4.1 Розвиток та економічне становище ковальського промислу на Харківщині в другій половині хіх - на початку хх століття.

Одним із головних народних промислів Харківської губернії у другій половині ХІХ століття - на початку ХХ століття було ковальство. Його розвиток і широке поширення було обумовлене постійною потребою населення регіону в різних кованих речах. Виробництво ковальського промислу в більшій мірі зосереджувалося на простого жителя. В цей час ковальство існувало у всіх повітах губернії.

На 1861 рік в Харківській губернії нараховувалося 762 ковалі. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття ковальським промислом займалося близько 5% усіх дрібних виробників Харківщини. Найбільшого розвитку ковальство досягло у Валківському, Охтирському, Лебединському, Сумському і Ізюмському повітах. Так, у 1887 році в Валківському повіті нараховувалося 23 кузні - в сл. Новій-Водолазі - 6, в сл. Коломаці – 13, а в с. Новому – 14; в Охтирському повіті було 39 кузень – в сл. Боремлі – 9, в сл. Котевлі – 30; у Сумському повіті - 9 – в сл. Хотемлі – 6, а в сл. Старосалтівці – 3 кузні; в Ізюмському повіті існувало 29 кузень – в сл. Савинцях – 7, в сл. Барвінківській – 7 і в сл. Пісках – 15 []. Загалом ковальство існувало повсюди. В більшості повітах його виробництво було зосереджено на задоволення місцевих потреб, але в деяких місцях ковальська справа була більш спеціалізована, і крім виробів на замовлення жителів, виготовляли речі для продажу на ярмарках, базарах та за межами губернії[].

В Харківській губернії ковалі поділялися на сільських і міських. Між ними була значна різниця, яка проявлялася у розмірі виробництва, його орієнтації і в прибутках. В міських кузнях майстри виготовляли свої вироби на замовлення крамарів - це сокири, леміхи, підкови, цвяхи, гачки для дверей та багато іншого; окремих осіб - засуви для дверей, ключі, серпи, болти, журавлі; та для продажу на базар - крім названих вище речей - самовари, чайники, долота, свердла, коцюби тощо. Також ковалі обковували будівлі, покривали залізом дахи, виготовляли решітки на огорожі.

Збут виробів сільських ковалів був меншим від міських, так як обмежувався тісним колом місцевих потреб. В основному вони працювали на замовлення, а виготовленням виробів на продаж займалася лише незначна їх частина. За заробітком не тільки окремі ковалі, але й окремі села значно відрізнялися між собою: так на кустаря Харківської волості доходи від ковальського промислу становили приблизно 235 руб., в Лупецькій, Ольшанській, Деркачовській і Мерефянській тільки 111 руб, в інших селах ще менше. Це пояснюється тим, що приміські ковалі, які займалися виключно тільки цим промислом, виготовляли вдвічі, а подекуди і втричі більше виробів ніж сільські. Через постійну зайнятість сільських майстрів господарством, ковальством вони могли займалися лише у вільний від сезонних робіт час. Тому дуже часто влітку багато кузень на селі були зачинені. Також існували мандрівні ковалі, які винаймали кузні на деякий час то в одному, то в іншому селі.

В кінці ХІХ - на початку ХХ століття приміські ковалі Харківської губернії працювали виключно для міста, а сільські - торгували на місцевих базарах і різноманітних ярмарках. Міські і сільські кустарі своїми виробами могли вільно складати конкуренцію привізним товарам, але вони жалілися на низькі ціни, які не приносили значного доходу. В цей час значної різниці в ціні між місцевими і сторонніми виробами не було. Виробництво ковалів Харківщини було лише менш різноманітне [].

Наприкінці ХІХ століття існувала така тенденція - масово закупляли вироби із заліза місцевого виробництва тільки тоді, коли закінчувалася привізна продукція. Причиною цього було те, що оптові торговці не хотіли і не могли робити замовлення окремим кустарям. Вони закуповували вироби партіями в зазначений термін. Торговці Харківської губернії робили замовлення до Москви, Варшави та інших міст, звідки одразу ж отримували товар. В цих містах існували артілі кустарів і посередники, які закуповували вироби в окремих ковалів за власний рахунок. На Харківщині ж такого не було. Велика кількість ковалів була розсіяна по усій губернії, а всі вони працювали поодинці, що значно обмежувало їх можливості[].

Конкуренція з боку закордонних виробників значно погіршила економічне становище ковалів Харківської губернії, що одразу позначилося на розвитку ковальського промислу. Про це свідчать дані Всеросійської сільськогосподарської виставки у Харкові 1887 року: «На виставці представлено мало виробів ковальства не високої якості» []. Паралельно із цим відбувається подорожчання матеріалу і відтік робочих рук із кустарного промислу: усе більше ковалів та їх дітей ставали робітниками на фабриках і заводах. Ці всі фактори сприяли тому, що на межі ХІХ - ХХ століть зменшується кількість кустарів, які займалися ковальським промислом. Та незважаючи на це ковальство в цей час продовжувало залишатися одним із найбільш поширених народних промислів на території Харківської губернії.