2.2. Історико-культурні ресурси Києва

2.2.2. Київ у XIII-XVIII ст.

Наприкінці 1239 р. до Києва впритул наблизилось монголо-татарське військо на чолі з Менгу-ханом. Штурмувати добре укріплене місто ворог не наважився, залишаючись на лівому березі, і оглядаючи Київ з боку "Піщаного містечка" (район сучасної Вигурівщини).

Рік по тому до міста підійшов хан Батий. Наближення монголо-татар змусило київського князя Михайла Всеволодовича просити воєнної допомоги від Угорщини. Існує кілька версій щодо його відсутності в Києві у критичний момент. Але, так чи інакше, оборону Києва очолив Дмитро, призначений Данилом Галицьким. Дмитро виявив таку особисту хоробрість, що вороги з поваги до його мужності вирішили залишити йому життя. На жаль, літописні джерела не містять відомостей про подальшу долю цього воєначальника.

В листопаді 1240 р. полчища Батия переправились через Дніпро і обложили місто. Щодо терміну облоги - існує кілька версій: від двох тижнів до двох з половиною місяців.

Врешті решт ворог знайшов слабке місце в обороні в районі Лядських воріт. На руку ворогові виявились морози, що створили для нього природну переправу через заповнений водою кріпосний рів. Батиєві орди, розлючені впертим опором киян, жорстоко розправилися з ними. За літописними свідченнями, місто було спустошене і палало пожежами, його жителі були перебиті або взяті в полон. Це підтверджено археологічними знахідками: в різних кінцях міста виявлено масові поховання - на Подолі (близько 2 тис. чол.), біля валів міста Володимира, де впродовж 14 метрів людські кістки лежали суцільним півметровим шаром.

Після 1240 р. відомості про Київ мають розрізнений і уривчастий характер. Літописання в Києві не велось. Окремі свідоцтва містяться в Галицько-Волинському і північно-руських літописах, у записах іноземних мандрівників.

Протягом багатьох років після Батиєвої навали центр Києва, що в літописах іменується Горою (Верхнім, Старим містом), лежав у руїнах. Головним осередком життя міста став Поділ. Населення Києва на цей час не перевищувало 2 тисяч.

Занепали київські ремесла. Багато виробничих секретів було втрачено: технологія виготовлення скла (в тому числі славнозвісних скляних браслетів), перегородчастої емалі та ін.

Письмові джерела не містять відомостей про правління київських князів. Відомо тільки, що після Батиєвої навали у 1243 р. ординці видали ярлик на правління у Києві великому володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, який мав у Києві свого намісника - боярина Дмитра Єйковича. З 1249 р. Києвом правив намісник Олександра Ярославича (Олександра Невського).

В останній чверті XIII ст. припинена практика видачі ярликів на князювання в Києві ординськими ханами. Тепер вони управляли київськими землями за допомогою своїх намісників - баскаків, що стягували з місцевого населення непомірну данину. До того ж набіги ординців, які час від часу повторювались, перешкоджали відбудові і розвитку міста.

До кінця ХНІ ст. Київ залишався релігійним центром Русі, резиденцією глави руської церкви. В 1300р., за свідченням літопису, київський митрополит Максим, не витримавши свавілля татар, переїхав із Києва до Володимира на Клязьмі, а його наступник Петро в 1328 р. поселився в Москві.

У першій половині XIV ст. джерела знову згадують київських князів. Однак з уривчастих літописних свідчень важко скласти уявлення навіть про те, ким вони були і чи постійно перебували в Києві.

Після битви на Синіх водах на Поділлі в середині XIV ст. Київ потрапив під владу великого литовського князя. Включення Києва до складу Литовсько-Руського князівства на правах васала з широкою автономією створило умови для пожвавлення його економічного, політичного і культурного розвитку.

Протягом перших десятиліть політичний і адміністративний устрій міста не зазнав істотних змін. Вони заторкнули головним чином правлячу династію: замість Рюриковичів київський престол посіли Гедиміновичи. Перший з відомих князів литовської доби - Володимир Ольгердович (?-1393), який був на три чверті русичем. Матір'ю Ольгерда була Ольга з роду полоцьких чи туровських Рюриковичів, а матір'ю Володимира Ольгердовича - Марія, вітебська княжна.

У другій половині XIV ст. над Подолом на горі, що пізніше була названа Замковою, підвівся замок, що став резиденцією литовських намісників, а пізніше - воєвод. Дерев'яний замок був надійною фортецею, яку в 1416 р. не змогли взяти ординці. Литовський замок неодноразово руйнувався і відбудовувався. Остаточно він був зруйнований у середині XVII ст. і невдовзі розібраний.

В 1393 р. до стін Києва підійшов литовський князь Вітовт. Від імені Ягайла він зажадав, щоб Володимир Ольгердович залишив Київ. Замість нього він одержав невелику територію уздовж р. Случ із центром у замку Копиль.

Київський престол зайняв Скиргайло Ольгердович (1393-1396), теж на три чверті русин, оскільки його матір'ю була тверська княжна Уляна (Юліана). Але він був отруєний, і Київ протягом кількох десятиліть залишався без князя: управління здійснювалось через великокнязівських намісників. За Вітовта в місті було відкрито католицьку єпископську кафедру (1411), домініканський монастир. Пізніше тут стали діяти й інші католицькі ордени (бернардинський, єзуїтський). Поруч з цим великі литовські князі робили неодноразові спроби відродити київську митрополію, незалежну від московської. Вона була створена в 1415 р.

Великий литовський князь Вітовт вважав Київ однією із своїх головних резиденцій і в 20-і роки, в зеніті своєї слави, майже безвиїзно жив у місті. Союзником Вітовта був хан Тохтамиш, який спалив у 1382 р. Москву, змусивши її знов платити данину. Після поразки 1395 р. в боротьбі з Тамерланом він жив у Києві. За свідченням літописних джерел за угодою між Вітовтом і Тохтамишем Вітовт мав намір оволодіти всіма землями, що входили до складу Давньоруської держави, розширивши її кордони до Чорного моря, а Тохтамиш з його допомогою сподівався повернути собі владу в Орді. У 1397-1398 pp. ряд вдалих походів Вітовта дозволив відсунути кордон Литовської Русі майже до гирла Дніпра. Проте в битві з Тамерланом на березі Ворскли в 1399 р. Вітовт і Тохтамиш зазнали поразки. Відтоді по-частішали татарські набіги на київську землю. В 1416 році місту було завдано страшного удару загоном кримців на чолі з мурзою Едигеєм. Ще більш спустошливим був напад Менглі-Гирея в 1482 p., після якого збереглись лише монументальні споруди. Були сильно пошкоджені Софійський,Видубицький, Михайлівський, Києво-Печерський, Кирилівський монастирі, Золоті ворота.

Після Вітовта Київ залишився без князя до 1440 p., коли київський престол посів Олександр (Олелько), сина Володимира Ольгердовича. Після нього правив Семен Олелькович (1455-1470), правнук Вітовта і Дмитра Донського, останній київський князь. Його мати Анастасія була дочкою Софії Вітовтівни і московського князя Василя Дмитровича. Резиденція Олелька і Семена знаходилась на лівому березі Дніпра. Замок було збудовано на місці згадуваного в Галицько-Волинському літописі "Піщаного містечка". Залишки княжого замку під назвою Олелькового городища в районі сучасної Вигурівщини зберігались до XVIII ст. Село з давньою назвою Милославичі було подароване королем Сигізмундом НІ Станіславу Вигурі і перейменоване, а згодом (у 1613 р.) і подароване новим його володарем Михайлівському Золотоверхому монастирю.

В 1470 p., після смерті Семена Олельковича, князівство було скасоване, а місто перетворене на центр воєводства. Першим київським воєводою став Мартин Гаштовт. Він очолював міське військо, здійснював судовий нагляд, користувався правом дарувати землі Шляхетним. Він розпоряджався збиранням з населення податків, стягненням мита тощо. Одержання містом Магдебурзького права на підставі грамот, жалуваних великим князем литовським Олександром у 1494-1497 pp., значно обмежело функції воєводи на його території.

Магдебурзьке право веде свою історію від X ст., коли германський король Оттон Великий, одружившись із вдовою італійського короля Адельгейдою, вирішив застосувати принцип самоврядування, який сприяв збагаченню і розквіту земель італійських, у своїх землях. Оттон, що був представником саксонської династії, розпочав впровадження нововведень з рідного міста Магдебург. Так Саксонія отримала перше міське законодавство. Воно піддавалось удосконаленню, деталізації, поки у XIII ст. не був виданий правовий документ під назвою "Саксонське зерцало". Він став основою створеного згодом кодексу нормативних актів, що регламентував міське життя, відомого під назвою магдебурзького права. Це забезпечувало містам автономність управління і незалежний суд.

В Києві головним органом влади був магістрат, що складався з двох колегій: Ради, на яку покладались адміністративні і господарські функції, і Лави - судової палати. Управління містом здійснювали 12 виборних осіб: 5 радців (райців, ратманів, ратгерів) і 5 лавників. На чолі міської адміністрації (і одночасно Ради) стояв війт, який мав довічні повноваження. Лаву очолював бурмистр. У її компетенцію входило судочинство, аж до винесення смертних вироків. У місті існувала шибениця. Меч для обезглавлювання до самого початку XIX ст. знаходився в міській ратуші.

Міський бюджет міста складався з ринкових зборів, мита з численних суден, що причалювали до Подолу, платні за оренду будинків. Значною статтею доходу були ремісничі збори. Великі суми надходили від торгівлі вином, медом, пивом, яка давала більшу частину прибутку. Так, у 1761 р. ця стаття забезпечила понад 78% надходжень до міської каси. Це зумовило надання особливих привілеїв на торгівлю міцними напоями Магістрату і київським монастирям.

Магістрат розміщувався в ратуші на Подолі, на давньому Торговищі, яке з XV ст. стало називатись, як у містах Центральної Європи, Ринковою площею (або Ринком). Будинок ратуші спочатку був дерев'яним, а з 1697 р. - кам'яним, і мав два поверхи. Він стояв на місці теперішнього скверу між Контрактовим будинком і Гостинним двором. Головний фасад ратуші, що виходить до фонтану "Самсон", був прикрашений мідною скульптурою богині правосуддя Феміди, а також 30-метровою чотириярусною вежею з годинником. Під час пожежі 1811 р. будинок зазнав серйозних руйнувань. Його залишки пізніше були розібрані і використані для будівництва Контрактового будинку.

З кінця XV ст. кияни стали масово переходити в козацтво. Влітку вони спускалися в пониззя Дніпра, де займалися відхідницькими промислами, а на зиму поверталися до Києва. Міська влада насторожено ставилась до козацької вольниці, і тому забороняла козакам селитися в межах Києва. Через це козаки змушені були споруджувати свої житла - курені - за містом. Звідси назва міського району - Куренівка.

У середньовічний період, на рубежі XV-XVI ст., Київ відродив свою славу одного з найбільших торговельних центрів на перехресті доріг, що з'єднували Західну Європу зі Сходом. Дуже пожвавлено велась торгівля продуктами сільського господарства - передусім зерном, - а також промислів. Київські купці торгували сіллю, яку доставляли з Качибеївських (одеських) лиманів, а також з Галичини. На київському торзі можна було купити: найкращих татарських і турецьких коней, східні прянощі (перець, шафран, мускатний горіх, гвоздику, кардамон тощо), оливкове масло, мигдаль, рис, ізюм, інжир, тютюн, перли, перські килими і багато інших товарів з усього світу. В Києві знаходили збут вогнепальна і холодна зброя з багатим оздобленням, що надходила зі Сходу; біле полотно, шовкові тканини, окуляри, географічні карти, картини, дорогі лати, коси, серпи та інший сільськогосподарський реманент із країн західної Європи; хутра, залізо і вироби з нього та інші ремісничі товари - із Росії.

З Києва все це розвозилося в різні кінці річками Дніпровського басейну.

В Києві вільно конвертувалась будь-яка відома в світі валюта: срібні "празькі" гроші, золоті угорські флорини, німецькі талери, польські злоті, литовські гроші тощо. З XIV ст. в місті карбувались і власні гроші - срібні денарії. Міська торгівля зосереджувалась на Подолі, на Житньому торзі, а також на новому торзі, що виник на території Верхнього міста. У другій половині XVI ст. київський воєвода князь К.Острозький оголосив заснування слободи поблизу Софійського собору, населення якої звільнялось від повинностей на 24 роки. Це сприяло прискоренню заселення і відбудови Старого міста. Значним був обсяг товарообігу на київських ярмарках. Починаючи з XVI ст. вони відбувалися двічі на рік і діяли протягом тижня (в XVII ст. їх тривалість збільшилася до двох тижнів).

Після Люблінської унії (1569) Київ став королівським містом. При цьому збереглося традиційне міське управління. Поляки, чисельність яких значно зросла, селились переважно в північній частині Подолу, поблизу резиденції католицького єпископа - біскупа, що знаходилась неподалік від Житнього ринку. Це польське містечко увійшло в історію під назвою Біскупщини. В першій половині XVII ст. в Києві було 4 костьоли і домініканський монастир. Після Берестейської унії частину православних храмів і монастирів було закрито, а частину (в тому числі Михайлівський Золотоверхий, Софійський, Видубицький) передано уніатам. Але під впливом антипольських повстань уряд був змушений піти на поступки, в тому числі й у релігійній політиці. Так, у 1633 р. сеймом були затверджені "Статті для заспокоєння руського народу". Ними, зокрема, передбачалось закріпити вищу духовну владу в Україні за київським митрополитом, який обирався православними ієрархами. Цим документом православному духовенству поверталися всі київські монастирі (крім Видубичів) і церкви.

В середині XVI ст. населення Києва становило 5-6 тис. чол., а на кінець століття збільшилось до 10-12 тис. чол. Протягом XVII ст. чисельність київського населення зазнавала різких коливань, що обумовлювалися історичними подіями: визвольною війною, Руїною, масовими епідеміями. Якщо у 20-і роки XVII ст. воно досягло 20 тис, то в 60-і роки в киян було не більше 10 тис, а у 80-і - близько 15 тис.

У середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московської держави. Паралельно з магістратським управлінням впроваджувалось російське воєводське і козацьке сотенне управління. Київські воєводи координували діяльність воєвод в інших українських містах, стежили за судовими процесами, які зачіпали інтереси Московської держави, контролювали ситуацію в Україні, інформуючи з усіх питань Малоросійський приказ. Засобом зв'язку київських воєвод з урядом була кінна пошта. На них покладався також ряд інших обов'язків: нагляд за станом укріплень, командування російським гарнізоном, контроль за збиранням хліба і стягненням податку на утримання російських військ. 5-тисячний російський гарнізон був розквартирований на території Верхнього міста. В 90-і pp. для його потреб розпочато спорудження житлових будинків. У результаті виросли Стрілецька і Рейтарська слободи, про які нагадують назви сучасних вулиць.

В 1654 р. у Верхньому місті, по лінії оборонних укріплень XI ст., зведено нову фортецю. Для забезпечення будівництва необхідними матеріалами вирубували ліси, що примикали до міста з південного заходу. Укріплення були оточені підземними ходами, заповненими порохом. Ці галереї - потерни споруджувалися з фортифікаційною метою,через них під час облоги можна було вийти з ворожого кола оточення.

Печери розкидані по всій території стародавнього Києва - від Кирилівських висот на півночі до урочища Церковщина на півдні. Виявлено близько 300 підземних, порожнин штучного походження. В середні віки вони обростали легендами, формуючи у киян уявлення, що міські підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів, з'єднуючи Київ з іншими руськими містами.

Наприкінці XIX ст. в ході спорудження будівлі управління Південно-Західної залізниці (нинішня вул. М. Лисенка) було виявлено підземний хід, що вів від Золотих воріт. Такий хід розкопаний також на території, прилеглій до Національного історичного музею. Система підземних галерей висотою 2 м і шириною - 1,5 м знайдена на Печерську, на території колишнього іподрому (нині вул. Суворова). Печерними ходами була прорізана підземна територія в районі Десятинної вулиці, Михайлівського Золотоверхого собору, Аскольдової могили, Інституту шляхетних дівчат (нині Міжнародний центр культури і відпочинку). Найдавнішими з київських підземель вважаються печери на території Кирилівського монастиря, викопані 4 тис. років тому.

У функції сотенного управління входило формування сотні, навчання козаків військовій справі, забезпечення їх зброєю, боєприпасами, одягом, продовольством, а також організація сторожової служби, розгляд судових позивів козаків тощо.

Історія Києва ХУП ст. тісно пов'язана з історією Києво-Могилянської академії. Садиба на Подолі була пожертвувана Гальшкою Гулевичівною. У 1615 р. була заснована Братська школа, де вивчали "сім вільних наук", як і в усіх школах Західної Європи. В 1631 р. Петро Могила відкрив школу в Лаврі. А вже в 1632 році ці дві школи об'єдналися в Братсько-Лаврський (згодом - Києво-Могилянській) колегіум, Протягом усього існування колегіуму змінювалась його структура, вдосконалювалася програма.

В граматичних класах викладалися латинська (на той час - міжнародна), грецька, українська (книжна), польська, церковнослов'янська мови, класична грецька і римська література, арифметика, катехізис, нотний спів.

У класі піїтики оволодівали мистецтвом віршування, основами теоретико-літературних знань. У класі риторики учні здобували, крім теоретичної підготовки, практичні навички у сфері панегіричного, судового, церковного красномовства.

Спудеї (так називали учнів з класу піїтики) в класі філософії протягом двох років слухали лекційні курси І.Гізеля, СЯворського, І.Галятовського, Г.Кониського, М. Козачинського та інших відомих професорів, що містили відомості з різних галузей знання - фізики, біології, ботаніки, зоології, хімії, медицини, мінералогії та інших наук. Учні знайомилися також із філософією Р.Декарта, Дж.Локка, Ф.Бекона, системою М. Коперника, вченням Г. Галілея та ін.

У 1689-1693 р. професором І.Кроковським був прочитаний чотирирічний курс богослов'я.

Перелік навчальних дисциплін, що вивчалися в колегіумі, не відрізнявся від програми Кембріджського, Краківського та інших західноєвропейських університетів. Обсяг знань, одержуваний його учнями, постійно розширювався за рахунок введення нових предметів: історії, географії, сільської і домашньої економії, медицини, німецької і французької мов та ін. У 1751 р. було введено російську мову, а з 1784 р. викладання стало вестись виключно російською мовою.

У граматичних класах класна робота відразу перевірялась учителями. Домашню роботу перевіряли аудитори, що призначались учителями з числа найкращих учнів. Щосуботи підводились підсумки вивченого протягом тижня. Недбале ставлення до навчання і незадовільна поведінка передбачили неминуче покарання: за таку провину учнів били різками і лінійками. Екзекуції чинились калефакторами, що призначались учителями з числа найгірших учнів.

Заняття проводились як у першій, так і в другій половині дня. По завершенні кожної третини навчального року учні складали екзамени вчителям, у клас до яких вони переходили наступного року.

У вищих класах не було ні домашніх завдань, ні екзаменів: спудеї писали дисертації, а щосуботи брали участь у диспутах, які називались домашніми і вимагали серйозної підготовки. Мовчання під час диспутів не припускалося. Ліниві і бездарні учні просто відсіювалися.

Наприкінці навчального року проводились публічні диспути, про які заздалегідь сповіщали оголошення. І домашні і публічні диспути проводились латинською мовою, якою вільно володіли учні. На той час в Україні знання латині вважалось обов'язковим для кожної освіченої людини. Нею користувалися в діловодстві, листуванні.

Києво-Могилянську колегію очолював ректор, який обов'язково мав бути професором богослов'я. Префект, що здійснював нагляд за навчальним процесом, поведінкою учнів, опікувався питаннями їх матеріального утримання, був професором філософії. Статутом академії висувалися суворі вимоги до викладачів і вихователів. Вони стосувались навіть зовнішнього вигляду викладачів, не кажучи вже про моральні якості. Не меншою мірою це стосувалось і учнів.

Більшість слухачів академії мала дуже скромне матеріальне забезпечення: їм не вистачало того мінімуму, який вони одержували від Братського монастиря. Обід вони часто заробляли співами під вікнами киян. Спудеї ж збирали публіку на майданах, виконуючи написані ними кантати. Підробляли вони й уроками, а під час літніх вакацій їздили на сільськогосподарські роботи.

Навчальний рік починався 1 вересня і закінчувався в середині липня. Зарахування ж до академії проводилося протягом усього року за результатами співбесіди з префектом. Він з'ясовував рівень знань і вирішував, до якого класу направити новачка. Вікових обмежень не існувало і в одному класі навчались учні різного віку. Невстигаючих не відраховували: вони могли залишатися в одному класі по кілька років. Після закінчення повного курсу навчання випускник одержував атестат. Ті, хто покинув навчання, виходили з академії з посвідченням, де зазначалось, які предмети він вивчав. З Києво-Могилянською академією пов'язаний розвиток українського театру. Шкільна драма призначалася для навчання студентів акторській майстерності. Згодом вона стала основою для створення шкільного театру, що здобув популярність серед киян. Авторами п'єс були викладачі і спудеї академії. Феофаном Прокоповичем була написана перша історична драма "Володимир". Ф. Прокопович здобув освіту в Києво-Могилянській православній колегії, Володимир-Волинському уніатському колегіумі, Римській католицькій академії. Він працював у Ватиканській бібліотеці. Петро І запросив Ф. Прокоповича до Москви, де він допомагав йому у здійсненні реформ.

Вихованці Києво-Могилянської колегії сприяли розвитку освіти в інших країнах. Наприкінці 1630-х років молдавський господар запросив Софронія Почаївського, ігумена Братського монастиря, для організації в Яссах школи на зразок київської.

Багато викладачів і випускників академії були запрошені до Росії для організації освітньої справи. В 1649 р. до Москви прибула перша група київських учених. Є.Славинецький був засновником і ректором першої в Москві греко-латинської школи в Чудовому монастирі. С. Полоцький заснував у Москві у Спаському монастирі школу, на основі якої пізніше була створена Слов'яно-греко-латинська академія. Реорганізацію Заіконноспаської школи за зразком Києво-Могилянської академії здійснив у 1701 р. колишній її ректор Стефан Яворський (з 1700 р. - блюститель патріаршого престолу, з 1721 р. - президент Святішого Синоду). Протягом кількох десятиліть Московська академія перебувала під впливом київських освітніх традицій. З 1701 до 1763 р. на посаді ректора Московської академії змінився 21 чоловік, з яких 18 - були київськими вченими. Вихідцями з Києва було засновано також понад 30 училищ в інших російських містах - Астрахані, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Іркутську, Костромі, Пскові, Рязані, Твері, Тобольську та ін.

Перший посібник з етики, що вийшов російською мовою "Юності чесне зерцало", - переклав з німецької і упорядкував Г.Бужинський, теж вихованець Могилянки.

Вихованці академії посідали високі державні посади в царському уряді. Г.Козицький був статс-секретарем Катерини II, О. Безбородько - секретарем Катерини II і канцлером за Павла І. Головою комісії у справі організації народних училищ у правління Катерини II, головою Державної ради і першим міністром народної освіти при Олександрі І був П. Завадовський. Посаду статс-секретаря Катерини II і першого російського міністра юстиції займав Д.Трощинський.

Випускниками Могилянки були також талановиті композитори - М.С.Березовський і А.Л.Ведель. М.Березовський після дев'ятирічного перебування в Болонській академії отримав звання капельмейстера і титул академіка. Там його ім'я вибито золотом на мармуровій дошці поруч з ім'ям Моцарта. Він також був обраний почесним членом багатьох музичних академій Італії.

В академії здобув освіту відомий письменник і мандрівник В. Григорович-Барський.

Російська знать, що з тих чи інших причин оселялася в Києві, віддавала своїх дітей на навчання в київську академію (А. Шереметев, Г. Гордон та ін.). З Могилянкою пов'язане також ім'я М.Ломоносова, який у 1734 р. перебував у Київській академії.

Зі створенням у 1708 р. Київської губернії Київ став губернським містом. До складу губернії увійшли такі міста, як Ніжин, Переяслав, Чернігів, а також значна частина території сучасних Чернігівської, Орловської, Курської і Брянської областей. На чолі губернської адміністрації стояв губернатор (пізніше - генерал-губернатор).

Адміністративні перетворення мало вплинули на життя міста. Як і раніше, кожний його район мав свою адміністрацію, що підпорядковувалася губернським властям.

На рубежі XVII-XVIII ст. Київ простягався уздовж Дніпра приблизно на 17 км.

Київ XVIII ст., як і раніше, складався з трьох частин: Нижнього (Поділ), Верхнього міста (Старе місто) і Печерська.

З середини XVII ст. Київ являв собою прикордонне місто і у зв'язку з цим особливою турботою властей було будівництво міських укріплень. У 1706 р. розпочато спорудження нової фортеці в районі Києво-Печерської Лаври. Вона являла собою складну систему земляних валів з редутами, бастіонами, що були оточені глибокими ровами.

У 1750 р. навпроти головного входу в Лавру були збудовані майстерні для виготовлення боєприпасів, і окремих деталей для гармат, їх складання і ремонту - Арсенал (старий), приміщення якого збереглося до сьогодні. Раніше на цьому місці стояв Вознесенський жіночий монастир, у якому доживали віку знатні жінки. З 1705 р. ігуменею монастиря була Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи. У зв'язку з необхідністю побудови фортеці монастир був перенесений на Поділ і об'єднаний із Фролівським.

Фортеця мала троє воріт: Київські, Московські, Васильківські (залишки двох останніх збереглися).

В 1711 р. було прокладено дорогу, що з'єднала фортецю з Подолом.

Наприкінці XVII ст. в місті виросло чимало мурованих споруд. На кошти І.Мазепи збудовано собори в стилі українського бароко на території Братського і Микільського монастирів (обидва знищені в 1935 p.), церкву Всіх святих над Економічною брамою Печерської Лаври (1698), що збереглася до наших днів. Протягом 1698-1702 pp. навколо Києво-Печерського монастиря з оборонною метою зведено кам'яний мур. Він оточує все нагорне подвір'я головної частини монастиря площею в 10,5 га. Довжина муру - 1190 м, товщина стін - близько 3 м, висота - 7 м. На території Нижньої Лаври були споруджені церкви Різдва Богородиці (1696), Аннозачатіївська (1679) та Хрестовоздвиженська (1700). Поруч з Лаврою в 1696 р. побудовано Феодосіївську церкву(вул. Цитадельна, 4).

На території Видубицького монастиря збереглися Георгіївський собор і Трапезна, збудовані в 1696-1701 pp.

В XVIII ст. в місті пожвавилось цивільне будівництво. Численні архітектурні пам'ятки цього періоду і сьогодні прикрашають Київ. Зберігся навчальний корпус Києво-Могилянської академії на Контрактовій площі. Перший його поверх зведений у 1703 p., а другий надбудований Й. Шеделем у 1740 р. Вистояв двоповерховий будинок на вул. Костянтинівській, який називають будинком Петра І.

Багато київських будівель споруджено за проектами І.Григоровича-Барського, що був одним із зачинателів українського бароко. Ним побудовані церкви Миколи Притиски, Миколи Набережного, Покровську, на Подолі, приміщення бурси, магістратської хлібної лавки тощо.

В 1740-х pp. на Контрактовій площі грецькою громадою засновано грецький Свято-Катерининський монастир, підпорядкований безпосередньо монастиреві св. Катерини на Сінайській горі. Напередодні першої світової війни його архітектурний ансамбль був суттєво видозмінений. Споруджено п'ятиповерховий прибутковий будинок у стилі модерн (1912), що здавався монастирем в оренду, і багатоярусну дзвіницю(1914). З усього комплексу лише ці дві будівлі збереглися до наших днів.

У XVIII ст. розпочато зведення архітектурного ансамблю, ядром якого був Софійський собор. Протягом 1699-1706 pp. споруджено триярусну дзвіницю. Після землетрусу два верхніх яруси були розібрані і відбудовані Й. Шеделем у 1748 р. В середині XIX ст. був надбудований четвертий ярус. Й.Шеделем були побудовані також митрополичий будинок (1748) і брама Заборовського (колишній західний портал; 1746), яку можна оглянути лише з Георгіївського провулку. До цього періоду відноситься також спорудження трапезної, братського корпусу, приміщення бурси, консисторії.

Серед пам'яток архітектури XVIII ст., що збереглися до наших днів - Андріївська церква, зведена в 1747-1753 pp. І.Мічуріним за проектом Б.Ф. Растреллі.

