Усна народна творчість українців

реферат

5. Жанрова система українського фольклору

Весь фольк-лор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви: власне художню (казки, анекдоти) і доку-ментальну, неказкову прозу (легенди, перекази, оповідан-ня) . Термін «документ» ми вживаємо, орієнтуючись на одну із визначальних функцій неказкової прози -- засвідчувати і пояснювати історично вірогідні джерела -- та на первісне значення терміна (від лат. досшпепйіт -- повчальний приклад, взірець, доказ).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин, соціально-побутові казки та неби-лиці, кумулятивні казки.

Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпоряд-кована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної ста-більності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змі-нюючись, оскільки виступають символами загальнолюд-ських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки, продуктивний розвиток яких, на відміну від героїко-фантастичних казок та казок про тварин, простежується до нашого часу. Соціально-побутові казки складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати «вічні» суспільні проб-леми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними -- на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною доку-менталістикою (легендами, переказами, оповіданнями).

Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.

Окремий структурний підрозділ художньої прози скла-дають кумулятивні казки, побудовані на багаторазовому повторенні того ж самого фрагмента чи ланки,-- аж до тих пір, доки створений таким чином ланцюг не перерветься або ж почне рухатися у зворотному порядку. Характер нарощування ланцюга може бути реалізований по-різному: тут і звичайне нагромадження ланок («Звірі в рукавичці»), і послідовний ряд зустрічей («Колобок»), і безконечно повторювані комічні діалоги («Добре та погано») тощо.

Значний масив народної прози складають легенди, пере-кази та оповідання (не казкова проза, або фольклорна документалістика). Головне, що відрізняє їх від казок,-- це установка на вірогідність зображуваного. Як і казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли рудименти останньої до нашого часу. Завдяки своїм прадавнім витокам, досить великій питомій вазі в духовному житті суспільства легенди і перекази набули досить усталених структурних форм у загальному річищі усних жанрів; вироблених побутовою практикою. Разом із тим вони оперативно вбирають в себе все нові сюжети і мотиви.

В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарів-ників, тобто образів народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької та християнської міфоло-гії -- явища однопорядкові, однак згідно з традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд фольклорної прози народні опові-дання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, при-годи, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи -- очевидця чи учасника події, про яку йде мова. Оповідання, як і вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багато-разова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовляння (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожби-там, тобто людям, що зналися з «надприродною» силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися різні верстви сільського насе-лення ще на початку нинішнього століття.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів, які в об-разній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремій-ного фонду українського народу відносять приказки і прислівя, загадки, прикмети, каламбури, вітання, про-кльони, побажання, афористичні вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширюва-ли своє первісне значення, варіювалися, вдосконалювали-ся. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом -- писемної твор-чості. Пареміологічні звороти здебільшого реалізуються в контексті різних усних жанрів і виступають їх структур-ними компонентами, своєрідним орнаментом, підкреслю-ють смислові акценти тощо.

Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендар-них та побутових сюжетів. У окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний жанр народної публіцистики, так звані «протоколи», складені на місцевому матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А. Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич, В. Гнатюк та інші фольклористи; «найбільше їх опубліковано у «Записках наукового товариства їм. Т. Г. Шевченка» у Львові, що засвідчує популярність цього виду народної творчості.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсот-літнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Лише невелика частина їх видана, інші все ще чекають на своїх дослідників.

Необхідність глибокого вивчення української пісенності зумовлюється багатьма важливими причинами. Насам-перед, це величезне значення народної пісні у суспільному і естетичному житті українців. Народна пісня чи не най-яскравіше за усі види фольклору здатна передавати спе-цифіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини -- від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані актив-ного побутування, отже, підтримує формування націо-нальної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним Із невичерпних джерел національної куль-тури.

Згідно з історико-естетичною концепцією, прийнятою в нашій фольклористиці, українська пісенність розподіляє-ться на чотири великих підрозділи, кожний з яких обєд-нує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.

Генетичне найдавнішим вважається ліро-епічний під-розділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки і щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, грєбовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, «дитячі пісні.

Активне творення трудових пісень, які супроводжували процес колективної праці з метою її полегшення, припадає на період первіснообщинних відносин. Тому й зафіксовані ці пісні у народів, які стадіальне стояли на відповідному щаблі розвитку. В українській народній творчості маємо лише рудименти трудових пісень, трансформованих у зраз-ках переважно обрядового характеру. При цьому слід відрізняти власне трудові пісні від будь-яких інших, які можуть виконуватися під час роботи.

