40. Сухопутні шляхи сполучення і транспорт

Дороги. З господарсько-виробничою діяльністю населення і природними умовами певного регіону органічно пов'язані сухопутні дороги і засоби пересування. Вигідне географічне розміщення України сприяло тому, що по її території вже у давньоруський період проходили важливі транзитні торговельні тракти. Серед них найвідомішим був Соляний шлях, яким возили сіль у Київ та інші міста Київської Русі з кримського узбережжя Чорного моря. Він мав розгалуження: одне починалося від Переяслава, друге — від Ромен. Поблизу гирла Ворскли Соляний шлях повертав на Перекоп. Каравани волинських і галицьких купців діставалися до ринків Сходу і Півдня Татарським шляхом. Останній вів зі Львова до головного торгового міста Поділля — Кам'янця, а далі степами Північного Причорномор'я у Крим, до генуезької колонії Кафи. Пізніше, в XVI — першій половині XVIII ст., ним користувалися кримські та ногайські татари для численних набігів на західноукраїнські землі.

З середини XVIII ст. усі названі шляхи перетворилися на важливі торговельні тракти. Особливо активно ними користувалися українські чумаки, які доставляли у чорноморсько-азовські порти хліб і вироби промислів, а звідти розвозили в різні куточки країни сіль і рибу.

Засоби для транспортування вантажів. Рівень конструктивної досконалості засобів сухопутного транспорту, їх різноманітність відповідали техніко-інженерним можливостям часу і відображали насамперед транспортно-виробничі потреби населення.

Дрібні речі, ягоди, фрукти, городину тощо жителі України часто переносили вручну. Для цього, наприклад, поліщуки використовували глиняний («глечики», «гладишки», «баньки») і дерев'яний («коновки», «близнята») посуд, різні корзини («верейки», «сапети»), луб'яні кошики («кузеньки»), шкіряні й полотняні торби («тайстри», «піабети»), з домотканого полотна обруси і міхи та ін. Снопи, сіно, солому транспортували на двох жердинах (3—4 м), у плахтах, а також у спеціальних опалках, що складалися з двох напівовальних рухомих облуків, між якими натягувалася сітка із шнурків. Воду переносили коромислом, гній та будівельні матеріали — носилками, іншими простими пристосуваннями.

Аналогічними або подібними засобами широко користувалися жителі інших етнографічних районів України. На території Українських Карпат і Прикарпаття для переміщення вантажів на далеку відстань часто застосовували універсальні двокамерні перекидні мішки («бесаги», «сакви»). У них верховинці переносили на плечах або перевозили на конях продукти й одяг на полонини, їжу в поле, домашні вироби на ярмарки тощо. З «бесаг» сіяли зерно під час весняно-польових робіт.

Гужовий сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: в'ючно-верховий, полозний і колісний. Археологічні пам'ятки виявляють витоки кожної з них на етнічній території України. Саме тут знайдено одні з найдавіших у світовій цивілізації наскельні зображення волокуш і саней, розвідано збережені елементи колісного транспорту. Відомо, що вже племена трипільської культури IV—III тис. до н. є. використовували волів як тяглову силу, а тогочасні представники середньостогівської культури Нижнього Подніпров'я вперше у світовій практиці загнуздали коня. Отже, етнографічна територія України належала до найдавніших зон земної цивілізації, де відбувався процес формування сухопутного гужового транспорту.

В'ючно-верховий транспорт був широко розповсюджений до 30-х років XX ст. в українців Карпат. Нав'юченими тваринами (кіньми) доставляли молочні продукти з високогірних полонин, одяг, тканини, дерев'яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари до своїх садиб. Особливо важливе значення цей вид народного транспорту мав для гуцулів. Свідченням цього є хоча б загальновідома традиція, згідно з якою весілля на Гуцульщині не обходилося без поїздки наречених до шлюбу на конях. Польський етнограф Август Бельовський, захоплюючись вправністю вершниць-гуцулок, писав, що вони «сидять на конях з такою впевненістю, що їзда не перешкоджає їм навіть прясти нитки». Основним спорядженням карпатського вершника було дерев'яне сідло з круглими чи еліпсоподібними дерев'яними стременами. Гуцули називали його «тарницею».

Давнім за походженням є полозний транспорт. На думку відомих знавців, у давнину слов'яни користувалися лише саньми. Ще у середньовіччі почеснішою вважалась їзда на санях, ніж на колісних засобах пересування. Це підтверджують українські народні прислів'я і приказки: «Не в свої сани не сідай», «Які самі, такі й сани», «Санна їзда — ангельська їзда, але дідьчий виворіт» та ін.

Важливу роль відігравали сани у весільному і поховальному обрядах. До 30-х років XX ст. в Українських Карпатах побутував звичай, за яким покійника відвозили на кладовище на санях — незалежно від пори року.

Прототипом санного транспорту були волокуші, які відзначалися примітивністю конструкції і вузьким функціональним призначенням. Ними найчастіше переправляли з важкодоступних місць сіно, каміння, дрова, доставляли в поле знаряддя обробітку ґрунту: плуги, сохи, борони.

Найпоширенішою в Україні була волокуша ножицеподібної форми («підволоки», «волочня», «волоцюга»), що складалася з двох з'єднаних під кутом рухомих палок. Нею перевозили плуг: з'єднання волокуші накладали на гряділь плуга зверху, а орне знаряддя прилаштовували на палицях. Транспортування малогабаритних вантажів на близьку відстань здійснювалося невеликими за розмірами і простими за будовою волокушами-саньми різних моделей. Полозами переважно служили два бруски з низькими головками, які з'єднувалися між собою за допомогою поперечних та діагональних планок. Діти каталися взимку також на звичайних волокушах-санях («самотяжках»), полози яких виготовляли з рівномірно підтесаних спереду дощок, з'єднаних між собою двома-трьома круглими палками. Для цього в кожній «санці» просвердлювали отвори діаметром 5—6 см. Кузов самотяжок робили з дощок.

