1. Археологічні засоби вивчення стародавніх культур.

Інформацію про минуле можна одержати з історичних джерел, які поділяються на дві великі групи: а) писемні; б) речові. Дописемний період охоплює майже 98% історії людства.

Археологія – наука, що вивчає минуле переважно за речовими (археологічними) джерелами.

Можна навести такі приклади археологічних джерел: стародавні знаряддя праці та війни, предмети побуту, прикраси, культові речі, рештки жител і поховань, фортець і храмів, пам‘ятки духовної діяльності людей у їх матеріалізованій формі. Найчастіше вони накопичуються у культурному шарі.

Культурний шар – шар ґрунту, який містить у собі матеріальні рештки життєдіяльності стародавніх людей (археологічні джерела). Ось чому основним засобом наукового археологічного дослідження є археологічні розкопки.

Природними таксонами організації археологічних джерел є археологічні пам’ятки, представлені численними видами, різновидами та їх групами.

Групи видів археологічних пам’яток:

Стародавні поселення:

а) стоянки (рештки тимчасових поселень з невиразним культурним шаром);

б) селища (рештки довготривалих неукріплених поселень);

в) городища (рештки укріплених поселень).

Стародавні поховання:

а) ґрунтові (без ознак на поверхні землі);

б) з ознаками поминальних споруд, зокрема підкурганні;

Інші: скарби, Змійові вали, окремі господарські або культові споруди, надгробки, твори мистецтва, тощо.

Археологічні пам’ятки об’єднують в археологічні культури. Археологічна культура – сукупність територіально, хронологічно, типологічно споріднених пам‘яток археології. Може розглядатись у якості матеріального відповідника культури стародавнього етносу чи груп споріднених етносів, хоча і не завжди. Назви археологічних культур утворюються різними способами:

за назвою населеного пункту, урочища, біля якого було відкрито перші пам’ятки даної культури, наприклад, трипільська культура;
за основним ареалом розповсюдження пам’яток, зокрема, буго-дністровська культура;
за деякими найбільш типовими ознаками пам‘яток, наприклад, давньоямна культура(за особливостями устрою поховальної камери);
за історичною назвою носіїв даної археологічної культури, збереженою у писемних джерелах, як це має місце відносно скіфської культури.

Декілька археологічних культур, наділених важливими спільними ознаками, можуть утворювати культурно-історичні спільності.

Складною є проблема датування тих чи інших археологічних пам’яток або цілих епох історії людства, які представлені виключно речовими джерелами чи окремими, не повними даними археологічних знахідок з текстами писемних джерел ранніх цивілізацій. На допомогу нам приходить хронологія - наука про співвідношення речей, подій та явищ у часі. Одержувані дати можуть бути відносними (раніше, пізніше або одночасно з якимись іншими подіями, об’єктами, явищами без використання певних одиниць виміру часу) чи абсолютними (те ж саме, але з прив’язкою до певної системи виміру часу).

Для найдавніших епох у нагоді стають методи, прийняті в точних науках - геології, хімії, фізиці, ось чому у деяких країнах саму археологію теж відносять до кола точних наук.

Відносне датування:

Фторний аналіз, прийнятий для відносного датування найдавніших археологічних знахідок, базується на тому, що фтор, який міститься у ґрунтових водах, поступово заміщує кальцій в кістках, що потрапили у ґрунт. Чим старшим є вік кісткових решток, тим більше фтору накопичується в них.
Термолюмінесцентний метод відносного датування найчастіше використовують для вивчення стародавніх керамічних виробів. При нагріванні їх до високої температури, спостерігається «світіння», яке змінює інтенсивність, залежно від віку зразків.

Абсолютне датування:

Радіокарбонний метод абсолютного датування, відкритий у 1946 р. американським фізиком ,сьогодні є досить поширеним для датування знахідок з органічних речовин. Він базується на тому, що протягом життя усі організми на нашій планеті отримують з атмосфери ізотоп вуглецю С¹⁴, а після їх загибелі процес набуває зворотного спрямування - розпаду. Період напіврозпаду ізотопу 5570  30 р. дозволяє обчислити дату смерті організму і датувати археологічну знахідку. При цьому слід пам'ятати, що концентрація ізотопу в атмосфері Землі у минулому не була постійною. Ось чому цей метод використовують лише після відповідного калібрування (уточнення) за даними інших методів датування, перш за все дендрохронологічного.
Дендрохронологічний аналіз для абсолютного датування був розроблений в 1929 р. американцем А. Дугласом. Він базується на вивченні динаміки наростання річних кілець на стовбурах дерев, які використовували для тих чи інших споруд. Найдавніші зразки належать каліфорнійським секвоям віком близько 6500 р.

Археологічна періодизація стародавньої історії базується на об’єктивному факті поступової зміни основних матеріалів для виготовлення знарядь праці та предметів озброєння:

І. Епоха каменю (3 млн. – 5 тис. до н.е.)

Палеоліт – стародавній кам’яний вік (3 млн. – 10 тис. до н.е.):

а) ранній – 3 млн. – 300 тис. р. тому,

б) середній – 300 – 40 тис. р. тому,

в) пізній – 40 – 10 тис. р. до н.е.

Мезоліт – середній кам‘яний вік (10 – 8 тис. до н.е.)

Неоліт – новий кам’яний вік (7 – 5 тис. до н.е.

ІІ. Епоха ранніх металів (5 – 2 тис. до н.е.):

Енеоліт – мідникам’яний вік (5 – 3 тис. до н.е.)

Бронзовий вік (2 тис. до н.е.)

ІІІ. Епоха заліза (1 тис. до н.е. – 15 ст. н.е.):

Ранній залізний вік (1 тис. до н.е. – 5 ст. н.е.).

Раннє середньовіччя (5 – 15 ст. н.е.).

Завершення періодизації 15 століттям для Європи обумовлено початком книгодрукування і швидким збільшенням об’єму інформації, що міститься у писемних (друкованих) джерелах.

***

Содержание