Передмова

Індустрія туризму в Україні розвивається в умовах жорсткої конкурентної боротьби як на внутрішньому, так і на зовнішньому туристичному ринку. У зв'язку з цим постає питання про якість обслуговування туристів, яка може бути забезпечена на основі належної фахової підготовки персоналу.

Студенти туристичних спеціалізацій повинні оволодіти таким обсягом професійних знань і навичок, які дозволили б їм вільно орієнтуватись у питаннях організації спеціалізованого відпочинку і розваг, надання готельно-ресторанних послуг, транспортного та екскурсійного обслуговування, екологічної діяльності.

В руслі маркетингової стратегії, курс на реалізацію якої взяла Державна туристична адміністрація України, відбувається створення нового іміджу вітчизняного туристичного продукту на внутрішньому і міжнародному рівнях. Це вимагає перш за все комплексної репрезентації регіонального туристичного потенціалу, чим і обумовлене включення до вузівських навчальних програм профільних спеціалізацій навчальної дисципліни "Туристичне краєзнавство".

Пропонований навчальний посібник, перший у даній галузі, має своєю метою висвітлення туристичних ресурсів України в регіональному аспекті. Він містить історичний матеріал, що дозволяє простежити історію розвитку краєзнавства і - вужче - туристичного краєзнавства в Україні, а також характеристику найважливіших природно-рекреаційних, культурно-історичних та інфраструктурних ресурсів кожного регіону. Особливо детально розглядаються основні туристичні центри країни - Київ, Крим, Карпати.

Краєзнавство - це всебічне наукове вивчення певної території країни (краю). Краєзнавство має свою історію. Перші відомості краєзнавчого характеру містять уже давньоруські літописи, а також місцеві літописні хроніки (т.зв."малі літописи") пізнішого часу.

В кінці XVIII ст. створюються топографічні описи намісництв, серед яких найбільш відомим є опис Чернігівського намісництва О. Шафонського.

Краєзнавча робота в XIX ст. активізується у зв'язку із створенням у Харкові, Києві, Одесі університетів, викладачам яких доручалось вести на основі власних спостережень записи історичного, топографічного, статистичного характеру, здійснювати ботаніко-зоологічні, метеорологічні дослідження, паралельно готуючи відповідні інструкції для вчителів гімназій з метою їх підготовки до аналогічної роботи.

У 1835 р. в Києві створено Тимчасовий комітет для розшукування старожитностей, у функції якого входило виявлення і вивчення археологічних пам'яток. Результатом цієї роботи стало створення музею старожитностей при університеті Св. Володимира.

В 1843 р. організована Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яку в літературі прийнято іменувати Київською археографічною комісією. На неї покладалось вивчення і видання документальних матеріалів історичного характеру, а також виявлення і дослідження археологічних та історико-культурних пам'яток.

До І пол. XIX ст. відноситься заснування наукових товариств, які функціонували на громадських засадах і мали в своєму складі не лише науковців, охоплюючи також широкий аматорський загал.

У період з 1839 по 1922 pp. діяло Одеське товариство історії і старожитностей, що було осередком краєзнавчих досліджень на півдні України. Його силами організовувались наукові експедиції, екскурсії. В 1840 р. при ньому засновано музей старожитностей. Товариством видано 33 томи наукових записок.

У 1873 р. розпочало свою діяльність Історичне товариство Нестора літописця, яке за період до 1914 р. опублікувало 24 збірники наукових праць. Організація проіснувала до 1926 р.

Тоді ж відкрито наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка у Львові, в доробку якого більше 200 томів наукових праць. У Ніжині діяло історико-філологічне товариство, в Катеринославі - наукове товариство. Тернопільський науковий гурток видавав "Щорічник" за матеріалами своїх краєзнавчих пошуків.

Вивчення краю провадили також церковні історичні товариства: Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство, Полтавський церковний історико-археологічний комітет, Церковно-історичне та археологічне товариство при Київській духовній академії.

К.Д.Ушинський наголошував на необхідності включення до шкільної програми спеціального предмета, що передбачав би вивчення рідного краю відповідно до "горизонту кожної місцевості". До 1917 року терміну "краєзнавство" не було, тому в школах викладалося "Батьківщинознавство" або "Вітчизнознавство".

