейство), 129 свиней (більш ніж по 1 на семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, ніж по 8 голів на семейство. Сі 80 семейств можна поділити, щодо числа голів худоби у кожного, на 7 частин, і коли про перші три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семейства) у всякому разі треба зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34 %, а середніх і багатих — 66 %. Безкінних було тільки два семейства, а може, тільки 2 чоловіка, коли вони не мали семейств. 15 семейств не мали худоби, але вони або не змогли привести її з собою, або, можливо, розпродали або залишили дома, або загу­били її в дорозі, бо треба пам'ятати, з якою труднотою приходилося переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпечно було в дорозі від татар та розбишак. І ще добре, що вони йшли великим табором, цілим полком, а то їх також ограбували б, як оточенців і черниць Густинського та Ладиженського монастирів. Острогозьк заснувався не за Бєлгородською лінією, а на самій лінії, і через те він, як і увесь полк, мав більший зв'язок з російськими містами і урядом, ніж інші полки, котрі поселилися за лінією, на справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харківський.

У тому ж 1652 р., як і Острогозьк, було засноване місто Суми59. У 1653 р. вже була збудована під приводом воєводи Арсенєва кріпость Суми на Суминому городищі. Будували її самі українці, котрі прийшли сюди з своїм осадчим Герасимом Кондратьєвим. Нові переселенці, як писав сам воєвода, поселилися на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рильськ та інші великоро­сійські міста. Прийшли вони сюди із ріжних місць України. Вабили їх до себе вільні грунти, лани і особливо ліси, де було багацько усякого звіря, дикої бджоли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецтвом, бджільництвом займалися тут путивльські севрюки60 та бортники61, які й не хотіли допустити до сього українців. Але воєвода вступився за українців, оповівши, що вони гонять дьоготь не в путивльських лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чинші62 у царську казну, а не путивльцям, як се робилося досі. Воєвода вже взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю. У новому місті Сумах ніяких прибутків у нього не було, а трати дуже пильні: треба було купити заліза і для соборної церкви, і для інших казенних будівель. Кривди і образи од сього путивльцям, писав він, не буде ніякої тому, що і тепер вони мають великий здобуток з бортних дерев та пасік (деякі мали по 500 вуликів бджіл та по 100 карбованців кожний має з рибаль­ства та ловецтва — б'ють дуже багато куниць, лисиць, вовків, медведів, лосів, диких кабанів. Воєвода додавав до сього, що еумчане прохають віддати їм у чинш Гирлинську царську вотчину на р. Пслі, за котру вони платитимуть удвічі або утричі дорожче, ніж путивльці. Справді, як побачимо далі, еумчане дуже широко розвинули свою промислову діяльність.

Далі почала заселятися уся та країна, на котрій зложився Сумський Слободський полк. Люди приходили на слободи повсякчас, безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Тернах, куди у 1653 році прийшло 48 семейств і потім приходило ледве не щороку по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з Правобережжя, особливо в часи Руїни.

У 1654 р. був заснований Харків63 і декілька інших слобід, з котрих потім зложився Харківський полк. На Харківське городище прийшла спочатку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 р., як се видко з прохання-супліки Бєлгородської Миколаївської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харківському городищі у їх церковній вотчині черкаси збудували хати і живуть у них. Є. Аль-бовський64 подає гадку, що прийшли туди сі 37 семейств у 1651 р., бо про них було- сказано, що вони прийшли туди ще раніше, ніж інші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651 р. Але у 1654 р. Харківського полка ще не було, а як сказано — «раніше 1654 р.», то се можливо однести і до 1653, і до 1652 р., а може навіть раніше 1651 р. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 р., але велика купа переселенців явилася на Харківське городище у 1654 р. і збудувала кріпость. У 1654 р. у Харкові українці пробили собі шлях до торських солоних озер, куди їздили по сіль, себто чумакували; значить, і харківці, як і еумчане, займалися промислами; сей шлях харківський воєвода Селіфонтов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтіли знищення свого чумацтва. Велів він являтися харківцям до себе на огляд, але багато не послухалося і роз'їхалося на торські озера варити сіль та по інших місцях, а у Харкові залишилося обмаль людей, і харківського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харківський воєвода Селіфонтов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харків­ським «черкасам», щоб вони будували кріпость — острог і нових доріг не проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харківську кріпость, говориться тільки про Харків яко поселення і про Харківське городище яко природню кріпость. Трохи згодом на Харківське городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було, окрім семейств, 587 чоловік. Вони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, де гнали дьоготь. Виходить, що й харківці займалися тим, що й еумчане; і не дивно, бо біля Харкова було тоді багато лісу, так що приходи-лося дорогу до Тора для чумацтва просікати у лісах (воєвода бєлго­родський наказував її засікти, себто закласти деревом). З 1655 р. почалося будування Харківської кріпості українськими поселенцями на свій зразок, або, як казав потім воєвода Селіфонтов, по «их черкасскому извичаю». Як видко з воєводського листа 1657 р., харківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвір'ями, а горо­дище мало навкруги більш, ніж версту (530 сажнів), по проміру чугу­ївського воєводи. Він мав перший догляд над харківцями, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуївський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харковом, й через те, мабуть, вони самі почали будувати собі кріпость, себто кріпити своє городище — по свойому, а не московському звичаю, У 1656 р. московський уряд прислав у Харків окремого воєводу Селі-фонтова для «городового строенья» і щоб відати харківськими поселен­цями. Йому дали особливий наказ, щоб він збудував кріпость по москов­ському звичаю. Самі харківці збудували кріпость — острог — по пляну чугуївського воєводи, але частокіл робили по-свойому — низький та рідкий, кладучи поверх його колоди. Селіфонтов же звелів, щоб кожний поселенець поставив скільки випадало на його долю по розкладці колод, дубків і щоб палі вбивали у землю і прикріпляли щільно одну до другої. Вони, одначе, одмовлялися, кажучи, що сього зробити не можуть і розвіються різно, од того що вони бідні і голодні люди, не огрунтувалися, борошном не обзаве­лися, хатин не побудували, а коли оце усе зроблять, тоді й кріпость буду­ватимуть так, як їм наказують. Воєвода одписав у Москву, що поставити кріпость, окрім городища, ніде, що зменшити її неможливо, бо усе горо­дище занято подвір'ями, а значить, його треба захистити, і що переселенці його не слухають, кріпості не будують, на варти не їздять, у приказну хату вартових не дають, а тільки п'ють та гуляють, і угомоняти та утихо­мирювати їх нічим. На лист воєводи і получився той указ, котрий ми привели раніше — щоб харківці кріпость будували і од сієї праці не одмовлялися Будувалася Харківська кріпость і місто Харків у 1656 — 1658 рр. на правому березі річки Харкова і лівому — Лопані. У 1656 р. Харківська кріпость ще не була збудована, як се видко із супліки жихорців. Укупі з Харковом почали заселятися й інші міста та слободи, з котрих потім склався Харківський полк, як то: Зміїв60, Хорошево. Печеніги. Харківський воєвода порядкував і над Хорошевською слободою.

Мал. 2. Харківська фортеця в XVIII ст. План.

а потім і над іншими слободами, які склали з себе Харківську округу — Харківський повіт, виділений з Чугуївського, так саме як колись з Бєл­городського повіта виділився Чугуївський. Зміїв виділився з Чугуїв­ського повіта; він був заснований на Зміївському городищі і одночасно з Харковом получив самостійного воєводу. На Хорошево городище явився невеличкий гурток переселенців — 50 семейств (вдесятеро менш, ніж у Харків), і через те Хорошево зробилося слободою, а Харків — одразу великим містом.