Відбудова архітектурного ансамблю Лаври після пожежі 1718 р. здійснювалась у стилі бароко. На її території споруджувались також нові будівлі. Й.Шедель у 1744 р. збудував головну дзвіницю, висотою 96 м. Тоді ж були встановлені і перші куранти. У 1768, 1788 pp. встановлювалися нові годинники. Тепер працює четвертий, встановлений 13 грудня 1903 р.

Дзвіниці біля Дальніх і Ближніх печер побудовані С. Ковніром, що теж стояв біля витків українського бароко в архітектурі. На місці дерев'яних келій, що були знищені пожежею, збудовано кам'яний корпус (1722). Зведені митрополичі покої (1727). У 1745 р. С.Ковнір об'єднав різні частини, зведені на рубежі XVII-XVIII ст., у єдину споруду. Тепер у ковнірівському корпусі розташований Музей історичних коштовностей України.

У XVIII ст. за Києвом зберігалася слава значного ювелірного центру. В місті на цей час працювало більше 200 майстрів. Серед найвідоміших - І.Равич, якого вважають основоположником українського бароко в ювелірному мистецтві. Збереглося понад 60 його виробів, більшість яких експонується в Музеї історичних коштовностей.

У середині XVIII ст. в Києві розгортається будівництво палацово-паркових комплексів. Серед них - Кловський палац, споруджений П. Неєловим і С Ковніром (1756) в липовому гаю на місці давнього Кловського монастиря.

В цей самий період І.Мічуріним і П.Неєловим побудований Царський (государів) палац, що являв собою копію підмосковного палацу, спорудженого за проектом Б.Ф.Растреллі. Палац був дерев'яним, зведеним на кам'яному цоколі із кам'яними флігелями. Поруч було розбито великий парк і закладено фруктовий сад з виноградником. У 1819 р. другий поверх палацу був знищений пожежею, і з 1834 р. до кінця 1860-х років це приміщення орендувалось акціонерним товариством, що виробляло штучні мінеральні води. В головному корпусі було обладнано 10 кімнат для прийняття ванн, приміщення для виробництва і продажу мінеральних вод.

У флігелі були кімнати для приїжджих. У 1870 р. палац було відреставровано у зв'язку з приїздом до Києва імператора Олександра II. Тоді ж на честь імператриці Марії Федорівни палац одержав назву Марийського.

Наприкінці XVIII ст. в місті налічувалось біля 100 цегляних будівель, здебільшого церковних і монастирських. Житлових цегляних будинків було всього 12, а дерев'яних - 2692. Як і в попередні періоди подільський ринок був головним центром міської торгівлі різними товарами і продуктами.

На Подолі проводились великі ярмарки - Соборний (на другий тиждень після великого посту), Миколаївський (у травні) і Успенський (у серпні). У 1797 p., після входження Правобережної України до складу Київської губернії, із міста Дубно на Волині був переведений Хрещенський контрактовий ярмарок. Цей останній, у свою чергу, був переведений до Дубно зі Львова, що після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшов до Австрії.

Київські контракти тривали три тижні (з 15 січня до 1 лютого). Тут можна було купити все. Для участі в ярмарку з'їжджалося до 5 тисяч чоловік, і значна їх частина - заради розваг. Під час ярмарку відбувались бали і концерти. У місті гастролювало багато відомих виконавців. Під час одного з таких ярмарків у Києві виступав знаменитий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Серед гостей київського ярмарку в 1798 р. був принц Конде.

У XVIII ст. продовжувався розвиток промислів, передусім виноробства. Великим попитом користувалася продукція кондитерських підприємств, що знаходила збут не лише в Києві, Москві, Петербурзі, а й за кордоном. Найбільш відомими кондитерами були Балабухи і Григоровичі-Барські, на фабриках яких вироблялися славнозвісне сухе варення, пастила, цукати тощо.

На схилах Андріївської гори, від урочища Чортове беремище (неподалік від фунікулера) і майже до самої Дитинки (над Гончарами і Кожум'яками), вирощували лікарські рослини для забезпечення сировиною аптеки міста, вивезення до Москви і Петербурга.

З XVIII ст. в Києві набуває розвитку виробництво шовку. На Подолі і у Кловській долині були закладені великі тутові сади. З 1725 р. на Подолі почав діяти державний шовковий завод.

Київ славився виробництвом художнього скла. На початку XVIII ст. тут було відкрито один із перших державних заводів кришталю.

У XVIII ст. продовжується розвиток мистецтв. З XVII ст. поруч з іконописом, яким переважно було представлене давнє українське малярство, починає розвиватися портретний живопис. Відомий ряд ктиторських портретів (ктитор - покровитель монастиря чи церкви). В Кирилівській церкві збереглись портрети сотника Сави Туптало, а також Іно-кентія Монастирського, ігумена Кирилівського (1681-1697), зусиллями якого монастир із бідної обителі перетворився на другий за значенням серед усіх київських монастирів, поступаючись тільки Лаврі.

Портретний жанр набуває більшого поширення у XVIII ст. Художнім достоїнством виділяється портрет князя Дмитра Долгорукого роботи ієромонаха Самуїла (1769 p.). Майстром написані також портрети Н.Б. Долгорукої та її брата С.Б.Шереметева, які пожертвували кошти на відновлення Трьохсвятительської церкви. Портрет княгині знаходиться в Чернігівському історичному музеї, а портрет С.Б.Шереметева - в Національному художньому музеї в Києві. Тут експонуються й інші портрети цього періоду - київського міщанина Івана Гудими (1755), Наталії Розумихи, Василя Гамалії (1750-і pp.), Івана Сулими (бл. 1721 p.), Параски Сулими (бл. 1754 р.) та ін.

Значного розвитку набуло в Києві мистецтво гравюри. Відомими майстрами цієї справи були Антоній (Олександр) і Леонтій Тарасевичі, Інокентій Щирський та ін. Збереглось чимало гравюр того періоду, серед яких 40 гравюр з видами Києва (переважно Києво-Печерської Лаври), виконані Л. Тарасевичем для "Патерика Печерського".

Статус Києва у XVIII ст. був обумовлений наступом царського уряду на автономію України, що особливо посилився в період правління Петра І. Воєводи, а потім і губернатори (з 1708 р.) все частіше втручались у справи магістрату. Губернська канцелярія була прилучена до управління міським господарством. Управлінський апарат складався з російських чиновників. У 1754 р. було скасовано митниці між Росією і Україною, а Київ виведено з гетьманського підпорядкування. В 1775 р. Указом Сенату Київ було включено до складу Малоросійської губернії, а в 1780-1796 pp. пін був центром намісництва. З 1797 р. Київ було перетворено на центр новоствореної Київської губернії, що включала землі Правобережжя, переданого Росії після другого поділу Польщі. Крім того, він став головним містом Київського генерал-губернаторства.

2.2.3. Київ у XIX ст..

У 1802 р. спеціальною урядовою грамотою було підтверджено право Києва на самоврядування. Кияни вітали повернення місту магдебурзького права, яке, проте, було скасоване царським указом 1834 р. після польського повстання. На Київ поширилась дія єкатерининського міського положення 1785 року. Замість магістрату була створена Дума. Виконавчі функції покладались на міську управу, очолювану міським головою.

Як і раніше, Київ залишався значним торговельним центром. Тут постійно розширювалась мережа торговельних закладів. Якщо в 1817 р. їх налічувалося 316, у 1846 р. - 846, то в 1890 р. - вже 4648. При цьому спостерігалось поглиблення їх спеціалізації: бакалійні (92), галантерейні (64), готового одягу (53), суконно-мануфактурні (52), взуттєві (23), булочні та кондитерські (22), тютюнові (14), книгарні (50) та ін. В Києві функціонувало дев'ять базарів: Олександрівський, Бессарабський, Галицький, Житній, Либідський, Львівський, Лук'янівський, Печерський, Сінний. Як і раніше, значна роль належала ярмарковій торгівлі. Щорічно в Києві проходило шість ярмарків. Найбільшим з них був Контрактовий, під час якого Київ відвідували 10-15 тисяч приїжджих, у тому числі представники іноземних фірм - з Австрії, Франції, Великої Британії та ін. У 1850-і роки він перетворився на головний ринок збуту цукру, торгівля яким набула біржового характеру.

З 1869 р. в Києві почала діяти торгова біржа для здійснення регулярного зв'язку між оптовими постачальниками товарів і покупцями - власниками постійних торговельних закладів. її спеціалізація передбачала операції з торгівлі цукром і хлібом. У 1873 р. за проектом О.Шілле було побудовано приміщення біржі по вул. Інститутській, 7. У біржовій залі часто проводились виставки, концерти. В 1885 р. біржу було переведено в будинок на розі Хрещатика та Інститутської вулиці. На його спорудження художник І. Айвазовський пожертвував 300 крб. від виставки своїх картин у біржовій залі (будинок зруйнований у роки Великої Вітчизняної війни). Старий же будинок біржі зайняв Київський земельний банк (нині клуб Кабміну).

Продовжував розвиватися транспорт. У 1823 р. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 р. було створено Дніпровську судноплавну кампанію, яка володіла 17 пароплавами. У 1858 р. було засновано "Товариство пароплавства по Дніпру та його притоках". У 1884 р. по Дніпру ходили 74 пароплави, а в 1900р. - 208.

У другій половині XIX ст. в Києві помітно зросла кількість банків - як державних, так і комерційних. Зручність географічного положення міста була фактором, що зумовлював вкладення приїжджими підприємцями, в тому числі й іноземними, своїх капіталів.

На початку XIX ст. продовжувалася забудова вільних земель між Старим містом, Подолом і Печерськом. Територія міста розширювалась, поступово зливаючись із передмістями - Звіринцем, Куренівкою, Лук'янівкою, Сирцем та ін. З середини XIX ст. частина жителів Подолу стала переселятись у район між Кирилівською лікарнею і Куренівкою. Це пов'язано з частими весняними повенями на Дніпрі, які були для подолян справжнім стихійним лихом.

На початку XIX ст. забудова Києва здійснювалася за планом А. Меленського, який у 1799 р. був призначений міським архітектором і перебував на цій посаді протягом 30 років. Він - автор проектів багатьох житлових і громадських будівель, церков, споруджених в перші десятиліття XIX ст.:приміщення першого міського театру на Європейській площі, церкви-ротонди на Аскольдовій могилі, за його проектом на Поштовій площі на місці старого дерев'яного храму було зведено церкву Різдва Христового, в якій у 1861 році стояла домовина Т. Шевченка перед її відправленням до Канева. У 1802-1808pp. з нагоди підтвердження Києву магдебурзького права за проектом архітектора А.Меленського було збудовано кам'яну каплицю, увінчану 18-метровою колоною з хрестом. Вона піднялася над Хрещатицьким джерелом, де, за переказами, князь Володимир хрестив 12 своїх синів. Здавна на цьому місці зводили невеликі дерев'яні каплички.

У радянські часи каплицю було знищено і перетворено на звичайну арку під колоною, джерело замкнено в колектор, хрест знято. І лише до тисячоліття хрещення Русі пам'ятник було відреставровано, встановлено хрест. Хоча каплиця не була відновлена, цілюще джерело не звільнено з бетонного ложа.

З 1780-х років панівним стилістичним напрямом в архітектурі Києва стає класичний. На відміну від попереднього періоду, будівництво культових споруд втрачає колишній розмах, а спорудження монастирів після секуляризації 1787 р. майже зовсім припиняється. Натомість активізується цивільне будівництво.

Значних руйнувань завдала Подолу пожежа 1811 року, яка протягом трьох днів знищила понад дві тисячі будівель, у тому числі ратушу, 12 церков, 3 монастирі: Братський, Петропавлівський, Фролівський. Густий дим, за свідченням окремих джерел, застилав обрій аж до Ніжина. Забудова Подолу після стихійного лиха здійснювалася за планом Вільяма Гесте, шотландця за походженням, автора проектів різних споруд у Василькові, Катеринославі, Черкасах. Цим проектом передбачалось розширення Контрактової площі (з 1869 - Олександрівська, в 1919-1990 pp. - Червона), на якій за проектом В. Гесте в 1815-1817 pp. зведено Контрактовий будинок у стилі класицизму. На другому поверсі розміщувався зал для концертів, у якому виступали відомі виконавці. Проектом передбачалось також спорудження нових будинків магістрату і міської пошти і з'єднання їх галереями з Контрактовим будинком.

В центрі площі ще в 1809 р. за проектом Луїджі Руска розпочато будівництво двоповерхового Гостинного двору - торговельного комплексу в формі замкненого прямокутника із внутрішнім службовим двором, до якого вело шість воріт. Тут планувалось розмістити 53 магазини. Після пожежі споруда була зведена як одноповерхова. До 1500-річчя Києва її було відновлено за кресленнями автора.

В місті збереглись будинки початку XIX ст., які мають архітектурну цінність. Це,зокрема, особняки С.Стрельбицького (Покровська,5) і Н.Сухоти (Покровська, 8) на Подолі.

В цей період у Києві розгорнулися роботи з будівництва і ремонту оборонних споруд на Печерську. В 1806-1812 pp. вони велись під керівництвом великого російського полководця М.Л.Кутузова, який тоді був київським військовим губернатором. У 30-і роки відновилось будівництво Печерської фортеці. Вона мала охопити весь Печерськ, але її спорудження не було завершено у зв'язку з кримською війною. До наших днів збереглось чимало фортифікаційних споруд. Це Васильківські укріплення на площі Лесі Українки. Від них залишились земляні вали, напівкругла (редут №1) і дві круглі башти - редут №2, де розміщувалась казарма для солдат (пізніше - політична в'язниця) і редут №3 - башта Прозоровського (генерала-фельдмаршала, похованого в церкві при башті). Збереглись також башти на вулиці Старонаводницькій, Печерському узвозі, над Кловським яром.

Госпітальні укріплення були споруджені на Черепановій горі (між вул.А.Барбюса, Щорса, Госпітальною та Еспланадною).

Поруч були зведені приміщення казарм - військових кантоністів (нині військовий інститут зв'язку) і саперного батальйону (Московська, 22).

Головний в'їзд у фортецю знаходився на місці вузького провалля між Печерськом і Липками (на перехресті вулиць Московської і І. Мазепи), де стояла "Казарма на перешийку", або "Нікольська брама", що частково збереглася до наших днів. Збереглись також дві підпірні стіни (одна з них -у Зеленому театрі) на печерських схилах.

