5. Дослідження джерел, походження та розвитку традиційної культури українців у другій половині XX -- на початку XXI ст. (загальна характеристика)

Після 1930 р. настав сумнозвісний період руйнації і занепаду української етнології, який тривав майже до середини 50-х років. Однак навіть тоді, коли ця галузь знань стала поступового відроджуватись, проблеми історичної етнології загалом і культурно-генетичного напряму зокрема українські народознавці майже не вивчали - до проголошення України незалежною державою включно, що зумовили різні чинники.

Як уже знаємо, поняття "історична етнографія" в етнографічній науці колишнього Радянського Союзу почали вживати досить пізно - в 50-х роках XX ст., причому в межах зясування долі "давніх і вимерлих народів". Щоправда, аналіз праць 50-80-х років, присвячених історичній етнографії, показує, що в них досліджуються не тільки і не стільки давні або вимерлі народи, а цілком сучасні. Зокрема, Т. Жданко розглянув у своїй монографії родоплемінну структуру і розселення каракалпаків у XIX -- на початку XX ст. С. Полякова цікавила історична етнографія народів Середньої Азії і Казахстану ("Историческая зтнография Средней Азии й Казахстана. Хо-зяйство, социальная организация" (1980)), С. Кузєєва - господарство, родоплемінна структура, етнічна історія та історична демографія башкирського народу до початку XX ст. ("Историческая зтнография башкирского народа" (1978)), Яна Чеснова -- історична етнологія країн Південно-Східної Азії ("Историческая зтнография стран Индостана" (1975)), А. Гоголєва -- історична етнологія автохтонів Якутії ("Историческая зтнография якутов" (1986)). С. Вайнпітейн, як один з відомих представників історичної етнології в СРСР, досліджував проблеми формування кочового скотарства тувинців (/"Уіеторическая зтнография ту-винцев. Проблеми кочевого хозяйства" (1974); "Проблеми гене-зиса тувинской народнои культурьг, походженняі розвитку господарсько-культурного типу кочівників (скотарів) помірного поясу Євразії.

І назви перелічених праць, і їх зміст засвідчують, що обєктом уваги істориків-етнологів повоєнного періоду були передусім відсталі з погляду європейців народи, зокрема в соціально-економічному та культурному сенсі. Натомість українці наприкінці XIX -- на початку XX ст. належали вже до високорозвинених європейських спільнот. Це, мабуть, і призвело до того, що джерелам та походженню різних культурних надбань українського народу, інших східнословянських спільнот тоді майже не приділяли увагу, або такі дослідження мали тенденційний характер. Скажімо, серйозною перепоною для обєктивного вивчення генезису традиційно-побутової культури українців стала вигадана і нічим не вмотивована концепція походження так званої давньоруської народності -"матері" трьох східнословянських етносів (росіян, українців і білорусів), причому, як відомо, два з них (українці та білоруси) були оголошені "молодшими" братами російського народу. Через це джерела багатьох реалій традиційної культури українські етнологи шукали саме на теренах проживання росіян, а походження різних її явищ чи навіть цілих комплексів повязували передусім з народною культурою північних сусідів. Очевидно, що при такому баченні історичного минулого важко було сподіватися на серйозні результати дослідницьких студій, тим більше на зясування наукової істини.

У радянський період науковими проблемами, дотичними (безпосередньо чи опосередковано) до проблем культурно-генетичного напряму, історичної етнології переймалися передусім археологи. Натомість етнологи були зобовязані строго дотримуватись запропонованих археологами (часто московськими, а не київськими) і визнаних офіційною наукою концепцій, ідей, положень, поглядів тощо.

На жаль, висловлюючи власну думку, дослідники (археологи, історики) давнього минулого українського народу спирались передусім на результати археологічних пошуків, частково - на свідчення писемних памяток. Нагадаємо, серед найдавніших писемних памяток, у яких описуються різні аспекти історичного минулого автохтонів України, безперечно, є четверта книга "Історії" Геродота - "Мельпомена". Це єдине джерело, в якому міститься комплексна характеристика природи, населення, господарського укладу, щоденного побуту та культури Північного Причорноморя від Дністра до Дону, а також сусідніх етнічних спільнот у V ст. до н. е.

