Українська соціологія: персоналії, наукові школи та інститути
Для викладення матеріалу щодо досягнень на ниві соціологічних досліджень нам знадобилося зробити детальний аналіз тих персоналій, що були подані в соціологічному словнику [10]. Оскільки ми пропонуємо періодизацію процесу розвитку соціологічних знань за хронологічним порядком, остільки далі, розповідаючи про українські здобутки на теренах соціологічної науки, будемо звертатися до двох періодів розвитку соціології в Україні:
I період - розвиток соціологічних знань у працях тих, хто, на жаль, пішов з життя.
II період – розвиток сучасних соціологічних знань у працях тих дослідників, які сьогодні активно продовжують вивчення соціальних процесів, законів та механізмів.
До першого періоду розвитку соціологічної думки в Україні ми відносимо таких дослідників, політичних діячів та мислителів (перелік йде за алфавітом).
Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908) – історик, археолог, представник позитивізму. Відомий своїми роздумами про націю В.Б. Антонович зробив внесок в розвиток етносоціології. Його основні здобутки вилилися у таких працях:
«Моя сповідь» (1862),
«Три національні типи народні» (1888).
Основні ідеї:
нація – це «група людей, що об’єднані спільною натурою, хистом, вдачею, дотепністю, темпераментом» [10, с. 12];
ознаки нації мають два типи: ті, що дані від природи; ті, що набуті в процесі культурного й історичного розвитку;
«ознаки нації визначають характер народу, його суспільність, політичний стан, здатність до розвитку» [10, с. 12];
серед національних ідеалів є український (правда, громадська активність, рівноправність);
позитивна риса українців – етичний критерій (етично все те, що є справедливим).
Антонович Дмитро Володимирович (1877-1945) – політичний діяч, історик, мистецтвознавець, соціолог. Відомий як соціолог мистецтва.
Основна праця – «Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича».
Основна ідея - розвиток суспільства йде паралельно розвитку культури.
Бочковський Ольгерд Іпполіт (1884-1939) – соціолог, публіцист, політик.
Основні роботи:
«Націологія і націографія як спеціальна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації» (1927);
«Народження нації» (1939).
Головними ідеями Борковського О.І. є такі:
соціологія – це наука про суспільство, предмет вивчення якої є народ і нація;
основні рушійні сили суспільства – інтеграція та диференціація;
«виступав проти позитивістського ототожнення законів природи і суспільства» [10, с. 28];
важливий напрям соціологічних досліджень – народотворчий процес;
у народотворчому процесі є два етапи: етногенез і націогенез;
етногенез: від становлення народу до утворення нації; тривав до Великої французької революції; результат – утворення «етнографічної сировини»;
націогенез (почався з XIX ст) супроводжується процесом перетворення народу з «етнографічної сировини» у новітню націю, якій притаманна тільки її національна свідомість;
виділив дві дисципліни про націю: націологію і націографію.
Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) – мислитель, політик, громадський діяч, письменник.
Основні праці:
«Про мораль пануючих і мораль пригноблених: одвертий лист до моїх читачів і критиків» (1911);
«Відродження нації» (1920).
В історії розвитку соціологічної думки В. Винниченко залишив такі ідеї:
прихильник соціалістичних ідей;
мав вплив західних лібералізму та гуманізму;
вивчав характер української нації і державності;
основна риса українців – безбуржуазність, відсутність експлуататорських класів;
держава – це основний засіб національного і соціального визволення українства;
запропонував теорію національного героя, згідно з якою національні герої з’вляються під час великих національно-соціальних катаклізмів; в силу обставин національні героїх ставали такими;
розробив власну політично-соціологічну концепцію «колектократії» (30-40-і роки ХХ ст.): найефективніші засоби розв’язання соціальних, економічних та політичних конфліктів.
Вовк Федір Кіндратович (1847-1918) – етнограф, антрополог, політик.
Основна праця – «Студії з української етнографії та етнології».