Відомий військовий інженер Тотлебен розробив проект, [цо передбачав оточення Печерської фортеці полем земляних фортів. Споруджено було лише один Лисогорський форт (1872) неподалік від впадіння р. Либеді у Дніпро. Лиса гора - це підвищення між Теличкою (промзоною уздовж Дніпра між Видубичами, Звіринцем і Саперною слобідкою, в районі залізничної станції Київ-Московський) і Багриновою горою (уздовж проспекту Науки; назва відома з XI ст. і походить від селища Багринів). Лисою горою називають також "Чортове беремище" на території Володимирської гірки; Юрковицю (Юрківку) між Подолом, Щекавицею і Плоским підвищенням (район сучасних вулиць Нижньо-юрківської, Юрківської, О. Шмідта); місцевість між Микільською слобідкою (масив Лівобережний, ліворуч від станції метро "Лівобережна") і Вигурівщиною.

Стара дорога, що з'єднувала Печерську фортецю і Поділ, перетворилась на довгу вулиця Олександрівську (з 1919 - Революції, з 1934 - Кірова, в 1955 відокремилась її частина на Подолі, як вул. Жданова. З 1991 - вулиці М. Грушевського і П. Сагайдачного). Олександрівський (Володимирський) узвіз виник на початку XVIII ст., коли була прорізана Михайлівська (Володимирська) гірка.

В 1837 р. В.Беретті розробив новий генеральний план, що визначав загальний вигляд центральних районів Києва. У відповідності з ним місто було поділено на шість адміністративних одиниць. Кожний район повинен був мати своє обличчя. Цей план поклав початок забудови міських пустирів за Золотими воротами і в районі Бессарабки. До середини XIX ст. біля Бессарабської площі була міська застава. Від неї уздовж Васильківського шляху у 1830-і роки простяглась одноповерхова забудова. Ці місця почали обживати кияни, виселені з Печерська у зв'язку із спорудженням фортеці. Район у долині Либеді стали називати "новою забудовою". Головними його вулицями були сучасні вулиці Велика Васильківська і В. Антоновича. В 1833 р. тут побудовано церкву князя Володимира (в районі нинішнього палацу "Україна"), що дала назву Володимиро-Либідській вулиці і Володимирському ринку.

З кінця XVIII ст. почав забудовуватися Хрещатик. Частина Хрещатого яру між майданом Незалежності і Європейською площею в давнину називалась Перевісищем і була місцем княжих полювань. Після XIII ст. її стали іменувати Євсейковою долиною. Решта яру називалась Пісками. Перший будинок зведено 1797 р. В 1807 р. на Хрещатику було вже 13 будівель, у тому числі перший київський театр і поштова контора.

Частина нинішнього майдану Незалежності була відома під назвою Козиного болота і у 1830-і pp. нагадувала "винокурну слобідку". Неподалік від стародавніх Лядських (Печерських) воріт був ставок, на якому споруджено греблю. Тут працював водяний млин. У 40-і роки на цій території функціонував Хрещатицький базар (Торг, Товкучка).

В 70-80-і роки на Хрещатику зводилися вже переважно триповерхові будинки з лавками, конторськими, банківськими приміщеннями на перших поверхах. Вулицю було покрито бруківкою. Поступово вона перетворилась на головну вулицю міста. В 1876 р. А. Шилле на Хрещатицькій площі (сучасний майдан Незалежності) побудував двоповерхове приміщення міської Думи в формі підкови. Воно було зруйноване в 1941 році.

На пустирі над Хрещатиком за проектом В.Беретті зведено будівлю університету Св. Володимира (1837-1842) у стилі класицизму. її стіни були пофарбовані в червоний колір, а чавунні бази і капітелі колон - у чорний. За одним із припущень, ця символіка може бути пояснена кольором стрічок ордена Св. Володимира. Прилеглу до університету територію, де жили викладачі і студенти, згодом почали називати "Латинським кварталом" (по аналогії з паризькою Сорбонною).

В 1842 р. на вул. Костьольній споруджено Олександрівський костьол, а на вул. Лютеранській в 1857 р. - кірху в готичному стилі.

Володимирський собор закладений з нагоди 900-річчя хрещення Русі, він будувався протягом 34 років (1862-1896). Серед художників, що розписували храм під керівництвом А. Прахова - М. Врубель, М. Нестеров, В. Замирайло, С.Костенко, В.Котарбинський, Н.Пимоненко, П.Сведомський. Головні живописні роботи виконані В. Васнецовим. Серед них - 15 великих композицій ("Хрещення Русі", "Хрещення Володимира" та ін.) і ЗО портретних фресок (портрети князя Володимира, княгині Ольги та ін.).

На площі між Софійським собором і Михайлівським монастирем за проектом К.Скаржинського в 1857 р. було споруджено будинок для присутствених місць.

У Верхньому місті протягом 1832-1848 pp. були знесені майже всі вали, що оточували давню київську фортецю, і прокладені нові вулиці - Володимирська, Михайлівська, Житомирська, Прорізна та ін. Всього протягом 1832-1850 pp. у місті з'явилося 36 нових вулиць і 4 провулки: Бульварно-Кудрявська, Дмитрівська, Павлівська, Річкова, Обсерваторна, Несторівський провулок, Університетський бульвар; у різні періоди - Бібіковський, бульвар Шевченка, Кадетська (Фундукліївська, Леніна, Б. Хмельницького) та ін.

В 1817 р. місто прорізувало 49 вулиць і більше 100 провулків, наприкінці XIX ст. в Києві налічувалось вже 230 вулиць, сьогодні їх - 1830.

З 1869 р. "Комісія для перейменування вулиць і провулків Києва" в найменуванні і перейменуванні міських вулиць намагалась виходити з історичних, географічних, топографічних і народних назв. При цьому перейменування зводились до мінімуму. Це робилось у випадках наявності передусім подвійних чи навіть потрійних назв, а також при необхідності поділу надто довгих вулиць. Вулиці одержували свої назви від розташованих на них об'єктів, насамперед храмів (Борисоглібська, Покровська, Притисько-Микільська); імен видатних історичних осіб (Ольгинська, Оленівська, Ігорівська; населених пунктів, у напрямку яких пролягали ці вулиці (Васильківська, Житомирська, Московська, Овруцька); заняття населення, що проживало в даній місцевості в давнину чи на момент найменування. (Рейтарська, Стрілецька, Рибальська, Різницька); місцевих топонімів - назв річок, ярів, пагорбів (Дорогожицька, Кловська, Наводницька, Оболонська, Почайнинська, Жилянська тощо). На Лук'янівці вулиці, прокладені уздовж колишніх ярів, зберегли їх назви: Вознесенський яр, Чмелів яр, Вовчий яр, Чорний яр, Кмитів яр.

Наприкінці XIX ст. між Хрещатиком і Липками з'явився новий квартал. Після смерті професора університету Ф. Мерінга його величезна садиба (територія між сучасними Хрещатиком, Інститутською, Банківською і Лютеранською вулицями) перейшла у володіння однієї будівельної кампанії, якою тут були прокладені нові вулиці: Мерінгівська (Заньковецької), Миколаївська (Городецького), Ольгинська і Нова (Станіславського). На них виросли нові будинки, окремі з яких збереглися. В цей період побудовано приміщення театру "Соловцов" (театр ім. І. Франка), готель "Континенталь" (у роки війни був зруйнований, а після відбудови в цьому приміщенні розмістилась консерваторія).

У 1896-1898 pp., по вул. Ярославів вал, зведено будинок з химерним силуетом, стрілчастими готичними вікнами і гострою баштою, увінчаною гострим шпилем. При парадному вході - латинський напис "Salve" ("Привіт"). З 1916 р. власником будинку був "цукровий король" Л. Бродський.

В XIX ст. в Києві було зведено перші пам'ятники-монументи. 28 вересня 1853р. відкрито пам'ятник князю Володимиру роботи відомого скульптора П.Клодта, автора багатьох скульптур у Петербурзі. Постамент був зведений А.Тоном, барельєф "Хрещення киян" виконаний В.І.Демутом-Малиновським. Статуя орієнтована на Схід. На висоті 20,5 м у руках Володимира здіймається хрест. У 1895 р. в хрест були вмонтовані електричні лампочки. Тепер і в нічну пору він був помітний здалеку.

В 1863 р. московським меценатом В.Кокорєвим було подаровано 1000 карбованців на спорудження альтанки поблизу пам'ятника. І лише через 33 роки серед муніципальних паперів було виявлено фундаментальне свідчення про дарунок, який за цей час завдяки банківським відсоткам потроївся. На ці кошти в 1898 р. було споруджено відразу дві металеві альтанки: біля пам'ятника, на Михайлівській гірці, яку стали називати Володимирською, і у сквері поблизу Андріївської церкви.

В 1902 р. тут побудували дерев'яний павільйон із кам'яним порталом для панорами "Голгофа", яку створили австрійські художники Крігер і Фрош. Полотно мало довжину 93,8 м і висоту 12,9 м. Час від часу "Голгофу" демонстрували в інших містах, а на її місці експонували інші панорами релігійного чи батального змісту. Після 1917 р. павільйон став використовуватися для атеїстичних лекцій, а в 1934 р. був розібраний.

У 1872 р. на перехресті вул. Безаківської (Комінтерну) і Вібіківського бульвару зведено пам'ятник графу О. Бобринському, якого вважають засновником української цукрової промисловості. У Смілі ним відкрито першій в Україні цукровий завод. Зусиллями О. Бобринського Київ перетворився на "цукрову столицю світу". Кошти на спорудження пам'ятника були пожертвувані власниками київських цукрових заводів. Розташування пам'ятника поблизу від залізничного вокзалу пояснювалось тим, що граф був засновником і директором першої в Росії залізниці, яка з'єднувала Петербург і Царське Село, і здійснював управління гілкою залізниці, прокладеної між Києвом і Балтою. В 1926 р. статую було переплавлено в цехах заводу "Арсенал", а на графському постаменті зведено пам'ятник М.Щорсу (1954 p.).

В 1888 р. на Софійській площі відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому. Його п'єдестал виконаний із граніту, що залишився після спорудження ланцюгового мосту.

В 1898 р. перед Університетом постав пам'ятник Миколі І, в період правління якого в місті з'явились університет, інститут шляхетних дівчат, гімназія, кадетський корпус. З 1939 р. на царському постаменті поставлений пам'ятник Т.Шевченку.

У середині XIX ст. на Хрещатику з обох його кінців побудовані готелі: на Бессарабці - двоповерховий готель, власником якого був архітектор Беретті; в ньому в 1846 р. зупинявся Т.Шевченко (пізніше тут містився готель "Національ", сьогодні це - приміщення кінотеатру "Орбіта"), і готель "Європейський", побудований Беретті на місці театру (тепер тут розташований Український Дім). На стику сучасних вулиць Лютеранської і Хрещатика був готель "Англійський". Готелі були також на Печерську ("Лондон", "Зелений"), Подолі ("Московський" по вул. Братській, 7).

В приміщенні готелю Михайлівського Золотоверхого монастиря на Трьохсвятительській вулиці сьогодні міститься Інститут філософії НАН України. В Києві функціонувало також 29 заїжджих дворів.

Жителям і гостям міста пропонували свої послуги також 7 кондитерських, 2 кав'ярні, 16 трактирів, 1 ресторан, 24 харчевні, 21 ковбасна, 29 винних льохів (у тому числі улюблений студентами погрібець із червоним вином і обов'язковим "Gaudeamus igitur" в стіні Києво-Могилянської академії).

Щорічно місто відвідували майже 80 тис. приїжджих, з них 50 тис. - прочани. Бідним прочанам дозволялось ночувати у церковних дворах. На той час у місті було 105 православних церков і 10 монастирів (8 чоловічих і 2 жіночих).

На середину XIX ст. міське населення досягло рівня XI ст. і становило 50 тис. чоловік. Крім того, в місті був розквартирований російський гарнізон у складі 14 тис. чоловік.

У другій половині XIX ст. збільшилось число фешенебельних готелів. З'явились "Бель-Вю", "Гранд-Отель", "Отель де Франс" на Хрещатику; "Метрополь", "Франсуа" на вул. Володимирській. У двоповерховому будинку по вул. Володимирській, 21 (на розі Софійської вулиці) містився готель "Древняя Русь" з однойменним ресторанчиком, що користувався популярністю. На протилежному боці на розі вулиці, у триповерховому будинку за номером 23 містився готель "Женева".

На вул. Володимирській, 16 розташовувався готель "Номери Чарнецького" (нині тут міститься посольство Узбекистану), в якому жили М.Врубель і М.Нестеров, запрошені для художнього оформлення Володимирського собору. В. Васнецов тоді проживав по вул. Володимирській, у будинках № 32, 36, 42.

По Володимирській, 36 розміщувався готель "Номери Ільїнської". В 1901 р. власником будинку став чех В. Вондрак, який надбудував (ще три поверхи) і перейменував готель на "Прагу". Під час першої світової війни в цьому готелі проживало чимало військовополонених чехів, серед яких був і Ярослав Гашек.

По вул. Золотоворітській, 6 у триповерховому флігелі поруч з особняком розміщувались мебльовані кімнати Є. Іваницького.

На вулиці Комінтерну (колишній Безаківській) збереглися приміщення колишніх готелів "Бристоль" (буд. 2) і "Франція" (буд. 27).По вул. Басейній, 1/2 досі стоїть будинок, у якому містився готель "Пале-Рояль" (пізніше "Великий слов'янський").

В Києві багато місць, пов'язаних з життям відомих людей. Так, на вул. Басейній, 5 у дитинстві (до 1903 р.) жила Голда Меїр, донька київського столяра І.Мабовича, що стала прем'єр-міністром Ізраїлю. Поруч, у будинку №6, народився і жив відомий композитор Р. Глієр. На жаль, будинок не зберігся.

Неподалік від цього місця цілий квартал, звернений до Бессарабської площі, був забудований прибутковими будинками. Тут стояв також готель "Оріон" (вул. Велика Васильківська, 1-3). В центрі міста були й інші готелі - "Дрезден", "Росія", "Петербурзька", "Лувр", "Рим", "Неаполь" тощо.

