2. Основні методологічні напрямки в політичній науці фрн

* нормативістська (нормативно-онтологічна)

* неопозитивістська політологія

Нормативістська політологія

Базується на етико-філософських цінностяхВ основі політичної теорії «нормативно онтологічної» політології лежить теза про необхідність поєднання в практичній діяльності етики і політики, де етиці відводилась би роль духовного критерію політики. Представники: Е.Фегелин, Л.Штраус, А.Бергштрассер, Г.Майер, Е Хіппель, В.Хенніс, Д.Оберідорфер.

Нормативістська політологія ставить перед собою задачу:

- виявлення цілей і норм політичної діяльності;

- політичне виховання громадян і політиків в дусі принципів гуманізму;

- осмисленням дійсності і орієнтація політичної дійсності на певні соціальні і моральні цінності;

- політичне прогнозування;

- не тільки діагностика, але і терапія існуючого ладу.

Велику увагу прихильники цього напряму дослідження приділяють історії політичних вчень. Історія політичних вчень, на думку нормативістськи орієнтованих політологів, повинна обґрунтовувати зв’язок ідеального і реального в людській історії.

Цей напрям залишаються в арсеналі консервативних політичних кіл Німеччини, зокрема ХДС/ХСС.

Неопозитивістська політологія

Прихильники неопозитивістської політології опираються в своїх дослідженнях на неопозитивістську гносеологію і методологію критичного раціоналізму. Представники: К.Поппер, Г.Альбер, і Е.Топіча, К.Байме, Г.Лембрух, Е.Крипендорф, К.П.Лудц.

Адепти неопозитивістської політологічної теорії сходяться в тому, що сферу сущого і належного необхідно понятійно строго розділяти. Причому науковому аналізу може бути піддана лише сфера фактичної політичної реальності. Політологія в неопозитивістській інтерпретації потребує, по-перше, критичного пояснення, що ставить перед собою ціль усунення упереджених оцінок; по-друге, формування прогнозів у формі «якщо …, то…».

На думку Г.Альберта в основі наук, в тому числі і політології, лежать певні цінності, котрі повинні бути проаналізовані методом, що виключає будь-які оцінки.

Критичний раціоналізм (К.Поппер, Г.Альберт)

Критичний раціоналізм( Альберт) - це теорія недосконалості людського розуму, що має певні політичні наслідки, зокрема, те, що суспільний лад повинен бути організований з урахуванням недосконалості людського розуму.

Критичний раціоналізм показує, що наука як в соціальному так і політичному житті не може пропонувати незаперечних рішень. Потрібно з підозрою відноситися до нашої впевненості в тому, що ми володіємо теорією побудови досконалого гармонійного суспільства, в якому будуть відсутні панування і конфлікти.

Таким чином, політологія неопозитивізму, на думку його прихильників, повинна виходити не з ідеальної моделі суспільства і не із реальних недоліків існуючого. Вона, претендуючи на критичне вчення про суспільство, політику і демократію, кладе в свою основу ідею перманентного соціально-політичного критицизму.

Істотним моментом соціально-політичного мислення, за Альбертом, є прояснення суспільних взаємозв’язків, відносин влади і панування, критика ідеологічного камуфляжу і перевірка їх фактами політичного життя. Це можна розглядати як філософську задачу, яка може бути поставлена і вирішена лише з філософських позицій.

К.Попер визначив тезу, яка стала основою реформізму:»можна легко централізувати владу, але неможливо централізувати все знання про політику, що є розподіленим в межах всього сусп..»

Завдання неопозитивістської політичної доктрини:

• критика догматизму, матеріалізованого в політичних інститутах;

• прояснення соціальних взаємозв’язків з ціллю пізнання механізму функціонування сучасного суспільства.

На сьогодні політична теорія неопозитивізму – це конкретна політична програма сучасного реформізму і, крім того, методологічне джерело конкретних політологічних досліджень.

Франкфуртська школа

Представники: Хорнлаймер, Маркузе, Шмітт, Нехт та ін.

Питання, що розглядаються Франкфутською школою:

• аналіз філософських, світоглядних та методологічних підстав соціальних та політичних теорій;

• перегляд традиційного для класичної моделі соціального знання розриву об’єктивного та суб’єктивного пізнання;

• орієнтування на дослідження унікальних явищ політичної дійсності;

• включення у сферу політичного аналізу загальних проблем культури та вивчення їх зв’язку з політичною практикою.

