3.2. Туристичні ресурси історичної Волині

Велика Волинь - історико-географічний край у північно-західній частині України, що охоплює територію трьох областей: Волинської, Житомирської, Рівненської.

За уявленням Геродота, саме в цих краях береги Святого озера в селі Тур на Ратнівщині, Світязя, озер Веліхов і Пульма у III-II тис. до н.е. населяло войовниче жіноче плем'я - легендарні амазонки.

У IX ст. Західна Волинь перебувала під впливом Великої Моравії, в X ст. - під владою Києва. У 1018-1031 роках волинські землі були захоплені польським князем Болеславом Хоробрим, з дочкою якого був одружений київський князь Святополк Володимирович, що здобув київський престол завдяки військовій допомозі тестя. Київські князі змогли повернути Волинь лише після смерті Болеслава.

Східна Волинь - нинішня Житомирщина - була населена древлянами, підкореними наприкінці IX ст. київським князем Олегом. У період правління Ігоря вони намагалися відстояти свою незалежність. Центром древлянської землі був Іскоростень, знищений княгинею Ольгою, після чого древлянською столицею став Вручій - теперішній Овруч.

У середині XII ст., за Мстислава Ізяславича, Волинь вийшла з-під влади Києва, перетворившись на самостійне князівство. Воно ще більше зміцніло в період правління князя Романа (Бориса) Великого (бл. 1152-1205). Посаджений на князівство в Новгороді в 1168 p., після смерті батька Мстислава Ізяславича в 1170 р. він зайняв володимирсь-кий престол, де княжив до 1205 р. З 1199 р. Роман - князь галицький. У Візантії Романа іменували "igemon", тобто князь, тоді як його тестя київського князя Рюрика Ростиславича називали "diepon", тобто правитель.

Син Романа князь Данило-Іоанн (1202-1264) прославився передусім своєю впертою боротьбою з татаро-монголами. Протягом п'яти років він не визнавав влади Орди. І хоча в 1246 р. йому все ж довелось їхати до Орди за ярликом, він і після цього не припинив боротьби. В пошуку союзників він зав'язав стосунки з володимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем (братом Олександра Іжевського), закріплені в подальшому шлюбом Андрія Ярославича з дочкою князя Данила Дубравкою. Проводячи політику, спрямовану на організацію антимонгольської коаліції, він встановив зв'язки з римським папою, з рук якого одержав королівську корону. Коронація Данила Романовича відбулася в 1253 р. в Дорогочині.

У 1259 році монгольське військо на чолі з Бурундаєм здійснило новий похід на західно-руські землі, примусивши Данила знищити укріплення всіх волинських і галицьких міст. Свою столицю Данило переніс у Холм, збудований ним у 1237 р. Тут він і був похований.

Один із синів Данила, Роман, у 1252 р. одружився з Гертрудою Бабенберг, племінницею австрійського герцога. Сестра герцога Маргарита Бабенберг вийшла заміж за короля Чехії Пшемисла II. Після смерті герцога і Роман, і Пшемисл заявили про свої претензії на австрійській престол. Волинський князь зазнав у цій боротьбі поразки і змушений був залишити Австрію.

Ще один син Данила Галицького, Шварн, одружений з дочкою литовського князя Міндовга, протягом 1264-1269 pp. був великим литовським князем. На честь іншого сина Данила, Лева, названо місто Львів.

На Волині, коли Данило Романович став на чолі знов об'єднаної Галицько-Волинської держави, безпосередньо правив його рідний брат Василько (бл. 1205-1269), якого замінив син Володимир (1269-1288). Літописи називають Володимира філософом, книжником, будівничим. Після смерті бездітного Володимира князівство перейшло до сина Данила Галицького Мстислава, потім до його онука - Юрія Львовича, короля Русі і князя Лодомерії, як було записано на його печатці. Після Юрія правили його сини Андрій І і Лев II. На жаль, ми не знаємо точних дат життя і князювання багатьох волинських князів. Як правили Юрійовичі, як і коли померли чи загинули, не з'ясовано. Після їх смерті закінчилася династія Рюриковичів в Галицько-Волинській землі. Престол посів їх племінник, син сестри Марії Юріївни і мазовецького князя Тройдена Болеслав - Юрій II. Але в 1340 р. він був отруєний, і волинський престол перейшов до князя Любарта-Дмитра Гедиміновича (1340-1386), одруженого з представницею галицько-волинського князівського роду. Його правління супроводжувалось безперервними війнами з польськими правителями. Врешті поляки таки захопили західні землі князівства - Холм, Белз (1377 p.).

У 1399 р. Волинь перейшла під владу князя Вітовта, який частину підвладних йому земель (Кременець, Стожок) передав у володіння князю Свидригайлу.

Після смерті Вітовта в 1431 р. поляки повторили спробу захопити Волинь. Вони оволоділи Володимиром, намагалися взяти Луцьк та інші волинські міста. Боротьбу з поляками очолив князь Свидригайло. Угода 1443 р. між польським королем Казимиром Ягайловичем і князем Свидригайлом закріплювала Волинь за Литвою.

Свидригайло був останнім волинським князем. Після його смерті в 1452 р. князівство було скасовано, здобувши статус Волинського воєводства з Володимирським, Луцьким, Кременецьким староствами у складі Литовсько-Руського князівства. Східні волинські землі (Житомирське, Овруцьке староства) були включені до Київського князівства (з 1471 р. - воєводства).

Після Люблінської унії (1596 р.) уся Волинь опинилася під владою Польщі. В роки визвольної війни 1648-1654 pp. тут точилися жорстокі бої. Наприкінці 1648 р. загін Максима Кривоноса зайняв Збараж. У середині 1649 р. місто знову стало ареною військового протистояння. Бойові дії відбувалися під Зборовом. Але найбільша за масштабом битва відбулася в 1651 р. під Берестечком.