У першій половині XIX ст. в Києві побудували М. Гоголь, О. Пушкін (1821), О. Грибоєдов (1825), А. Міцкевич (1825; його рідний брат Олександр очолював кафедру римського права в Київському університеті), К. Рилєєв (1822; від батька успадкував садибу), І. Аксаков (1854, 1855), О. Бальзак (б разів протягом 1847-1850 pp.). З 1849 по 1860 р. у місті жив Н.Лесков, який кілька своїх творів присвятив Києву (в їх числі - "Печерські антики").

З Києвом пов'язане ім'я Константиноса Іпсіланті, борця проти поневолення Туреччиною грецького народу. В Києві пройшли останні роки його життя (1807-1816). Правитель (господар) Молдавії і Валахії, що піддавався переслідуванням з боку турків, змушений був шукати притулку в чужих землях і поселився в Києві, на Печерську, де збереглась його садиба по вул. І. Мазепи (Січневого повстання), 6.

Київ цього періоду увічнений на полотнах іноземних художників. Англієць Дж. Джеймс, після повернення додому, видав великий альбом малюнків про Київ, що містив зарисовки Лаври, Софійського собору, історичних пам'яток Подолу, а також акварельні роботи.

Француз Я. де ла Фліз, який з 1812 р. жив у Києві і працював головним лікарем Київського намісництва, в 1848 р. видав книгу "Медико-топографічний опис Київського округу...", оформлену великою кількістю зарисовок давніх пам'яток Києва та його визначних місць ("Звіринець", "Китаївське пустище під Києвом" та ін.).

Ф.Ліст під час перебування в Києві у 1848 р. під впливом українських народних пісень створив свою "Думку", яка з успіхом виконувалась у багатьох країнах Європи і Америки.

Наприкінці XIX ст. Київ за розміром міської території (59 кв. верст) був на третьому місці після Петербурга (90) і Москви (63), а за чисельністю населення (248 тисяч) - на п'ятому після Петербурга, Москви, Одеси і Риги.

Попри значний розмах кам'яного будівництва, Київ усе ж залишався переважно дерев'яним містом: з 21 тис. будівель лише близько 3 тис. були кам'яними.

Наприкінці XIX ст. Київ досяг такого рівня благоустрою, що серед міст Росії за цим показником посідав одне з перших місць. Він мав усі комунальні зручності. Із 1872 р. вулиці стали освітлюватись газовими ліхтарями, а з 1890 р. - електричними.

У 1872 р. споруджено водопровід, що забезпечував місто дніпровською водою, потужністю 2700 кубометрів (або 270 тисяч відер) води на добу. В 1894 р. в місті було прокладено каналізацію.

В 1860-і роки в Києві було 4 лікарні на 268 ліжок. У 1875 р. побудовано Олександрівську (Жовтневу) міську лікарню спочатку на 65, а в 1880 р. - на 166 ліжок. Вона продовжувала розширюватись і в наступні роки. З 1881 р. при міській управі запроваджено нічні чергування лікарів, що можна вважати початком нинішньої "швидкої допомоги".

В 1854 p., після прокладення повітряно-провідникової лінії Київ-Москва, введено в експлуатацію київський телеграф. Згодом з'явилися і інші лінії: Київ-Одеса, Київ-Берлін та ін.

У 1856 році створено державну телеграфну контору, що містилася по вул. Володимирській, 22 (нині Київський телеграф займає приміщення колишнього Земельного банку по вул. Володимирській, 10). У 1850-і потужність міського телеграфу дозволяла приймати і відправляти близько 500 телеграм протягом доби, а в 1911 р. - 1 млн. У 1886 р. стала до ладу перша телефонна станція на 60 абонентів. У 1904 р. число абонентів зросло до 1,7 тис, а в 1910 р. досягло 3,4 тис. Телефонна станція містилась на Хрещатику у дворі поштової контори (на місці нинішнього Держтелерадіо).

Слід сказати, що на той час з 762 міст Європейської частини Росії водопровід мали лише 19%, телефон - 18%, трамвай - 5,5%, каналізацію - 3,5%, а Київ мав усі ці зручності. Хоча вони були зосереджені в центрі міста, тоді як його околиці не були забезпечені комунальними вигодами.

В 1891 р. введено в дію кінну залізницю (конку) довжиною 12,8 версти, прокладену уздовж Хрещатика і Великої Васильківської. Але рельєф Києва не сприяв розвитку цього виду транспорту. Вже в наступному, 1892 році на одному з найбільш крутих у Києві схилів - Олександрівському - розпочався рух першого в Росії (і другого в Європі) електричного трамваю. Маршрут (1,5 км) пролягав від Царської (Європейської) площі до Нижньої (Поштової) площі. В 1893 р. трамвайний рух відкрито на Печерську, в 1894 р. - по вул. Володимирській, Караваєвській, до Лук'янівки, в 1896 р. - по Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського), через Галицьку площу (площу Перемоги) до Сінного ринку, в 1899 - від Бессарабки до Політехнічного.

У 1855 р. за проектом інженера Ч.Віньоля в Києві було споруджено ланцюговий міст. Це Миколаївський міст довжиною 756 м, що був одним із найкрасивіших у Європі. Він розводився для переходу суден по Дніпру до 1900 p., a потім фарватер було поглиблено, і міст піднято на більшу висоту. На утримання і ремонт споруди стягалось мито за прохід, проведення корови, коня через міст. В 1912 р. через міст був пущений трамвай до Передмостової слобідки (Гідропарк). Міст двічі зазнавав руйнувань (1920, 1941). Після першого з них у 1924 р. його відбудували за проектом О. Патона за 85 днів. У 1965 р. на його місці було споруджено міст "Метро" і, як його продовження, міст через Русанівську протоку.

Дарницький залізничний міст (на той час найдовший у Європі - 1 км) було збудовано в 1870 р.

Сьогодні в місті функціонують також міст ім. О. Патона (1953 p.), парковий міст на Труханів острів (1957 p.), міст на Рибальський острів (1963 p.), Північний мостовий перехід (1976 p.), Південний мостовий перехід (1991 p.).

Початкову освіту в першій половині XIX ст. в Києві набували в шести парафіяльних і трьох повітових училищах, приватних пансіонах і школах. Елементарну освіту давали також 13 шкіл при церквах і монастирях.

В 1859 р. на Подолі у приміщенні Києво-Подільського повітового училища (вул. Костянтинівська, 9) була відкрита Перша недільна школа, перша не лише в Києві, а й в Україні.

На кінець XIX ст. в Києві було 8 чоловічих і 2 жіночі гімназії. У 1809 р. заснували Першу чоловічу гімназію. До 1812 р. вона розміщувалась на Подолі, звідти була переведена до Кловського палацу, а в 1857 р. - одержала нове власне приміщення (нині - жовтий корпус університету на бульварі Т.Шевченка, 14). Учнями гімназії були М.Булгаков, К.Паустовський.

В 1836 р. на Печерську було відкрито Другу чоловічу гімназію в будинку на розі Лютеранської і Лєвашовської (нині Шовковична) вулиць, пізніше теж переведену на Бібіковський бульвар (бульвар Т. Шевченка, 18).

Третя розміщувалась на розі вул. Покровської і Контрактової площі (Будинок для дітей подільського району), Четверта - на вул. Великій Васильківській, 96. (посольство Ватикану. Серед її учнів О. Вертинський), П'ята Києво-Печерська - на розі Суворова і І. Мазепи (Транспортна академія), Шоста - на Великій Дорогожицькій (Мельникова, 81), Сьома - на Тимофіївській (М.Коцюбинського, 16), Восьма - на Миколаївській площі (пл. І.Франка, будівля Київенерго); жіночі - Перша Фундуклеївська (Б. Хмельницького,6. Серед учениць - Анна Ахматова), Друга Ольгинська (Терещенківська, 2).

Крім державних, у Києві були й приватні гімназії - О.Плетньової (вул.Резницька, 2), В. Науменко (Ярославів вал, 25), А. Жекуліної (Артема, 27), Жука (на розі Іллінської і Братської вулиць) та ін. Особливо місце серед київських гімназій належала Колегії Павла Галагана, заснованій у 1871 р. Григорієм Ґалаґаном (1819-1888). Цей останній належав до відомого українського роду. Він очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, був почесним членом Товариства Нестора-літописця. Школу було названо на честь його єдиного сина Павла, що помер у віці у 16 років. На розі вулиць Кадетської (Б.Хмельницького) і Олексіївської (Терещенківської) Г.Галаган придбав будинок. Архітектором О.Шілле він був перебудований з урахуванням його нового призначення: збудовано вестибюль, парадні сходи, а над ними споруджено домову церкву, в якій у травні 1886 р. вінчався І.Франко з О.Хорунжинською, сестрою тодішнього директора Колегії. В 1871 р. приміщення колегії було розширене за рахунок ще одного будинку, купленого на Єлизаветинський (Пушкінській) вулиці. До цього навчального закладу могли вступати юнаки будь-якого суспільного стану і віросповідання у віці 16 років. Навчання в колегії тривало 4 роки. Класи були невеликими. Найчисленнішим виявився 13-й випуск: 19 чоловік.

В колегії були добре обладнані природничо-науковий кабінет і клас музики. Вона мала також чудову бібліотеку, її фонд, який постійно поповнювався, налічував у 1896 р. 3758 найменувань книг загальною кількістю 10522 томи. В 1919 р. він був переданий у володіння Всенародної бібліотеки України і сьогодні в науковій бібліотеці ім. В. Вернадського зберігається як окрема колекція.

Галагани не мали ні прямих нащадків, ні близьких родичів і вкладали в колегію всі свої кошти. За колегією були довічно закріплені навіть їх маєтки в Полтавській і Чернігівській губерніях - 8 тис. десятин.

Учні тут були оточені постійною увагою і турботою. Для них намагалися створити домашню обстановку. В неділю і на свята Галагани запрошували учнів до себе на обід. Спочатку в колегії був відсутній чіткий розклад занять, не було навіть оцінок.

Поступово вимоги до вихованців колегії стали зростати. Так, для 30 стипендіатів виключалась можливість навіть випадкової "трійки". Учні, що перебували на утриманні своїх батьків (40-50 чоловік) і протягом 6 навчальних чвертей одержували "трійку", повинні були покинути школу. Річна плата за навчання в колегії була найвищою в місті і складала 750 карбованців, тоді як у державних гімназіях вона не перевищувала 50-60 крб., а в приватних - 100-120 крб.

У 1910 р. було засноване "Товариство колишніх вихованців Колегії Павла Галагана", члени якого допомагали своїй школі.

Колегія припинила своє існування в 1920 р. згідно з наказом Наркомосвіти про ліквідацію гімназії.

Збереглися будинки колегії по вул. Б. Хмельницького, 9 (де жили викладачі) і 11 (головний корпус, у якому нині міститься літературний музей). Будинок №7, де жила родина Ґалаґанів, а з 1900 р. - директор колегії, був розібраний у 1981 р.

В 1834 р. розпочалися заняття в університеті св. Володимира, на філософському факультеті, що складався з двох відділень - історико-філологічного і фізико-математичного. Наступного, 1835 року створено юридичний факультет.

В 1839 р. університет зазнав репресивних заходів, викликаних участю студентів-поляків у діяльності "Співдружності польського народу", створеної раніше у Кракові. Навесні 1838 р. в Києві відбулась нарада її активістів. У результаті товариство було розгромлене, 23 студенти були виключені з університету. Царським указом на один рік було припинений прийом студентів до університету Св. Володимира.

В 1841 р. відкрито медичний факультет, першим деканом якого став професор В.О. Караваєв.

У 1856 р. при медичному факультеті почав функціонувати гурток туристів на чолі з Ф.Новицьким.

1838 р. в будинку фельдмаршала Остен-Сакена (не зберігся), на розі Інститутської і Липської вулиць відкрито Інститут шляхетних дівчат. У 1843 р. він був переведений у приміщення, споруджене за проектом О. Беретті, на вул. Іванівській (нині Інститутська). Право на навчання в інституті надавалось лише дворянкам (з 1852 р. сюди допускались також дочки почесних громадян і купців І гільдії). Курс навчання сягав 6 років.

В 1852 р. створено Володимирський кадетський корпус (нині тут міститься Міністерство оборони). Гай біля нього здобув назву Кадетського, (зараз не існує)

В 1898 р. відкрито Київський політехнічний інститут -перший в Росії багатопрофільний навчальний заклад, що мав 4 факультети: механічний, хімічний, інженерний і сільськогосподарський.

Жіноча вища освіта була представлена Київським університетом ім. Св. княгині Ольги, що був заснований у 1870 р. Товариством природознавців для вивчення природничих наук і функціонував на безкоштовній основі.

У 1878 р. засновано вищі жіночі курси, де на двох факультетах - фізико-математичному та історико-філологічному - навчались понад 1 тис. дівчат. У 1889 р. курси були закриті, а в 1906 р. знову відновили свою діяльність. Спочатку вони функціонували в будинку по вул. Фундукліївській, 51 (тепер - редакція Української енциклопедії), а у 1913 р. для них було збудовано спеціальне приміщення (вул. О. Гончара, 55).

Серед слухачок юридичного відділення, відкритого в 1907 році, була Анна Ахматова. Медичне відділення курсів у 1916 році трансформувалося в жіночий медичний інститут, що розташовувався по вул. Мечникова, 5. У 1920 р. він був об'єднаний з медичним факультетом університету.

У 1875 р. художником М.Мурашком була заснована Київська школа малювання. В ній викладали В. Васнєцов, М. Ге, Г. Мясоєдов, М. Пимоненко, В.Полєнов, І. Рєпін та інші видатні майстри.

З XIX ст. починається також історія київського світського театру. Досі в місті не було спеціального театрального приміщення. У XVIII ст. вистави відбувались у приватних будинках, деякий час - в одному з флігелів Марийського палацу. Перший дерев'яний міський театр на 740 місць збудований А. Меленським у 1805 р. на Хрещатику. Постійної трупи театр не мав. Міська сцена здавалася в оренду різним гастролюючим трупам, репертуар яких був представлений українськими, польськими, російськими творами різних жанрів - від драми до опери. На цій сцені виступали М. Щепкін, П. Мочалов, а також артисти з Італії, Іспанії, Франції та інших країн. У 1851 р. приміщення було знесено. Нове театральне приміщення на 970 місць було збудоване в 1856 р. на вул. Володимирській.

