1.2 Особливості технології виробництва і орнаментації гончарного посуду Харківської губернії.

В другій половині ХІХ століття гончарі Харківської губернії у великій кількості виготовляли різноманітний глиняний посуд. В базарні дні в кожному місті губернії, на площі, красувалися ряди різноманітних гончарних виробів, в одному місці жовті, в другому сіро-димчаті, в третьому синюватого кольору з різноманітною гладкою і доволі чистою глазур'ю. Вибір величезний. Тут можна було знайти і вазу для квітів, і макітри, і банки для варення за мізерною ціною [48; 36].

Гончарні вироби продавалися не тільки на території Харківської губернії, а й далеко за її межами. Так, наприклад, глиняний посуд Ізюмського повіту місцеві гончарі вивозили в Бахмут, в Констянтинівку й далі до Ростова, де він дуже цінувався за свою якість і красу [39; 58].

Гончарний посуд Харківщини дещо відрізнявся від посуду інших українських територій. На відміну від західних регіонів, де вироби гончарів були переважно сірого кольору, гончарний посуд Харківської губернії мав червоний, жовтий або коричневий відтінок. Різниця у кольорі полягала у використанні гончарами різних типів глин. Так на західноукраїнських землях поширені поклади "сірої глини", а східним територіям притаманні поклади "червоної" і "жовтої глини". Відмінності простежуються і в оздобленні виробів. Для гончарного посуду Харківської губернії був характерний рослинний орнамент, поєднаний із нескладними геометричними елементами. Найчастіше харківські кустарі малювали ромбики, різноманітні квітки, крапки, горошок, листя, "дубові листочки", поясочки, прямі та кривенькі смужечки, кривульки та сосонки [13; 48]. А ось характерною особливостю розпису західних регіонів, а також Київщини було суцільне заповнення всієї площі виробу малюнком. В орнаментації гончарного посуду цих територій застосовувалися не тільки геометричні та рослинні мотиви, а й тваринні. Часто західноукраїнські гончарі зображували різних птахів, риб, а інколи навіть відтворювали цілі сцени [45; 173].

Таким чином, порівнявши гончарні вироби Харківщини із виробами інших українських регіонів чітко простежуються певні особливості в кольорі посуду і в його орнаментації, яка у другій половині ХІХ - на початку ХХ століття мала переважно рослинний характер.

В Харківсьй губернії у роботі гончара брала участь уся його сім`я. Робота між членами родини розподілялася таким чином: копав глину і привозив її додому сам гончар або наймані робітники. Всі роботи, пов`язані із приготуванням поливи і фарб, виконувала дружина гончара. Оздоблення посуду інколи доручалося підліткам. Діти виготовляли різноманітні іграшки: коники, качки, “баришні”, ляльки, маленький іграшковий посуд, а найулюбленішими з іграшок були свистуни, які мали вигляд коней або качок. Всю іншу роботу виконував сам гончар.

Для виготовлення гончарного посуду потрібні були уміння і навички, спритність рук і зіркість ока. Витонченість виробів залежала від смаку і таланту кустаря. При всій різноманітності виробів і індивідуальності деяких прийомів, які відображалися на якості роботи, техніка виготовлення гончарного посуду на усій території губернії була одинаковою [12; 36]. Починаючи роботу, гончар одягав найпоганіший одяг і обов'язково скидав взуття. Він сідав на лаву спиною до вікна й, перш за все, перевіряв круг, штовхаючи його у спідняк ногою, потім умочував руки у воду, брав грудку глини і з силою кидав її на кружок. З цього моменту і до кінця, поки посуд не був зроблений, круг невпинно крутився.

Спочатку гончар притискав грудку глини до кружка, а потім починив «зводити» з неї високий конус. Після цього, конус надавлювався великими пальцями обох рук, «осаджувався» і набував вигляду чашки. Незабаром ця чашка перетворювалася в «осаджений» конус з діркою. Потім конус розводився, тягнувся, звужувався і виправлявся. Після цього «закладали вінці», тобто робили край посуду і закладали «утор» (рубчик на дні). Так виходили глечик, макітра, щевник чи інший посуд. Коли ж потрібно було зробити миску, то осаджений конус не звужувався, а розтягався, «закладались вінці», «утор» і отримували миску.