В цілому структуру політичної науки в Німеччині можна представити як сукупність наступних напрямків:

1. науково-методологічні концепції політичної науки

1. концепції етичних принципів практичної політики

2. державознавці концепції, пов’язані з філософією держави, загальним вченням про державу і соціологією держави, наукою державного права

3. політико-соціологічні дослідження, в рамках яких, в сою чергу, можна виділити: соціально філософські і структурно функціональні теорії політичної організації буржуазного суспільства; порівняльне та історичне вивчення типів політичної влади і їх політичного оформлення; емпіричні дослідження інститутів і процесів в політичній системі (соціологія політичних інститутів, державних установ і партій; соціологія політичної поведінки, в рамках якої вивчається суспільна думка і політична роль засобів масової інформації.

Об’єкти досліджень німецьких політологів в другій половині XX століття.

Одним із об’єктів дослідження є держава.

Філософія держави в німецькій політичній думці розглядається в двох основних аспектах:

• як частина політичної науки

• як дисципліна, що тісно пов’язана з політичною наукою.

Філософсько-антропологічна концепція держави.

А.Гелен

Держава як інститут згідно з цією концепцією це не вираження певної економічної чи соціально-політичної структури суспільства. Держава – це певна структура, що раціонально та організовано закріплює історично сформовані відносини між людьми на визначеній території. Держава розглядається як один із фундаментальних антропологічних інститутів разом з сім’єю, мовою, правом. Інститути, за Геленом, складаються в процесі людського співіснування шляхом стабілізації порядку і правил, механізм управління якого слід шукати в інстинктах.

Ф.Йонас

Ф.Йонас стверджує, що держава не представляє нічиїх інтересів і не використовує для свого виправдання якого-небудь світогляду, а являється принципом емансипації людини.

Соціологічна концепція держави.

Співвідношення суспільства і держави, розгляд держави саме через призму його співвідношення з суспільством.

Г.Хеллер.

Держава – це структура панування, що постійно обновлюється, впорядковує громадські акти в певне русло і в останній інстанції. Хеллер основний наголос робить на телеологічному соціальному призначенні держави, на її вплив на розподіл влади і формуванні суспільного життя в дусі товариського співробітництва членів суспільства.

Р.Герцог.

Плюралізм відносин всередині суспільства, а також відсутність суспільної єдності має компенсувати жорсткий державний апарат, що характеризується розумною державою. Розумна держава функціонує на основі обміну акціями з суспільством. Таким чином реалізується легітимація.

Р.Дарендорф

Соціальна держава забезпечує всіх членів суспільства усією повнотою громадянських прав. Ніхто не має права зосереджувати у своїх руках такі інструменти влади (економічні чи політичні), які дозволили б йому обмежувати громадянські права ближнього. Кожен повинен мати можливість знайти принаймні мінімально гідні умови життя. Іншими словами, існує верхня і нижня межа цивілізованого існування. Інструменти перерозподілу слід пристосувати до оподаткування таким чином, щоб уряд міг допомагати тим, для кого без такої допомоги цивільні права виявилися б порожніми обіцянками.

О.Штаммер Сучасну державу, як суверенний, організований політичний союз панування слід розуміти тільки в структурному і дієвому зв’язку всіх норм, зразків поведінки, інститутів і груп, що впливають на політичне волевиявлення і політичні рішення.

По відношенню до суспільства держава має три функції:

1. забезпечення порядку

1. здійснення панування

2. спрямування суспільно-політичного розвитку

Концепція сильної держави.

Шмідт

Вебер

Ідея сильної держави полягає у протиставленні розумного державного начала до сильних олігархічних груп.

Е.Форстхофф.

Якщо держава стримує (або покликана стримувати) деструктивні суспільні процеси, не будучи одночасно продуктом цього самого суспільства, то неминуче визнається примат держави над суспільством.

Соціологічна та юридична концепція держави.

Деякі науковці стверджують, що істинна сутність держави виявляється лише шляхом поєднання соціологічного та юридичного погляду на неї.

Г. і Е. Кюхенхоффи

Підреслюють необхідність врахування юридичної природи держави, якою, проте, не слід обмежуватися. Дослідники пишуть про подвійну природу держави як суспільного утворення та правової установи. Держава в соціологічному сенсі - це спільно діюча союзна єдність, що володіє першопочатковою владою панування, та знаходиться на певній території. Елементами соціологічного поняття держави є державна територія, населення, державна влада і зовнішній порядок. Держава в юридичному сенсі – це юридична особа публічного права, самоупорядковане територіальне об’єднання, що володіє владою. Загалом держава – це високоорганізована, впорядкована єдність людського співробітництва. Це організація товариського суспільства, а не начальницький апарат влади.