Цікаво буде додати про те, як складалося заселення слобід. Ось як заселилася, наприклад, слобода Печеніги. У 1654 р. прийшов з Литовської сторони гурток українців в 45 чоловік, з жінками і дітьми, з осадчим Івашкою Хведоровичем Волошеніним. Вони були приведені до присяги, і по їх власному проханню їх поселено у Чугуївському повіті на Пече­нізькому Котковському полі укупі з попередніми поселенцями. Осадчий їздив у Москву, і по його проханню поселенцям дадено було на будівлю сімейним по 5, а парубкам по 4 карбованця (се на наші гроші вийде кілька десятків карбованців). Харків та Зміїв робляться осередками заселення країни, себто Харківського та Зміївського повітів: до Харкова було приписано Хорошево, до Змієва — Мохначово, а може, й Печеніги. У 1657 р. уже був окремий Зміївський повіт.

Дуже цікаве було заснування міста Салтова на Салтівському горо­дищі. Туди у 1659 р. явилося одразу 670 чоловік українців, стільки, скільки і у Харків, з отаманом-осадчим Іваном Ондрієвичем Семеновим (мабуть, Семененком), й поселилися, по царському указу, на сирому кореню, на Сіверському Донцеві, на Салтівському городищі, на татарському броду, де раніше був кам'яний город. Вони прохали дозволу збудувати їм на місці старого кам'яного города нове місто, щоб захистити себе від ворожих татарських нападів, бо утікати їм з семействами таким степовим шляхом до Бєлгорода або Чугуєва, де були кріпості, було б далеко. На се їм вийшов царський дозвіл — будувати «собою», себто самим, власним коштом і працею, кріпость. Звістка про те, що Салтівське городище було справді колись кам'яним городом, зовсім правдива і підтримана нині археологічними розвідками, котрі дали надзвичайно цінні знадоби про культуру Салтівського кладовища VII—VIII ст. при с. Салтові66. У 1674 р. був заснований Вовчанськ. Вовчанському осад­чому Старочудному дозволено було будувати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з Правобережної і Лівобережної України, а інших людей не приймати. Нові поселенці поселилися городком і слобідкою і деревнями по р. Вовчим Водам, загатили гатки у ставах, збудували млини, позаводили пасіки і позаймали собі займанщини. Бєлгородський Миколаївський монастир жалувався, що «черкасы» зайняли його землі, але се поселення було дозволено бєлгородським воєводою, бо українські переселенці узяли на себе за се оборону і сього місця, і московських українних городів від татар, котрі туди завжди приходили, маючи там свої перелази. Право на землі Бєлгородського монастиря по р. Вовчим Водам було скасоване також, як і на землі по р. Лопані та Харкову. І се було справедливо, бо на монастирський та церковний причт із кількох чоловік давалося земель та угід стільки, що на них тепер жиє та має пропитаніє більше сотні тисяч чоловік. А нові укра­їнські поселенці приходили з Польщі, збільшували сим дуже невелике населення Московської держави й брали на себе надзвичайно важкий обов'язок обороняти та захищати московські городи. І московський уряд зрозумів усе значіння, усю державну вартість українського заселення і зробився до нього дуже прихильним. Його політику провадили і воєводи, хоча се для них і не було приємне і хоч вони часто таки уклонялися од ласки до «черкас». А про угоди Бєлгородських церков московський уряд добре розумів, що сі землі не могли бути їми заселені і що як там могло би бути яке заселення, то тільки дуже загайне, не швидке і навіть зовсім непевне. Він бачив, що минули ті часи, коли можливо було роздавати безмірні, нікому не відомі, але багаті розкішні землі ченцям та попам, котрі нічого і не могли подіяти з ними. Як вони могли, наприклад, заселяти або обробляти землі біля Харкова, котрий лежить од Бєлгорода у 75 верстах? Вовчанськ ближче од Бєл­города, але й там не було ніяких церковних або монастирських осель.

В Мурахву явився на життя з-за Дніпра уманський полковник Микита Кондратович Сененко з ватагою українців в 260 чоловік з жін­ками та дітьми і прохав дозволу поселитися там серед попередніх по­селенців і з такими ж вільготами, які мали вони. «Прийшли ми,— казав Сененко,— в новозбудований город Мурахву на слободу». У город на слободу — сюди йшли і у городи на слободи, себто на вільготи. Значить, слово «слобода» має тут значіння вільготи. Звідтіль взялося, певно, і назвисько Слободські полки, або Слободська Україна, бо туди йшли люди на слободи — вільготи; і такі вільготи заполучали не тільки козаки, а й посполіти, котрі селилися на панських землях, бо пани старшини теж давали вільготи своїм поселенцям, закликаючи їх, як казали тоді, на слободи: ріжниця у тім, що поспольству у себе давали вільготи пани-державці, а козакам та міщанам — московський уряд.

У 1654 р. була заселена переселенцями Охтирка, котра була третім полковим містом Слободської України67. Вона була звісна ще й раніше яко порубіжне місто Польщі, потім одійшла до Москви, котра заселила її великоросійськими служилими людьми, але їх було небагато. У 1657 р. московський уряд зробив реєстр усіх охтирців. їх прізвища немов росій­ські (це усе «Андреевы, Даниловы»), але можна міркувати, що московські приказні позаписували звичайні прізвища по батькові не по українському, а по російському звичаю, цебто Ондрієнка записали Андрєєвим, Данилен-ка — Даниловим. Іноді, наприклад, ми бачимо прізвище по батькові Омель-янов — тобто від українського Омельян, Микитин (укр. Микита) і такі інші. І що воно було так, видко з того, що у Охтирці ж був един «черкашенин», значить, українець, а його записали «Якушкою Степановым». Були, одначе, й прізвища українські — Болдирь (мабуть, Бовдур), Кононенко, Пулаченко, Болтишенко, Рублевський, Добош, Радченко, Гончаренко, Герасименко, Нечипорович, Волошин, Наумович, Ярошевський, Адамович, Мартинович, Ильяшенко, Вошенко, Яиенко, Малько та інші. Сотником був Арістов — немов не українське прізвище, але ж він був сотником козацького товари­ства і займав сей уряд іще у 1654 р. Із трьох попів один прийшов сюди з Правобережжя — з Животова. Охтирські поселенці називаються «сведениями» — так прозивали московських служилих людей, котрих зводили докупи на життя з ріжних країн у нове місто. Може, і в Охтирку, котру залишило її українське населення тоді, як вона перейшла під владу Москви, теж звели нових поселенців із ріжних країн, де прожи­вали українці, а ми бачили, що вони проживали навіть у московських українних містах. Можливо, що серед сих зведенців була й купа вели­коросійських поселенців, як се бувало по деяких містах Острогозького полка. Усіх охтирських переселенців було 445 чоловік, а у них було 109 жінок, 634 дітей, 72 родичів і 18 дітей у сих родичів, а усього було 1587 чоловіків, жінок і дітей. Вони привели з собою 605 коней, 618 волів,

З 0-147

479 корів, 1473 вівці, 1091 свиню, усього 4266, себто більше ніж по 9 голів на семейство із чотирьох чоловік. Значить, охтирців треба признати більш-менш заможними і у всякому разі середніми щодо худоби.

У Богодухів явилася дуже численна ватага українських переселенців із поспільства, або, як каже московський уряд, «пашенных черкас»; їх було 1096 чоловік, а міщан тільки 33 чол., кріпості вони не робили, мабуть, через те, що були не козаками, а посполітими людьми68.