На території Українських Карпат побутували спеціальні волокуші («бендюхи», «ґринджоли») з полозами довжиною до 6 м. Вони пересувалися за допомогою коротких саней, що підтримували їх передок і служили ведучим ходом. Такими волокушами-саньми бойки, гуцули і лемки доставляли з віддалених місць сіно і дрова взимку.

Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на господарські робочі сани, вантажні (для перевезення лісу) і виїзні. Найбільш поширеним і, очевидно, універсальним типом зимового транспорту були робочі сани, які мав практично кожний господар. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Бідніші селяни часто використовували їх як виїзні.

За походженням санний транспорт населення України кінця XIX — початку XX ст. належав до двох типів: східноєвропейського (більша частина території України) і західноєвропейського (західні, південні, частково центральні райони). Особливо чітко простежується ця диференціація у господарських робочих санях.

Для першого типу зимового транспорту були характерні два гнутих полози (в українських Карпатах лише природні), чотири (рідко три або п'ять і більше) пари вертикальних стояків («копилів»), в'язова система з'єднання полозів, паралельні полозам поздовжні грядки-бруски («наморожні»), вилкоподібний дишель («віє», «оглоблі»), або голоблі, які кріпилися до передніх копилів.

Хід господарських саней західноєвропейського типу складався з двох натуральних полозів, двох пар копилів («страмів») і двох дерев'яних брусків («насадів», «оплінів»), які набивали на стояки зверху. На таких санях іншим способом кріпився вилкоподібний дишель для волів. На транспортних засобах з парним кінним запрягом дишлем служила пряма жердина, задній кінець якої кріпили до переднього з'єднуючого полози бруска («насада»).

Вантажні сани найчастіше використовувало населення Українських Карпат і Полісся, частково Волині, Поділля і центральних районів України. Полози («копаниці») вантажних саней традиційної будови завжди були натуральними і сягали в середньому 1—1,2 м. Вони з'єднувалися між собою за допомогою двох пар копилів і двох масивних поперечних брусків.

Серед колісних засобів пересування найпростішим був чотириколісний двоосьовий віз. Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України ще наприкінці XIX — на початку XX ст. Його дві дерев'яні осі перпендикулярно з'єднувалися між собою за допомогою так званої «підтоки» — натуральної або штучної трійні довжиною 2—2,5 м із розвилкою на задньому кінці. На кожну вісь накладали дерев'яний брус («оплін»). Крім того, на передку прилаштовували рухому дерев'яну «подушку». В задку воза «оплін» і задні кінці «підтоки» кріпилися нерухомо. Передній кінець поздовжньої з'єднуючої трійні закладали в широкий отвір між віссю і «опліном» і закріплювали вертикальним дерев'яним (переважно дубовим) або металевим стержнем — («шворнем»). Для його захисту від перевантажень під час їзди монтувався спеціальний пристрій — «підгейстер».

Колеса традиційного воза складалися з окремих частин: головки, шпиць і дерев'яного обода. До XX ст. українські селяни надавали перевагу колесу з суцільним гнутим ободом, яке було відоме й іншим східним слов'янам — білорусам та росіянам. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом розвитку кустарного колодійного промислу, а також етнокультурних контактів українців із сусідніми народами поширення набуло колесо, обід якого виготовляли з окремих дугоподібних секцій («багр», «багер»).

Тягловим засобом селянського воза традиційної конструкції служило «віє» — дишель у формі трійні з твердої породи дерева (дуба, бука, в'яза). Задні кінці «вія» закладали через продовбані отвори на кінці передньої осі, а на передку робили отвори для конусоподібного бруска («притики») довжиною до 0,5 м, за допомогою якого кріпилось ярмо.

Для транспортування збіжжя, соломи, сіна тощо використовувалися різноманітної форми і розмірів дві бокові «драбини». Вони з'єднувалися спереду і ззаду поперечними брусками («крижівницями») або «в'язками», утворюючи разом спеціальний пристрій — так звані штандари. Вантаж на кузові кріпили однією поздовжньою або кількома поперечними жердинами («рублями») та мотузками чи ланцюгами.

До третьої групи належали, насамперед, чумацькі «мажі», а також аналогічних форм селянські вози, якими перевозили зерно, сіль, рибу тощо. Порівняно зі звичайним господарським возом вони мали значно більші розміри і масивніший хід. Кузовом мажі служив «ящик», основу якого становив драбинний каркас. Останній завжди старанно обшивався з усіх боків лубом. Крім того, поздовжні борти кузова обносились лубом або драницями ще й зверху, внаслідок чого вони були високими, а віз — містким. Зокрема, прасоли вантажили на мажу до 1,5 т солі. Вантаж накривали просмоленою воловою шкірою.

Тяглова сила та упряж.Традиційною тягловою силою у господарстві українців були воли. Привчати волів до роботи починали в трирічному віці. Спочатку молодого вола водили на довгій мотузці («воловоді»). Потім навчання продовжувалося вже у парі, притому один з волів обов'язково мав значний досвід запрягу. Навчати двох молодих волів було складно, оскільки це вимагало великих зусиль і значного часу.

Під час навчання волові-«третяку» в парі зі старим спочатку обтискували протягом трьох-чотирьох днів (по одній-дві години) шию ярмом. Потім до ярма кріпили дишель або прив'язували масивний дрюк, каток чи інший вантаж. Інколи його відразу впрягали у порожній віз чи сани. І тільки після цього перевіряли тяглову здатність молодого вола в навантаженому транспортному засобі, у плузі чи ралі.