4.Театральна та музична культура.

Дев’ятнадцяте століття було періодом становлення українського професійного театру і музичної культури. Перше постійне приміщення театру в Україні було зведено у Харкові (1796) за енергійної підтримки Григорія Квітки-Основ’яненка. Згодом відкрились театри у Полтаві, Києві, Одесі. Довгий час виступали у них мандрівні трупи. Репертуар добирався з інтермедій, шкільної драми, з російських трагедій.

Визначними подіями в житті українських труп були постановки «Горя от ума» Олександра Грибоєдова, «Женитьбы», «Ревизора» Миколи Гоголя. На цих творах зростала майстерність українських акторів. На перше десятиріччя 19 століття класицизм пережив себе історично, його штучні канони і схеми майже не відбились на молодій українській драматургії. Популярними були в Україні російські комічні опери – драматичні твори, де розмовні сцени чергувалися з піснями - аріями, дуетами, вокальними ансамблями. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко творчо використали цей досвід. Помітною подією стала поява «Наталки Полтавки» і комедії «Москаль-чарівник», що були поставлені Іваном Котляревським у Полтаві, й саме ці п’єси стали новою точкою відліку в становленні українського театру.

Перші українські драматурги 19 століття у своїх «малоросійських операх» щедро сприймали скарбницю народної музичної і вокальної культури. Ці твори тим самим розпочали традицію розвитку музично-драматичного театру. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка були найкращими з творів української драматургії того часу.

З появою нового українського театру з’являються й імена прославлених акторів. Перша половина 19 століття в театральній культурі України позначена ім’ям Михайла Щєпкіна, викупленого з кріпацтва полтавчанами, який з успіхом виступав на сценах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працював у Москві. Він першим у вітчизняному театральному мистецтві перейшов до реалістичного втілення образу на сцені.

Поряд з новонародженим українським театром продовжували побутувати аматорські театральні вистави, які були дуже популярними в Україні. У 50-60-х роках 19 століття такі вистави відбувалися у Чернігові, Єлисаветграді, Немирові. У 70-х роках аматорський театр виник у Києві.

Після Емського указу (1876) театральне життя в Україні практично завмерло, оскільки українські вистави були заборонені. Однак у 80-х роках губернатори знову отримали право надавати дозвіл на українські вистави і театральне життя в Україні пожвавилось.

У 1882 р. в Єлизаветграді Марко Кропивницький зібрав українську трупу, до якої увійшли такі актори, як Марія Заньковецька і Микола Садовський. Пізніше до цієї трупи приєдналися Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Марія Садовська. Організатором хору, оркестру, декорацій був Михайло Старицький. Він виховав кілька поколінь українських акторів, зміцнивши цим справу театральної культури України. Співтворчість Михайла Старицького з композитором Миколою Лисенком надала певної оперно-музичної жанровості майже всій його драматургічній і сценічній творчості. Старицькому належить провідна роль в організаційно-творчому становленні музично-драматичного жанру – самостійного в українському театральному мистецтві.

В першій половині 19 століття українська музична культура зазнала романтичних впливів. Незабутню сторінку в історію української музики вписав Семен Гулак-Артемовський – славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець Михайла Глінки і друг Тараса Шевченка. Помітною постаттю в українській музичній культурі був композитор, фольклорист і культурно-громадський діяч Петро Сокальський, один із організаторів одеського «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. Композитори Олександр Лизогуб і Йосип Вітвицький були зачинателями української фортепіанної музики. Михайло Вербицький та Іван Лаврівський писали церковну музику, твори для хору, музику до театральних вистав. Саме Вербицький є автором музики до поезії Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» і «Заповіту» Тараса Шевченка.

В організації музичного життя у Галичині в 70-90-ті роки 19 століття значну роль зіграв Анатоль Вахнянин, письменник, засновник музичного товариства «Торбан», музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка» у Львові. На Буковині помітне місце у розвитку музичної культури посіла творчість поета і композитора Сидора Воробкевича.

Основоположником і першим визнаним корифеєм української класичної музики вважається Микола Лисенко. Він написав музику більш ніж на 80 поетичних творів Кобзаря. Своєрідним апофеозом всієї музичної Шевченкіани композитора є п’ята частина кантати «Радуйся, ниво неполитая» - «Оживуть степи, озера», в якій геніальна прозорливість поета, мрія про світле майбутнє свого народу звучить як урочистий гімн вільній людині праці. Численні хори, дуети, тріо, сюїти, кантати створив Микола Лисенко на тексти українських поетів – Євгена Гребінки, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших. В особі цього композитора українська література має свого найбільшого музичного інтерпретатора. Він також автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», музична драма «Тарас Бульба».

***