Між тим ширилося заселення і Південної Слобожанщини і тамечки склався Балаклійський полк. У 1663 р. приїхав у Бєлгород козачий отаман Яків Степанович Черніговець і прохав дозволу поселитися з своїми українськими задніпрянськими переселенцями на татарських перелазах по р. Донцеві на гирлі річки Балаклії. Се місце лежало у 80 верстах од Харкова і у 50 верстах од Змієва і за ним не було ще ніякої оселі (виключаючи Святі гори). Пройшов тільки один рік — і той же Черніговець докладав воєводові у Бєлгороді, що місто він уже сам збудував, назвав його Балаклією і що у нього у кріпості та на «посаді» поселилося у 150 дворах 200 семейств і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклії, Черніговець збудував ще кріпості на татарських бродах — міста та слободи по Донцеві — Андрієві Лози, Бишкин, Савинці і Лиман (по-слідній у степу між двох озер — лиманів). А що найважніше — балаклій­ський осадчий збудував і кріпость Ізюм. Царь зробив осадчика-отамана балаклійським полковником за його вірну службу і корисну для Москов­ської держави колонізаторську працю.

Діло заселення Ізюмського полка, котре розпочав Яків Черніговець, ще більше поширив харківський полковник Донець з сином своїм Костян­тином. Ізюмський полк заселився більш усього при них переселенцями з інших Слободських полків. Про Ізюм-курган, Ізюмський перелаз і про Ізюмський шлях маємо звістку ще у «Книзі Великого Чертежа»; у 60-х ро­ках XVII ст. тут жили царські охотники, що ловили звіря для московського царя. І про се нагадує на лівому березі Донця місце, котре зоветься «звіринцем»; мабуть, там був у них якийсь вартовий острожок. Балак­лійський полковник Яків Черніговець збудував невеличку кріпость Ізюм. Новий великий город, але на правому березі Донця, де в його вливається Мокрий Ізюмець, був збудований Гр. Донцем, і у нього був перенесений і невеличкий перший Ізюм. Місто було осажено Донцем, котрий привів для роботи більш 1500 козаків Харківського полку, збудувалося дуже гарно по плану і швидко зробилося полковим городом Ізюмського Слободського полка. Біля Ізюма і тепер, немов його кріпость, виситься гора Кремінець (800 футів), а по Донцеві і його вітках простяглися густі ліси-нетрі. Пол­ковник Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми захожими, з «чер­касских» Слободських полків; йому заборонено було приймати великоросій­ських поселенців, а за те він сам, без воєводи, міг порядкувати у новому місті, а для козака це була дуже велика вільгота. Минув рік, і у 1682 р. було вже в Ізюмі 300 чоловік. Але се все ж таки було небагато. Для того щоб діло заселення йшло швидче, Донець сам переїхав в Ізюм, а сина свого Костянтина залишив на полковництві у Харкові. Жити йому в Ізюмі було дозволено, але з тим, щоб він все-таки лічився і полковником харківським. У 1682 р. Донець дістав грамоту від царя Федора Олексійовича, в котрій йому дозволялося жити в Ізюмі і закликати туди і в Співаківку і на Пришиб вільних українців на слободи із Харківського, Охтирського і Сумського пол­ків, будувати самим місто і вільно селитися там «собою», себто без воєвод, пахати пашню і володіти усякими угодами по отводу Касогова, по своїм козацьким звичаям. Окрім тих міст та слобід, про котрі ми вже казали, були осажені тоді Остропілля, Дворічна, Новий Перекоп, Сеньків, Куп'-янськ, Каменка, усе це були нові і дуже мало заселені слободи (од 23 до 48 семейств); тільки у Новому Перекопі було 288 чол. При гирлі Торця була збудована Гр. Донцем Козацька пристань — невеличкий земляний городок, куди осадчий Сем. Бровка вже закликав декілька семейств і попа. Між річкою Голою долиною і Черкаським лісом Гр. Донець міркував збудувати місто Черкаськ (теперешнє село Знаменське). Ізюм­ський полк, як ми бачимо, був заселений більш усього переселенцями з Слобожанщини, хоча і сюди приходили іноді, як нам здається, й пере­селенці з-за Дніпра і Гетьманщини.

Оттак заснувалися міста та слободи Слободської України. Іноді одразу приходила велика ватага переселенців і осажувала місто чи слободу. Так було, наприклад, у Острогозьку і, як ми бачили, по деяких інших мі­стах. Але частіше приходили менші гуртки, де купчилися69 переселенці з ріжних місць, як у Суджі або Тернах. Іноді до переселенців з однієї країни потім приходили сходці з другої країни. Більша частина міст збудована була на дикому шляховому полі, на татарських бродах та сакмах, на сирому кореню (Суми, Суджа, Салтів, Вовчанськ). Дуже багато міст збудовано було на старих городищах — Харків, Суми, Царе­борисів, Хорошево, Зміїв, Мохначево. Як одразу приходила дуже велика ватага переселенців, вона будувала кріпость у місті — наприклад, у Остро­гозьку, Охтирці, у Суджі; як їх було обмаль — селилися слободою. Діло заселення вели осадчі. Такі осадчі були, мабуть, при усіх ватагах пе­реселенців. Ми маємо багато цікавих звісток про їх діяльність. Се були ватажки, отамани народа, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке інше. їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. їх повинна була добре знати уся ватага переселенців, здава­тися на них, покладати на них надію яко на певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводарів та спорудників у громадських справах. Тим-то і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність для народа з великою шаною та подякою' і як мога закріпити пам'ять про них там, де вони працювали. Харківському осадчому Каркачеві треба поставити пам'ятник у Харкові, а не тільки, як се зроблено досі, по моєму про­понуванню, назвати йменням його одну вулицю у Харкові (Каркачева). Треба, щоб кожне місто і слобода у Слободській Україні знали й шанували пам'ять свого осадчого, коли він відомий історії. А у моїх розвідках по історії Слободської України є чимало звісток про слободсько-українсь-ких осадчих і їх діяльність. Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє щастя у нас творить, кує сам нарід. Деякі з осадчих зайняли потім військові козацькі полковничі посади по вибору товариства, і їх діяль­ність була дуже широка. Такими були балаклійський осадчий Черніговець і Сумський — Кондратьев. Недивно, що осадчі мали великий вплив на устрій місцевих діл. У Мерехві, наприклад, усіма ділами керував осадчий полковник Сененко. Осадчих потім замінили виборні отамани, котрі були усюди. У 1688 р. коломацький отаман Ярема Михайлов дістав лист од московського уряду на закликання на слободи українських пересе­ленців з Задніпрянщини.

Внутрішнє розселення слобожан. Внутрішнє розселення люду ми бачимо у всіх Слободських полках. Острогозький полк склався, як ми бачили, серед великоросійських міст теперішньої Воронезької, Курської і навіть Орловської губерній. Сі поселенці жили дуже далеко од свого полко­вого міста Острогозька. А східня частина Воронезької губернії у початку

XVII ст. ще не була заселена, і ось сюди, на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогозького повіту, почали переселяти українців; і там з'являються нові козацькі слободи — Стара Калитва, Нова Калитва, Підгорна, Попівка. Переселили великоросійських посадських людей Остро­гозька в Коротояк, а українських козаків — з Коротояка в Острогозьк. У 1732 р. з слобід Перлівки, Гвоздівки, Єндовища і Урива переселені були козаки в Богучарський повіт Воронезької і Старобільський Харків­ської губерній. У Старобільськ прийшов сотник Синельников з сотнянами, в Закотную — Голодолинський, в Осиповку — Смаков і в Білолуцьк — Головинський. Через се Острогозький полк наблизився до інших слобод­ських полків, й гряниця Російської держави розпростерлася далі на пів­день. Внутрішнім розселенням Слободська Україна заселялася найбільш у XVIII ст. З місць, де було багато населення, нарід переходив на нові незаселені місця. Осадчий Малішевський поїхав у 1659 р. на гирло річок Сироватки і Крупця і там осадив слободу Нижню Сироватку. З собою він узяв сумчан, ворожбянських і лебединських козаків, щоб одвести новій слободі землю, ліси й сінокоси по загальній постанові. З слободи Ворожби туди переселено було 76 самих бідних семейств, з Сум — 197. їм одвели землі на подвір'я, сади, огороди та вигін. Так місцевий козацький уряд у другій половині XVII ст. вів діло розселення і розв'язував аграрне питання на підставі розуму й справедливості70. Заселення Слободської України вели переважно козаки, котрі зложили військову організацію країни — п'ять Слободських полків. Але велику участь у сій великій народній справі мав увесь український нарід — усі його верстви, усі стани суспільства — міщане, поспільство, духовенство.

