Розділ 2. Фольклорно-етнографічна діяльність С.Д. Носа

ніс фольклор етнографія національний

С. Ніс все своє життя присвятив збиранню народної творчості, старовинних документів і переказів. Ще, будучи студентом, коли випадав вільний від занять день, перевдягнувшись в селянський одяг, ходив прикиївськими селами. У тих короткочасних етнографічних експедиціях нотував прислівя, приказки, легенди, перекази про вільні козацькі часи. А головне - бачив, як живе народ [9, с. 121].

З першопочатків студентського життя Носу пощастило зблизитися з етнографічним гуртком, котрим тоді керував старшокурсник-словесник Автоном Якимович Солтановський. Програма гуртка ставила завданням вивчати рідний край. Перебуваючи на канікулах, гуртківці занотовували все, що вдавалося почути довсебіч. Усі нотатки передавалися А.Я. Солтановському як старшому, і він усе це приберігав - на майбутнє. У скорому часі Солтановський закінчив університет, отримав призначення вчителем-словесником Ровенської гімназії та й повіз із собою понад 1000 записів самих лише пісень. Утративши з поля зору свого старшого товариша, С.Д. Ніс ніколи не забував про нього. «Зустріч» відбулася через кілька десятиліть, - аж коли у цілому ряді томів «Киевской старины» здійснилася посмертна публікація певної, лише незначної частини «Записок» А.Я. Солтановського. А керівництво гуртком перебрав на себе Ніс, котрий уже став примітним майже на весь Київ: цілі натовпи набивалися у спільні студентські квартири у колишньому штрафгаузі аби послухати новоявленого Бояна. 1852 рік застав Носа у гроні знаменитостей. Свою щиру приязнь і дружбу йому дарує професор Амвросій Лукянович Метлинський, - закликає Степана до себе додому, знайомить з І.С. Аксаковим, заохочує до наукової роботи. Залишаючись вірним своєму медичному покликанню, С.Д. Ніс водночас чимало прислужився й етнографії. Його особистими записами зацікавилося Київське відділення Російського географічного товариства, і незабаром він передав туди тематично згруповані нотатки - 81 казку, 158 загадок, 1173 пісні [9, с. 121].

Оселившись у Чернігові, С. Ніс починає свою дослідницьку діяльність. Степан Данилович зробив численні записи творів українського фольклору та зібрав велику кількість етнографічних матеріалів. Значна їх частина стосується вивчення матеріальної та духовної культури села Понір. Так у «Черниговских губернских ведомостях» (1859 р., № 19) С.Д. Ніс надрукував історичні документи, статті: «Село Поноры Конотопского уезда», «Историческая записка о лицах, принадлежавших к фамилии Нос» та інші, які являють чималу цінність для істориків. У журналі «Основа», як документальний фактичний матеріал, була надрукована історія Конотопа тощо [5, с. 41]. Загалом же географія його записів значно ширша: це різні повіти Київської, Чернігівської та Харківської губерній.

Збирач використовував кожну щонайменшу можливість записати нову пісню, казку, анекдот. Характерно, що С. Ніс не тільки записував сам, але й залучав до збирання зразків народної творчості багатьох інших людей. У його архіві збереглися записи, зроблені почерками різних осіб. Основна частина фольклорно-етнографічних матеріалів зберігається у рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського Академії наук України (Фонд Носа № 2). Записи казок (їх близько ста) потрапили до багатющого зібрання народної прози І. Я. Рудченка і зберігаються у Бібліотеці Академії наук Росії (Фонд Рудченка № 60). Велика частина записів, а також літературних творів С. Носа знаходиться у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН України (Фонд №1). Сам дослідник передав частину своєї колекції до Архіву Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства. На жаль, доля цих матеріалів залишилась невідомою [3, с. 69].

Кожна сторінка рукописів С. Носа є своєрідним документом, що засвідчує величезну любов і шану збирача до свого народу і його поетичного слова. Важливо, що переважна більшість зібраного С. Носом має неабияку пізнавальну цінність для вивчення народної творчості Чернігівщини й України другої половини XIX століття. Не втратило актуальності історико-етнографічне кредо С. Носа і нині: «Старина - задняя нога, только на задней ноге упираясь, можно сделать движение вперед последовательное. Без старины не только не сделаешь правильного движения вперед, но нас можно вымести метлой, куда прочь, и мы не докажем, что принадлежим известной местности …» [16, с. 145].