Виключне значення у формуванні всієї української пісенності мають календарно-обрядові пісні, які творилися і побутували у тісному звязку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл сільськогосподарських робіт. Для розуміння суті цих пісень важливим є те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна, спрямована на умилостивлення сил природи. На цій стадії календарні пісні супроводжувалися драматич-ними діями, замовляннями. Протягом багатьох століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набут-тям значних раціональних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності й освіти (нагадаємо, що вже у XVII ст. 80 % українців володіли письмом!) кален-дарна поезія зазнає змін: її сакральна функція поступає-ться естетичній. У час широкого записування фольклору (з початку XIX ст.) календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і розваг.

Те ж стосується і весільної пісенності, з тою тільки різницею, що остання в основних своїх формах дійшла до нашого часу і зафіксована у численних варіантах та ло-кально-регіональних виявах. Найдавніший пласт весільних пісень генетичне повязаний з обрядами і розкриває їхню символіку та семантику. Згодом цей пласт почав доповню-ватися зразками, що відбивали індивідуальну психологію, тобто настрій присутніх під час тієї чи іншої весільної дії. З кінця XIX -- початку XX ст. на весіллі все частіше викокувались ліричні або жартівливі пісні, які не мали безпо-середнього звязку з традиційною обрядовістю.

У класичному українському весіллі маємо досить багату структурну, тематичну й навіть жанрову пісенну палітру. Головне місце в ній посідає родинно-побутова лірика, пісні, що розкривають символіку окремих обрядів -- вінкоплетіння, виготовлення короваю. За структурою весільні пісні-замовляння, пісні-величання є досить віддаленими від гумо-ристично-сатиричних пісень суто дидактичного характеру, тому їх важко вважати різновидами одного жанру. Однак всі вони органічно вписуються в обряд весілля, розкриваю-чи найтонші грані цього важливого родинного свята.

Замикають ряд родинно-обрядової творчості народні голосіння. Цей жанр -- унікальне фольклорне явище. Не дивлячись на те, що в їх творенні брало участь багато людей (в основному жіноцтво), вони зберігають структурну стабільність. Голосіння -- жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ помер-лого. Вислів жалю за покійником має переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо повязані з катего-рією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою, коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя; оплакували батьків, чоло-віків і синів, які не повернулись додому, загнані завойову-вати чужі багатства; тужили за втраченими надіями і спо-діваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь збереглося чимало моментів, що йдуть від міфоло-гічного сприйняття навколишнього світу. Пізніше ці момен-ти стали художніми образами і символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць.

Близькі до голосінь українські думи. Найбезпосеред-ніший звязок між цими жанрами народної епіки спосте-рігаємо у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники простежують уже в писемних памятках Київської Русі, називаючи, наприклад, «Слово о полку Игореве» думою XII століття. Думи стали прямими про-довжувачами епічної традиції Київської Русі у XV--XIX ст. на українських землях -- і як велична епопея народно-визвольної боротьби, і за рівнем осмислення історичних подій; за художнім осмисленням останніх вони стали окра-сою всього масиву героїчних епосів, створених багатьма народами світу.

Виконавці дум -- кобзарі -- відзначалися не лише та-лантом творення та культивування героїчного епосу, вони були носіями високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на XVI -- початок XVII ст. У всякому , разі у другій половині XVII ст. зафіксовано кілька паро-дійних дум, що свідчить вже про завершальний етап актив-ного творення жанру. До того ж XVIII--XIX ст. не дали жодного нового сюжету думи. У цей час естафета виконан-ня дум переходить від козаків-воїнів, учасників козацьких походів до кобзарів-сліпців, які ще довго підтримували думову традицію. Ліквідація московським царизмом Запо-різької Січі -- основного чинника, що стимулював кобзар-ство, спричинилася до значної трансформації дум, до пре-валювання в них моралізаторсько-дидактичних мотивів. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нащадків думи героїч-ного характеру, які становлять для українців живе джерело їхньої історії. Ідеї, висловлені в думах, були і залишаються актуальними для українського народу.

До епічних жанрів народної творчості українців нале-жать балади та історичні пісні. Обидва жанри не мають чітко окреслених дефініцій, тому донині у науці точаться дискусії щодо правомірності віднесення їх до автономних жанрів. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади, так і історичні пісні є явищами від-носно пізнього походження, хоча в них трапляються моти-ви і символи міфологічної системи мислення.