Напередодні першої світової війни на місці битви під Берестечком було споруджено величний храм-пам'ятник "Козацькі могили".

Національно-визвольна війна завершилась закріпленням над волинськими землями влади Польщі. Над краєм пройшла хвиля репресій. Українська шляхта втратила свою політичну роль.

Після другого поділу Польщі (1793) Східна Волинь увійшла до складу Росії як Ізяславське намісництво. Його центром був проголошений Ізяслав, проте адміністрація квартирувала в Житомирі за браком відповідних приміщень.

Після третього поділу Польщі (1795) до Росії була приєднана і Західна Волинь. Головним ЇЇ містом став давній Звягель (Возвягля), викуплений казною у його власників князів Любомирських і перейменований на Новоград-Волинський. Хоча адміністрація з тієї ж причини залишилась у Житомирі.

Після приєднання Волині Катерина II видала указ про скасування унії і литовських статутів. Після 1796 р. Павлом І була відновлена дія місцевих законів і легалізована релігія, що укорінилася в краї. Олександр І також не чинив утисків стосовно місцевих порядків. І лише Микола І після польського повстання 1830-1831 pp. остаточно скасував унію і литовські статути, започаткувавши процес русифікації краю. Були впроваджені російські закони, закриті польські школи. Після поразки Росії в Кримській війні 1853-1855 pp. сталися деякі послаблення, хоча після польського повстання 1863 р. русифікаційні тенденції посилились. Усе це вилучило Волинь із процесів українського національного відродження. Тут до 1911 р. не існувало навіть земств, які в інших губерніях підтримували український культурний і національний рух.

Після революційних подій 1917 р. окреслились перші прояви національного відродження: в краї з'явились українські школи, кооперативи, відділення товариства "Просвіта". В 1918 р. в Житомирі діяла Центральна Рада. Саме тут нею були затверджені державний герб, нова гро-шова одиниця (шаги, гривні, карбованці), впроваджено новий календар.

В 1920 р. Західна Волинь була окупована поляками і за Ризьким миром (1921 р.) відійшла до Польщі. В результаті цілеспрямованої деукраїнізації: з 443 українських народних шкіл у 1922 р. на 1939 р. їх залишилося всього 8 проти 1459 польських. Державних середніх українських шкіл не було взагалі (не рахуючи трьох приватних). Така політика польського уряду спричинилась до виникнення руху опору. В результаті у 1930-і роки на Волині почала діяти ОУН.

На підставі пакту Рібентропа-Молотова у вересні 1939 р. Західна Волинь була приєднана до радянської України.

З початком гітлерівської окупації Волині тут була зроблена спроба відновити дорадянські порядки: організувати цивільну владу, налагодити функціонування церкви. Але з початком німецького терору восени 1941 р. на Волині активізувався український опір. Після звільнення від німецької окупації навесні 1944 р. цей рух був спрямований проти радянської влади.

Східна Волинь (Житомирщина) увійшла до складу радянської України.

Західні волинські землі - Підляшшя і Холмщина - лежать за межами української держави, у Польщі. Це Берестейсько-Дорогочинська земля, як вона іменувалася в Середньовіччя, де відбувалась коронація князя Данила Галицького (місто Дорогочин). Місцеве українське населення зберегло мову, традиції, фольклор, віру предків.

Історико-етнографічні особливості Волинського краю завжди були предметом інтересу науковців і краєзнавців. Його досліджували В.Антонович, М.Грушевський, М.Костомаров, М.Максимович, О.Цинкаловський та ін. Центром краєзнавчого вивчення Східної Волині став у середині XIX ст. Житомир. Тут діяв створений при Волинському губернському статистичному комітеті краєзнавчий осередок, діяльність якого пов'язана з іменами відомих людей, у числі яких - П.Косач, батько Лесі Українки. На кінець XIX ст. вивчення краю зосередилось навколо Волинського єпархіального сховища старожитностей і Волинського церковно-археологічного товариства. В 1900 р. в Житомирі створено Товариство дослідників Волині, у складі природничої, етнографічної, економічної та історичної секцій. Його силами організовано видання наукових праць, яких вийшло 14 томів. Товариство підтримувало зв'язки із 104 науковими установами.

У відання товариства передано музей, що функціонував при публічній бібліотеці. Згодом Центральний волинський музей, колекція якого налічувала 8292 експонати, здобув статус самостійної установи.

Товариство припинило своє функціонування у 1920 р. і відновило його лише в 1949 р., на цей раз у Нью-Йорку. Його філії були створені у Клівленді, Буффало, Торонто, Вінніпегу. Найбільшою активністю відзначалась діяльність останньої. В цьому канадському місті в 1951 році було створено Інститут дослідження Волині і товариство "Волинь", видано перший науково-популярний збірник "Літопис". Через 50 років ці організації припинили свою діяльність, яку продовжили Волинський державний університет і Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині, створені в 1990 р. Це останнє регулярно організовує наукові всеукраїнські і міжнародні краєзнавчі конференції, видає наукові збірники.

У Луцьку з кінця 1920-х років дослідження Західної Волині проводилося членами Краєзнавчого товариства Волині, що мало свій друкований орган "Земля Волинська". За його сприяння відкрито музей Волині. Товариство функціонувало до його злиття в 1932 р. з аналогічним польським. Натомість у Луцьку створюється Товариство "Друзів музеїв". Діяло також Волинське товариство прихильників наук, яке видавало у Рівному "Волинський щорічник".