1. Початок епохи заліза.

Епоха заліза – це час, коли набувають розповсюдження різноманітні знаряддя і вироби з найбільш поширеного у світі металу - заліза. Здавна людям відоме метеоритне залізо, поодинокі прикраси з якого знайдені в єгипетських похованнях 4 тис. до н.е. Одержати залізо з

руди набагато важче, ніж мідь. Плавка заліза була неможливою для стародавніх металургів, оскільки для цього потрібна дуже висока температура (1528°). Спосіб одержання заліза з руди було відкрито лише в 2 тис. до н.е. хетами у Передній Азії і коштувало воно тоді у 5 разів дорожче за золото і у 40 разів дорожче за срібло. Залізо одержували у тістоподібному вигляді за допомогою сиродутного процесу. Він полягав у відновленні заліза вуглецем при температурі 1110-1350° у спеціальних печах з нагнітанням ковальськими міхами не підігрітого атмосферного повітря через сопло. На дні сиродутного горну утворювалась криця – шматок пористого, тістоподібного заліза вагою 1-8 кг. Для надання кричному залізу більшої твердості було винайдено загартування та цементацію виробів з нього. Більш високі механічні властивості заліза і дешевина нового матеріалу забезпечили витіснення ним бронзи, а також каменю.

В Україні початок епохи заліза, раннього залізного віку, припадає на 10 – 9 ст. до н.е. У лісостепу це час формування і розквіту кількох етнокультурних утворень, нащадки яких будуть визначати характер і особливості розвитку українського Лісостепу і в подальші історичні епохи, а у степовому Причорномор’ї - культур перших справжніх кочівників, що належали до кола давньоіранських народів (карта 4.1.).

На заході та південному заході сучасної України проживали племена фракійців⁹, виразно представлені голіградською та молдавською групами археологічних пам’яток, на північному заході кельтські племена, представлені висоцькою культурою, на північному сході етноси фіно-угорської мовної сім’ї, відображені пам’ятками лебедівської та бондарихінської археологічних культур. Основне населення Лівобережного лісостепу складали нащадки індоіранської зрубної культури бронзового віку. Широкі простори лісостепу між Дністром і Дніпром на Правобережжі та басейн Ворскли на Лівобережжі України займали племена чорноліської культури 10 – першої половини 8 ст. до н.е. Їх господарство базувалось на орному землеробстві у поєднанні з приселищним скотарством. Досить розвиненим було гончарне виробництво, кольорова і чорна металургія. Поселення представлені неукріпленими селищами та невеликими городищами для захисту від кочівників. Носії чорноліської культури відносились до східної групи стародавніх фракійців, відомих з часів Геродота під спільним ім’ям «неври».

У степах Північного Причорномор’я в той час жили кочівники-іранці, що завдяки своїм походам до Передньої Азії у 9 – 7 ст. до н.е. першими серед мешканців Східної Європи потрапили на сторінки писаної історії ассирійців, вавилонян, іудеїв, греків під збірною назвою гамірра-кіммерой, або кіммерійці. Вершники-кочівники розробили досконалу систему керування конем та відповідного озброєння. Досить частими були грабіжницькі наскоки кочівники на землеробів Лісостепу, що змушувало тих будувати укріплення, переймати вершництво і зброю своїх супротивників. Більше того, частина озброєння самих кочівників, принаймні сталеві мечі, виготовлялась придніпровськими ковалями на поселеннях чорноліської культури. За давньою легендою, збереженою для нас у переказі Геродота, кіммерійці з Причорномор’я були витіснені новою хвилею іраномовних кочівників – скіфів.

***