Участь монастирів в заселенні країни. Монастирі, як звісно, приймали велику участь в заселенню Росії. Те ж саме треба сказати і про участь їх в заселенню Слободської України. Перше місце займає серед слободсько-українських монастирів Святогорський. Ми вже бачили, яке чудове місце було вибрано для нього. Коли саме був заснований монастир, певних звісток не маємо. У синодику монастиря про се сказано, що автор тоді ще, коли писав синодик (у 1710 р.), не міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундаторами монастиря були ченці-українці з-за Дніпра або Гетьманщини. Ми знаємо, що з монастирів Гетьманщини вийшло чимало ченців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський монастир ми маємо у 1624 р., коли ігумен Симеон з братією получив царську грамоту і ругу71 у Бєлгороді. Се теж натякає на прибуття ченців з України під московську владу. Царе­борисів, заснований недалеко від Святогір'я у 1600 р., під час лихоліття вилюднів, і Святогорський монастир був самим далеким південним місцем на Україні, бо Чугуїв був заснований тільки у 1638 р., а Валуйки були од нього у 130 верстах. Не дивно, то він озброївся гарматами. Іще академік Гільденштедт '2 бачив стіну, котрою був обнесений монастир. У ньому була у XVII ст, варта з бєлгородців, чугуївців та валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діставали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі; їх тамечки розпитували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і содержували. Там були старі, немошні й каліки. Туди заходили і здорові вартові та станичники, українські та донські козаки, великоруські служилі люди, навіть «воровскіє черкаси», себто розбишаки, щоб помолитися Богові та спокутувати свої гріхи. Виходить, що монастир мав немов свою парахвію, котра простяглася на кілька сот верст. На монастир нападали татари -- кримські та озовські — і усякі розбишаки. У 1679 р. татари сплюндрували, пограбували монастир і узяли у неволю архимандрита Іоіля з братією. Монастиреві надано було ба­гацько землі, але потім, іще V XVII ст., більшу частину її одібрано, а усю землю одібрано у кінці XVIII ст Дивногорський монастир Остро-гозького полка теж виявляв з себе природню твердиню. Він, як і Свято­горський, стояв за лінією кріпостей, у степу. У 1652 р. в ньому збудували кріпость і там поселили українців, мабуть, з тих, що прийшли у Остро­гозьк з полковником Зіньківським. Купецтву дозволили їздити туди з усякими харчами та крамом і продавати його без усякого мита. Іще у початку XVIII ст. на дзвіниці монастиря було три залізних і одна мідяна гармата. Ллє, не дивлючися на сю оборону, ченці монастирські велику муку терпіли од татарських ґвалтовних наїздів і тому у 1671 р. навіть покинули його і збудували собі новий монастир у більш забез­печеному та спокійному місці між Суджою та Миропіллям на Дівочім городищі. Але деякі з братії згодом повернулися до Дивногір'я і поновили монастир. У кінці XVIII ст. у монастиря була майже та сама ярмарка, яка почалася у 1652 р.; туди приїздило на богомілля багацько народу й купців з околичних міст, котрі привозили усякий крам та дріб'язок. Монастир мав землі, риболовлі і усяке хазяйство; у слободі Селявній — 100 хат підданих посполітих Далеко меншим і менш славним був Шатрищегорський монастир теж у Острогозькому полку і теж, мабуть, заснований українськими ченцями. Острогозький полковник Зіньківський заснував у Острогозьку жіночий монастир. У Охтирському полку в 4 верстах од Охтирки в 1654 р. ченцями Лебединського українського монастиря був заснований Охтирський Троїцький монастир. З Лебединського мона­стиря вийшов ігумен з братією (40 чоловік), з монастирськими підданими посполітими, з ризами і усякою церковною утвар'ю. їм одвели для будування монастиря гору Охтирь з землями і усякими угодами. У дру­

Мал. 3. Святогорський монастир. Листівка XIX ст.

гій половині XVII ст. до монастиря належало.вже багато земель, хуторів, млинів, пасік та садів і 200 підданих посполітих. У трьох верстах од Краснокутська задніпрянським переселенцем полковником Штепою був заснований у XVII ст. Краснокутський монастир. Штепа, приїхавши у Сло­бодську Україну, зайняв собі се безлюдне місце, збудував там монастир, прийняв декілька ченців, а сам зробився їх ігуменом. Курязький монастир (у 9 верстах від Харкова) був заснований харківським полковником Григорієм Донцем і деякими іншими старшинами сього полку. Там раніше була пасіка Ол. Куряжського. Донець одвів новому монастиреві землі і угоди. Сіннянський сотник віддав усю свою маєтність на збудування Сіннянського монастиря і зробився його ігуменом. Зміївський Миколаївський козацький монастир існував уже в 60-х роках XVII ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє монастирське хазяйство. Таким побитом, одні з монастирів були засновані переселен­цями з Задніпрянщини, другі — козацькою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші монастирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажалося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони прийняли участь разом з іншими переселенцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов'язок задовольняти релігійно-моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хворих і ранених. Але так було у XVII ст. У XVIII ст. більш усього монастирі почали піклува­тися про власне хазяйство та матеріальні достатки і через се занедбали свої високі християнські заповіти.

Чужоземні переселенці. Чужоземне заселення Слободської України було дуже невеличке — сюди приходили волохи73, калмики, серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобожанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантемиром. Кантемиру дадено у самому Харкові подвір'я і маєтності Хведора Шидловського, які були одібрані у нього за якусь провинність. Інші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили розмісти­тися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чол. Село Шидловського Балаклійку оддали волоському стольникові Єнакею, Новомлинськ — Меч­нику, Волоський кут — полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (633 українських, 42 великоросійських і 35 польських). Се волоське заселення було головним чином не народне, а шляхетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям — волохам. Із Задніпрян­щини переселився в Слободську Україну теж волоський полковник "Ган­ський з охвіцерами Жіяном, Бедрягою та іншими. їм вийшов дозвіл визи-вати на поселення свою братію — волохів. Але Танський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, де їх поселено, а мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство декілька слобід з. підданими посполітими, а він повернув до себе у під­данство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народнього життя являє з себе се волоське заселення. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу Петру у Прутському поході — і роздав їм за се землю та підданих у Слобожанщині. Слобо­жане прийняли чужинців ворожо, неприязно, бо ті люди нічого не зробили на користь країни —не захищали її від татар, не брали участі в її устрою, були чужинцями, не зв'язаними з країною і населенням навіть мовою, життям; навпаки, вони за Дніпром звикли до сваволі, і тут в Слобожанщині лишилися вояками, але не проти ворогів, а проти мирного населення. Із тих, що прийшли з Кантемиром, не можна було набрати навіть однієї окремої корогви, так що їх почали приймати у козачі полки яко старшин та підпрапорних і дозволили купувати маєтності, себто їм одразу надавали стільки привілеїв, як і козацькій українській старшині. Не стали у пригоді для країни і сербські поселенці, із котрих зроблений був окремий полк, але у ньому було зовсім мало сербів, і полк доточували з тубільців — українців. У Чугуєві поселилися калмики іще у XVII ст. В кінці XVIII ст. їх було там більш 1000 чол.; вони служили у війську. Проживаючи у Чугуєві, прийнявши православ­ну віру і беручи шлюб з тубільцями, вони зовсім обрусіли. Прожи­вали, або краще сказати кочували, таборували у Слободській Україні ще й цигане, котрі мали власний уклад свого життя. Євреїв було зовсім небагато і вони більш усього держали шинки та гандлювали74 горілкою. Було, але зовсім мало — кілька десятків, поляків, мабуть, колиш­ніх бранців; було трохи греків. Взагалі чужоземне заселення у нас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо сі посе­ленці діставали великі особисті вільготи тільки за своє чужоземство, але нічого не робили на користь країни та його людності.

