2. НАРОДНЕ ВБРАННЯ СЛОБОЖАН

Український народний одяг -- самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, не втрачаючи оригінальних ознак. Вбрання слобожан залишалося довгий час традиційним.

Основою всякого одягу була сорочка. Святкові сорочки були додільними, буденні могли мати верх з якіснішого полотна, низ - з грубого, тобто сорочка "підтачувалася" і називалася - "до підточки". Спочатку сорочки вишивали білим по білому. Вони також були джерелами закодованої інформації: древо на рукавах було символом родючості. До вишивки додавалася мережка - ажурна техніка, що в поєднанні з вишивкою біллю створювало дуже витончений та елегантний виріб.

Вишивалися і мережилися рукава, обовязково - подола були мережані, бо вони мали бути видні з-під поясного одягу - плахти. Мережані, а не вишиті подола - характерна особливість Слобожанщини.

Плахта шилася з полотнищ барвистої саморобної вовняної тканини з геометричним орнаментом. За кольором плахти можна було сказати, хто це - дівчина чи молодиця, молода чи стара. Дівчата носили плахти, основним кольором яких був червоний чи малиновий - "червчатки". Молода жінка носила червчатку, але до народження першої дитини. По тому вона мала переходити на червоно-сині і чим далі, тим темніші плахти. Бабусі носили чорні, однотонні дерги. Підчас посту всі жінки носили "синятки" - сині плахти.

Підвязували плахту до стану поясом. Святковий був неширокий. Повсякденні були ширші і виконували не стільки декоративну функцію, скільки берегли поперек, бо і чоловіки, і жінки займалися важкою фізичною працею.

Наприкінці XIX ст. натомість традиційних плахт і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідниці з фабричних кубових тканин - шарафани. Підперізували шарафан широким червоним поясом.

Нагрудний безрукавний одяг - керсетки - обшиті кольоровою тасьмою. Святкову шили з дорогих тканин; оздоблювали тасьмою, зубчатою аплікацією. Крій її мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії, розшивали низ вставними клинами ззаду по лінії талії. Лінія відрізу прикрашалася вишивкою, тасьмою, нефункціональними ґудзиками. Під впливом міста на селі зявляється нагрудний одяг з рукавами - куфайки, холодайки, гусарки, козачки, матроски та ін. Верхній осінньо-весняний одяг слобожанок представляли куртки. Носили також довгі кофти з талією. Свити та юпки шили з пояркового сукна або тонкого сукна поліпшеної обробки. Узимку жінки носили криті кожушанки, а у сильні морози - великі нагальні кожухи.

Дівчата, як і зараз, любили прикраси: сережки та нагрудні - "намисто. Спочатку його робили з справжніх червоних коралів. Воно було дороге. Але кожна дівчина чи жінка намагалася мати якнайбільше ниточок - намиста. Коралі були не лише прикрасою: вони свідчили й про здоровя власниці: якщо колір був яскравий, червоний - жінка здорова; коли ж вони темнішали, те означало, що жінка недужа.

Носили на грудях великі хрести з дорогоцінних металів. Серед археологічного матеріалу поселень півдня Слобожанщини другої половини ХVП-ХVШ ст. окрему категорію знахідок складають предмети християнського культу, представлені нагрудними хрестами й іконками.

Жіноче українське взуття, типове для Слобожанщини, - кольорові чоботи - чорнобривці, пізніше - високі шнуровані черевички. Бідніші носили шкіряні черевики. В свята, навіть літом, носили чоботи. Червоні чоботи носили дівчата.

Гордістю кожної дівчини було її волосся - "коса - дівоча краса". На свята його заплітали косу і прикрашали кісниками - різнокольоровими стрічками. Дівчата "на порі", заручені носили віночки з живих чи паперових квітів. На свята обжинків - закінчення збору злакових - одягали віночок з жита чи пшениці.

Коли дівчата пишалися косами, намагалися зробити їх найгарнішими і чепурненько прикрасити, то жінки не могли "світити волоссям". Для жінки то було найбільшим гріхом і мандрівники навіть в кінці XIX ст. свідчили, що жінка легше могла показати коліно, ніж пасмо волосся. Коли ж хтось бачив простоволосу жінку, то з певністю називав її "відьмою" і міг звинуватити в злій ворожбі, в тому, що вона хотіла залишити своє село без врожаю. А жінка могла позиватись до суду, - і розраховувати на задоволення позову (!) - якщо її "розчіпчив" навіть рідний чоловік. Головні убори жінок Слобожанщини: у XVII-XVIII ст. - рушниковоподібні "намітки", які завивали голову жінки, залишивши вільним лише обличчя, а з ХІХ ст. - полотняні, шовкові та парчеві очіпки різноманітної форми. У XIX ст. повязували білу хустку.

Чоловічий одяг був скромніший: літній складався з сорочки, штанів, пояса. Майже до кінця XIX ст. на Слобожанщині чоловіки носили широкі полотняні штани до очкура. Чоловічим нагрудним одягом були жилетки, верхнім - свити з фарбованого та сірого сукна, з відрізною спинкою і рясними зборами по лінії талії. Носили також широкі халати з густими зборами.

У негоду чоловіче населення Слобожанщини одягало кобеняк - свиту з капюшоном з нефарбованого сірого сукна, подібний до аналогічного одягу інших областей України. Взимку носили розшиті кожухи. Верхній одяг Слобожанщини визначається багатством оздоблення, що виконувалося техніками вишивки та аплікації. Особливо пишно прикрашалися кожухи, розшиті барвистим гарусом на полах, спині та комірі: до пят - "тулубчасті", і коротші - "кожушанки".

Головні убори були різноманітними, залежно від сезону, місцевих традицій тощо їх робили із різних матеріалів та багатьох форм. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Влітку носили картузи.

Для найбільш поширених чоловічих зачісок українських селян XIX ст. характерне досить високе підрізання волосся навколо всієї голови. Верхнє волосся біля маківки прикривало підголені місця. Цій стрижці передувала традиція голити всю голову, залишаючи на маківці довгого чуба (оселедця), який закручували за вухо. Ця традиція побутувала переважно серед запорізького козацтва.

Чоловічим взуттям слугували чоботи, взимку - валянки.

Традиції старовинного слобожанського одягу надихають нині як модельєрів, так і сучасних рукодільниць. Цей одяг свідчить про витончений смак та вишукані уподобання слобожан.