Якщо історичні пісні ведуть розповідь про конкретних осіб, про значні суспільні події та факти, то предметом зображення балад здебільшого виступає побутова сфера, зокрема повсякденні життєві колізії драматично-трагічного змісту. Історичні пісні -- це мовби художній літопис усної історії народу, тоді як балади являють собою своєрідну пропаганду моральних норм шляхом оспівування зразків чи заперечення різного виду аномалій. Про життєвість цього пласта народної пісенності свідчать нинішнє творення так званих «співанок-хронік», а також популярність серед певної частини населення близьких до балад «жорстоких романсів». Ці явища існують і потребують вивчення.

Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні. Умовно їх можна розмежувати на такі тема-тичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспіль-но-побутові (козацькі, чумацькі, антикріпосницькі, наймит-ські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські та солдат-ські) та пісні літературного походження. Давно відійшли в минуле суспільні явища, що породили названі цикли ліри-ки, але пісні продовжують активне життя, хвилюють нас втіленими у них загальнолюдськими почуттями, високим моральним пафосом, художньою довершеністю. Без пере-більшення можна вважати, що українська лірика поряд з думами, голосіннями, баладами та рядом інших жанрів міцно увійшла у скарбницю світової культури.

Цілком автономний вид народної творчості складають жартівливі та сатиричні пісні. Сатира і гумор -- невідємні риси вдачі українців, вони допомагали їм переборювати най прикріші життєві ситуації, виживати у періоди жор-сткого протистояння чужоземним загарбникам. Ці риси завжди засвідчували ознаки життєздатності, здорової мора-лі народу, який навіть у найскрутніші моменти не впадав у відчай, а сміявся із свого лиха. До великого пласта сати-ричних і гумористичних пісень тісно прилягають коломий-ки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки. Загалом пісні-монострофи, найпоширенішими з яких в Україні є коломийки та частівки, відзначаються універсаль-ністю функцій, широтою тематичного діапазону і здатні виражати велику гаму людських почуттів, відбивати най-складніші моменти суспільного життя. Коломийки і частів-ки -- це своєрідна поетична публіцистика, яка йде попереду інших жанрів в осмисленні сьогочасних життєвих перипетій.

Значний пласт усної народної творчості складає дитя-чий фольклор, який ділиться на два великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються дорослими (колискові, забавлянки тощо) та власне дитячі пісні та ігри (заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки тощо).

До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка розвивалася у тісному звязку з на-родним театром. Генетичне цей жанр сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово поєднувалось з ритуальною пантомімою, співом. В Україні зафіксовані такі народні драми, як «Коза», «Лодка», «Цар Максиміліан», «Трон». Найвищим досягненням української народної драми по праву вважається вертеп.

Перелік жанрів і жанрових різновидів українського фольклору, наведений вище, охоплює лише най основніші з них і лише частково торкається так званих відчужених пластів народної творчості.

На протязі віків із язичницькими віруваннями і фольк-лором, витвореним на основі цих вірувань, боролася церква. Згодом уже державна влада у тісній спілці з церквою всіляко переслідувала творців та виконавців соціальне гострих творів: антицаристських, антипанських, антикріпосницьких, козацьких, гайдамацьких, рекрутських і сол-датських пісень, фольклору опришків. Як і в пору становлення української науки про народну творчість, так І в радянський час через цензурні, ідеологічні утиски й переслі-дування вкрай було занедбано збирання і дослідження традиційної духовної поезії, лірницьких псалмів, поховаль-них і поминальних пісень, голосінь, багатої апокрифічної творчості, замовлянь, народної демонології тощо. Без цих відчужених панівною ідеологією пластів народна творчість трактувалася б однобічно і не відбивала всієї складності та розмаїття предмета.

6. Життєвість фольклорної традиції

Система фольклор-них жанрів, "вироблена і культивована українським наро-дом упродовж віків, стала тим ґрунтом, на якому зросли професійні мистецтва, повязані зі словом,-- у першу чергу література і театр. Сюжетами, темами, образами і стилем народного мистецтва щедро живляться професійна музика, живопис, кіно, телебачення.

Сьогодні може створитися враження, ніби не лише за-знають суттєвих змін традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені пат-ріархальним суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній цінності, тобто як естетичні памятки минулого.

З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують уяву людей. Ні літерату-ра, ні інші види мистецтва не здатні замінити усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього відображення життя. Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший технічний засіб не замі-нить людині радості усного спілкування, у якому найповні-ше розкриваються творчі можливості людини, у якому роз-виваються художні елементи нової фольклорної традиції. Народна творчість буде існувати, доки існуватиме усне спілкування, доки існуватиме людство.

Делись добром ;)