Важливі ідеї для соціологічної науки:
соціологія – наука про суспільне життя, яка є складовою антропології;
хронологічно розвитку соціології передують геологія, палеонтологія та біологія;
вважав, що основним джерелом розвитку суспільства є еволюція;
закони розвитку біології повинні пояснювати закони розвитку суспільства;
досліджував розвиток етнологічних спільнот і соціальних інститутів (наука, релігія, сім’я).
Грушевська Катерина Михайлівна (1900-1943) – соціолог, фольклорист, етнограф.
Основні праці:
«До соціології старцівства» (1926);
«Спроби соціологічного об’яснення народної казки» (1926).
Головні ідеї соціологічного кшталту:
соціальні чинники впливають на індивіда;
суспільство є колективною діяльністю, яка підпорядковується законам, що не залежать від індивідуальної волі;
соціологія – це наука про громадянство, про взаємодії різних суспільних груп;
досліджувала генетичну соціологію, соціологію літніх людей;
суспільство «кристалізується» через розподіл на маленькі групи, колективи, організації, що об’єднуються за спільністю інтересів; такої спільності не може бути у великих соціальних груп; такі об’єднання громадян мають містичні соціальні завдання, вони впливають на життя суспільства (таємні політичні організації, масонські ложі);
створювала теорію соціологічного пізнання казки.
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, соціолог, громадський і політичний діяч.
Перший Президент Української Народної Республіки. Автор 2 тис наукових праць з історії, літературознавства, культури, освіти.
Народився у селі Хелмі (теперішня територія Польщі) у сім’ї вчителя. Дитинство провів у Ставрополі, на Кавказі.
Освіту здобув у Київському університеті (закінчив у 1894), захистив магістерську дисертацію. Працював у Львівському університеті з 28 років.
Грушевський є автором фундаментальної праці – багатотомної “Історії України-Руси”.
Основні ідеї М. Грушевського:
українська демократія повинна взяти за своє укріплення ідеї української демократичної державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуттях обов’язку перед нею;
необхідна ідея національної злагоди;
повинна бути приватна власність на землю;
революційні зміни більш швидкі, але є ризик втратити все;
еволюція більш тривала, але дозволяє зберегти все;
українцям потрібно внутрішньо об’єднатися, але не за рахунок репресій та примусу.
Обіймав посади:
професор Львівського університету;
голова Наукового товариства імені Шевченка;
голова Українського наукового товариства в м. Київ;
організатор і керівник Українського соціологічного інституту;
академік Всеукраїнської Академії наук, Академії наук Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Головними працями М.С. Грушевського вважаються такі:
«Початки громадянства (Генетична соціологія)» (1921);
«Проект соціологічного інституту; Проект законопроекту про Соціологічний інститут» (1992).
Основні ідеї в соціологічних дослідженнях М.С. Грушевського такі:
досліджував чинники соціальної еволюції;
з’ясовував закони суспільного розвитку та сутність соціології;
досліджував генетичну соціологію;
критикував західні теорії соціології;
завдання соціології – вивчення соціальних процесів у суспільстві; при такому вивченні випадкове повинно відкидатися, увага повинна бути зосередженою на типових явищах та процесах, на постійному;
значення соціології полягає в тому, щоб допомогти людині «зрозуміти суспільство, в якому воно живе» [10, с. 77];
головними тенденціями суспільної еволюції є «диференціація та консолідація, чи вічна зміна, чергування індивідуального самозадоволення і колективізму» [10, с. 77];
використовував поняття «спільнота» (гемайншафт) і «спілка», «суспільність» (гезельшафт) для характеристики стану суспільства на різних етапах соціальної еволюції
Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) – політик, громадський діяч, вчений і публіцист.
Основні праці:
«Чудацькі думки про українську національну справу» (1916);
«Що таке українофільство?» (1916).
Досліджував коло таких питань:
соціальні зміни;
співвідношення історії і соціології;
питання національності;
проблеми прогресу.
