34. Мисливство, рибальство та збиральництво.

Мисливствов Україні мало давні й міцні традиції. Питома вага цього заняття в господарській системі, розміри й способи мисливства склалися історично і залежали від багатьох факторів. Насамперед цьому сприяли природно-кліматичні та географічні умови: у лісах водилось чимало дичини — вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині втрачені тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство — качки, гуси, куріпки, дрохви, у ріках — видри та бобри.

Полювання переслідувало дві мети: вберегти господарство від шкідників, а також поповнити запаси харчування й сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.

До розвитку мисливства впродовж століть — аж до початку XIX ст. — великою мірою спричинили натуральні повинності селян, з-поміж яких важливим був оброк у звірині, про що згадується ще в «Повісті минулих літ». Повсюдно в Україні від селян вимагалась данина хутрами білок, куниць, видр, тхорів, лисиць тощо.

Полювання було колективним й індивідуальним. Перше організовували за бажанням землевласників, власників сусідніх поміщицьких маєтків чи міських урядовців

Характер полювання залежав насамперед від виду дичини. Як уже зазначалося, на деяких звірів (оленів, серн, ведмедів і рисів) селяни взагалі не мали права полювати.

Найпростішим способом ловів на вовків чи диких кабанів були ями-пастки («сліпі ями», «западниці»). Найбільш поширеним по всій Україні був самолов для вовків, що являв собою хмизову загорожу з вузьким проходом до центру, куди клали приманку.

У другій половині XIX ст., крім дерев'яних пасток, застосовували і більш надійні в експлуатації різноманітні металеві капкани, сильця з грубшого дроту або з кінського волосіння. З вогнепальної зброї популярністю у мисливців користувалися саморобні рушниці («самопали»), у яких порох вибухав від кремнієвої іскри. Були у вжитку також кремнієві, або «капслеві», пістолети. Щоправда, рушниці та пістолети через дорожнечу не мали великого поширення серед селян.

Рибальство в Україні було відоме віддавна. Це підтверджують археологічні знахідки — глиняні та кам'яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки тощо, які належать до черняхівської культури (II—V ст.) та наступних епох (VI— IX ст.). Поширенню цього заняття сприяла велика кількість рік та інших водоймищ, а також прадавня традиція використання риби у харчуванні.

У період феодалізму вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Крім того, у деяких районах України селяни зобов'язані були поставляти своїм поміщикам прядиво для риболовних снастей, підводи для транспортування риби.

Для селян риболовля була певною підмогою в їх господарстві. Там, де було більше водних угідь, риба входила у їх щоденний раціон, в інших районах її споживали передовсім у дні посту, на певні релігійні свята. Отже, рибною ловлею селяни прагнули поповнити чи покращити своє харчування.

Хоча професійне рибальство в Україні було досить обмеженим, все ж у південних районах промисел часто вели професійні рибалки, що об'єднувалися в артілі. Вони володіли досконалими знаряддями праці, човнами, спеціальними пристосуваннями для переробки чи зберігання риби.

До найпоширеніших примітивних засобів рибної ловлі належали вудки («вудиці») із саморобними, а з кінця XIX ст. фабричними гачками. Вудками користувалися, насамперед, підлітки, а також дорослі рибалки у тому випадку, коли розраховували на невеликий улов. У гирлах великих рік рибалки застосовували перемети — довгі шнурки з підвішеними до них десятками гачків з наживкою. Шнур перетягували поперек ріки і закріплювали на берегах, а підвішені гачки занурювали у воду на потрібну глибину. Кілька зв'язаних між собою переметів, які мали понад 400 гачків, називали «кармаком». Їх ставили на лиманах або у морі на мілині. Загалом ловля переметами заборонялась, тому відбувалась потай, у нічний час.

Саки («сачок», «хватка», «підсадка») — снасті, якими рибалка черпав рибу. Їх плели з ниток у формі конічного мішка і прикріплювали на дерев'яному ободі з ручкою, довжина якої залежала від того, яким способом ловили рибу — з берега, човна чи вбрід.

В Україні рибалки користувалися снастями — пастками, з яких найпоширенішими були ятері — циліндричної форми сіті з кількома обручами. Відомі також пастки-сітки. На прибережних водах морів для вилову кефалі користувалися матами — довгими виплетеними з очерету доріжками, які розстеляли на ніч на водному плесі. Кефаль, лякаючись тіні, намагалася перескочити її і потрапляла на мати, з яких уже не могла вибратися.

Збиральництвопередувало усім іншим заняттям наших далеких пращурів. Коли ще людина не володіла жодними звичками виготовлення знарядь праці для здобування їжі, вона знаходила її готовою у природі: збирала ягоди, трави, горіхи, гриби та інші дари лісів і степів. З розвитком хліборобства й тваринництва збирання природних продуктів харчування та лікарських рослин в Україні відійшло на другий план і стало додатковим заняттям, а в окремих місцевостях набрало форми промислу.

В Україні збирали плоди, листя, цвіт чи коріння кущів і дерев, найчастіше ягоди: суниці, малину, чорниці, брусницю журавлину (залежно від конкретної місцевості). Найбільше заготовляли малини та чорниці, які вживали свіжими або у вигляді соку; чорниці ще й сушили на зиму. У лісових і лісостепових районах особливо поширеним був збір багатих на вітаміни шипшини, калини, глоду, терену, горобини, а також диких яблук і груш, горіхів ліщини, березового соку.

Окремі види дикорослих рослин використовували як приправу до їжі (кмин, щавель, хрін), а також спорадично вживали як страву, особливо в бідних сім'ях навесні, коли закінчувалися основні припаси їжі або в роки неврожаїв.

Букові горіхи й жолуді збирали для годівлі свиней; окремі рослини — для різних господарських занять: дикі коноплі й кропиву (лико старих стебел) — для ткацтва; лепеху, кору й коріння дерев — для плетення кошиків, личаків; смерекові, ліщинові чи березові гілки — для обручів до дерев'яного посуду; мох — для утеплення стін; хвою — для підстилки худобі.

Майже вся територія України багата на гриби, тому їх збір був дуже поширеним; збирали білі («правдиві») гриби, підберезники, підосичники, опеньки, лисички, сироїжки, сморжі, печериці та багато інших, назви і види яких по всій Україні досить різноманітні.

Окремі ягоди (терен, шипшину) збирали пізньої осені, після приморозків; журавлину — зимою й напровесні, бо вона добре зберігалася під снігом. Дуже важливим було не допустити перезрівання рослин, особливо при зборі лікарських трав.

Велика увага приділялася збору та заготівлі лікарських рослин, таких як рум'янок, бузина, папороть, ялівець, полин, материнка тощо, тобто тих, що росли поблизу осель, на сінокосах, а також у степах, лісах та гірських пущах. їм приписували, крім усього, ще й магічну силу. Отже, збиральництво в Україні зумовлювалось практичними потребами, але одночасно було і певною формою дозвілля. Ця подвійна функція збиральництва зберігається й донині. До цього заняття все ширше залучаються міські мешканці, які розцінюють його як засіб поповнення індивідуальних запасів харчування і як важливу форму спілкування з природою.