Традиційна взаємодопомога

Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля. Його витоки сягають ще доби Київської Русі.

Така робота була під силу тільки колективу і застосовувалася вона, як правило, в екстремальних ситуаціях, наприклад, у випадках, коли у когось згорить житло або тяжко захворів голова домогосподарства, а треба зорати чи зібрати врожай. У такому разі люди зверталися по допомогу до «миру». Вважалось, що у подібних випадках гріх було не допомогти, і односельці безкоштовно виконували спільну роботу чи то на користь громади, чи то окремої родини або окремого її члена.

Звичаї колективної взаємодопомоги в Україні виявлялись у таких основних формах: толока, супряга, відробітки, супрядки. Кожна із цих форм трудової взаємодопомоги, у свою чергу, поділялася на різноманітні варіанти. Так, толока виступала у таких виробничих варіантах: косовиця, гребовиця, закладини, валькування хати, клака, возовиця, мастіння; супряга — у вигляді скіпщини (спольщини, десятини), зажину (зажону), замолоту; відробітки (одрібшина, отбучи) — у варіантах заорок, оборків, закосків, заграбків, зажинків, обжинків тощо; супрядки — у вигляді оденок, посиденьок, попряхів, досвіток, торочин. Залежно від способів організації допомога поділяється ще й на такі основні види: 1) скликання за ініціативою громади, як правило, у благодійних цілях; 2) за ініціативою когось з членів громади; 3) за запрошенням поміщика; 4) встановлена як почергова взаємодопомога.

Найбільш поширеною формою колективної взаємодопомоги в середовищі населення України була толока (у росіян — поміч, толока; білорусів — талака; болгар — тлака; поляків — тлука).

Супряга була однією з форм кооперування праці, яку не в змозі була зробити одна сім'я. Найчастіше вона практикувалася в південних районах України при розорюванні цілинних та перелогових земель. До міжсімейного об'єднання спонукала і необхідність потужного тягла для оранки: аби зорати важкі грунти, потрібно було не менше трьох пар волів і кількох погоничів.

За всієї недосконалості орендних форм роботи та її негативних трансформацій скіпщина, зажин та замолот сприймалися як прояви сусідської взаємодопомоги, бо давали можливість збіднілому селянинові та міському робітнику прогодувати свою сім'ю і одержати роботу. Такі соціально-моральні функції скіпщини та зажину грунтувалися на традиціях сільської громади, що дивилася на своїх односельців як на певну спільність, об'єднану багатьма зв'язками: культовими, моральними, а певною мірою й економічними; члени ж громади відчували свою відповідальність один перед одним.