В кінці XIX ст. в Україні набуває поширення туристсько-екскурсійний рух, організація якого зосереджувалась у вузах, громадських товариствах краєзнавчого спрямування. Окремі вузівські викладачі практикували в навчальних цілях екскурсії для студентів. У 1856 р. починає функціонувати гурток туристів при Київському університеті.Навчальні екскурсії впроваджуються в шкільні освітні програми як обов'язковий вид учбової діяльності.

З 1918 р. координаційні функції у краєзнавчій сфері виконувала Українська академія наук. Академічні комісії з краєзнавства діяли в Києві, Одесі, Харкові. При київській, зокрема, було засновано студентську секцію, яка організувала краєзнавчі курси. Аналогічні курси створені в Одесі. Одеською комісією видавався науковий вісник, Київський науковий бюлетень.

Активізація краєзнавчого руху в 20-і роки XX ст. зумовлена процесами українського національного відродження. В багатьох населених пунктах виникають аматорські краєзнавчі гуртки.

У 1920-і роки активно з'ясовувалось питання про предмет краєзнавства. Ця тема була піднята на сторінках журналу "Краеведение" А.І Дзенс-Литовським, що викладав відповідний курс у Петроградському педагогічному інституті. В дискусію включилися М.М.Дружинін, Г.В.Артоболевський, які дійшли висновку, що краєзнавство є специфічною галуззю знання про країну, вивчення якої виходить із територіального принципу і підпорядковане певній меті. Питання ж про те, галуззю якої науки слід вважати краєзнавство, виявило відсутність у середовищі науковців єдиного підходу до його розв'язання. Одні з них (як, наприклад, Л. Берг) звужували його до "мікрогеографії краю", "місцевої географії". Дехто (в їх числі - Б.Н. Вишневський), так само вбачаючи завдання краєзнавства в дослідженні географії краю, закликав до вивчення його історії, збирання історичних документів і пам'яток старовини, спогадів, народних переказів.

В.М. Муратов, відкидаючи визначення краєзнавства як "крайової географії" і не приймаючи зведення його ролі до вивчення господарсько-виробничого потенціалу краю, включав цю галузь знання в більш широкий контекст, відносячи її до сфери не лише наукової, а й громадської діяльності.

М.Я.Феноменов, навпаки, наголошував виключно на науково-дослідницькому аспекті краєзнавства.

В цілому ж краєзнавство розглядалось радянською наукою як суто громадська діяльність. Така точка зору була вираженням офіційного погляду на проблему, який у 1922 р. здобув інший ракурс: краєзнавство документально визнавалося галуззю наукового дослідження, завданням якого є вивчення історії і культури краю. Воно визначалось як "метод синтетичного наукового вивчення певної, виділеної за адміністративними, політичними і господарськими ознаками, відносно невеликої території; вивчення, підпорядковане життєво необхідним господарським і культурним потребам цієї території, що має своєю основою продуктивні сили країни".

Таке розуміння предмета і завдань краєзнавства не було безсумнівним і тому не змогло припинити дискусії навколо цього питання.

Академік М.Я.Марр, зокрема, висловив сумнів у правомірності визначення краєзнавства як методу дослідження. Його позицію не поділяли А. Музиченко, А. Золотарьов, А. Большаков, С. Архангельський.

Досить вичерпний характер мало трактування краєзнавства І.М.Гревсом, який відносив до його сфери вивчення археологічних пам'яток, історії населених пунктів, економіки, культури краю, пам'яток мистецтва, вжиткових предметів, побуту. Такий погляд на дане питання поділяли послідовники І.М.Гревса, Н.П.Анциферов та О.М.Риндіна, сходячись і в тому, що краєзнавство є специфічним шляхом розвитку історичної науки, який передбачає оперування місцевим матеріалом. Як окремий об'єкт краєзнавчого дослідження вони виділяли місто, що підлягає вивченню перш за все в культурно-історичному аспекті, являючи собою "великий синтетичний пам'ятник, що відбиває соціально-культурний організм". Н.П.Анциферовим запропонована навіть "програма комплексного аналізу міста як "згустка" культури і матеріального відбиття одночасної взаємодії елементів культур різних епох". О.М. Риндіна характеризувала місто як "лабораторію" культури, творця і поширювача духовних цінностей.

В.Д.Отамановський, директор Вінницької філії Всенародної бібліотеки України, так сформулював своє бачення проблеми: "Лише беручи об'єктом дослідження природничу, етнологічну й культурно-історичну цілісність, дослідник може додержати науковості в описанні та зробити належні наукові узагальнення".