Юридична концепція держави

Держава розглядається як елемент, інститут правопорядку. Політичний аспект проявляється в тому, що велике значення надається, по-перше, конституційній дійсності проголошених прав, необхідності врахування різного роду соціальних та історичних факторів при застосуванні конституційних норм до конкретного випадку, а по-друге, соціальній та економічній функціям конституційних норм та структур.

Проблема співвідношення правової та соціальної держави

В.Вебер

Між правовою і соціальною державою існує певний зв’язок, який проявляється в тому, що вихідним пунктом і центральною категорією однієї і іншої концепції являється індивід. Але якщо для правової держави ціллю є захист свободи і прав індивіда, то соціальна держава призначена для гарантування йому достойного існування.

Проте принципи соціальної держави інколи вступають в протиріччя одне з одним. Правова держава виходить з теорії розподілу влади і передбачає його, соціальна держава відноситься до цього поняття індиферентно, надаючи перевагу тенденції до розмиву кордонів між законодавчою та виконавчою владою. Правова держава (ліберально орієнтована) прагне до обмеженню державної діяльності і втручання у сфери життя індивіда; соціальна держава, навпаки, закликає до високої активності держави, у всякому випадку, до такої активності, яка служить забезпеченню індивіда. Інколи це переходить межі особистої свободи. Правова держава засновується на автономії індивіда і відповідальності за свою долю; соціальна держава позбавляє його того і іншого і інтегрує в систему задоволення колективних потреб. Правова держава засновується на свободі індивіда, свободі економіки, культури; соціальна держава – на зрівнянні рівня життя, гарантуванні його і т.д.

Як пише один з представників консервативного напрямку в політичній науці ФРН В. Вебер, “між правовою та соціальною державою існує певний зв’язок, який проявляється в тому, що вихідним пунктом і центральною категорією тієї і іншої концепції є індивід” і якщо правова держава має на меті захист свободи і прав індивіда, то соціальна держава призначена для гарантування йому гідного існування. Але принципи соціальної держави іноді вступають в суперечність з принципами правової держави. Сучасна держава не може розумітися без виконання функцій соціального забезпечення, вона не може їх позбутися з декількох причин.

Причини необхідності практичного втілення принципів соціальної держави:

1) Низький життєвий рівень населення породжує незадоволеність і революційні настрої мас, що може стати причиною насильницького перевороту. Держава повинна постійно підтримувати внутрішній спокій, блокуючи при цьому антирежимні заклики за допомогою надання соціальних пільг та допомоги.

2) Підтримання певного, рівного для всіх рівня соціального забезпечення, потребує від держави більшої активності й ефективності, що є стимулом для її постійного розвитку та самовдосконалення.

Держава, пише В. Вебер, стала великим апаратом надання соціальних послуг, але саме в цій тенденції приховується немало загроз.

Недоліки практичного втілення принципів соціальної держави:

1. Соціальна діяльність держави нейтралізує ініціативи та відповідальність мас. Принцип: «вовка ноги годують» та гасло: «Працюй і збагатишся» тут не спрацьовують, оскільки людина не є відповідальною за власний добробут (за її добробут відповідає держава) і не проявляє ініціативи для його покращення.

2. Нейтралізація ініціативи громадян ставить під загрозу принцип економічної та політичної змагальності, що є основою міцної економіки та плюралістичної демократії.

3. Надмірне розростання управлінського апарату.

4. Постійне зростання рівня вимог, що висуваються громадянами до держави, внаслідок чого держава стає нездатною виконувати свої соціальні зобов’язання.

Соціальна держава, таким чином, - це адміністративна держава і це призводить до того, що світ її громадянина стає “адміністративним” світом, від якого він повністю залежить і не може без нього існувати.

Суперечність ідей правової та соціальної держави (В.Вебер):

“Правова держави виходить з теорії розподілу влад і передбачає цей розподіл. Соціальна держава відноситься індиферентно до цього принципу, маючи при цьому тенденцію до розмивання меж між законодавчою та виконавчою владами. Правова держава прагне до обмеження державної діяльності, соціальна держава, навпаки, призиває до високої активності держави, або, щонайменш, до такої активності, яка слугує забезпеченню індивіда”.

Правова держава засновується на автономії і відповідальності індивіда за свою долю, соціальна ж держава позбавляє його цього й іншого і інтегрується в систему задоволення колективних потреб. Перша засновується на свободі індивіда, свободі економіки та культури, друга – на зрівнянні життєвого рівня, гарантуванні його тощо. Таким чином, з’ясовується, що соціальна та правова держава є поняттями, які виключають один одне.