Крім Геродота, стислі описи чи згадки про явища традиційно-побутової культури другої половини І тис. до н. е. -- початку І ст. н. е. подавали й інші античні автори (грецькі й римські), зокрема, Страбон у "Географії", Пліній Старший у праці "Про сільське господарство". Відомості про спосіб життя і побут словян містяться також у працях візантійських та західноєвропейських авторів - Прокопія Кессарійського, Маврикія, Костянтина Порфирородного (Багрянородного), Лева Диакона та ін., арабських мандрівників ІХ-Х ст. - Ібн-Хордадбега, Ібн-Якубі, Аль-Масуді, Ібн-Фадлана, Ібн-Даста. З XI--XII ст. походять перші памятки писемності княжого періоду -- "Повість минулих літ", "Київський літопис", "Руська Правда", "Повчання Володимира Мономаха", "Ізборник Святослава", "Слово о полку Ігоревім" тощо.

І все ж, кожне з цих джерел містить дуже обмежену інформацію про обєкти і явища традиційної культури. Що більше, узагальнення такої інформації часто-густо призводить до неправомірних висновків. Особливо небезпечним є перенесення згаданих у цих памятках культурних реалій на всю етнічну територію українців кінця XIX - початку XX ст., позаяк ще тоді для різних ділянок традиційно-побутової культури були властиві етнографічні особливості, на основі яких розробили історико-етнографічне районування України, а для повсякденної мови - говори, які слугували підґрунтям діалектологічного поділу український етнічних земель. У IX--X ст., наприклад, етнографічна специфіка та діалекти виявлялися у народній культурі населення України значно інтенсивніше і глибше, ніж сто років тому.

Для реконструкції обєктів первісної культури великою перепоною і досі є відсутність єдиного погляду стосовно походження українців. Крім уже згаданої давньоруської, в науковій думці побутують й інші концепції стосовно їхнього етногенезу. Зокрема, деякі дослідники шукають джерела української нації навіть у середовищі археологічних трипільців, тобто дотримуються трипільської чи протоарійської концепції, інші повязують виникнення українців зі скіфами-орачами (УІІ-ІУ ст. до н. е.), ще інші - з ранніми словянами (У-УП ст.). Інакше кажучи, хронологічні розбіжності щодо датування відповідного явища сягають тисячоліття. Через це в історика-етнолога виникає суттєва дилема -- в якому саме історичному періоді шукати джерела того чи того культурного обєкта (реалії).

На жаль, із цієї, дуже важливої, проблеми українські науковці не дійшли згоди й досі, тобто за роки незалежності, хоча упродовж останніх двох десятиліть, на відміну від попередніх періодів, проблемами етногенезу українців почали цікавитися також деякі етнологи, зокрема Василь Балушок і Степан Павлюк.

В. Балушок опублікував монографії "Етногенез українців" (2004) та "Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонім" (2008), у яких спробував зясувати, з одного боку, передумови виникнення, механізми формування та етапи розвитку українців як спільноти, з іншого - історію українського етносу в середньовічно-ранньомодерні часи, включно з "темними віками" української етнічної історії у післямонгольський період, етнічний ренесанс кінця XVI--XVII ст. та перші спроби українського націєтворення. Згідно з висновками автора, на зламі третьої і четвертої чвертей І тис. н. е. завершується формування української етногенетичної ніші (її соціального компонента, тобто розселення словян на основній території України, асиміляція словянами місцевого субстрактного населення, засвоєння його основних культурних досягнень, формування мережі комунікацій, зокрема й тих, якими передавалася етнокультурна й етнічна інформація, тощо). У період виникнення Київської Русі, на думку В. Балушка, на території України сформувалась так звана протоукраїнська метаетнічна спільність, що складалася з окремих етносів племінного типу (полян, тиверців, уличів, волинян та ін.). На третьому етапі (кінець IX--X ст.) протоукраїнська метаетнічна спільність увійшла до складу метаетнічної спільності вищого порядку, яка охоплювала все словянське населення Київської Русі, тобто на зразок "давньоруської народності". У XI - середині XII ст. існувала українська метаетнічна спільність, тобто не єдиний український, а декілька українських ("з певною часткою умовності" -- наголошує автор) етносів. Єдиний етнос сформувався на теренах Південної Русі лише наприкінці XII - на початку XIII ст. Спершу його представники називали себе "русинами", але відтак через обєктивні причини змушені були змінити свій первісний ендоетнонім на "українці". Отже, згідно з висновками В. Балушка, український етнос сформувався як окрема самостійна одиниця приблизно 800 років тому.