В 1925 р. в Харкові відбулась Перша всеукраїнська краєзнавча конференція, на якій широко обговорювалось питання про предмет краєзнавства. Нею також створено Український комітет краєзнавства у складі як науковців, так і аматорів. В 1927-1930-х рр. ним видавався журнал "Краєзнавство". Академічні ж комісії зосереджуються з цього часу виключно на науково-дослідній діяльності. Робота комітету спрямовувалась на поєднання краєзнавчих досліджень з екскурсійно-туристичною діяльністю.

Ця проблема була винесена також на сторінки виданого в 1926 р. збірника статей "Краєзнавство в трудовій школі", де розглядалась поруч із такими питаннями, як методика краєзнавчої роботи, вивчення історії в школі, роль музеїв та екскурсій у вивченні історії краю.

У 1920-30-і роки не було вироблено єдиного підходу до визначення предмета і завдань краєзнавства, хоча суттєвим кроком у розумінні проблеми стало розширення меж цієї сфери, яке передбачало участь у дослідженнях фахівців різного профілю з залученням громадськості.

С.В.Бахрушин у статті "Завдання історичного вивчення краю" фактично підійшов до з'ясування сутності історичного краєзнавства (за його визначенням - "крайової історії"). Його завдання він вбачав у вивченні населення краю в історичному ракурсі (заселення території, міграції, соціальний склад населення); історії окремих населених пунктів, а також садиб, монастирів; історії підприємств регіону, розвитку кустарного виробництва; історії формування місцевого ринку. Хоча в порівнянні зі своїми попередниками І.М.Гревсом, В.Д.Отамановським він значно звузив рамки історичного краєзнавства, залишивши поза його компетенцією вивчення археологічних і культурних пам'яток краю і змістивши акцент на економічну сферу.

Кінець 1920 - початок 1930-х років у сфері краєзнавства ознаменувався переходом до переосмислення його предмета і завдань.

У 1927 р. III Всеросійською краєзнавчою конференцією була окреслена сфера суспільного функціонування краєзнавства, завдання якого визначались у руслі соціалістичного будівництва і мали виражену ідеологічну спрямованість, передбачаючи залучення до цієї діяльності широких мас трудящих. Проголошена стратегія звужувала сферу і применшувала наукову і суспільну роль краєзнавства, зводячи останнє до допоміжного засобу в розв'язанні поточних (зокрема, виробничих) проблем і перетворюючи його на інструмент ідеологічного впливу.

На 1929 рік в Україні налічувалось 709 краєзнавчих об'єднань - товариств, семінарів, гуртків, бюро і т. ін. В 1924-1925 pp. функціонував Чернігівський інститут краєзнавства. 1920-і роки ознаменувалися створенням численних краєзнавчих музеїв. На цей період припадає також інтенсивна розробка конкретних методик вивчення різних краєзнавчих об'єктів. Викладання краєзнавчих курсів впроваджено у вищих навчальних закладах і в загальноосвітніх школах.

На початку 1930-х років спостерігається поступове згортання краєзнавчого руху у зв'язку з директивним переведенням його в русло дослідження радянського періоду місцевої історії. За ініціативою М. Горького ця діяльність зосереджується на вивченні історії громадянської війни, історії фабрик і заводів країни.

В 1931 р. створено Товариство краєзнавців-марксистів з метою ідеологічного розгрому краєзнавчого руху в тому його вигляді, в якому він склався в регіонах, особливо національних. Ця стратегія реалізовувалась також через пресу, в якій таврувалося "поміщицьке, буржуазне, куркульське" краєзнавство. Членам Українського комітету краєзнавства інкримінувалась участь у контрреволюційній діяльності.Зрештою закрили журнал "Краєзнавство", розпустили Український комітет краєзнавства.

У наступні роки краєзнавство як масовий рух стало надбанням історії. Воно перетворилося на справу вузького кола співробітників науково-дослідних установ, вузів, архівів, музеїв.

Хвиля репресій у 1938 р. фактично знищила краєзнавчий рух, який тепер рекомендувалося зосередити в школах ,вузах, в установах і на підприємствах під науково-методичним керівництвом місцевих краєзнавчих музеїв.

У Закарпатті ж 1930-і роки позначились активним краєзнавчим рухом. Тут видавались журнали ("Підкарпатська Русь", "Рідний край"), альманахи, календарі, книги краєзнавчого характеру. Надруковано підручник "Краєзнавство".