Головні ідей в соціології:
соціологія – це наука про суспільство;
на суспільство дивився як на еволюційне утворення;
соціальні зміни можна розуміти через природничі науки;
економіка та соціальні відносини підлягають органічній еволюції;
зміни в державі і політиці залежать від еволюції економіки і соціальних відносин;
захищав соціологічний підхід до історії;
кожна наці має певні ознаки (мова, будова тіла, одяг, звичаї);
прогрес – це якісна характеристика розвитку суспільства; першопричина прогресу полягає в об’єктивному росі історії; шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм.
Звоницька Агнеса Соломонівна (1897-1942) – перша жінка-соціолог в Україні. Неопозитивіст.
Основні праці:
«Досвід теоретичної соціології. Соціальний зв’язок» (1914);
«Про нові течії вивчення особистості» (1919).
Головними ідеями в соціології були такі:
основною одиницею соціологічного аналізу є соціальний зв’язок;
в основні людського життя лежить спілкування між людьми;
необхідний вияв соціальних зв’язків – це зовнішні об’єктивні норми і внутрішні суб’єктивні орієнтири;
емоції допомагають встановити соціальні зв’язки;
підкреслювала соціальне у відносинах і вчинках людей.
Ковалевський Максим Максимович (1851-1916) – історик, етнограф, соціолог, політик, академік Петербурзької Академії наук. Редактор енциклопедії «Украинский народ в его прошлом и настоящем». Окрім згаданого видання доклав зусиль до написання і видання таких своїх праць:
«Сучасні соціологи» (1905),
«Соціологія» (1910).
Основні соціологічні ідеї:
був представником українського лібералізму;
соціологія – це загальна теорія соціального розвитку;
основний соціальний закон – прогрес;
сутність прогресу – в зростанні солідарності;
солідарність повинна супроводжуватися соціальним порядком, наявністю соціальних інститутів і соціальних зрушень;
виступив проти суб’єктивного методу в соціології;
наполягав на визнанні принципу закономірності при вивченні соціального життя.
Туган-Барановський Михайло Іванович (1865-1919) – економіст, соціолог.
Туган-Барановський М.І. запропонував такі погляди:
суспільство складається з окремих відносно автономних індивідуальностей, які наділені волею;
воля детермінує мотиви і потреби індивідуальностей;
автономні індивідуальності об’єднує у суспільстві економіка.
Основні праці:
“П.Ж. Прудон. Його життя і громадська діяльність” (1891),
“Д.С. Міль, його життя і вчено-літературна діяльність” (1892),
“Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894);
“Теоретичні основи марксизму” (1905);
“Сучасний соціалізм в його історичному розвитку” (1906);
“Основи політичної економії” (1909).
Туган-Барановський М.І. довів у своїх працях, що не можна всі форми, зазначені у назвах праць, виводити з виробництва і виробничих відносин. На розвиток економічних процесів мають серйозний вплив такі соціальні феномени, як національна історична свідомість, релігійність народу, моральні норми. Автор праць стверджує, що:
сутність історичного розвитку людства полягає у переміщенні людського життя з нижчих фізіологічних потреб у сферу вищих, духовних;
насильство над людиною є свідченням пригнічення її духовних сил;
прояв класової ненависті є протилежністю духовності;
цінність економічних перетворень автор визначає через верховенство людини;
аналізуючи трудову теорію вартості, довів її неспроможність.
Основа праця – «Теоретичні основи марксизму» (1906).
Головними соціологічними ідеями вважаються такі:
критикував марксизм;
досліджував проблеми соціального розвитку, класи, класову боротьбу;
основний чинник соціального розвитку – господарство як сукупність людських дій, що спрямовані на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки; така обстановка необхідна для задоволення людських потреб;
соціальний клас – це суспільна група, «члени якої перебувають в однаковому економічному становищі суспільного процесу присвоєння праці інших груп» [10, с. 396];
виділив три класи капіталістичного суспільства: наймані працівники, капіталісти, землевласники;
інтелігенцію не вважав самостійним класом.
