logo
шпора

35. Чумацтво лісорубство, виробництво вугілля,

Одним із найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Початки цього заняття сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі з Прикарпаття. В XIV— XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. З того ж часу в письмових пам'ятках фігурує основний засіб транспорту українських чумаків — «мажа». Не менш інтенсивно розвивався даний промисел у наступних сторіччях, досягши найбільших масштабів наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.

Чумацтвом займалися переважно селяни і козаки, подекуди — міщани, духовенство, поміщики. В добу середньовіччя основною продукцією їхньої торгівлі були сіль і риба. їх транспортували в найвіддаленіші куточки України, а також у Росію, Литву, Польщу та інші країни Європи: сіль — з Прикарпаття і Криму, рибу — з Криму, пониззя Дніпра і Дону.

Чумацький промисел був суто чоловічою сферою діяльності, що зумовлювалося трудомісткістю та небезпечністю праці В соціальному плані він був доступний далеко не кожному козакові чи селянинові. Щоб ним займатися, потрібно було мати насамперед воза («мажу», «паровицю») і бодай пару дорідних волів. Більшість чумаків володіли однією-двома парами тяглових тварин і відповідною кількістю «паровиць»; менша, заможніша частина — десятками волів і транспортних засобів. Бідніших селян часто наймали за погоничів тварин; це давало їм шанс у перспективі стати самостійним прасолом.

Розвиток у другій половині XIX ст., особливо в 60-90-х роках, економічно рентабельнішого транспорту – залізничного – спричинив швидкий занепад і зникнення чумацького промислу.

Одним із найдавніших лісових промислів було лісорубство. Вже в XV—XVI ст. заготівля лісу становила важливу повинність залежних селян. Деревину постачали для будівництва замків і дворів феодалів, дровами забезпечували численні залізоплавильні й скляні гути, солеварні жупи та інші промисли. З дерева виготовляли тару (бочки) для транспортування продукції, меблі, посуд, знаряддя праці. Розвиток товарного виробництва і промисловості сприяв значному збільшенню масштабів лісоексплуатацій. Швидкими темпами зростав насамперед вивіз будівельного лісу і пиломатеріалів на експорт у різні країни Європи. Зокрема на початку XX ст. з українських Карпат вивозилося залізницями і сплавлялося по ріках Прут, Дністер і Тиса б—8 млн м3 лісу щорічно.

Переважна більшість лісових масивів належала державі й великим землевласникам, які здавали їх в оренду для тимчасової чи довготривалої експлуатації різним підприємцям і купцям. У XIX — на початку XX ст. лісорозробками і транспортуванням деревини займалися на основі відповідних угод переважно іноземні товариства і фірми. Контори останніх наймали партії лісорубів (по 20—30 осіб), які безпосередньо працювали від пізньої осені до весни на лісорубній ділянці.

Групу робітників очолював найдосвідченіший лісоруб. Він укладав з підприємцем угоду щодо обсягу робіт і оплати праці, вирішував організаційні питання під час роботи, стежив за дотриманням робітниками правил техніки безпеки тощо. Одночасно, враховуючи знання, виробничий досвід і фізичні можливості кожного, формував бригади, що на місці вирубки виконували певні виробничі операції. Усі лісорубні роботи до кінця 30-х років XX ст. здійснювалися вручну.

Основними знаряддями праці робітників були сокири і ручні пили. Для пересування колод з одного місця а інше, спуску їх схилами тощо використовувалися так звані «цаліни» (Карпати), що складалися з довгого (до 1,5 м) дерев'яного держака і металевої насадки, яка в нижній частині закінчилася загнутим до середини гаком.

Сплавний сезон розпочинався у квітні й тривав до жовтня - листопада. Основна маса лісоматеріалів сплавлялася весною і на початку літа.

Виробництво вугілля. Деревне вугілля використовувалося у ковальстві та як паливо для залізоплавильних гут, поталі — для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни, смола — як засіб консервації дерева у будівництві та водному транспорті, дьоготь — у народній медицині і для змазування осей колісних засобів пересування. Більшість осередків деревообробних промислів зосереджувалася у вигляді невеликих примітивних підприємств, так званих «буд» (вугілля і поташ) і «майданів» (смола, дьоготь) у лісових пущах Карпат і Полісся. Організацією праці в «буді» («майдані») займався посередник чи орендатор, призначений власником лісу і промислу — державою або феодалом. Робочою силою були насамперед селяни навколишніх населених пунктів. вугілля випалювали переважно з дуба, бука і граба, тобто з дерев твердої породи. Заготовлені й просушені протягом трьох-чотирьох місяців однометрові колоди кололи на поліна. Потім неподалік водойми (ріки чи озера) викопували яму, в яку клали дерево і смолисті тріски з ялини чи сосни. Зверху на них накладали шар за шаром поліна у формі своєрідного конуса з отвором усередині. Підготовлену таким чином купу обкладали хмизом і засипали землею, щільно її утрамбовуючи. Попередньо при основі вставлялася жердина, яку після засипання ями виймали. Утворений отвір служив для запалювання лісоматеріалу. Для цього використовувалася інша жердина з просмоленим кінцем. Після запалення купи жердину виймали, а отвір затикали наглухо, щоб усередину не заходило повітря.

Деревина тліла без доступу повітря протягом 6—12 днів. Вуглярі уважно стежили, щоб не з'явився вогонь, гасили його водою. Якщо купа переставала куритися й парувати, це означало, що випалювання вугілля завершилося. Вона холола ще впродовж трьох-чотирьох днів, після чого її розбирали і вибирали готову продукцію — вугілля.

До давніх лісових промислів належало також виробництво дахівки — драниці та ґонту, якими накривали замки, будинки феодалів і купців, громадські споруди (церкви, дзвіниці, млини, школи), а гуцули і поліщуки — також свої житла і господарські будівлі. У середньовіччі заготівля дахівки була однією з численних панщизняних повинностей селян багатьох населених пунктів Карпат, Волині й Полісся. Цю продукцію також експортували у значній кількості в країни Європи.

Технологія виготовлення драниці та ґонту була досить простою. В лісі вибирали гладкі смерекові або соснові дерева з рівним волокном. Стовбур зрізаного дерева розрізали на колоди довжиною до одного метра. Колоди розколювали сокирою і клинами на половини і четвертини. Останні клали на торець і сокирою або спеціальним ножем-деруном відколювали від них тонкі дощечки — драниці.

Виробництво ґонту було більш складним. Ґонти мали в перерізі трикутну форму, що досягалося додатковими технологічними операціями. Зокрема, в торці ширшого боку заготовки ґонтар вижолоблював спеціальним різцем рівчак, а тонший край обтесував та обробляв до такої товщини, щоб він міг легко і міцно увійти в рівчак сусіднього ґонту. В цьому полягала перевага ґонту над драницями, оскільки зроблена з нього дахівка надійніше захищала будівлю від дощу і снігу.

Обидва види лісової продукції виробляли як безпосередньо в лісі, так і в домашніх умовах, попередньо доставивши заготовлену сировину (колоди) додому. Це допоміжне заняття почало втрачати своє промислове значення з поширенням інших видів дахівки — спочатку черепиці, а згодом бляхи, шиферу, руберойду.