Виникнення і розвиток історичної етнології в Україні

курсовая работа

1. Культурно-генетичний напрям історичної етнології

Культурно-генетичний напрям - важлива складова історичної етнології, яка досліджує, власне, генезис і розвиток компонентів чи цілих комплексів народної культури, зокрема, матеріальної, духовної та соціонормативної, причому часто зясовуючи їхню етнічну специфіку. Інакше кажучи, головним обєктом цього напряму є народ (етнос) -- спільноти різних типів (племя, народність чи нація), а предмет наукового зацікавлення історика-етнолога становлять походження, першоджерела, етапи розвитку і стан збереження різних, давніх за походженням, компонентів традиційно-побутової культури наприкінці XIX - на початку XXI ст.

Уживаючи поняття "традиційно-побутова культура", сучасні науковці тлумачать його двояко - у вузькому та широкому значеннях, позаяк за останнє століття змінилося саме розуміння культури як явища. Нині в культурі виокремлюють два генетичне різні нашарування - з одного боку, історично ранній (нижній) шар, який становлять успадковані з минулих епох компоненти культури, з іншого - історично пізній (верхній) шар, який охоплює сучасні культурні явища -- як екзогамні (запозичені), так і ендогамні (власні). Однак основне етнічне навантаження виконують лише найбільш стійкі компоненти народної культури, які становлять її стрижень, чи каркас. Для їх означення і вживають термін "традиція". Такий шар культури обовязково характеризується колективністю, масовістю, тобто він не залежить від конкретного представника етносу - етнофора.

Водночас, як стверджують деякі вчені, нині традиції властиві не всій сукупності культури якогось народу, а передовсім її позавиробничій сфері - побуту, тобто повсякденному задоволенню матеріальних і духовних потреб. Словом, уживаючи термін "побут", етнолог свідомо протиставляє його іншому - "професійна культура", що означує поняття, яке включає як способи діяльності різних спеціалістів-професіоналів, так і результати їхньої праці (продукцію). Крім цього, мовлячи про професійну культуру, мають на увазі і професійно-інди-відуальне, і професійно-масове виробництво. Отже, ту частину культури, яка виконує основне етнічне навантаження, сучасні українські вчені найчастіше називають традиційно-побуто-вою (традиційно-позавиробничою) культурою. Таке визначення народної культури у вузькому значенні передбачає, що до цього шару культури не належать не лише всі види професійної культури (як індивідуальної, так і масової), а й нестійкі (нетрадиційні) компоненти побутової культури.

Зважаючи на предметний засяг, мету і завдання, які ставлять перед собою історики-етнологи, в культурно-генетичному напрямі можна виділити ще конкретні дослідницькі напрями:

1. Реконструкція обєктів культури доісторичного періоду (первісного суспільства). На жаль, нині обєктів доісторичного походження побутує у світі вже дуже мало, передусім через те, що мало збереглося носіїв, які досі перебувають на стадії первісного суспільства, тобто домінування привласню-вального або на початкових етапах розвитку відтворювально-го господарства. Однак етнокультурні явища, що мають дуже давнє походження, часто зберігаються також у культурі та побуті сучасних етносів, зокрема й українського. Такі явища існують переважно у видозміненій чи трансформованій формі, тобто вже втратили свій первісний зміст і первісне значення. Етнологи називають їх пережитками. Що більше, на останніх ґрунтується популярний і досі один із головних методів етнологічної науки - метод пережитків. Уперше його обґрунтував англійський етнолог-еволюціоніст Едвард Тайлор (1832-1917) у праці "Первісна культура" (1871). На думку вченого, пережитки могли мати одне з трьох значень: а) незмінні залишки культури; б) погляди і звичаї, які змінилися в процесі пристосування до нових умов; в) відроджені звичаї та уявлення. Загалом в останній третині XIX - на початку XX ст. метод пережитків став основою багатьох теорій, які стосувалися історії людства первісної доби.

