1. Культурологія. Основні наукові підходи до розуміння культури. Структура та функції культури.

Культурологія. Осмислення людиною оточуючого світу своїм корінням сягає сивої давнини. В античній філософії уперше відбувається наукове співставлення і логічне протиставлення природи (natura) і штучного світу, створюваного самою людиною, для позначення якого з середини 1 ст. до н.е. стали використовувати латинське слово (culturа).

Принциповий вплив давньогрецької філософії визначив однаковість підходів до розуміння сутності культури в Греції та Римі. Але були і особливості. Так, латинський термін cultura у своєму первинному втіленні означав обробіток ґрунту з метою одержання врожаю новостворених рослин, догляд за домашніми тваринами, освіту, розвиток і мав скоріш прикладне, ніж теоретичне значення. Відповідником грецькому παιδέια був латинський термін humanitas.

Одночасно з’являються перші спроби структуризації культурно-історичного простору. Поет і селянин з давньогрецької області Беотія Гесіод (жив біля 700 р. до н.е.) у своїх творах виклав досить популярну на той час концепцію «п'яти віків», які послідовно змінюють один одного: золотий, срібний, бронзовий, героїчний, залізний. Кожен наступний є гіршим за попередній, а за кінцем історії починається новий цикл, настає новий золотий вік, правда вже для іншого покоління богів та людей. В основі таких поглядів лежало міфологічне сприйняття історичного часу, як орієнтованого у минуле, що характерно для традиційних суспільств. Більш досконалий варіант подібної концепції представлений, зокрема, у працях давньоримського історика, грека за походженням, Полібія (200-123 рр. до н.е.). Він вважав, що циклічний характер змін у суспільстві та культурі залежить від коловороту явищ у природі.

Ці та подібні до них гіпотези і теорії одержали назву «циклічних». Вони залишаються популярними і сьогодні, хоча на сучасному етапі розвитку мають суттєві відмінності від своїх антично-середньовічних попередників:

1) на зміну механістичним уявленням про характер універсальних законів всесвіту прийшли системний підхід та діалектичний метод пізнання;

2) об’єктом дослідження стають «соціально-культурні організми», що функціонують і розвиваються за основними фазами життєвого циклу усіх живих організмів.

Такі організми вважаються унікальними в межах свого виду, їх історія та культура самодостатні і неповторні. Ось чому прибічники подібних поглядів відкидають принцип єдності світового культурно-історичного процесу, розглядають історію людства як історію існування замкнених спільнот - культур, цивілізацій, котрі підкоряються власній логіці розвитку у межах життєвого циклу від становлення до розпаду. Серед них найбільшою популярністю користувались і користуються теорії культурно-історичних типів, локальних культур, локальних цивілізацій, соціально-культурних суперсистем та деякі інші.

Теорія культурно-історичних типів (усього 13) належить російському соціологу Миколі Яковичу Данилевському (1821-1885). На його думку, кожен тип характеризується спільністю мови, етнічною самосвідомістю, перевагою того чи іншого роду діяльності людей. Кожне культурно-історичне утворення проходить через кілька фаз розвитку: «несвідомий» період, період становлення держави, її розвиток, «цивілізацію» і занепад.

Освальд Шпенглер (1880-1936) теж заперечував існування загальносвітової культури і людства в цілому. Він вважав, що всесвітня культура розпадається на дев'ять замкнених у своєму розвитку локальних культур (китайської, вавилонської, єгипетської, індійської, античної, візантійсько-арабської, західноєвропейської та індіанців майя) і російсько-сибірської, яка перебуває у процесі становлення. Кожна культура є живим організмом, а історія культури - його біографією. Тривалість життя культурного організму, на думку О. Шпенглера, біля 1000 років, після чого він помирає і залишає по собі оболонку у формі цивілізації. Перехід до цивілізації знаменує занепад лібералізму, демократії, становлення тоталітарного суспільства. Загибель європейської культури та перехід до європейської цивілізації він відносив до 2000 року.

Відомий англійський дипломат, історик і соціолог, автор 12-ти томного «Дослідження історії» Арнольд Дж. Тойнбі (1889-1975) поділив історію людства на локальні цивілізації. Розвиток кожної цивілізації проходить через кілька стадій: виникнення, зростання, надлому і розпаду, після чого вона гине, поступаючись місцем новій. Основою цивілізації виступає релігійна приналежність. У 21 столітті може виникнути нова цивілізація світового рівня на чолі зі світовим урядом, причому лідерство має перейти від європейського Заходу до азійського Сходу.

Видатний російський вчений, який після більшовицької революції емігрував до Сполучених Штатів Америки і став засновником американської соціологічної школи, Пітірім Сорокін (1889-1986), багато уваги приділяв розробці питань соціології культури, зокрема теорії соціально-культурних суперсистем. У відповідності до неї, типологія суперсистем залежить від закладеного до їх основи певного морфологічного начала – матеріального або ідеального. Суперсистеми виступають як фази історичного коловороту: на зміну пануючій сьогодні матеріальній суперсистем і має прийти релігійна, ідеалістична, яка подолає існуючу кризу культури.

Одним з найголовніших досягнень гуманітарних наук Нового часу є вчення про поступальний, прогресивний розвиток людства. Вперше такі погляди на культуру були викладені у праці «Основи нової науки про загальну природу націй» (1725) професора риторики Неаполітанського університету Джамбаттіста Віко і розвинені Йоганном Гердером. На їх думку, культура є засобом об'єднання людей у суспільство, продукт діяльності людей та одночасно стимул до такої діяльності. Послідовними прихильниками такого лінійно-стадіального підходу були більшість філософів доби Просвітництва у Європі, Карл Маркс та багато інших. Їх об'єднує уявлення про розвиток людства як загального руху в певному спільному прогресивному напрямку з проходженням обов’язкових етапів - стадій розвитку (рис. 1.2.).