В Україні кінця XIX - початку XX століття з’являються мислителі, які починають розробляти у рамках класичної проблематики філософії, нові проблеми – соціальної філософії. Серед представників авангарду розвитку філософії слід назвати таких членів київської “громади”:
професор Микола Іванович ЗІБЕР (1844 - 1888),
лікар Сергій Андрійович ПОДОЛИНСЬКИЙ (1850 - 1891),
письменник, поет, соціолог Іван Якович ФРАНКО (1856 - 1916).
Професор Микола Іванович ЗІБЕР (1844 - 1888) закінчив юридичний факультет Київського університету, захистив магістерську дисертацію, був активним учасником соціально-політичного життя університету і міста Києва.
Основними заслугами у діяльності М.І. Зібера можна вважати такі:
критика ідеї народництва;
апелювання у своїх роздумах та доведеннях до положень видатних на той час закордонних фахівців (Адама Сміта, Давіда Рікардо, Карла Маркса, Гегеля);
доведення історичної неспроможності законсервувати минуле у сферах суспільного буття, в соціально-економічних процесах;
ствердження того, що суперечності лежать у царині розвитку економічних процесів.
Учень М.І. Зібера – Сергій Андрійович ПОДОЛИНСЬКИЙ – народився у сім’ї поміщика, село Ярославка Звенигородського повіту Київської губернії. Під час слухання лекцій на природничому факультеті, які читав М.І. Зібер, С.А. Подолинський захопився ідеями викладача і став його учнем.
Після закінчення університету з відзнакою С.А. Подолинський виїжджає до Франції, де й продовжує свою освіту у сфері медицини. У 1876 році у Вроцлаві він захищає докторську дисертацію, після чого повертається в Україні. Тут С.А. Подолинський відкриває приватну лікарню в селі Ярославка. Але пізніше повертається у Київ, де й читає лекції з медицини на курсах медсестер.
Пізніше їде знову за кордон. На початку 80-х років XIX століття зустрічається за кордоном з Драгомановим і видає у Женеві часопис “Громада”.
Відомі праці С.А. Подолинського:
“Про багатство і бідність”,
“Про хліборобство. Як, де земля поділена і як би треба її держати”,
“Народна гігієна в Україні”,
“Життя і здоров’я людей в Україні” та ін.
Основними ідеями С.А Подолинського можна вважати такі:
спирався на принцип історизму;
критикує народників;
через призму філософських категорій розглядає сутність приватної власності;
приватна власність є причиною соціальної несправедливості;
критикує той факт, що фабрики і заводи належать невеличкій купці багатіїв;
зазивав трудящі маси до повстання проти багатіїв;
зазивав відібрати у багатих їх заводи і фабрики та поділити їх між общинами, що організовані на основі відсутності найманої праці;
через такий перерозподіл у суспільстві запанує рівність, справедливість, економічний добробут.
Іван Якович ФРАНКО – великий син українського народу.
Народився у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в сім’ї коваля. Освіту посів у Львівському університеті, який закінчив у 1880 році.
Ступінь доктора філософії здобув у Віденському університеті у 1893 році. Науково-літературну спадщину І. Франка утворюють біля 5 тис творів. Значна кількість їх присвячена проблемам філософії та соціології.
Ідей І. Франка можна викласти у таких скупих рядках:
розвиток України в історичному плані філософ розглядав у контексті надбання самостійності й незалежності усіма пригнобленими народами Австро-Угорщини;
незалежність України виводилася Франком з економічної незалежності країни;
у праці “Поза межами можливого” І. Франко доводить, що національно-економічні питання самі по собі штовхають будь-яку націю до політичної самостійності;
Франко негативно ставився до пропаганди класової боротьби;
у передмові до збірки “Мій ізмагард” Франко називає вчення про класову боротьбу релігією, яка ґрунтується на ненависті, закликає до відбирання та незаконного розподілу відібраного.
Володимир Іванович ВЕРНАДСЬКИЙ
Мінералог, кристалограф, ґрунтознавець, засновник геохімії, космохімії, радіохімії, радіогеології. Філософ.
Народився вчений в Києві. Набув освіту у петербурзькому університеті, після чого працював у Парижі, Лондоні, Мюнхені.
