4.2 Виробництво та побут ковалів Харківської губернії.

В другій половині ХІХ - на початку ХХ століття необхідною приналежністю села була кузня. Вона знаходилася у кожному селі Харківської губернії, а у великих селах кузень могло бути і декілька. Їх будували переважно поблизу річок, так як виробництво потребувало багато води. Наприклад, в місті Харкові по березі ріки Харків існувала вулиця Ковальська, на початку якої з давніх часів знаходилося багато кузень [].

На Харківщині існувало 3 різновиди кузень - це кам`яні, дерев`яні і побудовані із хмизу, обмазанного глиною. Найбільш поширеними були звичайні хмизові майстерні, будівництво яких коштувало наприкінці ХІХ століття 10-20 руб. Вартість дерев`яної кузні складала 30-50 руб., а кам`яної - 75-100 руб. Кам`яних кузень було небагато, їх будували ті кустарі, які безперервно займалися ковальською справою. На усій території Харківської губернії у плані кузні були завжди однакові, дуже рідко траплялись якісь незначні відмінності у їх будівництві. Вони мали вигляд зрубної однокамерної хатини. Кузня була обладнана горном, ковальським міхом, коритом, діжами з водою для гартування та стояком для підковки чобіт. До ковальського інструменту входили: ковадло з конусом з одного боку і приплюснутою почвою з другого, маленьке ковадло, дворучний і одноручний молоти, молот-пробійник, рубило, зубило, лещата, ножиці, розточка для копит, ножівка, ключі для нарізання гвинтів та багато іншого []. Одну частину інструменту (переважно молоти, ковадло та щипці) коваль замовляв у інших майстрів або купував на базарі, а іншу виготовляв сам.

В Харківській губернії ковальством займалися переважно цілими сім'ями. В кузнях працювали батько з сином або два брати. Допомагали дорослим і діти. Так у 1912 році частка дитячої роботи склада 0,2 % від загальної кількості людей, які займалися ковальським промислом []. Також зустрічалися й ковалі, які працювали самотужки. Але такі майстри могли робити небагато: підкови, цвяхи, долота, замки, підкови та інше приладдя для ремонту. При виготовленні цих речей йому допомагали ті, хто їх замовляв. Також поодинокі ковалі могли винаймати собі працівників, яким платили щонеділі по 20 коп. взимку і по 30 коп. влітку. Учнів кустарі тримали дуже рідко, так як навчання коштувало дорого. Переважно ковалі навчали своїй майстерності власних дітей []. Тому часто на селі існували цілі династії, що займалися ковальським промислом.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ століття ковалі Харківськівської губернії мешкали у власних будинках і мали непогані садиби. Польової землі у них було небагато. У деяких ковалів кузні знаходилися на громадській землі, за що вони платили податок. Так, наприклад, у 1881 році Охтирські ковалі платили за місце 11 руб. 33 коп. на рік [].

Технологія виробнцтва ковальських виробів в цей час на Харківщині була такою: нагріті в ковальському горні, в якому горіло деревне вугілля, залізо або сталь розжарювали шляхом роздмухування полум'я за допомогою ковальського міха із соплом. Вугілля ковалі купували по 1 руб. за четверть, або випалювали самостійно. Підручний коваля був молотобійцем. Тримаючи кліщами предмет, що лежав на ковадлі, коваль ударами молотка показував молотобійцю куди бити молотом, щоб надати предметові потрібної форми. Під кінець предмет опускали у холодну воду для гартування. Ковалі багато працювали над виготовленням деталей до сільськогосподарського реманенту, підков, цвяхів, над оковкою коліс. Остання операція вимагала високої майстерності, так як залізний обруч треба було натягувати на дерев'яний обід у розжареному стані, а потім негайно охолоджувати, щоб колесо не загорілося [].

Виготовляючи ковані речі, найчастіше виключно функціонального призначення, ковалі враховували при цьому не тільки технічні особливості металу (його міцність, пружність тощо), а й пластичні ("ковкість") та декоративні можливості "кованого" і "просічного" заліза. Своїм виробам вони намагалися надати не тільки доцільності, а й по можливості краси й принадності. Великий вплив у цьому відношенні мали місцеві традиції народного мистецтва. Ковалі Харківської губернії найчастіше оздоблювали свої вироби геометричним орнаментом, який складався з найпростіших елементів: крапок, рисок, кривульок тощо. Також часто застосовували й рослинний орнамент – різноманітні листочки і квітки [].

Окрім залізних речей, які використовувалися у сільському господарстві та домашньому побуті – серпи, рогачі, сокири, леміхи, цвяхи - ковалі Харківської губернії виготовляли й багато декоративних виробів із кольорових металів. Такими предметами були різноманітні підсвічники, чайники, посуд, скарбнички, скриньки та інші речі. Техніка виготовлення речей із кольорових металів була набагато складнішою від кування, тому не кожен коваль займався їх виготовленням. Для цього з глини, змішаної із піском, ковалі виготовляли ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Метал плавили у спеціальному горні або звичайній пічці. Після його охолодження форму розбивали, звільняючи від неї відлиту річ. Потім предмет охолоджували [].

Декоративні ковані речі чарували своєю красою, але звичайному сільському населенню були малодоступними, тому що ціна їх була високою. В основному їх купували заможні верстви населення і інтелігенція. Через те, що такі предмети не користувалися великим попитом у звичайного населення, ковалі їх виготовляли дуже рідко, або тільки на замовлення.

До кінця ХІХ століття ковальство активно розвивалося на території Харківської губернії. Воно користувалося великою популярністю серед населення та було важливою складовою дрібного кустарного виробництва Харківщини. У 1884 році Харківською повітовою земською управою було прийнято рішення про створення колекції зразків виробів місцевих промислів, в якій значна увага приділялася ковальському промислу [].