У Києві користувалась популярністю італійська опера. 1867 поклав початок постійним російським оперним сезонам. Відбулися прем'єри опер "Життя за царя" М.Глінки, "Русалка" О.Даргомижського, "Аскольдова могила" О.Верстовського. На спектаклі, поставлені за їх творами, до Києва приїздили композитори П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков, брали участь у виставах або їх підготовці. С. Рахманінов диригував оперою "Алеко"; П. Чайковський готував прем'єру "Пікової дами", яка вперше побачила світло рампи саме на київській сцені. В Києві виступали Марія Гальвані, Тітта Руффо, Маттіа Баттістіані, А. Нежданова, Л. Собінов, Д. Усатов - учитель Ф. Шаляпіна. Сам Ф. Шаляпін розпочав свій творчий шлях у 1890 р. в хорі української мандрівної трупи Г. Деркача. Пізніше він часто виступав на київській сцені.

Перші українські опери - "Чорноморці" і "Різдвяна ніч" М. Лисенка на лібрето його двоюрідного брата М. Старицького - були поставлені в 1872-1873 pp. аматорською трупою на приватній сцені. В 1874 р. "Різдвяна ніч" була поставлена в київському театрі.

В 1896 р. театр згорів, і на період, протягом якого будували нове приміщення, одним із центрів музичного життя міста стало літературно-артистичне товариство (1895-1905). Воно організовувало симфонічні концерти і вечори камерної музики. На першому його літературно-музичному вечорі, що відбувся в січні 1896 p., зі своїм оповіданням виступив О. Купрін. Товариством були організовувані вечори, присвячені творчості М.Римського-Корсакова, Ф.Шопена, О.Верстовського, Т.Шевченка, О.Пушкіна, Й.В.Гете, Г.Гейне, Гребінки та ін., на яких виступали М. Лисенко, М.Старицький, В. Немирович-Данченко, К. Станіславський. Неодноразово виступав на них Ф. Шаляпін.

Товариством було встановлено спеціальну премію - Золотий жетон - за кращі твори. Першим цієї нагороди удостоєний М. Лисенко за фортепіанний твір "Пісня без слів", а її останнім, п'ятим, лауреатом стала Олена Пчілка з нагоди 25-річчя її літературної діяльності.

Товариство містилося в невеликому приміщенні на вул. Рогнединській, 1, а пізніше перемістилось на Хрещатик, 15. Протягом 9 років його очолював відомий культурний і громадський діяч, академік архітектури В.М. Ніколаєв, за проектами якого в Києві протягом сорока років було споруджено 27 цивільних будівель і 18 храмів. Серед них - будинок Купецького зібрання (нині - Національна філармонія) і приміщення лікарні для чорноробів (Інститут охорони материнства і дитинства). В. Ніколаєв був також співавтором проекту особняка на вул. Десятинній, 9, у якому сьогодні міститься резиденція посла Великобританії. Першим його власником був цукрозаводчик В. Симиренко, відомий меценат. Він заповів будинок Українському науковому товариству, що згодом увійшло до складу Академії наук. Під час Великої Вітчизняної війни тут відбувалися збори Спілки українських письменників. У лютому 1942 р. Спілка була розгромлена гестапо, а її лідери розстріляні у Бабиному яру. В їх числі - відома поетеса О. Теліга.

Протягом 1898-1901 років на тому місці, де стояв знищений пожежею театр, споруджено нове театральне приміщення за проектом В. Шретера, що здобув першу премію на всесвітньому конкурсі. Театр відкрився в 1901 р. оперою М.Глінки "Життя за царя".

В 1882 р. у приміщенні театру "Бергоньє" вперше гастролювала українська професійна трупа М. Кропивницького, до якої входили М. Заньковецька, М.Садовський.

У 1891 р. у приміщенні театру "Бергоньє" п'єсою М.Гоголя "Ревізор" відкрився перший сезон театру М. Соловцова; в 1898 р. театр переїхав у власне приміщення.

В 1869 р. на Бессарабській площі працював перший приватний цирк. Пізніше шапіто ставилися також в Університетському сквері, на Троїцькій площі, поруч із приміщенням Міської Думи (нинішній майдані Незалежності). В цьому цирку виступав А.Дуров. У 1903 р. на вул. Миколаївській (Городецького) було зведено "Гіппо палас" ("кінний палац") - на той час єдину в Європі двоповерхову циркову споруду під величезним скляним куполом на 2000 місць (на місці нинішнього кінотеатру "Україна"). Його зал відзначався чудовою акустикою, тому в ньому виступали Ф. Шаляпін, Л. Собінов, Тітто Руффо, Сара Бернар ...

У 1896 р. в приміщенні театру "Бергоньє" розпочато демонстрацію "сінематографи". Незабаром на Хрещатику з'явились перші "ілюзіони" (стаціонарні кінотеатри): "Корсо", "Експрес" та ін.

В 1840-і pp. П.Должиков, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів Товариства історії і старожитностей Московського університету, відкрив бібліотеку, яку назвав "Аптекою для душі", або "Кабінетом для читання новин російської словесності". Бібліотечний фонд налічував 10 тисяч томів. При бібліотеці працювали читальний зал, букіністична лавка, кабінет старожитностей, нумізматична виставка. Бібліотека містилася в приватних будинках спочатку на Подолі, поблизу Поштової станції, а з 1865 до 1870-х pp. - на вул. Прорізній. У 1866 р. створено першу громадську публічну бібліотеку, приміщення для якої побудовано в 1911 році (нині Парламентська бібліотека). На середину XIX ст. в Києві було також 5 книгарень, дві з яких вели торгівлю іноземними книгами.

В 1836 р. в місті почала видаватись перша газета - "Киевские объявления". З 1838 p., як і у всіх губернських містах, видавались "Киевские губернские ведомости".

У приватних зібраннях київських меценатів - Терещенків, Б. Ханенка та ін. - зберігались колекції живопису, що стали основою експозиції київських художніх музеїв.

На рубежі XIX-XX ст. було збудовано приміщення першого міського музею старожитностей і мистецтв (Художньо-промислового і наукового музею), заснованого в 1899 р. При Київській духовній академії існував церковно-археологічний музей, у якому налічувалося 5 тис. експонатів. У це число входили документи з історії православної церкви Південно-західного краю, а також колекція цінних ікон. Популярністю користувався археологічний музей відомого збирача старожитностей Т.В.Кибальчича, що містився в його власному будинку по вул. Дорогожицькій,34. На вул. Безаківській (Комінтерну),10 працював музей старожитностей археолога Хойновського.

Для відпочинку і розваг були облаштовані міські сади (парки). В 1862 р. у долині Царського саду (нині стадіон "Динамо") було відкрито "Шато де флер" (Замок квітів). Після пожежі в Царському палаці (1819) всі оранжереї став орендувати садівник Хрістіані, яким і створено цей розважальний заклад. Тут були кафешантан, буфет, а також зали для показу драматичних вистав, оперет, фарсів. У парку грав духовий оркестр, а у святкові і недільні дні влаштовувались феєрверки.

Купецький сад засновано в 1881 році, коли міською думою було передано в оренду Київському купецькому зібранню так званий Малий сад у кінці Царського саду.

В Києві функціонували також сади "Ермітаж" (на Трухановому острові), "Аркадія" (на Бібіковському бульварі), "Венеція" (в Микільській слобідці поблизу ланцюгового мосту). Популярністю серед киян користувались також заміські сади - "Нивка", "Ельдорадо" (на проспекті Перемоги) та ін.

На Мерінгівській (М. Заньковецької), 8 працював кафешантан "Аполло".

2.2.4. Київ XX ст.

Свідченням успіхів Києва у всіх галузях господарства і культури стало проведення в місті Всеросійських виставок у 1897 і 1913 роках. Основні павільйони розміщувались на Троїцькій площі і на схилах Черепанової гори. У 40 відділах виставки 1913р. (промисловості, повітроплавання, освіти, прикладного мистецтва, санітарному та ін.) було представлено близько 2 тис. експонатів. Ще понад 30 павільйонів представляли продукцію окремих підприємств.

Найбільш розвиненою галуззю економіки на початку XX ст. залишалась торгівля. В 1914 р. в місті налічувалось понад 10,5 тис. торговельних закладів. Київ перетворився на головний у Росії центр торгівлі цукром.

Зростала чисельність міського населення. За період з 1897 до 1914 р. вона збільшилась з 248 до 626 тисяч чоловік. Відповідно розширювалась територія міста. В 1910 р. до нього були приєднані передмістя: Солом'янка, Протасів Яр, Батиєва гора, Шулявка. Міські райони Святошин і Деміївка теж виросли з київських передмість. Лівобережні поселення Микільська Слобідка і Дарниця, територіально включені до складу сусідньої Чернігівської губернії, в адміністративному відношенні були підпорядковані земській управі Київського повіту.

Напередодні першої світової війни Київ займав площу близько 170 кв. км. Продовжувалось інтенсивне будівництво, передусім житлове. В архітектурі цей період представлений різними стилями. Так, у класицизму, побудовані приміщення Комерційного інституту (педагогічний університет), Вищих жіночих курсів (редакція Української енциклопедії), Центрального телеграфу, комплексу Політехнічного інституту, університетської бібліотеки, Педагогічного музею, Ольгинської гімназії, пасажу, іподрому (вул. Суворова) ...

Стиль модерн виражений у будівлі Бессарабського ринку, житлових будинках на вул. Житомирській,8, Круглоуніверситетській,7, Лютеранській, 22, Рейтарській, 20, а також ряді будинків на вул. Гончара, Великій Васильківській, Городецького.

Декор будівлі на вул. Ярославів Вал, 40, спорудженої в 1905-07 pp. на кошти М.Терещенка як приміщення зразкового училища, був стилізований у дусі старовинного зодчества. В радянські часи тут розміщувалась артилерійська спецшкола, в повоєнні роки тут містилась консерваторія, а з 1950 р. - театральне училище (нині - інститут театрального мистецтва).

На вул.Рейтарській, 22 збереглась одна з найкрасивіших будівель Києва, споруджена в 1912-14 pp. для Товариства швидкої медичної допомоги. Товариство існувало за рахунок членських внесків, міських субсидій і пожертвувань.

Поруч знаходилась лікарня швидкої допомоги. (Проект комплексу був розроблений архітектором Й. Зекцером).

Комплекс 6-7-поверхових будівель, споруджених у стилі модерн протягом 1908-1911 pp., розташований на Ярославому валу, 14.

Цікавими архітектурними спорудами того часу є приміщення Державного банку, музею ім. Богдана і Варвари Ханенко.

Будинок №15 на Андріївському узвозі, побудований у 1902-1904 pp. і стилізований у дусі англійської готики, кияни з легкої руки В.Некрасова називають Замком Ричарда.

Цікава також архітектура будинку Маріїнського товариства Червоного Хреста на Маріїнсько-Благовіщенській (Саксаганського, 75) вулиці.

Своєрідністю архітектурного вирішення відзначаються будівлі, споруджені за проектами В. Городецького. Випускник імператорської художньої академії в Петербурзі, він працював у різних містах Росії, але розквіт його мистецтва пов'язаний з Києвом. Він був одним з авторів проекту будинку Національного художнього музею, стилізованого в дусі давньогрецької архітектури. В 1899 р. розпочато будівництво римсько-католицького костьолу Св. Миколая. За основу було взято проект студента С. Валовського, майже повністю перероблений В. Городецьким, якого запросили керувати будівництвом. Миколаївський костьол представляє готичний стиль. У мавританському стилі збудовано приміщення караїмської кенаси (нині - Будинок актора по вул. Ярославів вал,7). Караїмська громада в Києві була нечисленною, але до неї належав тютюновий "король" Соломон Коген, на кошти якого й було споруджено цю будівлю.

В лютому 1901 р. В. Городецький придбав ділянку землі на дуже крутому схилі і взявся звести будинок там, де ніхто з архітекторів не наважувався розпочати будівництво. Будівництво було закінчено у 1903 р. Фасади прикрашені скульптурними зображеннями різних напівміфічних істот роботи скульптора Е.Саля. Виконані з бетону, вони рекламували продукцію цементної фабрики "For", співвласником якої був В. Городецький. Сьогодні будівля відома серед киян під назвою "будинку з химерами".

В.Городецьким зведені також основні корпуси Південно-руського машинобудівного заводу (нині "Ленінська кузня").

Збереглися 3 мавзолеї, споруджені за проектами архітектора: склеп, у якому похований інженер М.Лялевський, на території Видубицького монастиря; склеп графів Вітте на лютеранській дільниці Байкового кладовища; склеп на Байковому кладовищі, неподалік від Вознесенської церкви.

В Євпаторії В.Городецький побудував власну віллу, в Сімферополі - фабрику штучного льоду, Старосільському Поріччі - греблю і шлюзи, в Тулині на Волині - палац Добровольського, в Умані - гімназію і міську школу, в Черкасах - гімназію, церкву, торговельний зал, бойню.

1913-1914 pp. споруджений будинок губернської земської управи. Після 1917р. тут був Палац праці - міський профспілковий центр. З 1934 р. тут розташовувався ЦК більшовицької партії, в роки другої світової війни - гестапо. Історія споруди по вул. Володимирській, 33 пов'язана в основному з діяльністю КДБ і Служби безпеки України.

Приймальня СБУ розташована в сусідньому будинку №35, що був особняком О.Беретті і збудований архітектором у 1848 р. Протягом 1927-1934 pp. тут містилась історична секція Всеукраїнської академії наук.

По вул. Володимирській, 39 на початку XX ст. був побудований найвищий на той час в Києві житловий будинок. Популярним серед киян було кафе-кондитерська "Маркіза" (пізніше ресторан "Лейпциг") на першому поверсі.

В будинку №43 по вул. Володимирській у 1889 р. народився О. Вертинський. У цьому ж будинку знаходився винний льох "Замок Тамари", описаний М.Булгаковим у романі "Белая гвардия".

30 серпня 1911р. у присутності царя Миколи II, прем'єр-міністра П.Столипіна, представників іноземних консульств був урочисто відкритий пам'ятник Олександру II на Європейській площі. В радянський період пам'ятник було знищено, а майданчик з постаментом пристосовано для оформлення входу в Пролетарський парк. У 1943 p., після звільнення Києва, на старому постаменті деякий час стояв пам'ятник Сталіну.