У 1918 році Вернадський став першим президентом Української Академії наук. Докладав зусиль до утворення Національної бібліотеки України, заснував лабораторії у Київському університеті, очолював як ректор Таврійський університет у Сімферополі.
Вернадський В.І. жив у час тоталітаризму й репресій, коли за кожне необережне слово можна було потрапити до в’язниці ГУТАБу (головного управління таборів) СРСР. Попри постійних погроз, попри того, що останні три роки мислитель провів у в’язниці Луб’янки (вулиця, на якій знаходилося управління НКВС, або народного комісаріату внутрішніх справ) у Москві, він не був зламаний і залишився до останнього подиху вірним науковим принципам та ідеям.
Серед головних досягнень В.І. Вернадського ми можемо назвати такі:
створення нового у науці належить не колективу, а особистості, не народу, а еліті країни;
“... Колектив, демос можуть тільки підтримати те унікальне, що створене особистістю, або, не зрозумівши нового, чинити опір, змушуючи особистість до фрустрації, а то і не повірянь. Закономірності появи особистості нам невідомі і з її появою “нічого не зробить ... соціалістична схоластика, як не зробило царське самодержавство і православний синод”” [20, с. 62];
людина протиставляє себе природі, чого не потрібно робити;
біосфера як само розвинена гомеостатична глобальна екологічна система, зазначав Вернадський, є унікальним фактором у Всесвіті;
біологічна сутність екологічно пов’язана з біосферою;
система “людина – природа (суспільство)” входить у біосферу як двохкомпонентна натурсоціосистема, планетарна соціоекосисте-ма;
людина сьогодні виконує планетарну роль;
людина стала сьогодні геологічною силою, тому що за десятиліття людина робить те, що природа робила мільйони років;
«При вивченні геохімічного значення людства як однорідної живої речовини, - пише В.І. Вернадський, - ми не можемо зводити її цілком до ваги, складу і енергії. Ми стикаємося з новим фактором – людською свідомістю» [19, с. 46];
біосфера, з одного боку, – це функція живої речовини, з іншого боку, біосфера – природна платформа еволюції органічного життя, де її апогеєм є людина;
завдяки розумові, науці і техніці людина трансформує біосферу в якісно новий стан – ноосферу (термін В.І. Вернадського);
до В.І. Вернадського термін “ноосфера” вже існував: його ввели у науковий обіг такі вчені: Е. Ле Руа (ноосфера – термін біогеохімічної концепції), П. Тейяр де Шарден (ноосфера – термін комічної (християнської) еволюції);
у В.І Вернадського: ноосфера – це такий стан біосфери, “в якому повинні проявитися розум і спрямована ним діяльність людини, як нова небачена геологічна сила” [20, с. 67];
ноосфера – це гармонія між людиною і природою, символ єдності раніше роздвоєного єдиного;
ноосфера – це розум, високий рівень мислення, який не є ні фізичною, ні хімічною, ні біологічною сферами; розум є мисленнєвою оболонкою Землі.
Дмитро ДОНЦОВ народився біля Мелітополя. Вчився у 1900 – 1907 роках у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. За те, що Д.Донців був членом Революційної української партії, а згодом – членом Української соціал-демократичної партії, Д. Донцов змушений був покинути Російську імперію у 1908 році. З вказаного року до 1918 року Донцов живе і працює у Львові (Польща), Відні (Австрія), у різних містах Швейцарії. У 1918 році Д. Донцов повертається в Україну і починає співпрацювати з урядом гетьмана П. Скоропадського. У період з 1922 по 1973 роки Д. Донцов працює за кордоном:
1922-1923 – у Львові (Польща);
1939-1944 – у Бухаресті (Румунія);
1945-1947 – в Англії, Франції, США;
1947-1973 – у Монреалі (Канада).
Основні праці Д. Донцова:
“Підстави нашої політики” (1921),
“Націоналізм” (1926),
“Дух нашої давнини” (1944).
та інші.