С. Павлюк у праці "Етногенеза українців: спроба теоретичної конструкції" (2006) зазначає, що "витоки української етногенези |... | сягають енеоліту, а можливо, й неоліту, культурними набутками яких діахронно користувались послідовні поселенці теперішніх українських земель". Однак із таким твердженням важко погодитись, хоча б тому, що ще М. Грушевський уважав, що порогом Історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исту], коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов[]янської ґрупи" Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. 1. - С. 18..

Загалом, мовлячи про етногенез українців, обидва дослідники дотримуються поглядів своїх попередників (переважно археологів, істориків) та спираються передусім на археологічні дані. Натомість результати етнології як важливе джерело для спростування надуманих версій щодо походження української етнічної спільноти та початкових етапів її розвитку, чи для висловлення власного бачення цього історичного процесу залучаються лише спорадично. Про докладний аналіз у зазначених дослідженнях "пережитків" у традиційно-побутовій культурі українців не йдеться зовсім. Наголошуємо на цьому моменті навмисне, позаяк етногенез і культурогенез - явища нероздільні, синхронні. Що більше, етногенез можна простежити передусім за конкретними реаліями культурогенезу як неповторного історичного явища.

Як уже зазначалося, українські етнологи радянського періоду оминали проблеми походження традиційно-побутової культури. Тогочасних дослідників цікавила народна культура автохтонів України переважно кінця XIX -- початку XX ст., спорадично - всього XIX - 30-х років XX ст., хоча їхні монографічні праці, дисертації, статті часто іменуються "історико-етнографічними" дослідженнями. Звичні для української етнографії другої половини XX ст. дослідницькі межі чи не вперше подолав відомий народознавець Юрій Гошко (1917-2003) у монографії "Населення Українських Карпат XV-XVIII. Заселення. Міграції. Побут" (1976). Згодом він підготував та опублікував ще дві монографічні праці -- "Промисли й торгівля в Українських Карпатах (XV-XIX ст.)" (1991) і "Звичаєве право населення Українських Карпатах та Прикарпаття ХІУ-ХІХ ст." (1999), в яких зроблено спробу зясувати походження і розвиток окремих ділянок матеріальної та соціонормативної культури українців північних схилів Східних Карпат (переважно колишньої Самбірської економії).

У 1975 р. у московському видавництві "Наука" був опублікований збірник "Древнєє жилище народов Восточной ЕвропьІ" -книжка про історію житла різних народів, які заселяли Східноєвропейську рівнину впродовж останніх двадцяти пяти століть. Серед матеріалів і статей збірника на окрему увагу заслуговує розвідка Миколи Приходька "Деякі питання історії житла на Україні", позаяк саме він уперше спробував реконструювати житло українців XIV--XVIII ст. Народознавець дійшов висновку, що джерелом розвитку традиційного українського житла було народне будівництво княжої доби, а його деякі етнічні риси сформувалися в XIV-XVIII ст.

Знаменним для української етнологічної науки можна вважати 1977 р. Саме тоді побачила світ фундаментальна монографічна праця Катерини Матейко (1910-1995) "Український народний одяг". В одному з розділів авторка докладно проаналізувала джерела дослідження традиційного одягу українців, а в іншому на основі цих же джерел та інших даних, зокрема й етнографічних, розкрила процес його формування і розвитку.

1500-річчя заснування Києва відомі українські етнологи зустріли колективною монографією "Етнографія Києва і Київщини. Традиції і сучасність" (1986), що містила низку цікавих наукових розвідок. Зокрема, Ганна Скрипник розглянула на основі музейних колекцій заняття населення на території України у княжу добу, Лідія Артюх торкнулася їжі та харчування в період Київської Русі, а Василь Скуратівський -- тогочасного бортництва.