На рубежі 19-20 ст. сформувалось розуміння того, що дослідження складного феномену культури потребує окремої галузі наукових знань. Ідея виділення культурології в самостійну галузь знань належить американському антропологу (1900-1975), котрий застосував цей термін для позначення галузі знань, яку ще Едуард Тейлор (1832-1917) визначив як «науку про культуру». Л. Уайт розглядав культурологію у якості принципово нового способу вивчення культурних явищ, розкриття загальних закономірностей культурно-історичного процесу і специфіки людської культури.

Тривалий час культурологічні дослідження мали переважно академічний характер, але з другої половини 20 ст. ситуація змінюється. Набуті знання починають застосовувати у практиці масової комунікації, дипломатії, військової справи тощо. Починається виокремлення течій, які поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих та інших напрямків. На їх базі формується культурологія - наука, що вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури етносів, націй, цивілізацій у конкретно-історичному аспекті.

Основні наукові підходи до розуміння культури. Бурхливий розвиток культурології, формування різноманітних наукових шкіл і течій сприяв виникненню проблемної ситуації, що коріниться у ряді суттєвих розбіжностей в розумінні принципів внутрішньої організації культури. Певним кроком до подолання існуючих протиріч стали різноманітні спроби наукової класифікації підходів до розуміння культури, їх особливостей. Одним з найбільш перспективних варіантів такої класифікації є дослідження американських культурологів Альфреда Кребера (1876-1960) і Клайда Клакхона (1905-1960), проведене в 50-х роках минулого століття. Вони здійснили змістовну комп’ютерну класифікацію майже 300 різних визначень культури і одержали біля 10 внутрішньо однорідних за змістом їх груп, що позначили основні наукові підходи до розуміння культури. Як мінімум шість з них є актуальними і сьогодні:

системний (культура – система всіх видів, форм і результатів діяльності людини як розумної, мислячої істоти);
традиціоналістський (культура – сукупність найбільш стійких і мало змінюваних моделей колективної поведінки людей - традицій);
соціонормативний (культура – сукупність норм і правил співжиття людей, те, що перетворює окремих індивідів на суспільство);
адаптивний (культура – особливий засіб пристосування людей до природного та суспільного середовища). На відміну від тварин, людина, пристосовуючись, цілеспрямовано та свідомо змінює і середовище свого існування;
транзитивний (культура – форма існування та засіб передачі небіологічної спадковості людства, колективного досвіду багатьох поколінь людей через навчання та виховання);
семіотичний (культура – потік почуттів, образів, ідей, наукових знань, що циркулює у суспільстві за посередництвом знакових систем).

Невизначеність ситуації породжує певні непорозуміння. Це потребує нашої домовленості про те, що ми будемо розуміти під словом «культура» у процесі навчання, або, іншими словами, спільного конструювання «робочого» визначення культури.

Робоче визначення культури: культура – особлива форма, засіб і результат людської життєдіяльності. Вона представлена продуктами матеріальної та духовної праці, системою суспільних норм і закладів, відносинами людей з природою, суспільством та собою, як особистістю.

Структура та функції культури. Культуру як цілісну систему, що відображає особливості природи людини, прийнято поділяти на дві головні підсистеми – матеріальну та духовну. Вони розрізняються за первинною формою існування своїх складових та функціями у житті людей.

Матеріальна культура об’єднує речі штучного походження (артефакти), первинна форма існування яких суто матеріальна.

Основні групи артефактів такі:

а) засоби виробництва;

б) засоби споживання;

в) речі престижного значення.

Разом чи окремо вони забезпечують реалізацію важливих функцій, орієнтованих переважно на задоволення матеріальних потреб людини.

Головними функціями матеріальної культури є наступні:

продуктивна , спрямована на продукування сприятливих матеріальних умов для існування людини (є спеціальною для засобів виробництва);
рекреативна, орієнтована на забезпечення можливості відтворення людини у якості активно діючої особистості (спеціальна для засобів споживання);
захисна, що забезпечує захист людини від негативного впливу оточуючого середовища (є спільною для засобів виробництва та засобів споживання);
представницька, яка пов’язана з позначенням місця людини у структурі суспільних відносин і статусів (є спеціальною для речей престижного значення).

Духовна культура об’єднує явища штучного походження, первинна форма існування яких суто ідеальна (образи, почуття, ідеї, знання). Для збереження та передачі їм надають вторинної матеріалізованої форми, в результаті чого виникає проблема співвідношення форми та змісту елементів.

Головні функції духовної культури такі:

людинотворча, що забезпечує можливість формування людини як особистості;
пізнавальна, що дозволяє духовній культурі бути зосередженням засобів пізнання людиною себе і оточуючого світу, формою відбиття результатів процесу пізнання, а також і різновидом колективної самосвідомості людства;
інформативно-комунікативна, що виступає джерелом генерування інформації та первинних засобів інформаційного спілкування;
нормативно-регулятивна, яка виробляє морально-етичні та юридичні норми співжиття людей;
аксіологічна(оцінююча), що забезпечує можливість орієнтації людини в оточуючому світі на підставі наявного культурного досвіду.

***

Содержание