60.Проблеми української культури в контексті світового розвитку.

Після розпаду Радянського Союзу Україна зробила спробу цивілізовано вирішити проблему повернення культурних цінностей в рамках міждержавного механізму СНД. За її ініціативою 4 лютого 1994 р. в Мінську глави 11 держав-членів СНД підписали угоду “Про повернення культурних цінностей”. Однак російський парламент денонсував підпис Президента Б. Єльцина під угодою і оголосив її нечинною. З січня 1993 р. почала діяти Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Фактом її створення держава підтвердила свою турботу за національну спадщину, привернула увагу української громадськості та Уряду до проблеми збагачення своєї культури. Стурбованість українських установ та організацій дискримінаційним характером закону Російської Федерації про культурні цінності, переміщені в роки другої світової війни, була дипломатичними каналами офіційно доведена до відома голови Державної комісії РФ по реституції культурних цінностей тодішнього міністра культури Російської Федерації Є. Сидорова. Під егідою ЮНЕСКО проведено міжнародні наради в Чернігові (1994 р.) “Проблема повернення національно-культурних пам’яток, втрачених або переміщених під час другої світової війни”, у Києві (1996 р.) “Правові аспекти реституції культурних цінностей: теорія і практика”, організовано українсько-російський “круглий” стіл (1997 р.), присвячений цій проблемі. В ході ділових творчих дискусій були прийняті відповідні резолюції, де відзначалося, що справедливе вирішення проблеми повернення пам’яток культури країнам їх походження є важливою сферою міжнародного співробітництва і що лише на засадах доброї волі та тісної спільної праці можливе подолання руйнівних наслідків для національних культур незаконного відчуження і втрат культурних цінностей. Впливові міжнародні форуми з цієї проблеми, як, скажімо, конференція у Нью-Йорку (1994 р.), в Будапешті (1993 р.), у Мінську (1992, 1997 рр.) дали відчути, що культурні цінності є основою розвитку сучасної цивілізації й важливим елементом формування свідомості народів. У 2000 р. був прийнятий Закон України «Про охорону культурної спадщини». На підставі цього Постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 р. № 878 затверджено Список історичних населених місць України (міста та селища міського типу). Він налічує 401 населений пункт із цінною історико-культурною спадщиною12. Наразі існуючі видання про пам’ятки архітектури й містобудування, зокрема, чотиритомник «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» (1983– 1986 рр.), включають лише пам’ятки місцевого й національного значення13. Так само складено й Довідник Державного реєстру національного культурного надбання «Пам’ятки архітектури і містобудування України» (подарункове видання 2000 року). Щоправда, в останньому вже присутні загальні відомості про архітектурно-містобудівну спадщину кожної області та міст Києва й Севастополя. Наприклад, про Київ сказано, що найціннішими в ньому є пам’ятки епохи Київської Русі, доби Гетьманщини (українське Відродження і бароко), часів класицизму й історизму. Архітектурна спадщина радянського періоду визначається найпрестижнішими урядовими будівлями.