Вплив заселення на устрій Слободської України. Заселення країни мало великий вплив на її устрій, на її автономію, на економічні вільготи, котрі вона діставала від Московської держави, взагалі на усі сторони її соціального й економічного життя, на її культуру й просвіту, на усе її життя. Все оце залежало од двох причин — перше від звичаїв наці­онального життя українців у зв'язку з їх поглядами на те, як треба улаштувати життя по правді, по справедливості, і вдруге — од обставин життя на нових місцях, де воно залежало не тільки од природи країни і народних звичаїв і поглядів, але й від центрального російського уряду. Слобожане не тільки приводили з собою з-за Дніпра свої семейства, збіжжя та худобу, вони привозили з собою попів і церковний причт, котрий тоді був близький до народа, бо його вибірала сама громада, приносили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше приносили з собою на нові місця у дике поле свою національну українську просвіту і культуру, котру вони віками утворили у себе на Україні, на грунті древнєруської культури; свою православну віру, рідну мову яко основу національності, свої звичаї, свої чудові пісні і меж ними історичні, так звані думи, в котрих розказана, хоча й поетично, але взагалі правдиво, уся історія українського народа — боротьба його з ляхами, татарами й турками за віру, за землю і волю, за свою політичну і національну самостійність. Просвіта тоді в Україні стояла високо, і переселенці пере­несли її з собою, а разом з тим потребу в сій просвіті. Московський уряд охоче приймав переселенців, бо вони ставали йому в дуже великій пригоді по обороні гряниці і заселенню дикого поля. Придивляючися до переселенців, московські люди побачили, що се були хоча й рідні брати їх, але все-таки вони дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І усю оцю велику ріжницю вони обізвали у своїх актах «черкасскою, старочеркасскою обьіклостію, обычностью», себто їх особливими звичаями. І до сих звичаїв вони спочатку однеслися обережно. Слободським полкам дають московські царі жалованні грамоти 75 на зра­зок тих привілеїв, котрі здобувала собі Гетьманщина по Переяславській й інших умовах з Москвою. У сих грамотах була й вільна займанщина земель, якої не мав і не знав московський нарід, і вибори старшин, і усе те, що у московських грамотах та актах прозивається «старочеркасскою обнкностію» і являється устроєм стародавнього українського національного й соціального життя, котрого завжди домагався і яким хтів жити (а іноді, траплялося, і жив) український нарід усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година.