Правова держава засновується на автономії і відповідальності індивіда за свою долю, соціальна ж держава позбавляє його цього й іншого і інтегрується в систему задоволення колективних потреб. Перша засновується на свободі індивіда, свободі економіки та культури, друга – на зрівнянні життєвого рівня, гарантуванні його тощо. Таким чином, з’ясовується, що соціальна та правова держава є поняттями, які виключають один одне.

Процесуальна концепція демократії Й.Шумпетера.

Шумпетер «Капіталізм, соціалізм і демократія», 1946 р.

Демократія не засновується на певних суспільних цінностях, вона представляє собою принцип побудови і функціонування інститутів, призначених для реалізації політичних рішень, при якому вони вступають у конкурентну боротьбу за голоси народу. Демократія за Шумпетером відрізняється від інших відносин панування не якісно, а лише способом вибору пануючих.

Згідно з концепцією Й. Шумпетера, демократія може успішно функціонувати лише за наявності декількох умов.

1. Висока професійність політиків. На його погляд, політики повинні бути певною вузькопрофесійною корпорацією, шлях до якої закритий раптовим людям, тому що непрофесіоналізм в політиці в умовах демократії може обернутися дестабілізацією політичної системи суспільства.

2. Самообмеження парламенту. Непрофесійний парламент, нічим і ніким не обмежений, може перетворитись на джерело дестабілізації політичної системи, на орган, який приймає безвідповідальні рішення, які самим негативним чином впливають на життя суспільства.

3. Контроль урядом бюрократії. Бюрократія є важливим доповненням бюрократичної системи, особливо на тому рівні розвитку економіки, якого вона досягла вже в XIX-XX ст. В той же час інтереси частини бюрократії не завжди співпадають з інтересами суспільства в цілому і тоді бюрократія починає являти для суспільства серйозну небезпеку, породжуючи такі явища як корупція, затягування прийняття першочергових рішень, зростання бюрократичного апарату, який не контролюється і нічим не виправдовується, пригнічення ініціативи громадян. Тому демократичний уряд повинен тримати бюрократів “в кулаці”.

4. Наявність демократичного самоконтролю. Уряд в демократичній системі завжди повинен прислуховуватись до голосу опозиції, а опозиція “не звалювати” всі негаразди на уряд. Якщо цього не буде, то не можна буде говорити про стабільність політичної системи в таких умовах і проведення ефективної політики.

Таким чином, для Й. Шумпетера демократія – це не дар божий або політична система, яка була введена новомодним конституційним актом і яка за один день зробила суспільство демократичним, а складний процес в результат розвитку цивілізації, який має певну логіку функціонування і складну систему. Тому для успішної розбудови демократичного суспільства необхідним є ланцюг суб’єктивних та об’єктивних чинників. При цьому випадіння хоча б однієї складової цього ланцюга може призвести до краху всієї демократичної системи і появі псевдодемократії.

Структурно-функціональна концепція демократії Н.Лумана.

Луман визначає демократію, як підтримку складної структури, незважаючи на необхідність оперативного прийняття рішення. Конкретна участь всіх індивідів в процесі прийняття рішення являється не тільки утопією, але і брехнею. Народ може належати до політичної системи лише в якості певної ролі, роль же виборця тут другорядна.

Комунікативна концепція демократії Ю.Хабермаса.

Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность.

Хабермас бачить залог демократії в посиленні ролі свідомої, освіченої громадськості. В політичній теорії Хабермаса демократія – це інституційно гарантовані форми комунікації, в процесі якої вирішується питання про те, яким чином люди можуть і хочуть існувати в умовах все більшого насилля над ними.

Плюралістична концепція демократії Р.Дарендорфа.

Dahrendorf, Ralf. (1967) Society and Democracy in Germany.

Дарендорф пише, що існує два розуміння демократії, що суперечать один одному. В більш вузькому сенсі її розуміють як рівність, в більш широкому – як свободу. Чим плюралістичніша структура суспільства, тим менша інтенсивність конфлікту і навпаки. багато уваги проблемі активної і пасивної громадськості. Рівень демократії в суспільстві визначається крім всього іншого ще і активністю населення щодо вирішення політичних проблем.

Ліберальна демократія, за Р.Дарендорфом, має в своїй основі чотири моменти:

• дійсна реалізація рівного статусу громадян для всіх учасників політичного процесу;

• наявність конкуруючих еліт і груп інтересів з яких ні одна не взмозі монополізувати політичну владу;

• панування певного типу цінностей, які представляють собою еталон суспільних чеснот;

• визнання і легітимація відмінностей в поглядах і конфліктів в якості неминучого і творчого елементу соціального життя.