Щоправда, в умовах сучасного науково-технічного прогресу ці пережитки швидко зникають. Тому народознавці зобовязані максимально повно і всебічно їх виявляти та фіксувати - як важливе історичне джерело про давнє походження культури українського народу.

2. Дослідження генезису та історичного розвитку компонентів традиційно-побутової культури українців. Зясування походження, джерел та початкових етапів розвитку різних обєктів і явищ традиційної матеріальної, духовної й соціо-нормативної культури різних народів, зокрема й українського, належить до найбільш складних, пріоритетних проблем сучасної науки. Успішно розвязати їх можна лише залучивши досягнення різних галузей знань гуманітарного профілю: археології, історії, мовознавства, фольклористики та ін. Особливе місце посідають у цьому ряду знань наукові результати власне етнології, які ґрунтуються передусім на польових етнографічних матеріалах, серед яких найбільшу цінність становлять пережитки, про які вже йшлося.

Розвиваючи зазначений культурно-генетичний напрям, сучасні історики-народознавці широко послуговуються у своїх працях даними археології, історії, лінгвістики та інших суміжних наук. На жаль, сказане меншою мірою стосується представників суміжних наук, зокрема археологів, які вивчають найдавніші періоди історії людства. Як уже зазначалося, саме їм належить найбільша кількість різних гіпотез і концепцій стосовно походження українського етносу, джерел та початкових етапів розвитку відтворювального господарства. Запобігти поширенню в наукових колах і серед широкої читацької аудиторії хибних, а то й навмисне надуманих міркувань щодо походження та культурних здобутків давніх етносів України може лише комплексний аналіз фактичного матеріалу, системний підхід до вивчення явищ і обєктів народної культури з використанням основних методів сучасної історичної та етнологічної науки -- типологічного, ретроспективного аналізу, історичної реконструкції тощо.

3. Реконструкція історії культурних взаємозвязків між етносами в різні історичні періоди. Як і в попередньому випадку, виявлення етнокультурних взаємозвязків є одним з головних завдань сучасної історичної науки. Особливо це стосується знавців історичного минулого українського народу, позаяк віддавна терени України були ареною міграції різних етносів - у добу енеоліту і бронзи, раннього заліза та княжого періоду. Лише протягом І тис. до н. е. - І тис. н. е. тут проживали кіммерійці та скіфи, сармати й готи, гуни й авари, інші етнічні спільноти. Впродовж більшої частини другого тисячоліття українські етнічні землі були розчленовані та окуповані чужоземцями - литовцями, поляками, угорцями, австрійцями, румунами, росіянами та ін. Все це вплинуло й на окремі ділянки та комплекси традиційно-побутової культури українців. Безумовно, під час спільного проживання чужинці теж запозичували в автохтонів України деякі культурні елементи та явища. Отож, обєктивна реконструкція інтенсивності й рівня взаємозвязків українців з колоністами і сусідніми етносами, етнокультурного взаємообміну між ними, а також зясування частки іноетнічних запозичень у культурній спадщині українців, місця й ролі цих запозичень у розвитку їхніх загальноет-нічних ознак і властивостей тощо є одним із головних напрямів наукових досліджень сучасних представників історичної етнології. Очевидно, що остаточно розвязати поставлені питання можна лише за умови щонайповнішого залучення фактологічного матеріалу, набутого фахівцями суміжних наук -археології, історії, лінгвістики, мистецтвознавства та ін.