Жалованні грамоти Слободським полкам. Звертаючися до жалованних грамот Слободським полкам і до їх змісту, ми бачимо, що найстаріші з них належать до 1659 р., але в них ще не було нічого про вільготи. Після повстання Брюховецького76, до котрого не пристали взагалі Сло-бодські полки, три полки — Харківський, Сумський і Охтирський дістали у 1669 р.,а Острогозький — у 1670 р., вільготні жалованні грамоти. За те, що козаки не пристали до Брюховецького, їм скинуті були чинші з винниць, броварень та шинків. Сі чинші були накладені ще у 1665 р., але не на усі міста і слободи, а тільки на найстаріші; у Харківському, наприклад, полку — на один Харків, у Охтирському — на Охтирку, у Сум­ському — на Суми, Лебедин і Суджу, у Острогозькому — на Острогозьк і Землянськ. До 1665 р. і сі міста уживали ще вільгот, наданих їм при заселенню на декілька років, а у 1665 р. часи вільгот уже вийшли, і як у Харкові вільготи були дадені, скажемо, на 10—11 років од його засну­вання у 1655 р., то і часи вільгот повинні були вийти у 1665 р. Суми мали по такому рахунку вільготи на 13 років, Охтирка — на 11, Острогозьк — на 13, а з того часу на них положені були чинші. Але вони платили їх неохоче, і завелася значна недоїмка. Отсю недоїмку і скинуто їм — з Харківського полку 2225 карб., з Острогозького 1619, Сумського 6091, Охтирського 2141. З сумських козаків не велено було брати недоїмки з бортних дерев у Бирлинській волості 200 карб. Таким побитом, слобожане знову, як і спочатку, увільнилися од чиншів, і се дуже підтримувало заселення країни і матеріально забезпечувало старих колишніх переселенців, давало їм спроможність зміцнити свої хазяйства, держало їх на місцях першої осілості. Українці дуже цінували право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Сі вільготи були дадені слободським козакам замісць щорічної грошової платні, щоб їм було з чого служити полкову службу. У 1672 р. Острогозькому полку надана була нова грамота, стверджені колишні вільготи і дадені земельні угоди по р. Чорній Калитві і інших. У 1682 р. видана була вільготна жалованна грамота на ймення харківського полковника Гр. Донця ко­закам Ізюмського Слободського полка. Такі вільготи получили і посе­ленці інших слободських полків, але не на ймення полків, котрі ще тоді не були улаштовані, а на ймення окремих міст та слобід, як се ми бачимо, наприклад, у Коломаку і по інших містах. Поселенцям дозво­лено було міста будувати, селитися там, орати землю і усякими угодами володіти по отводу генерала і воєводи Гр. Косогова, по їх козачих звичаях; вільготи їм давано у всіх одбутках років на 10 і на 15, залежно од заможності; і у сі вільготні роки по сих городах дозволялося торгувати усякими товарами безмитно й держати шинки по своїх колишніх звичаях безмитно, й дальньої полкової служби не служити, і відбутків і оброків ніяких не платити. А після сих вільготних років старшині і козакам, котрі почнуть служити полкову службу, теж дозволялося винокурні і шинки держати безмитно, як і раніш. І ізюмчанам вільгота була дадена, як і іншим полкам, на 10—15 років. Після сього вони повинні були нести усякі відбутки виключно, одначе, чиншу за Вінниці. Ся вільгота залишена була навіть і на будучину і мала велику вагу для заселення Ізюмського полка. У пізніших грамотах (1684, 1686, 1688, 1695 рр.) надається право вільної торгівлі (харківським козакам), під­тримується право навіки і без чиншу володіти землями, не платити чинша за млини, шинки, кузні, лавки, риболовні і усякі промисли. У 1700 р. усім п'яти Слободським полкам царь Петро ствердив право без чиншу мати усякі промисли, володіти землями і усякими угодами, млинами, рибоїовлями, вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, а тільки вести боротьбу з татарами. У 1704 р. козаки Ізюмського полку дістали грамоту, де розв'язаний був їх позов з донцями за р. Бахмут, Красну та Жеребець; сі річки з землями лишилися слобожанам і були ними заселені (се теперішні Ізюмський і Куп'янський повіти Харківської і Бахмутський Катеринославської гу­берній). При цариці Анні Слободська Україна стратила свої привілеї, але Єлизавета їх повернула назад окремою жалованною грамотою усім Слободським полкам взагалі. Жалованні грамоти мали великий вплив на успіх заселення Слободської України; вони давали переселенцям багацько привілеїв, і хоча сі привілеї були зібрані докупи тільки у грамоті Єлизавети, а до того розкидані були по окремих грамотах ріжних полків, і хоча вони не являлися такою конституційною хартією для країни, як гетьманські статті77 для Гетьманщини, а все ж таки вони дали спро­можність людям уладнатися по своїх національних звичаях. Мита з при­їжджих купців збирали не російські приказні. а самі ж таки українці; великоросійські тяглі люди та утікачі не мали права селитися в Слобо­жанщині, щоб не утісняли в землях тубільців. Треба тільки додати до сього, що слобожанам доводилося повсякчас боронити сих своїх при­вілеїв. І вищий, і нижчий московський уряд (Розрядний приказ, бєлго­родський та місцьові воєводи) ніяк не хтіли чи не могли згодитися на сі неприємні для них привілеї, котрих не мали самі, на їх погляд, хазяїни держави. Московські царі приязно відносилися до заселення дикого поля переселенцями з Литовської. Польської держави, бо тут було давнє змагання між Москвою та Польщею за погряничні українські та білоруські землі. У XVIII ст. при Анні наступила для Слободської України тяжка година, і тільки Єлизавета Петрівна знову вернула на якийсь там час їх вольності. Московський уряд хтів, щоб привілеї слобожанам були тимчасові, і їм траплялося почасту звертатися до Москви з проханням про їх ствердження. Погляд самих слобожан на їх права і обов'язки виявився дуже виразно у заяві сумських полчан 1705 р.: «Наші діди, батьки, брати і родичі,— писали вони там,— і ми самі поприходили із ріжних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Бєлгородських та Курських воєвод, котрі забезпечували нас царським словом — не однімати від нас наших вільгот. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи по Бєлгородській лінії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під отсі городи. І для збільшення населення у сих нових містах' велено було нам призивати на життя свою братію — українців. Ми збудували Суми, Суджу, Миропілля, Краснопілля, Білопілля і інші міста, а до них повіти, села та деревні. І ми вірою та правдою служили. І тоді, як татари приходили плюндрувати московські українні городи, ми не приставали ні до якої зради. За те і пожалувано нас усякими вольностями і дозволено займанщини займати, пасіки і усякі грунти заво­дити і усякими промислами промишляти без чиншу по старому українському звичаю». В сій заяві найбільш цікаве для нас право ВІЛЬНОЇ займанщини земель — се був головний привілей слобожан, і на ньому згрунтовано було усе право земельної власності у Слобожанській Україні — так зване нині «старозаїмочне землеволодіння»78. Се було найголовніше право слобожан. Грамоти не обіймали усіх привілеїв слобожан; вони, наприклад, майже нічого не казали про автономію країни, про її внутрішній устрій, про вибори. І се легко зрозуміти. Зміцнивши «старочеркасскую обыкность». признавши її взагалі, московський уряд вже не хтів втручатися в под­робиці, бо просто, може, гаразд і не знав їх. Він тільки пильнував того, за що йшли суперечки проміж слобожанами і московськими во­єводами, де діло торкалося інтересів самої Московської держави і її людності або уряду. А суперечки та боротьба йшли безупинно, бо тут зіткнулися два типи заселення — український і великоросійський (ріжниця сих двох типів твердо установлена мною у моїх розвідках) і два уряди: козацький — український і приказно-московський 9. Слобожане не хтіли приймати на себе тих обов'язків, котрі мали московські люди, і здавалися на своє чужоземство та на те, що вони не можуть призвичаїтися до сих тяжких для них обов'язків. Ізюмські полчане у своїй заяві 1710 р. писали: «По свойому чужоземству, проти великоросійських людей, таких тяжарів на себе (оброків на промисли) взяти ніяк не можемо, од того порозходяться усі у вільні гетьманські городи, а інші й пішли вже за Дніпро у новозбудовані городи». А московському урядові зовсім не хтілося зміцняти непокірну Гетьманщину і послабити більше прихильну до Мос­ковщини Слободську Україну. Право вільного перехода у самій Слобо­жанщині і навіть вихід за гряницю країни був певною заслоною їх вільгот, і се добре розумів московський уряд. А слово у слобожан не розходилося з ділом: іноді вони й справді йшли геть далеко з своїх домівок, йшли і у Гетьманщину.

Участь Московської держави в українському заселенні. Що ж робила Московська держава в українському заселенню? Польща не могла узяти відповідної участі у сьому поважному державному ділі. Навпаки, Москва не випускала оборони і заселення з своїх власних рук і, ведучи його щодо великоросійського заселення у всіх подробицях яко державне діло, приймала участь, хоч безмірно меншу, і в українському заселенню Слободської України, керувала ним взагалі. Це діло залежало найбільш од Розрядного приказу80.

Держава лишила собі державні інтереси, а місцьові передала самій країні, і се було досить розумно і корисно і для тієї, і для другої сторони. Переселенці звичайно являлися або самі, або засилали своїх осадчих до українних воєвод, а сі писали про них листи у Москву, у Розряд, а іноді одсилали туди і їх самих. Вибіралися місця для поселення частіше самими переселенцями, але з дозволу Розряда та воєвод. Іноді Розряд посилав кого-небудь, щоб зробив план — «чертеж» сього місця. Будували кріпості та оселі іноді самі українці, іноді під доглядом московських воєвод; іноді на поміч присилатися великоросійські служилі люди. Гармати, порох присилав московський уряд, інколи видавав він і зброю. Давав спочатку хліб, а замісць грошової заплати — вільготи від податків. Церкви та монастирі діставали теж чимало потрібного їм на обзавід. Землі одводив Розряд, а розпоряджався ними проміж себе вже сам місцевий козацький уряд. Таким побитом, хоча українське засе­лення було вільним, народнім і у ньому український нарід мав велике значіння і вів його навіть своїми власними силами, але воно не було випадковим, приватним ділом поодиноких осіб. Розряд іноді й сам, коли сього раніш самі переселенці не зробили, направляв їх туди, де була в них найбільша потреба, де треба було найскорш забезпечити країну од татарських нападів (на татарських бродах та шляхах). І уряд сього досягав не примусом, а вмовлянням та проханням та вільготами. Особливо се треба сказати про центральний уряд; йому почасту доводилося поправ­ляти помилки своїх воєвод та приказних людей, котрі ніяк не хтіли зго­дитися з привілеями українських переселенців. І се найбільш цікаво тому, що в відносинах своїх до великоросійських поселенців він неодмінно дер­жався централізаційної політики.