В 1913 р. на Хрещатику перед будинком Думи відкрито пам'ятник Столипіну роботи італійського скульптора Е.Ксименеса, автора і пам'ятника Олександру II на Європейській площі. 16 березня 1917 р. пам'ятник було скинуто з п'єдесталу і переплавлено в цехах "Арсеналу". Скульптури "Витязь" і "Жінка-Росія", що входили до скульптурного ансамблю, були збережені і в 1928 р. передані до лаврського музейного містечка як твори мистецтва, але звідти вони зникли і знайдені не були.

В 1911 р. встановлено пам'ятник княгині Ользі (відновлений у 1996 p.). Він був частиною проекту так званого "історичного шляху", запропонованого київським відділенням Російського військово-історичного товариства. Проектом передбачалось зробити алею і встановити на ній статуї великих київських князів та інших видатних людей, за зразком берлінської "алеї героїв". Проект був підтриманий місцевою адміністрацією і громадськістю Києва.

Спочатку передбачалося встановити статуї на Бібіковському бульварі (бульвар Шевченка), але потім місцем для реалізації проекту було обрано Михайлівську площу на території давнього міста. Центральною фігурою ансамблю мав стати пам'ятник княгині Ользі, який був споруджений першим.

У 1914 р. біля київського "Арсеналу" з'явився пам'ятник Кочубею та Іскрі (в 1921 р. на його постаменті встановлено гармату).

На початку XX ст. проблемам міського благоустрою приділялася значна увага. Так, довжина водопровідної мережі в 1913 р. збільшилась до 185 км, а її річна потужність складала понад 900 млн відер (на добу на кожного киянина припадала в середньому 4,3 відра води). В 1910 р. стала до ладу нова лінія каналізації, що досягла вже й деяких околиць міста.

З'являлись нові бруковані вулиці, ремонтувалися старі мостові в центрі міста. Хрещатик, Олександрівська, Миколаївська і частково - Фундуклеївська, Велика Васильківська і Володимирська вулиці були вимощені шматочками граніту на бетонній основі. Таке мозаїчне покриття вперше з'явилось у Росії в 1909 р. і саме в Києві. В 1912 р. вже половина київських вулиць була брукованою.

На фоні широкого благоустрою центру міста його промислові райони не відповідали елементарним санітарним нормам і були постійним вогнищем виникнення всіляких захворювань і епідемій. У більш як 50 міських нічліжках теж панували бруд і хвороби. Але навіть такими нічліжками місто не могло забезпечити всіх бездомних, які знаходили притулок серед портових дров'яних складів чи просто на схилах Дніпра.

Продовжувала розвиватися міська транспортна мережа. В місті налічувалося 20 трамвайних ліній, трамвайний парк складався з 300 вагонів. У місті працювало також близько З тис. візників. У 1905 р. став до ладу фунікулер довжиною 200 м, що називався спочатку михайлівським підйомником і з'єднував верхню терасу Володимирської гірки з вулицею Боричів тік. У 1938 р. фунікулер було реконструйовано, його лінію продовжено на 38 м (до вул. Сагайдачного).

В 1914 р. в місті було 5 міських і 1 приватний автобус, які курсували від Царської площі через Троїцьку до вокзалу.

На початок XX ст. в місті налічувалося 139 початкових шкіл. Доросле населення навчалося грамоті в 29 (14 чоловічих і 15 жіночих) безкоштовних вечірніх класах для робітників. Хоча близько 40% населення займалось неписьменним. Для виправлення становища протягом 1900-1904 pp. при Київському товаристві грамотності працювали недільні школи, в яких навчалось понад 700 чоловік. Діяльність київського товариства грамотності поширювалось також на три інші губернії Правобережної України. В 1902 р. на зібрані громадськістю кошти збудовано Троїцький народний дім, у якому проводились концерти, вистави, науково-популярні лекції.

В місті було 35 Гімназій, з яких 20 - жіночі приватні. На початок XX ст. провідною серед них була приватна Гімназія В. Науменка, розташована на вул. Володимирській, 25 (нині тут дитяча школа мистецтв). Діяли також 2 реальних і 7 комерційних училищ, військово-фельдшерська школа, військове училище, будівельно-технічне училище, учительський інститут, жіноча учительська семінарія.

Професійно-технічну підготовку здійснювали реміснича школа, що готувала слюсарів, столярів, електромонтажників; ремісниче училище, де навчались водії, майстри з ремонту автомобілів; залізничне училище служби руху; річкове училище; школа десятників з дорожньої і будівельної справи; майстерні з друкарської справи.

В місті функціонувало більше 40 приватних курсів (іноземних мов, стенографічні, креслярські, сільськогосподарські, рахівництва, зуболікарські, фельдшерські, акушерські та ін.).

З 1905 р. до навчання в університеті Св. Володимира були допущені жінки. В цьому самому році відкрито вищі приватні жіночі курси Жекуліної.

Діяли також загальноосвітні вищі курси з історико-філологічним і економіко-комерційним відділеннями (з 1908 р. - Комерційний інститут), музично-драматична школа М. Лисенка (з 1904 p.), консерваторія (з 1913 p.).

Товариство сприяння вихованню і захисту дітей (з 1907 р. - Товариство народних дитячих садків) займалось організацією дитячих закладів. Своєрідним поєднанням дитячого садка з початковою школою були притулки, засновані Товариством денних притулків для дітей робітничого класу. Власники деяких великих підприємств відкривали дитячі садки. Зокрема на заводі Гретера і Криванека (завод "Більшовик").

Жіночий фребелівський педагогічний інститут здійснював підготовку виховательок дитячих садків.

Насиченим було мистецьке життя Києва. Тут діяли Товариство київських художників і Товариство художників-киян. Щорічно в місті відбувалося більше 10 виставок. Окремі з київських художників були відомі в Європі. Академік живопису Н.К. Пимоненко брав участь у міжнародних виставках у Мюнхені, Парижі, Римі, Лондоні, був членом Товариства мюнхенських художників, Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. В 1909 р. один з варіантів його картини "Гопак" був придбаний Лувром. До групи художників, близьких до художнього об'єднання "Мир искусства" (з 1914 р. - об'єднання "Кольцо"), входив К. Малевич.

З Києвом початку XX ст. пов'язані імена Лесі Українки і Олени Пчілки. В 1913 р. з Чернігова сюди приїхав на навчання П. Тичина, що вступив до Комерційного інституту. В Києві написала свої перші вірші Анна Ахматова. В Києві жили М. Булгаков, К. Паустовський.

На вечорі "нового мистецтва", що відбувся в 1907 р. в оперному театрі, читали свої вірші О.Блок і А.Бєлий. У 1914 р. в Києві виступав В.Маяковський.

В 1907 р. в приміщенні Троїцького народного дому почав працювати перший стаціонарний український театр М. Садовського. Одним із кращих у місті був театр Соловйова. В приміщенні театру Бергоньє у 1913 р. діяв театр мініатюр, аз 1917 р. - Молодий театр Леся Курбаса. На території Всеросійської виставки в театральних павільйонах "Вар'єте", "Мистецтво", "Мозаїка" з оперетами і фарсами виступали вітчизняні і зарубіжні артисти. Популярним центром розваг залишався "Шато-де-Флер".

На початку XX ст. в Києві набувало популярності кіно. Перші кінострічки, що демонструвались на київських екранах, були переважно французькими. Фірма "Брати Пате" навіть організувала свою київську філію, що продавала фільми і кіноапарати. В 1911 р. в центрі міста було вже 30 "Ілюзіонів", "сінематографів", кінотеатрів. Кіносеанс тривав 25-40 хвилин і складався з невеликих кінострічок різного змісту.

Одна з перших вітчизняних сюжетних стрічок, створених в ательє фотографії на Хрещатику в 1907 p., називалась "Кочубей у в'язниці".

В 1911 р. власник кінотеатру "Експрес" Шанцер створив студію з виробництва хронікальних фільмів. Тут уперше в Росії було створено фільм з використанням повітряної зйомки, виконаної фотографом В.Добржанським з літака П. Нестерова між Києвом, Ніжином, Остром, Козельцем.

У 1912 р. фірма "Тіман і Рейнгард" відкрила на Сирці павільйон для зйомки фільмів, у яких брали участь артисти театрів Садовського і Соловцова. Тут працював відомий режисер Я.Протазанов. Художником-гримером був І.Кавалерідзе, що згодом став відомим скульптором.

У 1914 р. на Лук'янівці була створена кіностудія "Світлотінь", основним напрямом діяльності якої була екранізація літературних творів. Тут поставлені фільми "Принижені і ображені" за Ф. Достоєвським, "Рабиня розкоші і моди" за "Дамським щастям" Е. Золя та ін.

Київ був одним із центрів розвитку повітроплавання. В 1908 р. в політехнічному інституті почав діяти авіаційний гурток, на основі якого було створене Київське повітроплавальне товариство (1909). Членом товариства був військовий льотчик П.Н.Нестеров, який у 1913 р. вперше у світі виконав над Києвом одну з найскладніших фігур вищого пілотажу - "мертву петлю".

Перший політ над Києвом було здійснено в 1910 p., членом Одеського аероклубу С.І.Уточкіним.

Гідролітак типу "літаючий корабель", створений Д.П.Григоровичем незадовго до першої світової війни, вважався найдосконалішим у світі. Київським конструктором І.Сікорським (1889-1972) створені перші у світі надпотужні багатомоторні літаки "Русский витязь" та "Илья Муромец". У 1912 році студент політехнічного інституту І. Сікорський на 2-й міжнародній виставці за літак С-6 був удостоєний Великої золотої медалі, після чого, ще не здобувши диплому інженера, був запрошений на посаду головного конструктора авіаційного відділу Російсько-Балтійського заводу. В тому ж 1912 р. він поставив літак на поплавки, поклавши тим самим початок російській морській авіації. В 1914 р. ним було встановлено серію світових рекордів. І. Сікорський був нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня. Для одержання цієї нагороди необхідно було мати 5 орденів, а для молодого авіаконструктора було зроблено виняток. Щоб переконати Державну Думу в доцільності прийняття літаків на озброєння армії, І.Сікорський на своїй машині разом із 5 впливовими депутатами здійснив переліт Петербург - Київ - Петербург. Під час першої світової війни він очолював ескадрилью бомбардувальників. Після революції емігрував за кордон.

Протягом 1909-1912 pp. у Києві було сконструйовано близько 40 типів літаків.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у Києві починає розвиватися спорт. Виникають спортивні гуртки, товариства, організовуються змагання. В 1899 р. на базі Київського атлетичного гуртка, заснованого в 1895 p., було створене Київське атлетичне товариство, що мало атлетичне і гімнастичне відділення. До його складу входили уславлений борець І. Піддубний, а також артилерійський капітан О.Купрін, що став відомим письменником.

У 1909 р. гімнастичне відділення було перетворене на гімнастичне товариство "Русский сокол", яке відвідувало 650 чоловік, у тому числі 60 жінок. Товариством проводились масові показові виступи (один з них був знятий на плівку і демонструвався у всіх сінематографах міста), організовувались курси викладачів гімнастики. В місті існували й інші спортивні товариства ("Спортивний клуб","Спорт", "Санітас", "Клуб любителів спорту"), представлені різними видами спорту - легкою і важкою атлетикою, гімнастикою, футболом та ін. З футболом кияни познайомились у 1901 p., коли чехи і словаки - службовці заводу Гретера і Криванека - розпочали тренування на Сирецькому полі (нині - територія кіностудії ім. О. Довженка). Перша київська футбольна команда "Юг", що також складалась із чехів, почала виступати в 1904 р. В 1906 р. було створено команду зі студентів київського політехнічного інституту "Політехніки". Невдовзі виникли команди "Славія", "Любителі спорту", "Сокіл" які в 1911 р. об'єднались у футбольну лігу. У 1913 р. до неї входило понад 500 футболістів із 7 клубів. Перший міжміський матч за участю київських футболістів, де їх суперниками були харків'яни, проведено в 1911 р. Незабаром відбулися зустрічі киян з командами Москви, Петербурга, Миколаєва, Курська, Гомеля.

В Києві проходила І Всеросійська олімпіада 1913 р., в якій взяли участь близько 580 спортсменів з Петербурга, Москви, Варшави, Самари та інших міст. Змагання проводилися з 14 видів спорту. Київські спортсмени успішно виступили і на II (що стала останньою всеросійською) олімпіаді в Ризі у червні 1914 р.

В 1917р. було обрано Українську Центральну Раду (засідання якої проводилися спочатку в будинку по вул. Володимирській, 42, а згодом - у приміщенні Педагогічного музею).

Після жовтневого перевороту 1917 р. в Петербурзі звідти перебралось до Києва багато людей, серед яких банкіри, підприємці, міністри, генерали, артисти.

8 лютого 1918 р. більшовицькі війська на чолі з Муравйовим при підтримці міських повстанців зайняли Київ. Протягом 3 тижнів у місті загинуло понад 5 тис. чол.

1 березня 1918 р. Київ був взятий військами Центральної Ради та її союзниками - німцями. З 29 квітня до 14 грудня 1918 р. місто було столицею Української гетьманської держави. В цей період почали діяти українські Академія Наук, Національна бібліотека, гімназія.

7 лютого 1919 р. Київ знову перейшов до рук більшовиків. У результаті загинуло ще кілька тисяч киян. У цей період цілодобово працювала ЧК в будинку по вул. Ярославів вал.

7 травня 1919 р. було видано декрет "Про знесення з площ і вулиць пам'ятників, споруджених царям і царським слугам".

Натомість на Думській площі було встановлено бюст К.Маркса. На Софійській площі (в 1920 р. - площа Червоних героїв Перекопу) поруч з пам'ятником Б. Хмельницькому з'явився дерев'яний обеліск, присвячений перемозі Жовтневої революції, і бюст Леніна. На Караваївській площі встановлено колону на честь вождів революції, на Троїцькій - бюсти Ф.Енгельса і Л. Троцького, на Контрактовій - бюст Р. Люксембург. На перехресті Микільської (Січневого повстання, І. Мазепи) і Московської вулиць з'явився бюст Я. Свердлова. Перед оперним театром зведено пам'ятник К. Лібкнехту, а театрові присвоєно його ім'я. Театр Соловцова став носити ім'я В.І.Леніна. У приміщенні театру Бєргоньє діяв театр Червоної армії, а в кафе-шантані "Аполло" - клуб Першого комуністичного червоноармійського полку.