Також успішно розвивалось краєзнавство в Прикарпатті. У Львові виходили журнали "Туристика і краєзнавство" та "Наша Батьківщина".

Якісно новий етап у розвитку краєзнавства припадає на 1960-і роки. Інтенсивний розвиток краєзнавства, його спрямування в наукове русло значною мірою обумовлене підготовкою 26-томного видання "Історія міст і сіл Української РСР". Загальний обсяг цього фундаментального видання складає 2360 авторських аркушів. Вміщено 1340 нарисів про найбільш значні населенні пункти, а також 8319 статей довідкового характеру про селища і села.

У 1965 р. в Кам'янець-Подільському відбулася перша обласна наукова краєзнавча конференція. З того часу обласні краєзнавчі конференції стали в Україні традиційними.

В цей період знову постає питання про предмет краєзнавства і його наукове обгрунтування. О.С.Барков, зокрема, так визначив його сутність: "Краєзнавство є комплексом наукових дисциплін, різноманітних за змістом та окремими методами дослідження, але покликаних у своїй сукупності до наукового і всебічного пізнання краю".

З 1971 р. на історичних факультетах педагогічних інститутів введено курс історичного краєзнавства.

Вузівські навчальні посібники цього періоду містили визначення краєзнавства як сукупності знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, побуту тощо.

Але все це не вичерпувало змісту поняття "краєзнавство", і дане питання знову стало предметом полемічного обговорення, цього разу - в 1987 р. в Полтаві, на І Всесоюзній науковій конференції з історичного краєзнавства, яка фактично ввела цей термін у науковий обіг.

Я.Е. Водарський визначив краєзнавство як пізнання рідного краю в межах населеного пункту, адміністративно-територіальної одиниці, історико-географічного регіону, включаючи їх сучасний стан та історичний розвиток. Історичне краєзнавство він трактував як вивчення історії розвитку суспільства і природи даної місцевості.

А. В.Санцевич назвав краєзнавство комплексом наукових дисциплін, що, відрізняючись предметом і методами дослідження, вивчають під різним кутом зору певну територію. Це дає підставу говорити про різні наукові аспекти краєзнавства, що визначаються об'єктом вивчення. В числі таких об'єктів - природа, історія, господарство, населення, культура, народна творчість і т. ін.

П.Т.Тронько наголосив на тому, що історичне краєзнавство як важлива галузь історичної науки дає цій останній "підґрунтя для значних узагальнень і висновків". Воно являє собою "галузь пізнання, доступну для найширших мас трудящих і розраховану на їхню участь у своєму розвитку".

Н.П.Ковальський, вважаючи історичне краєзнавство невід'ємною складовою історичної науки, включав у його сферу широке коло різнопланових об'єктів, об'єднаних за територіальною ознакою. При цьому він звертав увагу на можливість подвійного трактування поняття "край": вузького - як місто, село і широкого - район, область, політико-адміністративний комплекс, який історично склався в межах певної території.

На думку В.О.Замлинського, краєзнавство - найважливіша галузь історичного знання, метою якого є всебічне, комплексне і предметне вивчення території краю. Він вважав краєзнавство первинним джерелом історичних фактів, на яких базується будь-яке історичне знання.

В останні роки відбувається перегляд кола проблем, віднесених до історичного краєзнавства. На передній план виходить демографічний фактор з акцентом на функціонуванні моделі відносин "суспільство - природа", що обумовлює поглиблення географічного та екологічного аспектів історико-краєзнавчого дослідження.

Шляхом співставлений предмета історичного краєзнавства та історичної географії А.В.Санцевич дійшов висновку, що історико-краєзнавче вивчення об'єкта передбачає його всебічний аналіз, тоді як історична географія тримає в полі зору переважно просторовий його аспект.

Існує погляд на історичне краєзнавство як на допоміжну історичну дисципліну, хоча він видається неправомірним, оскільки останні мають своїм предметом обмежене коло специфічних проблем (як, наприклад, хронологія, метрологія, генеалогія, сфрагістика, геральдика, нумізматика та ін.), які досліджуються за допомогою спеціальних методів, тоді як історія краю вимагає комплексного вивчення. Ці міркування мають своїм наслідком висновок: історичне краєзнавство поруч із джерелознавством, археологією, історіографією належить до основних історичних дисциплін.

Замість терміну "історичне краєзнавство" вживається ще цілий ряд інших: "регіональна історія", "місцева історія", "крайова історія", "обласна історія", "локальна історія", "мала історія".