Поширення території Слобожанщини. Ознайомившися з заселенням Сло­бодської України, подивимося тепер, які були її наслідки і здобудки. скільки вона посіла землі, скільки люду осіло на сій землі. У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сіл та деревень (було ще декілька хуторів; але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже 13 міст і містечок, 63 села, деревні і слободи, 22 хутора і слобідки. У Харківському полку (разом з Ізюмським) тоді ж, у 1662 р., було

25 міст і містечок і 54 села і деревні; у 1732 р.— 32 міста і містечка,

26 сіл, деревень та слобід, 121 хутір та слобідка. За 8 років XVII ст. і 32 ро­ки XVIII ст. збільшилося дуже число сіл та деревень. І се завсім зрозуміло: села та деревні почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпеч­ніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним іде Харківський полк (149), Охтирський (103) і Ізюмський (102). Найбільшу земельну територію займав Ізюмський полк, за ним ішов Харків­ський, потім Сумський та Охтирський. Слободські полки у 1732 р. займали значну частину теперішньої Харківської губернії (але далеко не всю), частину Воронезької, невеличку частину Курської та Війська Донського. Після 1732 р., здається, значно поширилася тільки округа Острогозького полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді донськими степами. Усі Слободські полки мусили вести боротьбу за свої межі з сусідами. Ізюмські козаки повинні були боронити свої землі від великоросійських однодворців, котрі осіли на Українській лінії на правому березі Донця. До Української лінії одійшло багацько полкових земель і угод, котрими козаки володіли по займанщинам і жалованним грамотам. Утісняли ізюмчан також поселенці Бахмутської округи. Перш річка Бахмут належала до слобожан — тепер там склалося нове поселення — Бахмутська провінція (при солоних заво­дах); мешканці її почали займати та рубати у слобожан ліси, котрі вони заполучили по жалованним грамотам; на козацьких землях російські ново­поселенці почали осажувати слобідки та хутори. Окрім Бахмутської про­вінції, слобожане на півдні гряничили з запорожцями, котрі у 70-х роках XVIII ст. завели собі хутори біля самого Тора (Слов'янська), і через те почалися між тими й другими земельні свари та суперечки. На заході Слободська Україна гряничила з Гетьманщиною, і з нею теж були суперечки за межі. Охтирський Оюбодський полк обмежувався з Гадяцьким та Пол­тавським Гетьманщини, і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четвер­ті XVIII ст. ідуть меж ними суперечки за межі, особливо за погряничні міста — Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Гадяцького полка, але по проханню її мешканців вона при­лучена була до Охтирського Слободського папка. Потім Скоропадський81 та Апостол82 клопоталися, але марно, щоб повернути її знову до Геть­манщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажений на землях Полтавського полка, але ж він усе-таки залишився за Охтирським полком, також як і деякі інші міста, котрі справді були за межою. що отділяла Московську державу од Польщі по акту 1647 р. На північно-західньому погряниччю слобожане суперечилися за землі з путивльськими велико­російськими поміщиками. На землях, котрі слобожане призначали своїми власними, путивльські поміщики заснували 14 сіл та деревень і прийняли багато українців. І ся земельна суперечка вирішена була на пожиток слобожанам.

Подивимося тепер, яку округу займала Слободська Україна у кінці XVIII ст. Слободсько-Українська губернія83 поділялася у 1773 р. на 5 про­вінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам. Харківська провін­ція (колишній Харківський Слободський полк) займала теперішні пові­ти — Харківський, більшу частину Валківського, Вовчанського і невелич­кий шматочок Зміївського, у неї була 171 оселя. Охтирська провінція (колишній Охтирський полк) —теперішні Богодухівський та Охтирський повіти і невеличкі частини Валківського та Лебединського; там було 88 осель. Сумська провінція (колишній Сумський полк) — Сумський, Ле-бединський повіти Харківської губернії, половину Суджанського (Кур­ської губернії) і невеличку частину Охтирського (Харківської) і Грай-воронського (Курської губернії); у неї було 165 осель. Ізюмська провінція (колишній Ізюмський полк) — Куп'янський, Ізюмський та частиною Зміїв-ський повіти (але не всю округу їх) і частину Вовчанського, в неї було 99 осель. Острогозька провінція (колишній Острогозький полк) — значну частину Острогозького, Богучарського, Бирюченського повітів Воронезької губернії і невеличку частину Землянського, Валуйського, Павлівського, Коротояцького тієї ж Воронезької, Єлецького і Лівенського — Орловської, Корочанського й Новооскольського — Курської; усіх осель було там 152. Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р.—тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирській та Ізюмській провінціях число осель навіть зменшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до інших провінцій, декілька хуторів могли скупчи-тися у едно село або деревню). Але ж усе-таки нових осель зовсім майже не з'явилося за сорок років у чотирьох Слободських полках або їх було занадто небагато. У Острогозькій провінції було у 1773 р. 152 оселі, здається, більш, ніж у 1732 р., хоча ми й не маємо числа їх за сей рік; але ми знаємо, що Острогозький полк заселявся у сі часи. Усіх осель було у 1773 р. 677. Цікаво буде дізнатися про те, скільки було по полкам ріжних осель. У 1732 р. більш усього міст та містечок було у Ізюмському полку (21), далі йдуть по черзі Харківський з Охтирським та Сумський. І це залежало від того, що Ізюмський полк був самий погряничний з тата­рами і більш, ніж усі остатні, мав потребу в кріпостях-городках, а Сум­ський лежав в осередку України, і його захищав собою Охтирський полк. У Острогозькому полку ми бачимо 6 старих міст, а слободи заснувалися тоді, коли життя там зробилося спокійніше. Сіл, слобід і деревень у 1732 р. було більш усього у Сумському полку і менш усього в Ізюмському, і це теж для нас зовсім зрозуміле — це залежало од географічного стану кра­їни: у Сумському полку раніше почалося спокійне народне життя у посе­ленців, ніж у Ізюмському. З 1732 по 1773 р. життя в Слободській Україні вже зробилося куди спокійніше, через те й прибавилося число сіл, деревень та слобід. У 1773 р. число слобід та хуторів значно зменшилося, бо багацько хуторів з них перевернулося в деревні і навіть села, а невеличкі слобідки — в слободи. У Острогозькому полку в 1773 р. було дуже багато хуторів, це свідчить про те, що полк особливо швидко тоді заселявся на своїх нових місцях. У 1732 р. міст з містечками було 10 %, сіл 48 %, хуторів 42 %, і у 1773 р. перших залишилося тільки 5 %, других збіль­шилося до 6б %, третіх зменшилося до 28 %. Цікаво до цього додати процент козацьких і панських осель: у Харківському полку козацьких було 25 % і 75 % панських, у Охтирському — 33 % і 67 %, у Острогозь­кому — 78 % і 22 %, у Ізюмському — 40 % і 60 %. Тільки у одному Остро­гозькому полку козацьких осель було далеко більш, ніж панських; у остат­ніх полках було зовсім навпаки; більш усього їх було у Харківському полку. Панські оселі збільшилися особливо за сорок років XVIII ст., коли Україні стало жити безпечніше. Усі слободсько-українські оселі можна поділити на три частини: 1) міста з містечками, 2) села з деревня­ми і слободами і 3) хутори з слобідками. Містечка треба зачислити до міст, бо вони були сотенними містами і усі мали кріпості. Як приходила якась ватага переселенців у нове безлюдне місце, вона будувала собі місто з дерев'яною й земляною огорожею; села й деревні виникали, почи­налися вже під захистом міста; переселенці і їх осадчі приймали на себе обов'язок заселити села й деревні. Виходе, що міста взагалі з'являлися раніше інших осель, а потім вже заселялися села або знов-таки пересе­ленцями з Задніпрянщини, або з нових слободських міст. У кінці XVII ст. сіл та деревень було тільки у двічі більш, ніж міст. У XVIII ст. нових міст сливе84 не будували, а селили тільки села, деревні та хутори. Інакше бувало при внутрішньому заселенню: там укупі могли з'являтися усякі оселі, а хутори навіть перш усього. Щоб ясно зрозуміти, що таке виявляли з себе сотенні міста, скажемо кілька слів про нове місто Бахмут, котре збудовано було козаками Ізюмського полка на р. Бахмуті. Його збудовано було для захисту од татар і для згону туди худоби од татарських нападів.