Якщо посуд вимагав вуха, то їх робили тут же, на кругові, з невеликої грудочки глини, яку долонями рук спочатку качали, а потім притискували одним пальцем до посуду. Потім розгладжували між другим і третім пальцями руки, рівняли і притискували до посуду другим своїм кінцем. Під час виготовлення вух круг не крутився і ноги гончара відпочивали. Після цього готовий посуд знімали з кругу за допомогою дрота. Його перекидали через посуд й тянули до себе: дріт відрізав посуд під днище. Відокремивши посуд від круга, гончар охоплював його долонями і ставив на лаву. На лаві та п'ятранах ( довгі дошки у вигляді палиць ) посуд поволі підсихав. Коли вироби ставали сухими і кустар не мав наміру їх розмальовувати, вони ставилися у горно. Такий посуд називався простим, неполив`яним. В горні він обпалювався лише один раз. Якщо ж вироби орнаметували і поливали поливою, то їх обпалювали двічі: перший раз, коли посуд розмальовували, а другий - після нанесення на нього поливи [13; 50]. Розмальовували гончарні вироби "побілом" (біла глина з Бахмуту, яка розводилася водою до консистенції густої сметани) і "червінкою" (охра з водою), які наносили за допомогою ріжка з діркою. Поливу в Харківській губернії готували таким чином: грудочки свинцю складали в казанок, розтоплювали на вогні мішали вережкою до того часу, поки з рідкого стану свинець не перетворювався в світло-зелений порошок. Цей порошок перемішували на жорнах з водою і з перемеленим білим піском. Наприклад, на 50 ложок свинцю клалося 45-46 ложок піску та одна ложка житньої муки. Коли ця суміш була готова, її знову пропускли через жорно. Для того, щоб зробити свинець кольоровим, до нього додавали марганець, для червоного кольору, або перепаленої міді з сіркою – для зеленого. Мідь з сіркою клали в черепок, замазували глиною, ставили в піч, де вона згорала. Потім її “перебивали” у ступі [39; 46]. Посуд виготовлений за цією технологією називали полив`яним.

Після другого випалювання вироби виймали із горна і ставили охолонути на лави. Добре випалений посуд гончар відрізняв за звуком, який лунав при ударі його з`єднанням суглобів середнього пальця. Звук цей повинен був бути повним і чистим. Готовий посуд, до його продажу, зберігали в плетених сараях (катражках) або складали на горище хати [12; 37].

В другій половині ХІХ століття в Харківській губернії, окрім звичайного і полив`яного посуду, виготовляли й так звані "пористі глечики". Вони користувалися великою популярністю серед населення. Пористі глечики були дуже зручними у літній час, тому що вода в них надовго залишалася холодною. Їх пористість знижувала температуру рідини, яка знаходилася у посудині, на декілька градусів (близько 5) нижче оточуючого повітря.

Гончарний посуд відігравав важливу роль не тільки в побуті, а й у віруванні людей. Так, наприклад, в Межиріччі, та і в інших містах губернії, на глечиках завжди накреслювали маленький хрестик. На інших гончарних виробах хрестиків не було. Звичай писати хрестики на глечиках був обумовлений базарним збутом. Такі глечики охоче розкуповували жінки, які вважали хрестик талісманом від псування молока відьмами [48; 39].

Багато цікавих гончарних виробів другої половини ХІХ століття вже на початку ХХ століття зникли без сліду, не знаходячи попиту з боку селян, що пояснюється не тільки їх зубожінням, а й певним нехтуванням естетичними перевагами кустарних виробів на користь стандартної, але дешевої фабричної продукції. На межі ХІХ і ХХ століть на базарах і ярмарках можна було ще знайти куманці - полив'яні глечики характерної форми, плоскі з отвором в середині, де рідина поміщалася в оточуючому отвір кільці посуду. Такий виріб був красивий і оригінальний. Можна згадати цікаву «відкупну» кубишку на Харківській сільсько - господарській виставці 1880 року. Вона була привезена із Мерефи. В кубишці було два отвори і два приміщення; один із отворів ( в звичайному місці) мав зв'язок з приміщенням, яке призначалося для води ( в розмірі 1 склянки), другий (боковий, таємний, під вухом кубишки) мав зв'язок із приміщенням, куди могло бути налито 3 склянки горілки. Це єдиний екземпляр, що залишився від минулого часу, коли до в'їзду в місто на заставах потрібно було піддаватися огляду об'їздників, який влаштовувався винними відкупщиками. Боковий отвір (під вухом кубишки) затикався пробкою і замазувався глиною. Із головного отвору, при огляді на заставі кубишки, виливалася звичайна вода. Також в другій половині ХІХ століття гончарі Харківської губернії виготовляли незвичайні трійні весільні чарки, які були зв'язані між собою обідком. В усі три чарки наливалася горілка, а весільний гість всі їх випивав із однієї. Цікавими були й весільні гончарні леви, які одночасно використовувалися як підсвічники, так і графини [50; 243].

На початку ХХ століття всі ці предмети поступово виходять із ужитку, а їх виготовлення припиняється. Багаті люди купували фабричні вироби, а бідні скоротили свої естетичні смаки майже до повного їх скасування. В цей період виготовлення глиняного посуду в Харківській губернії значно скорочується, а гончарний промисел занепадає.