Головними ідеями, які проголошував Д. Донцов, можна укласти у таких положеннях:
волюнтаризм та індивідуалізм (під впливом праць Ніцше і Шопенгауера);
Донцов пише: “... ні у відношенні геологічнім, ні кліматичнім, ні під оглядом річних систем не є Україна продовженням східно-російської рівнини ... вона скоріше була продовженням Середньої Європи. Таке її положення зробило з неї театр невгаваючої боротьби політичної і культурної двох світів: візантійсько-татарсько-московського і римсько-європейського. Культурно Україна і в значній мірі ще зістала Європою” [21, с. 72];
Європа через литовсько-німецьку культуру суттєво вплинула на становлення національної свідомості українського народу;
психіка українця ґрунтується на незалежності церкви від світської влади, на ідеї церковних братств, ідеї лідерства, на схильності до приватної власності;
єдиним шляхом до збереження українців як нації є шлях “подалі від Москви”, повна сепарація від Росії [21, с. 77];
Донцов Д. Не залишив після себе чіткої концепції державності України;
Донцов протиставляє інтелекту і раціоналізму ірраціоналізм та національний романтизм;
мислитель не вірить у пацифістські ідеї (засудження війни, вимоги миру) і протиставляє їм ідею боротьби та експансії (поширення сфер впливу через економічні та неекономічні санкції та дії);
виступає проти лібералізму (надлишкової терпимості), партикуляризму (політичного розбрату, прагнення до відокремлення), проти анархізму;
перед кожною нацією стоїть довічне питання-проблема: або вижити, або загинути;
свої погляди Донцов називав “світоглядом” і проголошував: слід формувати нову людину – сильну, здатну на самопожертву;
для відродження української нації слід кристалізувати в єдиний моноліт невелику числом, але сильну духом найбільш високоосвічену частину суспільства, яка б у майбутньому могла стати національною елітою;
відродження слід починати з освіти.
В’ячеслав Казимирович ЛИПИНСЬКИЙ
Виходець зі старовинної шляхетської сім’ї, аристократ. Висока освіта і культура, гуманізм і непохитність у справі служіння ідеї, народові.
Народився у селі Затурці на Волині. Закінчив Київську гімназію і навчався в університетах Кракова та Женеви. Під час Першої світової війни (1914-1918) служив офіцером російської армії. Після 1917 року був (до 1919 року) послом України у Відні (Австрія). З 1919 року залишається жити і працювати в Австрії.
Основні праці:
“Україна на переломі. 1657 - 1659”;
“Листи до братів-хліборобів” та ін.
У 1931 році В.К. Липинський захворів на туберкульоз і помер. Похований у селі Затурці.
Основні соціологічні погляди В.К. Липинського:
базував свої філософські погляди на працях Платона і Гегеля;
без власної української держави не може бути української нації; без нації не може бути громадське життя;
спираючись на ідеї Парето і Міхельса, Липинський робить висновок: для того, щоб нація була свідомою свого місця, вона повинна сформувати духовну еліту;
елітою в умовах України початку ХХ століття може стати власник землі, хоча така еліта позбавлена духовності; отже, сільскогосподарчій еліті слід об’днатися з інтелігенцією;
ідеальна форма правління є монархія (гетьманат), обмежена представницьким колами влади;
пропагує націоналізм у державному масштабі: “коли ти живеш в Україні, ти повинний віддавати всі сили на побудову Української незалежної держави”;
росіяни і українці – це економічно різні народи; українці – нація тимчасово історично залежна від Росії, росіяни – тимчасово історично правляча нація по відношенню до українців, але так не повинно бути;
в Україні інститут приватної власності існував ще до XVII століття, що є підставою для європеїзації, ознакою спільності з Західною Європою;
українському народові був притаманний дух лицарства з часів запорізького козацтва, чого не спостерігалося ніколи у росіян.
Григорій ВАЩЕНКО
Народився у селі Богданівка на Полтавщині у 1878 році, помер у 1967 році.