Він був обнесений дубовими стоянами, і стіни його мали 61 сажня у дли-нину і 17 ширини. Будинків у самому острожку не було, а населення жило у слободі, і там була церковка, таможня, ратуша, сараї та кузні, подвір'я ізюмських козаків і великоруських служилих людей. На р. Бах­муті у соловарених колодязів були сковороди для виварки солі. Ні лісів, ні риболовель. ні землі паханої не було, а було тільки трошки сінокосу. Це було промислове місто. Інші міста не мали таких промислів, зате у них були земельні угоди. Середину між містом і хутором займали села, деревні та слободи, де жили і козаки і посполіти, іноді нарізно, а іноді і укупі одні з другими. Хутори іноді з'являлися дуже рано і були першими оселями країни. По р. Красній та Жеребцу на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах. Декотрі з них були засновані на займанщинах іще у початку другої половини XVII ст. Тоді або трошечки пізніше там появилися майдани — цебто соловарні (колодязі). І одні, і другі належали до поселенців Тора, Цареборисова, Маяків, Салтова та Чугуєва, цебто не тільки ближніх, але й далеких міст. На річки Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та інших міст на весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі куріні (на літо) і землянки (на зиму). Мешканці Тора приїздили туди цілими таборищами для вива­рювання солі і стояли там куренями. Пасіки ізюмських козаків яко перші оселі були і по р. Береці до збудування Української линії; були вони й по Донцеві нижче Маяцька. У мерехвянської сотні було по лісах ба­гацько пасік, котрі українці завели з самого початку свого заселення. Біля їх були розведені садки та збудовані з липового дерева хатки. Де збудувався Курязький монастир, там раніше була пасіка. При хуторах іноді бувало багато худоби: селили слободки для скотарства. Більш усього хуторів було у степах, як, наприклад, у теперішньому Старобільському повітові, де був простор для скотарства. Хуторянські оселі з млинами належали до старого українського хазяйственого життя і звичаю. Єдні з хуторів були першими оселями своєї країни, другі, навпаки, заснову­валися виселенцями з сіл та деревень; такі були, здається, 32 хутора села Печеніг по р. Гнілушці. Хутори були козацькі й старшинські, але бувало й так, що хутір нічим майже не ріжнився од панської невеличкої деревні, сотенне місто — од села або слободи, бо були, як ми бачили, вже й слободи з кріпостями, хутори перетворялися в слободи.

Ознайомившися з округою Слободських полків, тепер треба зверну­тися до її населення і до того, як росла його численність. Із. Ів. Срез-невський писав, що немов би то вже у 1654 р. було в Слободській Україні од 80 до 100 тис. населення мужського полу85. Але це велика помилка або вигадка. Ось деякі числа з тимчасових86 документів: у Хар­ківському полку в 1677 р. було 7773 козаків, у 1691—7005 (без Ізюмсько­го полка), а з Ізюмським — 9316, у 1698 р.— у двох — 10430, у Охтир-ському в 1686 р.—5102 чол. Як зазначити такі ж числа і в двох остатніх полках, тоді буде у кінці XVII ст. 30000 козаків, далеко менш, ніж налічував Срезневський тоді, коли Слободська Україна тільки що почала заселятися. Але хоч і збільшити се число, все ж не вийде навіть для кінця XVII ст. 80 тисяч. За 1732 р. ми маємо вже досить певні числа населення чотирьох полків. У 1732 р. у Охтирському полку було вже 41186 чол. (і у тім числі 22 великороса) і, значиться, за 46 років число населення збільшилося майже у шість разів. У Харківському полку було 37756 чол. (у тому числі 1498 великоросів), і тутечки число населення збільшилося у п'ять разів. У Ізюмському полку — 31183 чол. (у тому чис­лі 115 великоросів); тут число населення збільшилося у 13 разів — так хутко залюдніла ся країна за кінець XVII і початок XVIII ст. У Сум­ському— 42931 (14 великоросів). Як бачимо, в Охтирському і Сумському полках було майже однаковісіньке число мешканців, у Харківському — трохи менше, а у Ізюмському — найменше. Усього в чотирьох полках (але не повних) було 153056 чол. мужського полу, а з жінками, виклю­чаючи дітей, більш 300000. У 1772 р. у всіх п'яти провінціях було 666561 чол. За 40 років (з 1732 по 1773) в Охтирському полку число мешканців збільшилося на 31 %, у Харківському — на 76 %, в Ізюмському — на 90 %; у Сумському—на 100 %. Сей процент потрібно трошечки зменшити, бо ми не маємо деяких сотен Сумського полка. Але все ж таки населення, як бачимо, збільшувалося дуже швидко у всіх полках, окрім одного тільки Охтирського, і через те, що округа цього полка не могла так ширитися, як усіх інших, а між тим заселення його розпочалося дуже рано — раніше ніж в деяких других. Велике збільшення ми бачимо у Ізюмському полку, це значить, що його заселення йшло швидко, і в середині XVIII ст. у 1732 р. полки по числу населення йдуть у такій черзі: Сумський, Охтирський. Харківський і Ізюмський; у 1773 р. провінції, котрі прийшли їм на зміну, чергуються тако: Сумська, Острогозька, Харківська, Ізюмська і Охтирська. Цікаво тепер привести декілька прикладів збільшення людності в пооди­ноких оселях. У Рублівці в 1686 р. було 433 д87.. у 1732 р. —1099. у 1772 р.—1402, в Богодухові— у тіх же роках — 550, 1830 і 3066. Біль­ше прибавилося населення за 46 років, з 1686 по 1732, ніж за 41 рік, з 1732 по 1773 р.: в Коломаку, Богодухові і Мурахві у ті роки населення утроїлося, а у других збільшилося, у одному місту тільки вдвоє, а у двох других навіть не удвоїлося. Але, мабуть, були і такі міста, наприклад, у Острогозькому полку, де населення збільшувалося переважно у першій половині XVIII ст. Із Оюбодських полків або через Слободські полки переселенці йшли далі й розселялися по деяких чисто російських місцях: на Дін, на Царицинську линію, в Оренбург. А іще раніше, з XVI ст., вони, як ми знаємо, приходили в московські українні городи Курської, Бєлгородської та Воронезької країни, у Орловський та Тамбовський краї. Там більш усього вони селилися на поміщицьких землях. У другій полови­ні XVIII ст. дуже багацько народу з України стало виходити в степи Воронежчини та на Дін88, куди йшли навіть козаки і підпомощники8а. Підмовили їх туди йти ті піддані, що жили у старшин-поміщиків на

Дону — по юртах та по хуторах; вони казали, що живеться їм гарно, ніяких видатків та тяжарів вони там не несуть. У 1763 р. на Дону перепи­сано було 20 000 душ таких підданих, котрі платили семигривенний подуш­ний оклад, не стративши права вільного перехода (до 1796 р.). Були українці на Дону і серед донських козаків: у 1793 р. їх було 1591 чол. на 30 476 козаків. У 1731 р. українці з Дону почали переходити на Царицинську линію — од Царицина вверх по Волзі. Іловлі, Медведиці та Хопру, їм одводили землі, давали жалування, а вони повинні були держати каравули та чати. Почали закликати слободсько-українських поселенців і в Оренбурзьку губернію. Щоб не зменшувати народа в Сло-бодській Україні, вийшла заборона виходити козакам та підпомощникам. та охотникам із цієї країни та комплектувати сербські роти або поселя­тися на землях сербських офіцерів. Із цього видко, що після заселення Слобожанщини починалося вже й виселення народу за її межі, де були вільні безлюдні землі і мало народа. Сей наплив та відплив населення існував не тільки в Слобожанщині, але і по інших місцях України і усієї Росії.

РОЗДІЛ 3