Географічне краєзнавство здійснює комплексне вивчення природних особливостей даної місцевості, специфічного поєднання природних компонентів на досліджуваній території, характерних для неї природних явищ і унікальних об'єктів.

В останні роки самостійною науковою дисципліною стає туристичне краєзнавство, що вимагає визначення його предмета.

С.І.Поповичу належить першість в обґрунтуванні ролі туризму як засобу розвитку історичного краєзнавства і поширення одержаних ним даних. Дослідник проаналізував взаємозв'язок і взаємодію туризму з історичним краєзнавством, а також окреслив коло проблем, які підлягають розв'язанню в даній сфері. Один із шляхів їх подолання він вбачає у зміцненні контактів між туристично-екскурсійними і краєзнавчими організаціями, що може бути реалізовано шляхом участі науковців цієї сфери в розробці туристичних маршрутів і екскурсій, їх методичному забезпеченні.

Активізація краєзнавчих досліджень відбувалась паралельно з удосконаленням форм екскурсійно-пізнавальної діяльності, що у XX ст. сформувалась в окрему галузь - краєзнавчий туризм.

С.І.Попович поставив також питання про необхідність створення спеціального друкованого органу для висвітлення основних напрямів розвитку туристсько-краєзнавчої сфери.

Для розробки питань теорії і практики історичного краєзнавства важливе значення має створення в Інституті історії України НАН відділу історико-краєзнавчих досліджень та відділу регіональних проблем (1979, 1991).

Активізації вивчення краю сприяє систематичне проведення Всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, ініційованих академіком П.Т.Троньком. З його дослідженнями пов'язане закріплення в науковому вжитку терміну "туристичне краєзнавство". Він зазначав, що становлення цієї галузі знання пов'язане з подорожуванням по рідному краю. З іншого боку, він вбачає у краєзнавстві основу для дослідження туристичних природно-рекреаційних та історико-культурних ресурсів окремих регіонів України. П.Т.Тронько наголошував також на необхідності створення періодичного видання з туристсько-краєзнавчої проблематики і видання вузівського підручника з цієї дисципліни, що є базовою для туристичних спеціалізацій.

27 березня 1990 р. у Києві відбувся І Всеукраїнський краєзнавчий з'їзд, що проголосив створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, затвердив її статут, обрав керівні органи. Спілку очолює академік П.Т.Тронько. У 1993 р. відновлено видання журналу "Краєзнавство".

Сьогодні краєзнавство успішно розвивається в усіх регіонах України: науково-пізнавальна секція "Одесіка" працює при Будинку вчених в Одесі, клуб "Ріднокрай" - в обласній бібліотеці в Дніпропетровську; науково-краєзнавче товариство дослідників Волині діє в Житомирі; Інститут карпатознавства створений при Ужгородському університеті (видає збірник "Carpatica-Карпатика"); Центр історичного краєзнавства працює у Львові.

В 1990-х pp. розширились контакти вчених-краєзнавців з фахівцями, які займаються підготовкою кадрів для туристичної галузі, ведуть наукові дослідження з проблем туризму. Тісне співробітництво розпочалося з І Всеукраїнської науково-практичної конференції "Туризм і завдання національно-культурного відродження України" (жовтень 1992 p., Черкаси). Історики, географи, архітектори, етнографи у своїх виступах оцінювали сучасний стан туризму в Україні, накреслювали шляхи його розвитку, наголошували на необхідності поглиблення взаємодії краєзнавства та краєзнавчого туризму, що сприятиме поширенню знань серед населення про рідний край, його природу, історію, культуру. У 1994 р. в Косові відбулася II Всеукраїнська науково-практична конференція з проблем туризму, в центрі уваги якої було відновлення історичної пам'яті народу засобами туризму.

Отже, протягом останніх років в Україні спостерігається помітне зближення краєзнавства з туризмом, який сприяє поширенню результатів краєзнавчих пошуків.

Контрольні питання

Яка сфера дослідження історичного краєзнавства?

Що є об'єктом вивчення географічного краєзнавства?

Що вивчає туристичне краєзнавство?

Який взаємозв'язок існує між краєзнавством і туризмом?

Чим обумовлена активізація краєзнавчих пошуків у 1960-і роки?

3 якою метою створено Всеукраїнську спілку краєзнавців?

На основі яких критеріїв здійснюється туристичне районування?