30-31 серпня 1919 р. до міста з двох боків майже одночасно увійшли українська (від Поста Волинського) і денікінська (від Дарниці) армії. Під натиском денікінців українські війська відступили до Василькова.

16 грудня 1919 р. місто знову захопили більшовики, хоча вже 7 травня 1920р. вони були вибиті з Києва українською армією і союзними польськими військами.

12 червня 1920 р. місто черговий раз перейшло під владу більшовиків. Чисельність міського населення значно зменшилось: частина його була перебита, частина залишила місто. В 1920 р. у Києві було 376 тис. жителів.

Київ втратив статус столичного міста: з 1917 по 1934 pp. столицею радянської України був Харків.

12 жовтня 1923 р. площа міста розширилась майже удвічі за рахунок включення в межі Києва 20 прилеглих населених пунктів: Дарниці, Микільської слобідки, Біличів, Совок та інших передмість.

У 1920-і роки торгівля втратила свою провідну роль в економіці міста, натомість почала розвиватися промисловість.

У 1920 р. було закрито університет і створено інститут народної освіти, що готував учителів для загальноосвітніх і професійних шкіл. Діяльність університету була відновлена лише в 1933 році.

29 вересня 1926 р. Києво-Печерська Лавра була оголошена Всеукраїнським музейним містечком, метою діяльності якого була атеїстична пропаганда. Його філіалом став Володимирський собор, оголошений антирелігійним музеєм. У приміщенні лютеранської кірхи, побудованої в 1857p., у 30-і роки діяв клуб войовничих атеїстів.

Конфісковані у церкви і окремих громадян цінності продавались на європейських аукціонах (1920-1923, 1928-1934), а на виручені гроші здійснювалась закупівля продовольства, верстатів, машин.

У середині 1930-х років у зв'язку з поверненням Києву статусу столиці радянської України було знищено багато церков. Для цього висувались найбезглуздіші причини: наприклад, залізна церква Іоанна Златоуста на Галицькій площі (площа Перемоги) нібито заважала рухові трамваїв. На Печерську під виглядом "соціалістичної реконструкції" були знищені особняки, що мали архітектурну цінність, а на їх місці зведені безликі сірі коробки житлових будинків для урядових чиновників. У 1938 р. було споруджено десятиповерховий будинок Раднаркому УРСР, що на той час був найбільшим у місті. В 1939 р. поруч з Марийським палацом було споруджено будівлю Верховної Ради, що закрила собою палацово-парковий ансамбль з боку вул.Грушевського. Неподалік від цього місця було знищено Олександре-Невську церкву (тепер на її місці стоїть пам'ятник Н. Ватутіну).

Кілька старих будинків, на сусідній вул. Банковій були надбудовані і об'єднані новим фасадом з ордерним членуванням і карнизом, що підкреслював головний вхід. Тут розміщувався штаб Київського військового округу, пізніше - ЦК КПУ. Сьогодні тут міститься адміністрація президента.

На Подолі зруйновані Богоявленська церква Братського монастиря, церква Успенія Богородиці (Пирогоща).

Наприкінці 20 - початку 30-х років комунальне господарство міста не піддавалось реконструкції. Вулиці в багатьох районах залишалися немощеними, слабо освітленими в нічний час. Зношеними і перевантаженими були водопровід і електромережа. Міській транспорт не забезпечував потреб пасажирів. Не було постійного транспортного зв'язку з Чоколівкою, Шулявкою, Дарницею. Тільки з поверненням Києву статусу столичного міста питанням його розвитку стали приділяти увагу. В 1935 р. було створено спеціальну комісію, в компетенцію якої входили питання розширення житлового будівництва, спорудження таких об'єктів, як новий водопровід, нові трамвайні і тролейбусні лінії, набережної Дніпра, стадіонів, Центрального універмагу, адміністративних будинків тощо.

В 1936 р. був споруджений стадіон "Динамо", а в наступному році розпочалось будівництво республіканського стадіону.

В 1937-1938 pp. побудовано гранітну набережну довжиною 3 км. з широкими кам'яними сходами і масивними парапетами з граніту і чавуна.

В 1936 р. по Хрещатику був пущений перший тролейбус.

У 1939 р. стала до ладу система центрального опалення будинків.

В 1933 р. почав діяти аеропорт, було відкрито регулярний поштово-пасажирський рух на повітряній лінії Київ-Харків. Незабаром з'явились і нові лінії.

Ще в 1927 р. розпочалось будівництво найбільшої в Радянському Союзі кінофабрики (з 1936 - Київська кіностудія художніх фільмів) площею понад 20га. З кінця 1926 р. існував мультиплікаційний кабінет. З кінця 1939 р. діє Київська студія хронікально-документальних фільмів.

Значних руйнувань зазнало місто під час Великої Вітчизняної війни. З наближенням ворожих військ почали вивозити у східні райони країни устаткування промислових підприємств та інші матеріально-культурні цінності. Люди працювали цілодобово, протягом кількох днів, а то й тижнів не виходячи з цехів підприємств. До вересня було евакуйовано 197 великих підприємств, 32 вищих і середніх навчальних заклади, ряд науково-дослідних інститутів. З Києва виїхало 335 тис. чол. із загального числа 846 тис.

Оборона Києва тривала 71 день. 19 вересня 1941 р. радянська армія залишила місто. Фашистська окупація продовжувалася 778 днів.

24 вересня 1941 р. деякі житлові будинки і будівлі громадського призначення були підірвані мінами, закладеними радянськими підпільниками. Величезна пожежа охопила Хрещатик і прилеглі вулиці, знищивши довкола майже всі будинки. В листопаді 1941 р. був зруйнований Успенський собор у Лаврі. Залишаючи місто, радянські війська знищили всі мости через Дніпро, електростанції, залізничні віадуки.

Після окупації Києва німцями було зроблено спробу відродити українське життя. Проте взимку 1941-1942 pp. цей рух був придушений. Уже в 1941 р. німці розстріляли близько 100 тисяч чоловік, серед яких було чимало українських націоналістів.

Німецька окупація Києва тривала більше двох років. Залишаючи місто, німці спалили багато будівель, у тому числі будинок університету, зруйнували мости, вивезли музейні і бібліотечні зібрання, інше цінне майно.

За роки війни було зруйновано 940 державних і громадських будівель, 1742 комунальних і 3,6 тис. приватних житлових будинків загальною площею понад 2,5 тис. кв. метрів, тобто майже половина довоєнного житлового фонду міста.

Після звільнення Києва в листопаді 1943 р. населення міста складало 305 тис. чол. (проти 846 тис у 1939 році).

В основному Київ був відбудований до початку 1950-х років. У 1948 р. в квартири киян було підведено газ. У 1951 р. в місті став до ладу телевізійний центр. У 1960 р. здано першу чергу (п'ять станцій) київського метрополітену, від "Вокзальної" до "Дніпра", довжиною 5,2 км. У 1961 p., вперше у країні, в Києві було створено бюро добрих послуг (з 1966 р. - фірма побутових послуг "Світанок"). Згодом такі фірми відкрились у Москві, Ленінграді. В 1967 р. відкрився найбільший в Україні торговельний заклад - універмаг "Україна". В 1970-і роки збудовані готелі "Либідь", "Славутич", "Київ", у 1980-і - "Київська Русь", "Хрещатик", "Салют".

У 70-і роки розпочато забудову Борщагівки, Воскресенки, Оболоні, Русанівки, Березняків, Теремків, у 80-і - Вигурівщини, Троєщини, Новобіличів, Харківського масиву, в 90-і - Осокорків, Позняків та інших районів.

Екскурсійні бюро і культурні установи столиці здатні забезпечити щорічне обслуговування більше як 2 млн. чол. В Києві діють понад 30 театрів, цирк, Національна філармонія, палац "Україна", Міжнародний центр культури і мистецтв.

У Києві діє 35 музеїв, що мають 21 філіал і відділ і володіють фондами, які перевищують 900 тис. одиниць зберігання. Найвідоміші серед них - Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (заснований 1926 p.), Національний заповідник "Софія Київська" (заснований 1934 р.) з філіалами - музеями "Золоті ворота", "Кирилівська церква", "Андріївська церква".

Національний музей історії і Національний художній музей належать до числа найстаріших в Україні і діють з моменту заснування в 1899 р. міського музею старожитностей і мистецтв, який у 1936 р. було поділено на два окремих музеї.

Зібрання історичного музею налічує понад 600 тис. експонатів - від археологічних знахідок, що відносяться до первісного суспільства, предметів матеріальної трипільської культури, скіфських і ранньослов'янських племен, пам'яток періоду Київської Русі до матеріалів кінця 20 ст.

Музей історичних коштовностей України - філіал НМІ, створений у 1963 р. В ньому зберігаються і експонуються художні вироби з дорогоцінних металів і коштовного каміння, що дозволяють простежити історію ювелірного мистецтва упродовж майже трьох тисячоліть і включають шедеври світового значення. Такою є, зокрема, пектораль із кургану Товста могила (II половина IV ст. до н.е.). Значну історичну і художню цінність має колекція єврейського культового срібла (XVIII-XX ст.).

Зібрання Художнього музею налічує понад 20 тис. творів мистецтва. В його експозиції досить широко представлений український іконопис, де однією з найстаріших є ікона "Святий Георгій з житієм" (XII ст.). Тут експонуються також картини відомих живописців - М.Пимоненка, О.Мурашка, К.Малевича, А.Маневича та ін.

Меморіальний комплекс "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років" заснований у 1974 р. Він включає споруду власне музею, над якою підноситься монумент висотою 62 м, а також скульптурну галерею на честь героїв фронту і тилу, "Вогонь Слави" (чаша діаметром 16 м), алею міст-героїв і виставку військової техніки.

Музей історії міста Києва відкрито у 1982 р. у Кловському палаці, що є пам'яткою архітектури XVIII ст. Його відділ, Літературно-меморіальний музей М. Булгакова, функціонує з 1991 р. у відреставрованому будинку, в якому в період між 1906 і 1919 pp. наїздами жив відомий письменник. Саме тут відбувається дія роману "Біла гвардія" і п'єси "Дні Турбіних". Основу експозиції склали особисті речі письменника, подаровані музею його рідними та колекціонерами.

Музей російського мистецтва заснований у 1922 р. як картинна галерея, в якій експонувалися твори з приватних зібрань. Музей розміщений в особняку відомого цукрозаводчика і мецената Ф. Терещенка. Його фонди складають 12 тис. творів живопису, графіки, скульптури, прикладного мистецтва, датованих у межах історичного відрізку від часів Київської Русі до наших днів. Тут, зокрема, зберігається одна з найдавніших пам'яток вітчизняного іконопису - ікона "Борис і Гліб" (XIIст.). В музеї представлені картини Д.Левицького, В.Боровиковського, В.Тропініна, О.Корейського, І.Айвазовського, В.Перова, М.Врубеля, М.Ге, В.Верещагіна, І.Рєпіна, І.Крамського, І.Шишкіна, М.Реріха, Б.Кустодієва, скульптурні твори В.Мухіної та ін.

Київський музей Т.Г.Шевченка заснований відразу після звільнення Києва від німецької окупації в 1943 р. Він розмістився в іншому особняку сім'ї Терещенків і налічує близько 70 тис. експонатів, що висвітлюють життєвий і творчий шлях поета і художника. Тут зібраний майже весь його живописний доробок, а також прижиттєві видання його поетичних творів, архівні документи.

Музей має філіал - літературно-меморіальний будинок-музей (пров. Шевченка, 8-а) - і відділ - меморіальний будинок Т.Шевченка (вул.Вишгородська, 5).

Музей видатних діячів української культури (створений у 1987 р.) об'єднує 4 меморіальні будинки-музеї, пов'язані з іменами Лесі Українки, М.Лисенка, П.Саксаганського, М.Старицького. Тут представлено понад 40 тис. експонатів, що містять біографічні свідчення або знаменують віхи їх творчого шляху.

Музей народної архітектури і побуту України заснований у 1969 р. Він розмістився на площі у 150 га, де в мальовничі ландшафти природно вписуються понад 300 пам'яток народного зодчества. В експозиції - предмети побуту, знаряддя праці, одяг, зразки прикладного мистецтва загальним числом близько 80 тис. одиниць. Експозиція музею згрупована у відповідності з історико-етнографічним поділом: Середня Наддніпрянщина, Південь, Полтавщина, Слобожанщина, Полісся, Поділля, Карпати.

Контрольні питання

Яка площа зеленої зони Києва?

Назвіть кількість київських парків.

Який п'ятизірковий готель функціонує у Києві?

В який частині сучасного міста був розташований град Кия?

Яку територію охоплювало місто Володимира?

Які ще назви мала Десятинна церква?

Де проходить межа історичного міста Ярослава?

Де було побудовано перший Михайлівський храм у Києві?

Яка роль належить ученим Києво-Могилянської академії в розвитку освіти в Російській імперії?

Назви яких київських вулиць пов'язані з перебуванням у місті російських військ у другій половині XVII ст.?

Які архітектурні споруди XVII ст. збереглися в Києві?

Які назви мали ворота Київської фортеці XVIII ст.?

Коли започатковано проведення в Києві Контрактового ярмарку?

Які архітектурні пам'ятки XVIII ст. збереглися в Києві?

Які споруди Печерської фортеці, зведені в XIX ст.,дійшли до наших днів?

Які архітектурні пам'ятки XIX ст. збереглися в Києві?

Які готелі діяли в місті в XIX ст.?

Де знаходився "Шато де Флер"?

Де пролягав маршрут першого електричного трамваю?

Хто автор проекту "будинку з химерами" і що вам про нього відомо?

В якому приміщенні відбувались перші кіносеанси?

Коли кияни познайомилися з футболом?

Теми рефератів

Туристична індустрія Києва.

Історико-архітектурна спадщина Києва як основа розвитку пізнавального туризму.

Ресурсний потенціал паломницького туризму в Києві.

Можливості розвитку в Києві ділового туризму.

Розділ III. Туристичні ресурси Правобережної України

Назва "Правобережна Україна" бере свій початок від поділу українських земель у XVII ст. між Росією і Польщею. Після включення регіону наприкінці XV1I1 ст. до складу Російської імперії він називався Південно-Західним краєм.

Правобережна Україна включає такі історико-географічні краї: Київщина, Волинь і Поділля.