Наскільки складні ці напрями з наукового погляду, засвідчує бодай приклад, повязаний із розвязанням проблеми, що стосується виникнення стелі у традиційному житлі українців, а заодно й двоповерхових будівель. Зокрема, під час підготовки відповідного дослідження вчені зобовязані зясувати такі ключові питання: 1) географію поширення архаїчних за походженням жител різних типів, причому не лише на українських етнічних землях, а й за їх межами; 2) загальні риси та локальну етнографічну специфіку конструкції головних складових частин таких будівель, передовсім даху і стелі; 3) технологію зведення даху і стелі, зокрема й малопомітних елементів, деталей, зєднувальних вузлів; 4) загальновживані та діалектні назви основних компонентів даху і стелі, а заодно й назви другорядних, на перший погляд, їх елементів; 5) традиційну семантику народної будівельної термінології, яка побутувала в українців, інших словянських і несловянських етносів Європи у ХІХ-ХХ ст.; 6) збіжність і різницю у співіснуванні даху та пласкої стелі різних типів і варіантів у одній споруді залежно від конструкції їх складових частин, технології зведення, народних означень та семантики останніх; 7) генетичний звязок традиційного поліського будівництва з карпатським і прикарпатським крізь призму довготривалої історії освоєння ранніми словянами теренів Середнього і Верхнього Подністеря - переселення носіїв зарубинецької культури в басейн Дністра, виникнення та розвитку на їх основі черня-хівської, а відтак празько-корчацької археологічних культур тощо, а також крізь призму розселення ранніх словян у Східній, Центральній і Південній Європі.

Очевидно й інше: без використання різних методів етнологічної науки спроби дослідників зясувати цю та багато інших народознавчих проблем будуть марними. Про один із цих методів - метод пережитків - уже йшлося. Для культурно-генетичного напряму історичної етнології особливо важливе наукове значення має порівняльно-історичний метод, за допомогою якого досліджують генезис етнічних культур, окремих їх компонентів, зокрема, здійснюють і реконструкцію архетипів, тобто найбільш давні (початкові) джерела, та їх подальший розвиток. Перші спроби сформулювати основні принципи порівняльного методу сягають ще кінця XVIII ст. Суттєво вплинув на формування порівняльно-історичного методу розвиток у XIX ст. порівняльно-історичного мовознавства, порівняльної мітології та порівняльного дослідження релігії. Серед етнологів уперше почали широко використовувати порівняльно-історичний метод еволюціоністи - Едвард Тайлор, Джон-Фергюссон Мак-Леннан (1881-1927), Льюїс Морган (1818-1881). Серед українських етнологів та фольклористів одними з перших "озброїлись" цим методом Михайло Драгоманов (1841-1895), Іван Франко (1856-1916), Федір Вовк (1847-1918), Володимир Гна-тюк (1871-1926).

Порівняльно-історичний метод ґрунтується на уявленні про історичний розвиток усіх форм народної культури і підпорядковується низці загальних закономірностей. Цей розвиток проходить нерівномірно у результаті як внутрішніх (ендогамних) процесів, так і дифузій - впливу культур інших етносів. Одна частина новацій, яка запозичується ззовні, швидко відмирає, інша -- органічно засвоюється і відтак бере участь у подальшому генезисі. Новації ендогамного та екзогамного (дифузного) походження, які стали невідємною складовою культури народу в певний історичний період, утворюють історико-генетичні шари, їх можна виявити лише на основі порівняльно-історичного аналізу як на синхронному, так і на діахронному рівнях.

Для зясування походження різних обєктів традиційного господарства і матеріальної культури важливе наукове значення має типологічний метод етнологічного дослідження, який дає змогу розглядати сукупність однорідних явищ як умовну цілісність і закриту систему. За його допомогою можна не лише аналізувати зафіксовані явища, а й передбачати невідомі науці конкретні обєкти, зокрема й через те, що вони давно зникли.

Очевидно й те, що, зясовуючи походження й еволюцію етнічної культури та її компонентів, етнолог зобовязаний зважати на інші чинники -- природно-географічні умови проживання етносу впродовж усієї історії його існування, відносну й абсолютну хронологію культурно-генетичних шарів народної культури, методи комплексного використання, крім суто етнографічних, археологічних, писемних, лінгвістичних, фольклорних та інших джерел. Виявлення і фіксація давніх за походженням пережитків у сучасній традиційно-побутовій культурі, зокрема й українців, теж вимагають нових підходів щодо організації та проведення польових етнографічних досліджень і методів збору маловідомих чи невідомих етнографічних джерел.

Делись добром ;)