Закінчив богословські студії в Москві, але не став священиком, бо був проти поведінки професорів та студентів, з якими доля зіткнула його. Після повернення в Україну працює вчителем, набуває знання з педагогіки та психології. З 1918 року працює доцентом Полтавського українського університету (пізніше – педагогічний інститут). У 1928 році видає підручник “Загальні методи навчання”. Цей підручник стає основним для багатьох педагогічних вузів того часу. З 1931 по 1936 роки Ващенко керує аспірантською групою у статусі професора. Педагога звинувачують у буржуазному націоналізмі. Передчуваючи арешт, Ващенко у 1936 році виїжджає за межі України у працює у Сталінградському педагогічному інституті.
У часи Другої світової війни Ващенко з сім’єю виїжджає за кордон, пізніше працює у Мюнхені завідувачем кафедри в Українському Вільному університеті. Згодом Ващенко стає ректором Української Богословської Академії у Мюнхені.
Праці Г. Ващенка:
“Основи естетичного виховання”,
“Виховання любові до Батьківщини”,
“Виховна роль мистецтва”.
Основні соціологічні думки Г. Ващенка:
слід розглядати чотири основні виховні ідеали:
більшовицький;
християнський;
загальноєвропейський;
націонал-соціалістичний;
кожний зі згаданих ідеалів зумовлюється формою державного устрою, пануючим у суспільстві світоглядом, розвитком загальної культури, національними властивостями народу, його релігією та мораллю;
ознаками більшовицького ідеалу є такі:
активна боротьба проти інших ідеологій;
вимога боротися з тими, кого більшовики вважають ворогами серед різних верств населення;
безперечна відданість комуністичній партії та її вождям;
знання теорії класової боротьби;
ознаками християнського ідеалу є такі:
любов до Бога і пошана людини;
гордість за себе, засудження гордині;
засудження надмірної уваги до накопичення матеріальних благ;
звеличення тих, хто прагне до духовної досконалості;
християнська терпимість до інших поглядів та вчинків людей [4, с. 18-28];
більшовицький і християнський ідеали є антиподами.
Шаповал Микита Юхимович (1882-1932) – письменник, соціолог, політик. Після поразки Центральної Ради УНР перебував в еміграції.
Основні праці:
«Українська соціологія» (1927);
«Соціологія українського відродження» (1927);
«Загальна соціологія» (1929);
«Соціологія України» (1933).
Головними соціологічними ідеями можна вважати [10, с. 430] такі:
досліджував український рух;
суспільство – це таке гуртування людей, «що живуть у взаємному зв’язку між собою, тобто у такому зв’язку, коли поведінка однієї чи кількох осіб спричиняє поведінку інших осіб» [10, с. 430];
суспільство складається з індивідів, що об’єднуються у групи;
здійснив класифікацію суспільних груп: організовані (керуючі та підлеглі); неорганізовані (відсутня стала організація), елементарні, прості (індивіди, що поєднуються за однією ознакою) та кумулятивні, складні (індивіди, що поєднуються за кількома ознаками);
розробив положення про національне суспільство як мікрокосм світового суспільства;
національне суспільство самостійно виконує свої функції економічному, політичному та культурному житті.
Соціологією права в Україні займалися у минулому і досліджують її проблеми сьогодні такі вчені: Гредескул М.А. (1865-?), Дністрянський С.С. (1870-1935), Ейхельман О.О. (1854-1943), Кістяківський Б.О. (1862-1920), Бачинин В.А., Якуба О.О. (нар. 1929).
Сьогодні в Україні активно працюють такі соціологічні організації:
Інститут соціології НАН України
Соціологічна Асоціація України
Харківські соціологічні читання (з 1994 р.)
Центр соціологічних досліджень при Українському інституті соціологічних досліджень
Центр досліджень сім’ї та жінок при Українському інституті соціологічних досліджень.
- Історія соціологічних вчень
- Основні джерела, що рекомендуються
- Додаткові джерела, що рекомендуються
- Різні підходи до періодизації розвитку соціологічної думки
- Доконтівські ідеї про суспільство
- Виникнення науки «Соціологія» (XIX-поч. Хх ст)
- Розвиток соціології в хх столітті.
- Українська соціологія: персоналії, наукові школи та інститути